У попередніх розділах я намагався окреслити процеси, завдяки яким націю стали виображати, а згодом моделювати, адаптувати й трансформувати. Такий аналіз неминуче торкався головним чином соціальних змін і різних форм свідомості. Сумнівно втім, щоб одними тільки соціальними змінами або змінами у свідомості можна було б пояснити ту відданість, з якою люди ставляться до витворів своєї уяви — або, нагадуючи питання, поставлене на початку цієї праці — чому люди готові померти заради цих витворів.
В епоху, коли прогресивні інтелектуали-космополіти (особливо в Європі?) звично наголошують на майже патологічному характері націоналізму, на тому, що він живиться страхом і ненавистю до Іншого, й на його спорідненості з расизмом 1, варто було б нагадати собі, що нації викликають любов, причому нерідко любов глибоко жертовну.
1 Порівняймо наведений раніше уривок з "Розпаду Британії" Нейрна, стор. 14-15, і дещо бідермайєрівське судження Хобсбоума: "Основоположним фактом [є те], що справжні марксисти не є націоналістами". "Some Reflections", p. 10.
Культурні продукти націоналізму — поезія, художня проза, музика, образотворче мистецтво — дуже виразно виявляє цю любов у тисячах різноманітних форм і стилів. З іншого боку, наскільки рідкісними є аналогічні зразки націоналістичної продукції, що виражали б страх і ненависть 2. Навіть якщо взяти колонізовані народи, які мали всі підстави для того, щоб зненавидіти своїх імперіалістичних володарів, дивовижно, наскільки незначний елемент ненависті у цих проявах національного почуття. Ось, наприклад, перша й останні строфи з "Último Adiós", відомої поеми, написаної Рісалем в очікуванні страти, до якої його засудив іспанський імперіалізм 3:
1. Adiós, Patria adorada, región del sol querida,
Perla del Маг de Oriente, nuestro perdido edén,
A darte voy, alegre, la triste mustia vida;
Y fuera más brillante, más fresca, más florida,
También por ti la diera, la diera por tu bien...
12. Entonces nada importa me pongas en olvido:
Tu atmósfera, tu espacio, tus valles cruzaré;
Vibrante y limpia nota seré par tu oido;
Aroma, luz, colores, rumor, canto, gemido,
Constante repitiendo la esencia de mi fe.
13. Mi Patria idolotrada, dolor de mis dolores,
Querida Filipinas, oye el postrer adiós.
Ahi, te dejo todo: mis padres, mis amores.
Voy donde no hay esclaves, verdugos ni opresores;
Donde la fe no mata, donde el que reina es Dios.
14. Adios, padres y hermanos, trozos del aima mia,
Amigos le la infancia, en el perdido hogar;
Dad gracias, que descanso del fatigoso dia;
Adiós, dulce extranjera, mi amiga, mi alegria;
Adiós, querido séres. Moris es descansar.
Зауважте, що не тільки не згадано національність "тиранів", але й палкий патріотизм Рісаля чудово передано "їхньою" мовою 4.
2 Чи зуміли б ви відразу пригадати хоча б три Оди Ненависті? Друга строфа державного гімну "Боже, борони Королеву / Короля" звучить вельми показово: "Господи наш Боже, встань, / Розжени її/його ворогів,/ Нехай поляжуть вони;/ Зруйнуй їхні плани,/ Розгадай підступні хитрощі;/ До Тебе звертаємо наші надії;/ Боже, борони нас усіх". Зауважмо, що ці вороги не мають жодної ідентичності й могли б бути як англійцями, так і будь-ким іншим, оскільки є "її/його" ворогами, а не "нашими". Весь цей гімн є пеаном монархії, а не нації — яку навіть не згадано.
Jaime C. de Veyra. El "Último Adiós" de Rizal: estudio crttico-expositivo, pp. 89-90 and 101-102 (переклад).
1. Прощавай, рідна земле, сонцем омита,
Перлина Східного моря, втрачений раю,
Тобі я радо віддаю своє сумне життя;
Було б воно квітучішим, свіжішим,
Віддав би теж його тобі на благо.
