Ми розпочали це коротке дослідження з недавніх війн між Соціалістичною Республікою В’єтнам, Демократичною Кампучією й Китайською Народною Республікою; отож доречним було б повернутися до цієї вихідної точки. Чи допоможе щось із сказаного досі краще зрозуміти, що саме послужило причиною цих війн?
У "Розпаді Британії" Том Нейрн висловлює цінні спостереження про відносини між політичними системами Британії й решти сучасного світу 1.
1 Стор. 17-18. Виділено нами. Внутрішні цитати запозичені з: Charles Frederick Strong. Modem Political Constitutions, p. 28.
Тільки у випадку [Британської системи] спостерігаємо "поступовий, органічний розвиток, на відміну від інших, що стали результатом свідомого винаходжування, заснованого на теорії". З’явившись пізніше, вони "намагалися відразу скористатися досвідом держави, яка виробляла свій конституціоналізм протягом кількох сторіч"... Будучи першим, англійський — а згодом британський — досвід залишався виразно своєрідним. Прийшовши у світ, де вже перемогла й поширила свій вплив Англійська революція, наступні буржуазні суспільства не могли пройти увесь її шлях. Його вивчення й наслідування породило цілковито новий феномен: дійсно модерну доктрину абстрактної або "об’єктивної" держави, яку, завдяки її абстрактній природі, можна було б імітувати впродовж наступного історичного періоду.
Це, звичайно, можна вважати нормальною логікою еволюційних процесів. То був ранній зразок того, що пізніше удостоїлось таких титулів, як "закон нерівномірного й комбінованого розвитку". Дійсне повторення й імітація, політична чи економічна, соціальна чи технологічна, навряд чи можливі, адже світ вже невпізнанно змінено першопричиною, яку намагаються скопіювати.
Те, що Нейрн говорить про модерну державу, не меншою мірою стосується й концепцій-близнюків — революції та націоналізму — сучасними реалізаціями яких є згадані три соціалістичні країни. Надто легко забувають, що подібно до капіталізму й марксизму ці близнюки також є винаходами, патенти на які ніяк неможливо захистити. Вони, так би мовити, стають поживою для піратського копіювання. Саме завдяки цьому піратству і тільки завдяки йому можливі загальновідомі непорозуміння: суспільства, подібні до кубинського, албанського чи китайського, будучи революційно-соціалістичними, вважають, що знаходяться "попереду" суспільств Франції, Швейцарії й Сполучених Штатів. У той же час через низьку продуктивність праці, жалюгідні життєві стандарти й відсталу технологію вони, безумовно, сприймаються як "відсталі". (Звідси й меланхолійна мрія Чжоу Еньлая наздогнати 2000 року капіталістичну Британію.)
Як відзначено вище, Хобсбоум слушно зауважив, що "Французька Революція не була здійснена чи керована ні партією або рухом в сучасному сенсі, ані людьми, які намагалися втілити якусь послідовну програму". Та завдяки капіталістичному друкарству французький досвід не тільки назавжди закарбувався в людській пам’яті, але й став свого роду підручником. Після майже столітнього теоретизування й практичного експериментування на сцені з’явилися більшовики, що здійснили першу успішну "заплановану" революцію (навіть, якщо її успіх був неможливим без перемог Гінденбурга під Танненбергом і на Мазурських озерах) та намагалися впровадити системну програму (навіть, якщо на практиці панувала суцільна імпровізація). Здається також очевидним, що без таких планів і програм здійснення революції в країні, яка лише вступала в добу промислового капіталізму, було б нереальним. Більшовицька революційна модель виявилась визначальною для всіх революцій XX ст., бо їх стало можливо уявити в суспільствах, ще відсталіших від російського. (Це відкрило можливість, так би мовити, мандрувати історією "навпростець".) Умілі ранні експерименти Мао Цзедуна підтвердили практичність цієї моделі поза межами Європи. Спостерігати за кульмінацією цього процесу можна на прикладі Камбоджі, де 1962 року з працездатного населення в два з половиною мільйони "робітничий клас" налічував менше 2,5%, а "капіталісти" менше 0,5 процента 2.
