У першому виданні "Уявлених спільнот" я писав, що "надто часто в політичному курсі нових держав на «національне будівництво» можна віднайти сліди як щирого й масового національного ентузіазму, так і систематичного, навіть мак’явеллівського, прищеплювання націоналістичної ідеології через засоби масової інформації, освітню систему, урядові постанови тощо" 1.
1 Див. VII розділ.
Тоді я недалекоглядно припускав, що офіційний націоналізм колонізованих світів Азії й Африки брав собі за взірець подібний націоналізм династичних держав Європи XIX ст. Пізніші розмірковування переконали мене в тому, що така точка зору була поспішною й поверховою, і що безпосередню генеалогію треба шукати в уявлюваннях колоніальної держави. На перший погляд, цей висновок може здаватись несподіваним, адже колоніальні держави були типово, а часом радикально анти-націоналістичними. Але якщо зазирнути під покров колоніальних ідеологій та політик і зрозуміти логіку, на яких ці режими базувалися від середини XIX ст., генеалогія стає очевиднішою.
Ніщо не виявляє цієї логіки рельєфніше, ніж три інституції влади, хоча й винайдені раніше від середини XIX ст., проте цілковито трансформовані після того, як колонізовані регіони увійшли в добу механічного репродукування. Цими трьома атрибутами є перепис, карта й музей: вони спільно формували спосіб, в який колоніальна держава мислила і уявляла себе — природу підвладних їй людських істот, географію своїх володінь і легітимність свого походження. Щоб дослідити природу їх впливу, я зосереджу в цьому розділі увагу на Південно-Східній Азії, оскільки висновки мої попереднього характеру, а претензії на ґрунтовну спеціалізацію обмежені саме цим регіоном. Втім, для порівняльно-історичних досліджень Південно-Східна Азія пропонує вдячний матеріал, адже вона включає в себе території, колонізовані мало не всіма "білими" імперіями — Британією, Францією, Іспанією, Португалією, Нідерландами й Сполученими Штатами — а також неколонізований Сіам. Читачі, краще від мене обізнані з іншими частинами Азії й Африки, краще за мене оцінять, чи мої висновки справедливі також щодо інших територій і інших часів.
Перепис
Соціолог Чарлз Гіршман у двох нещодавніх своїх статтях започаткував дослідження mentalités британських колоніальних чиновників, відповідальних за перепис населення Колоній Протоки й Малайського півострова, та їхніх наступників, котрі працювали на незалежну державу Малайзію 2.
2 Charles Hirschman. "The Meaning and Measurement of Ethnicity in Malaysia: An Analysis of Census Classifications"J. of Asian Studies, 46:3 (August 1987), pp. 552-582; a також "The Making of Race in Colonial Malaya: Political Economy and Racial Ideology", Sociological Forum, 1:2 (Spring 1986), pp. 330-362.
Опубліковані Гіршманом факсимільні копії ряду переписів, починаючи від кінця XIX ст. й дотепер, демонструють цілу серію надзвичайно швидких, поверхових і довільних змін, у ході яких ці "категорії ідентичності" постійно нагромаджувалися, розподілялися, перекомбіновувалися, перемішувалися й реорганізовувалися (проте політично вагомі категорії ідентичності незмінно очолювали список). На основі цих переписів дослідник приходить до двох головних висновків. По-перше, чим довшою була колоніальна епоха, тим критерії перепису ставали все очевидніше, а часом і виключно, расовими 3.
3 Протягом колоніальної епохи переписи фіксують дивовижне розмаїття "європейців". Але коли 1881 року їх ще зараховували переважно до рубрик "постійний мешканець", "тимчасовий житель" і "в’язень", то в 1911 р. їх усіх вже охоплювала рубрика "представників (білої) раси". Цікаво, що до останнього часу автори переписів явно вагалися, до якого розряду віднести тих, кого вони визначали "євреями".