12. Що з того, що забула ти мене,
Коли я бачу твої простори, долини;
Будь, наче нота, чиста і дзвінка;
Будь світлом, пахощами, піснею й плачем,
Будь вірою моєю назавжди.
13. Країно моїх мрій і мого болю,
О, Філіппіни, прощавай, моя любове.
Всі прощавайте, друзі та батьки.
Я йду туди, де ні тиранів, ні рабів;
Де віра не вбиває, де царює Бог.
14. Востаннє я з родиною прощаюсь,
З дитинства друзями, із хатою своєю;
Гіркому дню моєму вже надходить край;
Всі прощавайте, близькі й незнайомі;
Настав мій час. Спочинком стане смерть.
Поема, однак, була швидко перекладена на тагалозьку мову видатним філіппінським революціонером Андресом Боніфаціо. Його версію можна знайти в: ibid., pp. 107-109.
Деякою мірою природу політичної любові можна зрозуміти, якщо розглянути, яким чином змальовується різними мовами об’єкт цієї любові: йдеться або про спорідненість (вітчизна, Vaterland, patria), або про поняття, пов’язані з домом (heimat чи tanah air [земля й вода, фраза, якою корінні мешканці визначають індонезійський архіпелаг]). Обидві ідіоми виражають те, з чим людина природно пов’язана. Як ми вже пересвідчилися раніше, в усьому "природному" завжди є щось таке, що не підлягає вибору. Таким чином, національна приналежність уподібнюється до кольору шкіри, статі, родоводу й часу народження — тобто, до тих речей, які неможливо змінити. І в цих "природних зв’язках" людина віднаходить те, що можна назвати "красою gemeinschaft". Інакше кажучи, саме тому, що ці зв’язки неможливо обрати, вони й оповиті ореолом безкорисливості.
Хоча протягом останніх двох десятиріч багато писалося про ідею родини як виразу структури влади, така концепція залишається чужою для абсолютної більшості людства. Адже родина традиційно мислилася сферою безкорисливої любові й єдності. Тому, якщо історики, дипломати, політики й соціологи легко оперують категорією "національних інтересів", для більшості простих людей з будь-яких верств суть нації полягає якраз у відсутності подібних "інтересів", тобто в безкорисливості. Саме тому вона й може вимагати жертв.
Як зазначалося раніше, великі війни цього століття виняткові не стільки тому, що вони дозволили людям убивати в безпрецедентних масштабах, скільки колосальним числом тих, хто з переконання жертвував своїм життям. Чи не очевидно, що кількість убитих значно переважає кількість тих, хто убивав? Ідея найвищої пожертви, якої вимагає доля, існує лише в парі з ідеєю очищення.
Вмираючи за свою країну, яку здебільшого не вибирають, людина набуває моральної величі, незрівнянної зі смертю заради лейбористської партії, американської медичної асоціації чи навіть "Міжнародної амністії", адже до всіх цих організацій можна вступити й вийти з власної волі. Загибель за революцію також черпає свою велич з того, що вважається чимось фундаментально чистим. (Якби люди уявляли пролетаріат лише як групу, зацікавлену гонитвою за холодильниками, відпустками або владою, чи прагнули б вони, включно з самими пролетарями, вмирати за нього? 5)
5 Це формулювання не означає, ніби революційні рухи не переслідують матеріальні цілі. Але цілі ці уявляються не накопиченням індивідуальних надбань, а як умови для вимріяного Руссо загального bonheur.
За іронією долі, тією мірою, якою марксистські інтерпретації історії мисляться (а не раціонально пізнаються) як вияв неминучої необхідності, вони також набувають аури чистоти і безкорисливості.
Та вернімося ще раз до мови. По-перше, відзначимо споконвічність мов, навіть тих, що вважаються сучасними. Ніхто не може назвати дату народження будь-якої з мов. Кожна виринає непомітно з неозорого минулого. (Оскільки homo sapiens є homo dicens, досить важко уявити, щоб мова була молодшою за людство.) Таким чином, коріння мов, схоже, сягає глибше від чого-небудь іншого в сучасних суспільствах. Водночас, ніщо емоційніше від мови не пов’язує нас із померлими. Коли англомовні люди чують слова "Земля до землі, прах до праху, пил до пилу" — вперше сказані майже чотири з половиною століття тому — їх охоплює примарне відчуття спільності в однорідному порожньому часі. Вагомість цих слів лише частково зумовлена їх формальним смислом; вона походить також, так би мовити, від спадкової "англійськості".