2 Згідно з розрахунками Едвіна Велса на основі таблиці 9 у: Cambodge, Ministère du Plan et Institute de la Statistique et des Recherches Economiques, Résultats finals du Recensement Général de la Population 1962. Велс наступним чином розподіляє решту населення: урядові службовці й нова дрібна буржуазія, 8%; традиційна дрібна буржуазія (крамарі й т.п.), 7,5%; аграрний пролетаріат, 1,8%; селяни, 78,3%. Всього налічувалося менш ніж 1,300 капіталістів, що володіли справжніми мануфактурними підприємствами.
Націоналізм, починаючи від кінця XVIII ст., проходив досить подібний процес модуляції й адаптації, достосовуючись до різних епох, політичних режимів, економічних і соціальних структур. В результаті, "уявлена спільнота" поширилась на кожне мислиме сучасне суспільство. Якщо Камбоджа ілюструє екстремальний випадок трансплантації "революційного" взірця, В’єтнам може служити прикладом перенесення націоналізму. Зробімо короткий екскурс в історію походження назви цієї нації.
Після коронації 1802 року Джіа-лонг забажав назвати своє королівство "Nam Vięt" і вислав посланців, щоб здобути згоду Пекіна. Манчжурський Син Небес наполіг, однак, на назві "Vięt Nam". Підставою для такої інверсії було наступне: "Vięt Nain" (або китайською Yüeh-nan) означав, приблизно, "на південь від Vięt (Yüeh)", тобто від завойованої сімнадцять століть тому династією Хань області, розташованої, як гадають, на території нинішніх китайських провінцій Квантун і Квансі, а також у долині Червоної Ріки. "Nam Vięt" Джіалонга означав, однак, "Південний Vięt / Yüeh", що містило претензії на китайську територію. За словами Александра Вудсайда, "назву «В’єтнам», нав’язану Пекіном, сто років тому в’єтнамські правителі навряд чи поважали так високо, як у нинішньому столітті. Це штучне ім’я не вживалось широко ні китайцями, ні в’єтнамцями. Китайці користалися образливим танським словом «Аннам»... В’єтнамський двір, зі свого боку, винайшов у 1838-39 pp. іншу назву для свого королівства й не потурбувався, щоб повідомити про це китайців. Його нова назва, Dai Nam, «Великий Південь» або «Імперський Південь», регулярно з’являлася в придворних документах та офіційних історичних компіляціях. Проте вона не дожила до нашого часу" 3. Ця нова назва цікава у двох відношеннях. По-перше, в ній немає жодного "В’єтнамського компоненту. По-друге, її територіальний зміст цілком залежний — "південь" (Середньої імперії) 4.
3 Vietnam and the Chinese Model, pp. 120-121.
4 Тут немає нічого дивного. "В’єтнамський бюрократ нагадував китайця; в’єтнамський селянин нагадував південно-східного азіата. Бюрократ мусив писати китайською мовою, вбиратися в китайському стилі, мешкати в будинках китайського типу, пересуватися в паланкінах китайського вигляду й навіть переймати характерні зовнішні особливості китайського споживацького стилю, такі як утримання ставків із золотими рибками в своїх південно-східноазіатських садах". Ibid., p. 199.
Те, що сьогоднішні в’єтнамці гордо відстоюють Viêt Nam, вигаданий зневажливо Манчжурським династом XIX ст., нагадує нам вислів Ренана про те, що нації, мабуть, "oublié bien des choses", але також, як це не парадоксально, підкреслює силу уяви націоналізму.
Якщо подивитись на В’єтнам 1930-х років або Камбоджу 1960-х, можна віднайти, mutatis mutandis, багато спільного: величезні маси неписьменного, пригнобленого селянства, невеличкий робітничий клас, фрагментарна буржуазія й малочисельна, розмежована інтелігенція . Жодний тверезомислячий аналітик, об’єктивно оцінюючи умови, не міг би передбачити в будь-якому з цих випадків передумов для несподіваного спалаху революцій та їх катастрофічних тріумфів. (Насправді майже те саме й з тотожних причин можна сказати про Китай 1910 року.) Якщо ж сталося інакше, то завдяки "плануванню революції" та "уявлюванню нації" 6.
Політичний курс режиму Пол Пота лише незначною мірою можна пояснити традиційною кхмерською культурою або притаманній його лідерам жорстокості, параної чи манії величності. Кхмери мали достатньо деспотів, що страждали мегаломанією; і деяким з них ми завдячуємо Ангкором. Набагато важливішими виявилися запозичені з Франції, СРСР, Китаю та В’єтнаму моделі того, що революції мусять, можуть, повинні й не повинні робити, та всі присвячені цьому франкомовні книжки 7.