Релігійна ідентичність, з іншого боку, поступово зникала як основна категорія перепису. "Індуси" — що стояли в одному ряді з "клінгами" й "бенгальцями" — щезли після першого перепису 1871 року. "Парси" протривали до перепису 1901 року, в якому вони ще з’явилися — разом із "бенгальцями", "бірманцями" й "тамілами" — під загальною категорією "таміли й інші корінні мешканці Індії". Другий висновок Гіршмана полягав у тому, що великі расові категорії після здобуття незалежності загалом були збережені й навіть укрупнені, але тепер їх було переназвано і перегруповано на "малайзійців", "китайців", "індійців" та "інших". Проте аномалії зустрічалися ще й у 1980-х роках. У переписі 1980 року "сикхи" все ще були боязко віднесені до псевдоетнічної підкатегорії — поруч із "малайялі" й "телегу", "пакистанцями" й "бангладешцями", "шріланкськими тамілами" й "іншими шріланкійцями" — під загальною рубрикою "індійці".
Але чудові факсимільні копії Гіршмана заохочують нас вийти за рамки його безпосередніх аналітичних зацікавлень. Візьмімо, приміром, перепис Федеративних Малайських Штатів, в якому під рубрикою "Раси Малайського населення" знаходяться: "малайці", "яванці", "сакайці", "банджарійці", "бойянійці", "менделінг" (sic), "крінчі" (sic), "джамбійці", "ачінійці", "бугійці" та "інші". З оцих груп усі, крім (здебільшого) "малайців" і "сакайців", походили з островів Суматра, Ява, Південне Борнео й Сулавесі, тобто частин великої сусідньої колонії Голландська Східна Індія. Але їх позамалайське походження не справило жодного враження на авторів перепису, котрі, створюючи своїх "малайців", скромно обмежували свій горизонт лише власними колоніальними кордонами. (Зрозуміло, що голландські переписувачі по той бік протоки творили інший образ "малайців" як етнічної меншини на однаковому, а не вищому рівні від "ачінійців", "яванців" та інших.) Назви "джамбійці" й "крінчі" скоріше походження з певних місцевостей, аніж на щось, бодай віддалено подібне до етнолінгвістичної категорії. Майже неймовірно, щоб 1911 року хто-небудь, крім невеличкої кількості людей, розподілених по категоріях і підкатегоріях, упізнав би себе під цими ярликами. Подібні "ідентичності", виображені (часом, помилково) уявою колоніальної держави, все ще очікували на свою матеріалізацію, яку проникнення колоніальної адміністрації невдовзі зробить можливою. Можна помітити при тому пристрасть переписувачів до вичерпності й недвозначності. Звідси й їхня нетерпимість до складних, політично "трансвеститних", нечітких або мінливих ідентифікацій. Звідси й дивна підкатегорія "Інші" у кожній з расових груп, яких, проте, в жодному разі не можна було плутати з іншими "Іншими". Фікція перепису полягає в тому, що кожен знаходить в ньому своє — одне-єдине — абсолютно чітке місце. Жодних відхилень.
Витоки цього типу мислення колоніальних держав значно старші за переписи 1870-х років, отже, щоб краще зрозуміти новаторство переписів кінця XIX ст., варто звернутися до початків європейського проникнення у Південно-Східну Азію. Повчальними є два приклади, що походять із Філіппінського й Індонезійського архіпелагів. У своїй останній вельми цінній книзі Вільям Генрі Скотт спробував ретельно відтворити класову структуру до-іспанських Філіппін на основі найраніших іспанських свідчень 4.
4 William Henry Scott. Cracks in the Parchment Curtain, chapter 7, "Filipino Class Structure in thé Sixteenth Century".
Як професійний історик, Скотт прекрасно знає, що Філіппіни завдячують своїй назві Філіппу II "іспанському", й що коли б не випадок, архіпелаг міг би опинитися в голландських чи англійських руках, стати політично роздробленим або знову об’єднатися шляхом подальших завоювань 5.