По-друге, існує особливий тип одночасної спільності, яку творить лише тільки мова — перш за все в поетичній та пісенній формах. Візьмімо, приміром, національний гімн, що виконується під час національних свят. Якими б банальними не були його слова, якою б невиразною не була мелодія, цей спів пробуджує відчуття спільності. Саме в такі миті абсолютно незнайомі люди вимовляють ті самі рядки під ту саму мелодію. Виникає образ унісону, злагоди 6. Співання "Марсельєзи", "Вальсуючої Матільди" та "Індонезії Райя" створює нагоду для унісонності, для резонуючої фізичної реалізації уявленої спільноти. (Подібне відбувається, коли слухаєш [й повторюєш, можливо, тихенько] декламування обрядової поезії, такої як розділи з "The Book of Common Frayer".*)
6 Порівняймо цей хор a capella з повсякденною мовою, яка типово нагадує, так би мовити, спів декана й кантора, тобто є формою діалогу й обміну думками.
* Англіканський молитовник.
Якою самовідданістю повниться такий унісон! Хоча ми й усвідомлюємо, що інші співають ці пісні в ту саму мить і так само, як ми, проте не маємо жодного поняття, хто вони, і навіть де, за межами нашої чутності, вони співають. Нас ніщо не єднає, крім звуків в уяві.
Утім, до подібних хорів можна з часом долучитися. Хоч я й латиш, моя донька може бути австралійкою. Син італійського іммігранта в Нью-Йорку віднайде предків серед перших англійських колоністів. Навіть якщо національність неуникненна, ця неуникненність коріниться в історії. Показовим є указ Сан Мартіна про перехрещування кечуамовних індіанців у "перуанців" — акт, що нагадує релігійне навертання. Він демонструє, що від початку основою нації мислилася мова, а не кров, і що до уявленої спільноти можна було "запросити". Отже сьогодні навіть найбільш ізольовані нації визнають принцип натуралізації (яке чудове слово!), незалежно від того, якою складною не була б процедура на практиці.
Сприймаючись і як історична невідворотність, і як колектив, уявлений через мову, нація постає відкритою й закритою водночас. Цей парадокс добре ілюструють мінливі ритми відомих рядків, присвячених загибелі Джона Мура в битві за Корунью 7:
1. Not a drum was heard, not a funeral note,
As his corse to the rampart we hurried;
Not a soldier discharged his farewell shot
O’er the grave where our hero we buried.
2. We buried him darkly at dead of night,
The sods with our bayonets turning;
By the struggling moonbeams’ misty light,
And the lantern dimly burning.
3. No useless coffin enclosed his breast,
Not in sheet or in shroud we wound him;
But he lay like a warrior taking his rest,
With his martial cloak around him...
5. We thought, as we hollowed his narrow bed,
And smoothed down his lonely pillow,
That the foe and the stranger would tread o’er his head
And we far away on the billow...
8. Slowly and sadly we laid him down.
From the field of his fame fresh and gory;
We carved not a line, and we raised not a stone —
But we left him alone with his glory!
7 "The Burial of Sir John Moore", in The Poems of Charles Wolfe, pp. 1-2.
1. Не було ані бубнів, ні дзвонів сумних,
Коли труп його несли до валу;
Над могилою жоден солдат не стріляв,
Де ми свого героя ховали.
2. Ми його поховали у тиші нічній,
Розривали багнетами землю;
Місяць тьмяно освітлював нас ізгори
І ліхтар палахтів непевно.
3. Не було ні труни, де покласти його,
Ані савану, щоб загорнути;
Він лежав, як солдат, що спочити захтів,
Бойовий плащ вкривав йому груди...
5. Ми гадали, готуючи ложе вузьке,
Цю самотню могилу у полі,
Як топтатимуть тіло йому вороги,
А ми будем далеко у морі.