5 Згідно з переписом 1937 року, 93-95% в’єтнамського населення все ще проживали в сільській місцевості. Не більше 10% населення володіли функціонально будь-якою писемністю. Не більше 20,000 осіб закінчили повні початкові школи (7-Ю класи) між 1920 і 1938 роками. А ті, кого в’єтнамські марксисти називали "корінною буржуазією" — за описами Марра, переважно землевласники, що здавали землю в оренду, плюс деякі підприємці й ряд вищих службовців — налічували в цілому близько 10,500 сімейств, або приблизно 0,5% населення. Vietnamese Tradition, 25-26, 34 and 37. Порівняйте з даними, наведеними вище у 2-ій примітці.
6 А також, як у випадку з більшовиками, завдяки сприятливому збігу всіляких катастрофічних ситуацій: для Китаю це було масове японське вторгнення 1937 року; для В’єтнаму — прорив лінії Мажіно й короткочасна японська окупація; для Камбоджі — масивне перенесення американських воєнних дій з В’єтнаму на її східні території після березня 1970 року. В кожному з цих випадків ancien régime, будь то Гоміндан, колоніальний французький чи феодально-монархічний, виявлявся смертельно підточеним сторонніми силами.
7 Можна, скажімо, на рахунок Франції віднести відповідь "так" терору і levée en masse, "ні" термідору й бонапартизму; на рахунок Радянського Союзу — "так" військовому комунізму, колективізації й московським судовим процесам, "ні" НЕПу й десталінізації; на рахунок Китаю — "так" партизансько-селянському комунізму, Великому Стрибку й культурній революції, "ні" Люшанському пленуму; на рахунок В’єтнаму — "так" серпневій революції й формальній ліквідації 1945 року індокитайської комуністичної партії, "ні" поступкам "старшим" компартіям, зафіксованим у Женевських угодах.
Майже все це справедливо й щодо націоналізму. Сучасний націоналізм є спадкоємцем двох століть історичних перемін. Ця спадщина, в силу всіх зазначених мною причин, є справді дволикою. Адже серед спадкодавців можна зустріти не тільки Сан Мартіна й Гарібальді, але й Уварова та Маколея. Як ми вже пересвідчились, "офіційний націоналізм" від самого початку був свідомою, спрямованою на самозахист політикою, тісно пов’язаною зі збереженням імперськодинастичних інтересів. Проте, як тільки він опинився "у всіх на виду", його вже могли копіювати, неначе прусські військові реформи початку XIX ст., різноманітні політичні й соціальні системи. Однією зі сталих рис цього типу націоналізму була його офіційність — те, що він твориться державою й служить перш за все інтересам держави.
Таким чином, модель офіційного націоналізму стає важливою саме тоді, коли революціонери успішно захоплюють контроль над державою і вперше можуть використовувати державну владу для здійснення своїх візій. Офіційний націоналізм тим важливіший, оскільки навіть найрадикальніші революціонери певною мірою успадковують державний механізм від поваленого режиму. Його спадщина може бути символічною, проте її вага від того не зменшується. Попри сумніви Троцького, столицею СРСР знову стала стара царська столиця Москва; і протягом понад 65 років керівники КПРС розробляли свою політику в Кремлі, в цій древній цитаделі царської влади — вибраній з усіх можливих місць на просторах соціалістичної держави. Подібним чином, столицею КНР залишається столиця Манчжурської династії (тоді як Чан Кай-ші переніс її до Нанкіну), а лідери ККП збираються в Забороненому Місті Синів Небес. Фактично, майже немає соціалістичних лідерів, які б не пригрілися в цих поношених, але затишних кріслах. На менш очевидному рівні, успішні революціонери успадковують ще й усю приховану мережу старої держави: інколи функціонерів та інформаторів, але переважно картотеки, досьє, архіви, кодекси законів, фінансову документацію, дані переписів, карти, угоди, кореспонденцію, меморандуми тощо. Немов складна електромережа великого будинку, покинутого власником, держава очікує, коли новий господар торкнеться рукою вимикача, щоб знову засіяти повним блиском.