5 В першій половині XVII ст. іспанські поселення архіпелагу були об’єктом неодноразових збройних нападів з боку Vereenigde Oost-Indische Compagnie, найбільшої "транснаціональної" корпорації тієї доби. Своїм виживанням побожні католицькі поселенці величезною мірою завдячують єретику протектору, який більшу частину свого правління стримував войовничі прагнення Амстердама. Якби VOC досягла успіху, центром абсолютної голландської влади в Південно-Східній Азії стала б не Батавія [Джакарта], а Маніла. 1762 року Лондон відібрав Манілу в Іспанії й утримував її майже два роки. Кумедно, але Мадрид повернув її лише в обмін на — хто б міг подумати!- Флориду та інші "іспанські" володіння на схід від Міссісіпі. Якби переговори завершилися інакше, архіпелаг міг би протягом XIX ст. бути політичне об’єднаним із Малайєю та Сінгапуром.
Спокусливо тому приписати цей несподіваний вибір теми його тривалому проживанню в Філіппінах та симпатіями до філіппінського націоналізму, який ось уже протягом століття перебуває в пошуках первісного Едему. Можливо, втім, значно глибший вплив на формування його поглядів справили джерела, на які він був змушений покладатися. Адже фактом залишається те, що на які б острови не висаджувалися перші духівники й конкістадори, вони там бачили principales, hidalgos, pecheros and esclavos (принців, вельмож, простолюдинів і рабів) — представників суспільних станів, запозичених із соціальної ієрархії пізньосередньовічної Іберії. Документи, залишені ними, повні свідчень, що "hidalgos" величезного, розкиданого й рідконаселеного архіпелагу переважно не здогадувались про існування один одного, а коли й здогадувались, то бачили, замість hidalgos, ворогів або потенційних рабів. Але сила схеми виявилася такою великою, що Скотт лишає ці свідчення на узбіччі свідомості, а отже не бачить, що "класова структура" доколоніальної епохи витворена уявою "переписувачів", що дивилися на світ з високої корми іспанських галеонів. Де б вони не опинялися, одразу множили hidalgos та esclavos, бо тільки так народжена колоніальна держава могла увібрати тих до своєї структури.
Стосовно Індонезії ми маємо, завдяки дослідженню Мейсона Хоудлі, детальний звіт про важливу судову справу, що слухалася наприкінці XVII ст. в порту Черібон на узбережжі Яви 6.
6 Mason C. Hoadley. "State vs. Ki Aria Marta Ningrat (1696) and Tian Siangko (1720-21)" (рукопис, 1982).
На щастя, досі збереглись як голландські (Східноіндійської компанії), так і черібонійські документи. Якщо б існував тільки черібонійський звіт, ми знали б обвинуваченого вбивцю лише за високою посадою у черібонійському суді, і тільки за титулом Кі Арія Марта Нінграт, а не особистим ім’ям. Документи компанії, однак, гнівно називають його Chinees — і це найважливіша інформація про особу звинуваченого, яку вони надають. Цілком очевидно, що черібонійський суд розподіляв людей за їхнім рангом і статусом, тоді як Компанія класифікувала їх за "расою". Немає жодних підстав припускати, ніби підсудний вбивця — чий високий статус свідчить про його власну та його предків давню інтегрованість до черібонійського суспільства, незалежно від походження — сприймав себе одним із Chinees. Чому ж Компанія класифікувала його таким чином? На кормі яких кораблів виобразили цих Chinées? Безперечно, на тих торгових кораблях, що під централізованим командуванням безперервно курсували з порту до порту між Мергвійською затокою й гирлом Янцзи-к’ян. Не помічаючи різноманітних народностей Серединної імперії, взаємної незрозумілості їхніх розмовних мов і соціальних та географічних особливостей їхньої діаспори на узбережжі Південно-Східної Азії, Компанія уявила своїм трансокеанським оком безконечний ряд Chinezen, подібно до того, як конкістадорам увижався нескінченний ряд hidalgos. І на основі цього нехитрого перепису вона почала наполягати, щоб підконтрольні їй особи, кого вона віднесла до категорії Chinezen, вбиралися, жили, одружувалися, вмирали й заповідали майно у відповідності з цим переписом. Цікаво, що іберійці з Філіппін, що набагато менше подорожували й не були настільки комерційно налаштованими, уявили цілком інакшу категорію перепису, яку вони назвали sangley. Слово sangley виникло в результаті залучення до іспанської мови гоккайського sengli — що означало "торговець" 7. Можна собі уявити перших іспанських переписувачів, які запитували в торговців, приваблених до Маніли розвитком морської комерції: "Хто ви такі?", на що лунала розважлива відповідь: "Ми — торговці" 8.