8. Ми врочисто поклали його до землі,
Де точилася битва кривава;
Не лишили надгробного каменя ми —
Але з ним залишилася слава!
Ці рядки оспівують пам’ять полеглого героя з невіддільною від самої англійської мови довершеністю, непідвладною перекладу, доступною слуху лише її носіїв. А проте і Мур, і його панегірист були ірландцями. І немає причини, щоб який-небудь нащадок французьких чи іспанських "ворогів" Мура не зміг повністю відчути резонанс поеми: англійська мова, як і будь-яка інша, завжди відкрита новим слухачам, читачам і співрозмовникам.
Прислухаємось до Томаса Брауна, який зумів кількома реченнями охопити цілу людську історію 8:
Навіть устремління древніх честолюбців мали перевагу над нашими, бо розпочавши рано і ще до ймовірного полудня історії, древні герої вже мали за собою великі звершення великих планів, завдяки яким переживуть власні пам’ятники і механічні витвори. Але в цьому останньому акті історії не варто очікувати, що пам’ять про нас збережуть подібні мумії, коли устремління никнуть перед страхом пророцтва Ілії, а Карла V від Гектора відділятиме два Мафусаїлові життя.
Стародавні Єгипет, Греція й Юдея переплітаються тут зі Священною Римською імперією, але їх об’єднання крізь тисячі років і тисячі миль досягається стилем Браунової англійської прози XVII ст.9 Цей уривок, хоча й не без труднощів, надається перекладу. Але від моторошної величі всіх цих "probable Meridian of time", "Mechanicall preservations", "such Mummies unto our memories" та "two Methusela’s of Hector" мурашки бігтимуть лише по спинах англомовних читачів.
На цій сторінці фрагмент відкривається читачеві. З іншого боку, не менш моторошна велич останніх рядків "Yang Sudah Hilang" видатного індонезійського автора Прамоедьї Ананти Тоера 10:
Suara itu hanya terdengar beberapa detik saja dalam hidup. Getarannya sebentar berdengung, takkan terulangi lagi. Tapi seperti juga halnya dengan kali Lusi yang abadi menggarisi kota Blora, dan seperti kali itu juga, suara yang tersimpan menggarisi kenangan dan ingatan itu mengalir juga — mengalir kemuaranya, kelaut yang tak bertepi. Dan tak seorangpun tahu kapan laut itu akan kering dan berhenti berdeburan.
Hilang.
Semua itu sudah hilang dari jangkauan panc[h]a-indera.
8 Hydriotaphia, Urne-Burial, or, A Discourse of the Sepulchrall Urnes lately found in Norfolk, pp. 72-73. Щодо "імовірного полудня історії", порівняйте з єпископом Отто Фрейзінгенським.
9 Проте згадки про "Англію", власне, немає. Це чимсь нагадує ті провінційні газети, які, завдяки іспанській мові, приносили увесь світ до Каракасу і Боготи.
10 Tjerita dari Blora [Оповідання від Блори], pp. 15-44, at p. 44.
виявиться, найімовірніше, закритою на тій самій друкованій сторінці 11.
Кожною мовою можна оволодіти, але на це треба пожертвувати частку життя: кожна нова перемога вимірюється днями, що залишились до смерті. Доступ до інших мов обмежує не їх непроникність, але смертність людини. Звідси й певна інтимність усіх мов. Французькі й американські імперіалісти правили, експлуатуючи й убиваючи в’єтнамців десятиліттями. Проте, що б вони не виробляли, в’єтнамська мова лишалася неушкодженою. Відповідно, часто виникало роздратування від в’єтнамської "непроникності" й той похмурий розпач, що породжував злостивий жаргон занепадаючого колоніалізму: "gooks", "ratons" і т.д.12 (В кінцевому підсумку, єдиною відповіддю на інтимність мови пригноблених є або відступ, або нова різня.)