Тому не варто дивуватися, коли революційні лідери свідомо чи несвідомо починають грати роль власника маєтку. Ми тут не маємо на увазі лише самоідентифікацію Джугашвілі з Іваном Грозним, або виразне захоплення, з яким Мао ставився до тирана Чин Ши Гуан-ті, або відродження Йосифом Броз Тіто руританської помпезності й церемоніалу 8. "Офіційний націоналізм" дає себе знати в манерах постреволюційних керівників більш витонченим чином. Я маю на увазі те, що ці керівники надто легко визнають фіктивну національність колишніх династіє та династичних держав. Династичні правителі, які не мали жодного уявлення про "Китай", "Югославію", "В’єтнам" чи "Камбоджу", ставали, так би мовити, заднім числом національними діячами (навіть, якщо не завжди "гідними" того). Подібна практика неминуче породжує "державний" макіявеллізм, котрий так разюче відрізняє післяреволюційні режими від революційних націоналістичних рухів. Чим більше натуралізується давня династична держава, тим краще лежить її старовинна мантія на революційних плечах. Образ Ангкору Джайявармана VII, яким прикрашений прапор марксистської Демократичної Кампучії (а також маріонеткової республіки Лон Нола й монархічної Камбоджі Сіанука), є символом влади, а не благочестя 9.
8 Див. надзвичайний опис, у жодному разі не цілковито полемічний, у: Milovan Djilas, Tito: the Story from Inside, chapter 4, especially pp. 133 ff.
9 Безперечно, окреслені вище тенденції характерні не лише для революційних марксистських режимів. Ми зосередили увагу на них в силу як історичної марксистської відданості пролетарському інтернаціоналізму та руйнуванню феодальних і капіталістичних держав, так і нових індокитайських війн. Щодо аналізу архаїчної іконографії реакційного режиму Сухарто в Індонезії, див. мою працю: Language and Power: Exploring Political Cultures in Indonesia, chapter 5.
Я наголошую на керівниках, бо саме керівництво, а не прості люди, успадковує старі щити управління й палаци. Ніхто, я сподіваюся, не припускає, що широкі маси китайського народу переймаються тим, що діється вздовж колоніального кордону між Камбоджею та В’єтнамом. Цілком неймовірно також, щоб кхмерські й в’єтнамські селяни бажали війн між своїми народами, або щоб хтось із ними з цього приводу радився. Все це були в буквальному смислі "канцлерські війни", коли масовий націоналізм мобілізовувався здебільшого постфактум і завжди під гаслом самооборони. (Звідси й особливо низький рівень ентузіазму в Китаї, де такі гасла викликали найменше довір’я, навіть коли супроводжувалися закликами про загрозу "радянського гегемонізму" 10).
У цьому смислі Китай, В’єтнам і Камбоджа зовсім не унікальні 11. Ось чому існує мало підстав сподіватися, що встановлені ними прецеденти війн між соціалістичними країнами не будуть наслідуватись, або що уявлена спільнота соціалістичної нації стане невдовзі зайвою. Але ми не зробимо нічого, щоб обмежити або припинити ці війни, поки не облишимо вигадки типу "марксисти як такі не є націоналістами" чи "націоналізм — це патологія модерної еволюційної історії", й натомість не прикладемо поступово всіх зусиль для опанування як справжнього, так і уявленого досвіду минулого.
Волтер Бенджамін написав про Ангела Історії, що 12:
10 Різниця між винаходами "офіційного націоналізму" та інших його типів полягає зазвичай у відмінності поміж брехнею й міфами.
11 3 іншого боку, ймовірно, що наприкінці цього століття історики стануть пояснювати ексцеси "офіційного націоналізму", до яких вдавалися післяреволюційні соціалістичні режими, неспівпадінням соціалістичного ідеалу й аграрної дійсності.
12 Illuminations, p. 259. Ангельське око — це телекамера програми "Weekend", повернена назад, перед якою на безконечній автостраді з’являються на мить одна за другою картини катастроф, перед тим, як зникнути за горизонтом.
Його обличчя обернене в минуле. Там, де нам ввижається ланцюг подій, він бачить один вічний катаклізм, що, нагромаджуючи уламки на уламки, жбурляє їх йому під ноги. Ангел волів би залишатися, будити мертвих і робити цілим все, вщент розбите. Але з раю на нього налітає ураганний вітер; він із такою люттю розвіває йому крила, що ангел вже не годен їх зімкнути. Цей ураган нездоланно відносить його в майбутнє, до якого він повернений спиною, тоді як перед ним зростає до небес купа уламків. Цей ураган ми називаємо прогресом.
Але Ангел є безсмертний, а наші обличчя зазирають до пітьми, що попереду.