7 Див., наприклад: Edgar Wickberg. The Chinese in Philippine Life, 18501898, chapters 1 and 2.
8 Каравани комерційних галеонів — для яких Маніла була протягом двох століть таким собі entrepôt [товарним складом] — обмінювали китайський шовк і порцеляну на мексиканське срібло.
Іберійці, котрі не перепливали сім азіатських морів, залишалися протягом двох століть у затишно провінційній концептуальній імлі. Дуже й дуже повільно sangley перетворювався в "китайця" — поки це слово не зникло на початку дев’ятнадцятого сторіччя, щоб поступитися chino цілком у стилі голландської Східноіндійської компанії.
Справжнім нововведенням переписувачів 1870-х років було, отже, не створення етнічно-расових категорій, а скоріше їхня систематизація й кількісне визначення. Доколоніальні правителі малайсько-яванського світу робили спроби підрахунку підлеглого їм населення, але тільки у вигляді реєстрів платників податків та списків новобранців. Вони мали конкретну й специфічну мету: відстежувати тих, із кого можна збирати податки й кого можна набирати до війська — адже цих правителів цікавили тільки економічні надходження й військові людські ресурси. Перші європейські режими регіону не дуже відрізнялися в цьому відношенні від своїх попередників. Але після 1850 року колоніальна влада почала використовувати дедалі витонченіші адміністративні засоби для підрахунку населення, у тому числі жінок і дітей (яких завжди ігнорували давніші правителі), у відповідності зі складними класифікаціями, які не переслідували жодних безпосередніх фінансових або військових цілей. В старі часи піддані, що підлягали оподаткуванню або набору до війська, переважно чітко усвідомлювали те, що вони перебувають під обліком; правителі й піддані тут добре розуміли один одного, хоча й з антагоністичних причин. Але вже в 1870 році "кочин-китайська" жінка, що не платила податків й не підлягала військовому набору, могла прожити ціле своє щасливе чи нещасне життя в Колоніях Протоки, не маючи найменшого уявлення про те, що саме таким чином її класифікували десь там нагорі. Тут стає очевидною специфіка нового перепису. Він намагався ретельно перерахувати всі об’єкти своєї гарячкової уяви. Враховуючи природу класифікаційної системи й саму логіку кількісного вимірювання, "кочин-китаєць" мислився окремою одиницею сукупної серії відтворюваних "кочин-китайців" — у межах, звичайно, державних володінь. Нова демографічна топографія пускала глибоке соціальне й інституційне коріння, в міру того, як колоніальна держава помножувала свої обсяги й функції. Керуючись своєю уявленою картою, вона організовувала нову освітню, правову, медичну, поліцейську й імміграційну бюрократію, будуючи її на принципі етнічно-расових ієрархій, які, однак, розумілися як рівнозначні множини. Підлегле населення, протікаючи крізь тенета різноманітних шкіл, судів, клінік, поліцейських дільниць та імміграційних офісів, створювало "правила руху", які з часом вдихнули справжнє соціальне життя в давні фантазії держави.