Подібні епітети, за своєю внутрішньою формою безумовно расистські, й аналіз цієї форми продемонструє, в чому полягає суттєва помилка Нейрна, коли він доводить, що расизм і антисемітизм походять від націоналізму — і отже "фашизм, досліджений в усій своїй історичній глибині, може нам розказати про націоналізм більше від будь-якого іншого епізоду історії" 13. Скажімо, таке слово, як "slant" (косий), що є скороченням від "slant-eyed" (косоокий), виражає не просто звичайну політичну неприязнь. Воно відкидає національну приналежність, зводячи характеристику супротивника до фізіологічного типу його обличчя 14.
11 Але вслухайтесь у ці рядки! Я дещо змінив оригінальну орфографію у відповідності з теперішніми правилами, щоб зробити цитату фонетично максимально близькою до вимови.
12 Логіка тут така: 1. Я помру, перш ніж проникну до них. 2. Я маю таку силу, що вони змушені вивчати мою мову. 3. Але це означає, що вони порушать мою приватність. Називаючи їх "чурками", я хоч трохи помщуся за це.
13 The Break-up of Britain, pp. 337 and 347.
14 Зауважмо, що не існує жодного явного, усвідомленого антоніму до назвиська "slant" "Круглий"? "Прямий"? "Овальний"?
Воно заперечує слово "в’єтнамець", підміняючи його собою; як і raton, підміняючи "алжирця", заперечує його. Водночас воно жбурляє "в’єтнамця" до безіменної юрби разом із "корейцями", "китайцями", "філіппінцями" тощо. Характер подібних слововитворів стає ще очевиднішим, якщо їх порівняти з іншими назвами періоду В’єтнамської війни, такими як "Charlie" й "V.C.[Viet Cong]", або з давнішої епохи: "фрици", "гуни", "япошки" і "жаби", кожний з яких стосувався лише однієї окремої національності, тим самим визнаючи з ненавистю за противником членство в лізі націй 15.
Націоналізм мислить в категоріях історичної долі і призначення, расизм же маячить про одвічну порчу, споконвіку передавану шляхом безконечних мерзенних спаровувань, і все це поза історією. Негри, завдяки невидимому чорному пензлю, залишаються назавжди неграми; євреї, Авраамове сім’я, навічно євреями, які б паспорти не мали та якими б мовами не володіли. (Так для нацистів німці єврейського походження зажди були самозванцями 16.)
Фантазії расизму мають своє коріння, насправді, в класовій, а не національній ідеології: перш за все у претензіях правителів на божественність, а аристократів на "блакитну" чи "білу" кров і "породу" 17.
15 Втім, не лише в давнішу епоху. Тим не менше, нафталіном віддає від слів Дебре: "Я не бачу для Європи жодної надії, крім як під гегемонією революційної Франції, що міцно утримує прапор незалежності. Іноді мені здається, що вся ця "анти-бошівська" міфологія й наш секулярний антагонізм до Німеччини можуть одного дня виявитися незамінними для порятунку революції або й навіть нашої національно-демократичної спадщини". "Marxism and the National Question", p. 41.
16 Смисл виникнення сіонізму й народження Ізраїлю полягає в тому, що перший ознаменовував переосмислення древньої релігійної спільноти як нації, натомість другий алхімічне перетворення побожного мандрівника в місцевого патріота.
17 "Концепції вродженої вищості правлячого класу й увага до статусу успадковані XX ст. від земельної аристократії. Живлячись новими джерелами, ці концепції згодом були звульгаризовані [sic] й стали привабливими для німецького народу в цілому як доктрини расової вищості". Barrington Moore, Jr. Social Origins of Dictatorship and Democracy, p. 436.
Не дивно отже, що батьком модерного расизму мав стати не якийсь дрібнобуржуазний націоналіст, а Жозеф-Артюр, граф де Гобіно 18. Не дивно також, що расизм і антисемітизм, як правило, не перетинає міжнародних кордонів, обмежуючись національними межами. Інакше кажучи, вони виправдовують не стільки війни, скільки внутрішні репресії й панування 19.
18 Дати цілковито підтверджують це. Гобіно народився 1816 року, через два роки після реставрації Бурбонів на французькому троні. Його дипломатична кар’єра, з 1848 по 1877 роки, розквітала протягом Другої імперії Луї Наполеона й реакційного монархічного режиму Марі Едме Патріс Моріса, графа де Макмагона, колишнього імперського проконсула Алжиру. Його "Essai sur l’Inégalité des Races Humaines" з’явилися 1854 року — чи не у відповідь на масові народномовно-націоналістичні заворушення 1848 року?
19 Південноафриканський расизм часів Форстера і Боти підтримував дружні стосунки (хоча й вельми обережні) з видатними чорними політиками деяких незалежних африканських держав. Навіть якщо євреї й зазнавали дискримінації в Радянському Союзі, це не впливало на шанобливі робочі відносини Брежнєва з Кіссінджером.
Позаєвропейський расизм XIX ст. завжди був пов’язаний з європейським пануванням, причому з двох досить близьких причин. Найголовнішою з них було зростання офіційного націоналізму й колоніальної "русифікації". Як неодноразово підкреслювалось вище, офіційний націоналізм був типовою відповіддю загрожених династичних і аристократичних верств — вищих класів — на масовий народномовний націоналізм. Колоніальний расизм був основним елементом тієї концепції "імперії", що намагалася з’єднати династичну легітимність із національною спільнотою. Задля цього принцип природженої, спадкової вищості, на який (хоч як хитко) спиралася її позиція, поширювався на безмежні заморські володіння, завуальовано (або й ні) припускаючи, що навіть коли, скажімо, англійські лорди від народження й вищі від інших англійців, то ті самі інші англійці своєю чергою вищі від підлеглих їм тубільців. Можна навіть твердити, що існування останніх колоніальних імперій підпирало домашні бастіони аристократії, оскільки ніби підтверджувало на глобальній сучасній арені архаїчні концепції влади й привілеїв.
Певний успіх досягався — і в цьому полягає друга причина — тим, що колоніальна імперія, з її стрімко зростаючим бюрократичним апаратом та "русифікаторською" політикою, давала змогу значній кількості буржуазії й обивателів грати роль аристократії будь-де в межах імперії, тільки не вдома. В кожній колонії можна було побачити цю сумну й комічну tableau vivant міщанин у дворянстві декламує поезію на фоні особняків і парків з мімозами й бугенвіліями, а навколо велика масовка зі слуг, конюхів, садівників, кухарів, покоївок, служниць, прачок і, що найважливіше, коней 20. Навіть ті, хто не міг дозволити собі подібний стиль, наприклад, молоді холостяки, все-таки втішалися сумнівним статусом французького вельможі напередодні жакерії 21:
У Мулмейні, що в нижній Бірмі [це непримітне місто потребує роз’яснень для читачів з метрополії], мене ненавиділа величезна кількість людей — вперше в житті я був достатньо важливою особою, щоб подібне могло зі мною статися. Я служив у поліцейському підрозділі міста.
Ця "тропічна готика" стала можливою завдяки надзвичайній силі, якою розвинений капіталізм наділив метрополію — силі настільки великій, що її можна було тримати, так би мовити, за лаштунками. Ніщо не ілюструє капіталізм у феодально-аристократичному платті краще від колоніальної вояччини, з її сумнозвісними відмінностями від підрозділів метрополії, навіть суто інституційними 22.
20 Вражаючу колекцію фотографій таких tableaux vivants y Голландській Індії (та елегантно іронічних текстів) див.: "Е. Breton de Nijs", Tempo Doeloe.
21 George Orwell. "Shooting an Elephant", in The Orwell Reader, p. 3. Слова в квадратних дужках вставлені, зрозуміло, мною.
22 KNIL (Koninklijk Nederlandsch-Indisch Léger) був досить відокремлений від KL (Koninklijk Léger) y Голландії. Légion Etrangère майже від початку був легально усунений від операцій у континентальній Франції.