Що й говорити, дорога була не завжди рівною, й держава нерідко наражалась на скрутні ситуації. Чи не найважливішим було досягнення релігійного узгодження, яке служило основою дуже старих, дуже стабільних уявлених спільнот, що жодною мірою не відповідали авторитарній класифікаційній схемі світської держави. В різних південноазіатських колоніях правителі були змушені знаходити різні шляхи для непростих компромісів, особливо з ісламом і буддизмом. Продовжували, до речі, процвітати релігійні храми, школи й суди — доступ до яких визначався самостійним індивідуальним вибором, а не результатами перепису. Держава мало що могла вдіяти, крім спроб регулювати, обмежувати, обліковувати, внормовувати й підпорядковувати собі ієрархічно подібні інституції 9. Саме тому, що храми, мечеті, школи й суди являли собою топографічну аномалію, вони й сприймалися вільними зонами та — згодом — фортецями, з яких вирушали на битву релігійні, а пізніше націоналістичні антиколоніалісти. Водночас частими були спроби форсувати приведення перепису в повнішу відповідність з релігійними спільнотами шляхом — наскільки це було можливе — політичної й правової етнізації цих спільнот. У Федеративних Штатах колоніальної Малайї це завдання було відносно легким. Ті, кого режим відніс до категорії "малайці", скеровувались до судів "їхніх" кастрованих султанів, що значною мірою діяли згідно з ісламським законом 10.
9 Див. вище VII розділ, у якому згадуються спроби французького колоніалізму розірвати старі зв’язки камбоджійського буддизму з Сіамом.
10 Див.: William Roff. The Origins of Malay Nationalism, pp. 72-74.
Таким чином, назву "мусульманин" трактували просто як ще один варіант означення "малайця". (Лише після здобуття незалежності в 1957 році деякі політичні групи робили спроби зворотнього трактування, вважаючи, що насправді "малайці" є одним із різновидів "мусульман".) У величезній за розмірами, гетерогенній Голландській Індії, де під кінець колоніальної доби безліч ворогуючих місіонерських організацій на розпорошених територіях досягли значних успіхів у християнізації, аналогічна тенденція наштовхувалась на більш серйозні перешкоди. Проте навіть там у 1920-х і 1930-х роках спостерігався ріст кількості "етнічних" християн (Батакська Церква, Церква Каро, Дайякська Церква тощо), які виникли між іншим і тому, що держава розподілила серед різних місіонерських груп прозелітаційні зони у відповідності з топографією власних переписів. З ісламом Батавія не досягла подібних успіхів. Вона не наважилась заборонити паломництва до Мекки, хоча й намагалася стримати ріст паломників кількісно, контролювала їхні подорожі та слідкувала за ними з аванпосту в Джидді, заснованому саме з цією метою. Жоден із цих заходів не був достатнім для того, щоб перешкодити посиленню інтенсивних контактів мусульман Голландської Індії з величезним зовнішнім світом ісламу, а особливо з новими ідеями, що надходили з Каїру 11.
Карта
Тим часом, однак, Каїр і Мекка починали несподівано візуалізуватися зовсім по-новому, вже не просто як певні пункти сакральної мусульманської географії, але й як цяточки на аркушах паперу, де подібними цяточками були вже позначені Париж, Москва, Маніла й Каракас; і площинний взаємозв’язок між цими безсторонньо світськими або сакральними цяточками не визначався нічим, окрім математично вирахованої прямої відстані. Карта Меркатора, занесена сюди європейськими колонізаторами, почала через друк формувати уяву південно-східних азіатів.
У своїй нещодавній блискучій дисертації таїландський історик Тхонгчай Вінічакул простежив за складними процесами, завдяки яким між 1850 і 1910 роками з’явився на світ "Сіам" зі своїми кордонами 12.