Таким чином, у Європі мали "Першу армію", набрану з жителів метрополії на основі масового, загальногромадянського призиву. Вона ідеологічно мислилась як захисник heimat, батьківщини; була екіпірована практичною, утилітарною формою-хакі, озброєна найновішими видами зброї. У мирний час розквартирована в казармах, під час війни займала місця у траншеях або в обслузі польових гармат. Поза Європою мали "Другу армію", навербовану (за винятком офіцерів) з найманців, котрі походили з місцевих релігійних та етнічних меншин. Ідеологічно вона замислювалася як поліцейська сила; в мундирах, призначених для підкорення сердець в ліжку чи бальному залі; озброєна шаблями та технологічно застарілою зброєю; в мирний час парадувала, а під час війни гарцювала верхи на конях. Якщо Генеральний штаб Пруссії, цей військовий наставник Європи, наголошував на анонімній взаємозлагодженості професійних військ, артилерії, залізничному транспорті, інженерних спорудах, стратегічному плануванні тощо, то колоніальна армія віддавала перевагу славі, еполетам, особистому героїзму, грі в поло й архаїчній вишуканості манер у стосунках між офіцерами. (Вона могла собі це дозволити, бо десь там на задньому плані знаходилася Перша армія і флот.) Така ментальність протривала досить довго. Льоте писав у Тонкіні 1894 року 23:
Quel dommage de n’être pas venu ici dix ans plus tôt! Quelles carrières à y fonder et à y mener. Il n’y a pas ici un de ces petites lieutenants, chefs de poste et de reconnaissance, qui ne développe en 6 mois plus d’initiative, de volonté, d’endurance, de personnalité, qu’un officier de France en toute sa carrière.
23 "Яка ганьба, що я не прибув на десять років раніше! Яких кар’єр тут можна досягти! Тут немає жодного лейтенантика, поштового службовця чи працівника розвідки, який би протягом 6-ти місяців не виявив більше ініціативи, волі, витривалості, індивідуальності, ніж будь-який французький офіцер упродовж цілої своєї кар’єри". Lyautey. Lettresdu Tonkin et de Madagascar (1894-1899), p. 84. Лист від 22 грудня 1894 року з Гани. Виділено нами.
1951 року в Тонкіні Жан де Латтр де Тасіньї, "якому подобались офіцери, що поєднували відвагу й "стиль", відразу ж захопився жвавим кавалеристом [полковником де Кастрі] в червоній фесці, яку носять спагі, й кашне, з розкішним стеком та поєднанням невимушених манер з князівською осанкою, що зачаровували жінок в Індокитаї 1950-х років не менш ніж парижанок у 1930-х" 24.
24 Bernard В. Fall. Hell is a Very Small Place: The siege of Dien Bien Phu, p. 56. Клаузевіц, мабуть, перевернувся би в труні. [Спагі, що походять, як і сипаї, від османських сипагі, були кавалеристами-найманцями нерегулярної "Другої армії" в Алжирі]. Це правда, що Франція Льоте й де Латтра була республіканською Францією. Одначе, зазвичай балакуча Grande Muette перетворилась на початку Третьої Республіки в притулок для аристократів, яких усе частіше усували від влади з усіх інших поважних закладів громадського життя. В 1898 році четверта частина всіх бригадних генералів та генерал-майорів складалася з аристократів. Більше того, цей опанований аристократами офіцерський корпус відіграв вирішальну роль у становленні французького імперіалізму XIX й XX ст. "Суворий контроль, під яким перебувала армія в métropole, ніколи повністю не розповсюджувався на la France d’outre-mer. Розширення Французької імперії в XIX ст. відбувалося частково завдяки власній ініціативі колоніальних військових командирів. Французька Західна Африка, цей великою мірою витвір генерала Фейдерба, й також Французьке Конго збільшувалися в основному за рахунок самостійних набігів углиб континенту. Військові офіцери несли також відповідальність за faits accomplis, які призвели до встановлення 1842 року французького протекторату на Таїті та, меншою мірою, до окупації французами індокитайського Тонкіну в 1880-х роках... 1897 року Гальєні без зайвих зволікань скасував на Мадагаскарі монархію й депортував королеву без жодних консультацій з французьким урядом, який пізніше змирився з fait accompli..." John S. Ambler. The French Army in politics, 1945-1962, pp. 10-11 and 22.