11 Див.: Harry J. Benda. The Crescent and the Rising Sun, chapters 1-2. 12 Thongchai Winichakul. "Siam Mapped: A History of the Geo-Body of Siam" (Ph.D.Thesis, University of Sydney, 1988).
Цей опис є дуже повчальним саме тому, що Сіам не був колонізований, хоч те, що зрештою стало його кордонами, було визначене колоніальними державами. Отже, на прикладі Таїланду можна надзвичайно виразно прослідкувати за появою нового державного мислення в межах "традиційної" структури політичної влади.
До самого вступу на престол у 1851 році розсудливого Рами IV (Монгкута з книжки "Король і я") в Сіамі існувало тільки два типи карт, до того ж ручної роботи: сюди ще не дійшла доба механічного репродукування. Один із них, який можна було назвати "космографічним", являв собою формальну, символічну репрезентацію Трьох Світів традиційної буддистської космології. Космографічна карта, на відміну від звичних нам, не була організована горизонтально; вона складалася скоріше з ряду надземних райських і підземних пекельних світів, що вклинювались у світ видимий уздовж єдиної вертикальної вісі. Вона була непридатна для подорожей, хіба що в пошуках заслуг і спасіння душі. Другий тип, цілковито світський, складався зі схематичних путівників для військових кампаній і прибережного судноплавства. Організовані більш менш як квадранти, вони містили нотатки про часові відстані військових і морських маршрутів, необхідні тому, що автори карт не володіли технічною концепцією масштабу. Охоплюючи тільки наземний, світський простір, вони переважно мали дивну викривлену перспективу, або й суміш перспектив, так, ніби очі автора, що звикли щоденно бачити навколишній ландшафт горизонтально, на своєму рівні, відчували, однак, підсвідомий вплив вертикальності космографічної карти. Тхонгчай зазначає, що ці карти-путівники, які завжди були суто локальними, ніколи не розміщували своїх об’єктів в ширшому, стабільнішому географічному контексті, а звична для сучасних карт перспектива з пташиного польоту була для них абсолютно чужою.
Жодна з цих карт не позначала кордони. Елегантне формулювання Річарда Мюра для їхніх укладачів виявилося б незбагненним 13:
Специфічне значення міжнародних кордонів, розташованих на рубежах між суміжними державними територіями, полягає у визначенні меж суверенної влади та у встановленні просторової форми підвладних їй політичних регіонів... Кордони...виникають там, де вертикальні рубежі державних суверенітетів перетинаються з поверхнею землі... Будучи вертикальними розмежуваннями, кордони не мають горизонтальної довжини...
Прикордонні камені та інші подібні віхи, звичайно ж, не тільки існували, але й помножувалися вздовж західних країв королівства, коли британці почали чинити тиск зі сторони Нижньої Бірми. Але ці камені встановлювалися час від часу на стратегічних гірських перевалах і бродах, причому нерідко на значних відстанях від відповідних каменів, поставлених супротивником. Мислилися вони горизонтально, на рівні очей, як віхи поширення королівської влади, а не звідкись "згори". Лише в 1870-х роках тайські лідери почали сприймати кордони як сегменти безперервної лінії на карті, що не відповідає нічому видимому на землі, а відмежовує певний ексклюзивний суверенітет від суміжних суверенітетів. 1874 року з’явився перший підручник з географії американського місіонера Дж. В. Вен Дайка — ранній продукт капіталістичного друкарства, що вже опановував тоді Сіам. 1882 року Рама V заснував спеціальну картографічну школу в Бангкоку. 1892 року міністр освіти принц Дамронг Раджанупаб, започатковуючи в країні шкільну систему модерного типу, зробив географію обов’язковим предметом на рівні неповної середньої освіті. Десь у 1900 році, чи близько того, була видана "Phumisat Sayam" [Географія Сіаму] В. Г. Джонсона, яка відтоді служила моделлю для всіх друкованих географій країни 14. Тхонгчай зауважує, що поєднання капіталістичного друкарства й нової концепції просторової реальності, представленої цими картами, мало безпосередній вплив на формування словника тайської політики. В період між 1900 і 1915 роками майже зникли традиційні слова krung і muang, адже вони змальовували поширення влади в термінах сакральних столиць і окремих, зримих населених пунктів 15. Їх замінила, натомість, prathet, "країна", яка осмислювала владу в поняттях незримо обмеженого територіально простору 16.
13 Richard Muir. Modem political Geography, p. 119.
14 Thongchai. "Siam Mapped", pp. 105-110, 286.
15 Для тих, кого цікавить повна дискусія щодо старих коцепцій влади на Яві (що, з невеличкими відхиленнями, відповідають концепціям Старого Сіаму), див. мою працю "Language and Power", chapter 1. Thongchai. "Siam Mapped", p. 110.
Як і переписи, карти європейського типу діяли на основі узагальнюючої класифікації, підштовхуючи своїх творців і споживачів до політики з революційними наслідками. Відтоді, як Джон Харрісон винайшов 1761 року хронометр, що дозволило точно розрахувати географічну довготу, ціла кулеподібна поверхня планети покрилася геометричною сіткою, що розкреслила на ретельно виміряні квадрати порожні моря й недосліджені регіони 17. Завдання, так би мовити, "заповнення" цих квадратів було покладене на дослідників, топографів і військових. В Південно-Східній Азії друга половина XIX ст. стала золотим віком для військових топографів — колоніальних, а трохи згодом і місцевих тайських. Вони прагнули здійснити загальну інспекцію простору подібно до того, як укладачі переписів робили це з людьми. З кожною новою тріангуляцією, війною й угодою все далі просувалось взаємоузгодження карти та влади. За словами Тхонгчая 18:
З точки зору більшості комунікаційних теорій та здорового глузду, карта являє собою наукову абстракцію реальності. Карта просто репрезентує те, що вже об’єктивно існує "там". Але в описуваній мною історії ці взаємовідносини помінялися місцями. Карта визначала просторову реальність, а не навпаки. Інакше кажучи, замість того, щоб наслідувати модель чогось, що вона мала б репрезентувати, карта сама була такою моделлю... Вона стала реальним інструментом для конкретизації проекцій на земній поверхні. Карта тепер стала необхідною новим адміністративним апаратам і військам для виправдання їхніх претензій... Картографічний дискурс став парадигмою, в межах якої та задля якої здійснювались як урядові, так і військові операції.
На порозі століття, після реформ принца Дамронга в міністерстві внутрішніх справ, королівський уряд зрештою став діяти на цілком територіально-картографічній основі, наслідуючи подібну практику сусідніх колоній.
17 David S. Landers. Revolution in Time: docks and the Making ofthe Modem World, chapter 9.
18 "Siam Mapped", p. 310.
Було б нерозумним випускати з уваги важливий зв’язок між картою й переписом. Адже нова карта рішуче розривала безконечні ряди "гаккайців", "нетамільських шріланкійців" і "яванців", витворених формальним механізмом перепису, розмежовуючи, згідно з політичними цілями, ті території, на яких вони перебували. І навпаки, засобами такої собі демографічної тріангуляції перепис політично заповнював формальну топографію карти.
В ході цих змін і виникли два остаточних аватари карти (обидва запроваджені пізньоколоніальною державою), які стали безпосереднім прообразом офіційних націоналізмів Південно-Східної Азії XX ст. Цілком свідомі свого статусу непроханих чужинців у далеких тропіках, але представляючи цивілізацію, в якій уже давно було утверджено легальну спадкоємність і легальну передачу географічних територій 19, європейці часто намагались узаконити поширення своєї влади напівлегальними методами. Серед найпопулярніших було "успадкування" уявних суверенних прав місцевих правителів, усунених або підпорядкованих європейцями. В будь-якому разі узурпатори займалися реконструкцією історії власності своїх нових володінь, особливо по відношенню до інших європейців. Звідси й поява, особливо наприкінці XIX ст., "історичних карт", задуманих для демонстрації новою картографічною мовою древнього походження специфічних, чітко обмежених територіальних одиниць. З розташованої в хронологічному порядку послідовності таких карт народжувався політично-біографічний наратив державної історії, що часом сягав глибокої давнини 20.