Іншою повчальною рисою аристократичного або псевдоаристократичного походження колоніального расизму була типова "солідарність білих" між колоніальними правителями різних національних метрополій, яка б конкуренція і конфлікти не розділяли їх. Ця своєрідна понаддержавна солідарність одразу нагадує нам про класову солідарність європейських аристократій XIX ст., налагоджувану в мисливських будиночках, на курортах і балах; а також про те братерство "офіцерів і джентльменів", відповідно до гуменного духу XX ст. закріплене у Женевській конвенції, що гарантує, на відміну від партизан і цивільних, привілейоване ставлення до захоплених у полон ворожих офіцерів.
Наведене вище твердження справедливе й щодо колоніальних народів. Адже, абстрагуючись від заяв деяких колоніальних ідеологів, просто дивовижно, наскільки невиразно в антиколоніальних рухах артикульовано таке сумнівне явище, як "зворотний расизм". Мова тут легко може ввести в оману. Скажімо, яванське слово londo (що походить від Hollander або Nederlander) означало, в певному сенсі, не тільки "голландці", але й "білі". Проте вже саме походження засвідчує, що для яванського селянина, котрий навряд чи коли зустрічав будь-яких "білих", крім голландців, ці два значення, по суті, збігалися. Подібним чином на французьких колоніальних територіях "les blancs" означало правителів, французькість яких була невід’ємною від білого кольору шкіри. Наскільки мені відомо, в жодному з цих випадків londo чи blanc не породили похідних принизливих означень 25.
Якраз навпаки, дух антиколоніального націоналізму виявляється, приміром, у дивовижній Конституції недовговічної Республіки Катагалуган (1902) Маріо Сакая, в якій, між іншим, говориться 26:
25 Я ніколи не зустрічав в індонезійській чи яванській мові образливого жаргонного слова на означення "голландця" або "білого". Чого не скажеш про англо-саксонську скарбницю: тут тобі й niggers (негритоси), і wops (макаронники), і kikes (пархаті), і gooks (чурки), і slants (косі), і fuzzywuzzies (чорнозаді), й десятки інших призвиськ. Ймовірно, що подібна цнотливість расистських жаргонів стосується перш за все колонізованих народностей. Негритянське населення Америки — та й не тільки — виробило свій своєрідний контр-словник на означення білих (honkies, ofays тощо).
26 Зацитовано з: Reynaldo Ileto. Pasyon and Revolution: Popular Movements in the Philippines, 1840-1910, p. 218. Бунтівна республіка Сакая протривала до 1907 року, коли його захопили в полон і стратили американці. Щоб зрозуміти перше речення, необхідно пам’ятати, що після трьох століть іспанського правління й китайської імміграції на островах з’явилася велика кількість метисів.
Жоден тагаложець, що народився на архіпелазі Тагалог, не повинен вивищувати будь-кого над іншими в силу його раси чи кольору шкіри; світлі, темні, багаті, бідні, освічені й непись менні — всі є абсолютно рівними й приналежними до одного loób [внутрішнього духа]. Люди можуть різнитися за своєю освітою, заможністю чи зовнішнім виглядом, але ніколи за своєю глибинною природою (pagkatao) та здатністю служити справі.
Можна досить легко відшукати аналогії на протилежному боці земної кулі. Іспаномовні мексиканські метиси ведуть свій родовід не від кастільських конкістадорів, а від напіввинищених ацтеків, майя, толтеків і запотеків. Уругвайські революційні патріоти, які самі є креолами, підхопили ім’я Тупака Амару, останнього з видатних тубільних повстанців проти креольського гноблення, який помер 1781 року після неймовірних тортур.
Може видатися парадоксальним, що об’єкти такої відданості є "уявленими" — анонімними, безликими співвітчизниками-тагаложцями, винищеними племенами, Росію-матір’ю або tanah air. Проте amor patriae не відрізняється в цьому відношенні від інших захоплень, в яких завжди присутній елемент зворушливого уявлювання. (Ось чому розглядання фотоальбому з чужого весілля нагадує ознайомлення з археологічним планом Висячих Садів Вавилону.) Чим є для закоханої людини око — звичайнісіньке око, з яким він чи вона народилися — тим є для патріота мова, якою б історія його не наділила. Завдяки цій, спожитій з молоком матері мові, з якою розлучаються тільки на смертному одрі, оживає минуле, уявляються співдружності й вимріюється майбуття.