19 Я не маю на увазі просто спадщину й продаж приватної земельної власності у звичному розумінні. Більш важливою була європейська практика політичної передачі земель разом із їхніми мешканцями в результаті династичних шлюбів. Одружившись, принцеси передавали своїм чоловікам герцогства й дрібні князівства, й ці передачі формально узгоджувалися й "скріплялися підписом". Гасло "Bella gerant alii, tu, felix Austria, nube!" неможливо було б уявити в будь-якій державі доколоніальної Азії.
20 Див.: Thongchai. "Siam Mapped", p. 387, стосовно засвоєння тайським правлячим класом подібного типу уявлювання. "Згідно з цими історичними картами, географічні реалії перестають бути елементами сучасності, а відсуваються на понад тисячу років у минуле. Історичні карти таким чином допомагають відкинути будь-які припущення про виникнення національної державності щойно в недавньому минулому, як і погляд, що сучасний Сіам виник у результаті розбрату. Відкидається також і думка, що Сіам народжено внаслідок взаємодії між європейськими державами і Сіамом".
Своєю чергою, цей наратив засвоювався, хоч інколи і в переробленому вигляді, національними державами, що у XX ст. стали спадкоємцями колоніальних держав 21.
Другим аватаром стала карта-емблема. Походження її було досить безневинним — звичка імперських держав розмальовувати свої колони на карті імперською фарбою. На лондонських імперських картах британські колонії були переважно рожево-червоними, французькі пурпурово-голубими, голландські жовто-брунатними тощо. Пофарбовані таким чином, колонії виглядали, мов окремі частинки дитячої складанки. Коли всі призвичаїлись до цього ефекту "складанки", кожну "частинку" можна було вже повністю виривати з її географічного контексту. Врешті-решт з неї можна було позабирати й усі пояснювальні елементи: паралелі й меридіани, назви місцевостей, позначення річок, морів і гір, сусідів. Чистий знак замість компасу для мандрів по світу. У цьому вигляді карту можна було нескінченно репродукувати й переносити на плакати, офіційні печатки, фірмові бланки, обкладинки журналів і підручників, скатертини й готельні стіни. Відразу впізнавана, скрізь присутня картаемблема глибоко проникла в народну уяву, ставши потужним символом антиколоніальних націоналістичних рухів, що саме народжувалися 22.
21 Це засвоювання в жодному разі не було мак’явеллівськими хитрощами. Свідомість перших націоналістів з усіх колоній Південно-Східної Азії була грунтовно сформована "характером" колоніальної держави та її інституцій. Див. вище VII розділ.
22 У творах Ніка Хоакіна, нашого сучасника-філіппінця, видатного літератора — та безперечного патріота — можна побачити, як потужньо впливав цей символ на найвитонченіший інтелект. Хоакін пише про генерала Антоніо Луну, трагічного героя антиамериканських змагань 1898-1899 років, який поспішав "виконати місію, до якої підсвідомо прагнули креоли вже протягом трьох століть: вберегти Філіппіни у своїй формі від чужинця-руйнівника". A Question of Heroes, p. 164 (курсив наш). В іншому місці він, як це не дивно, зазначає, що іспанські "союзники-філіппінці, новонавернені й найманці, відіслані для боротьби з філіппінцями-бунтівниками, хоча й робили архіпелаг іспанським і християнським, але також утримували його від розпаду"; та що вони "боролися (які б там не були наміри іспанців) за цілісність Філіппін". Ibid., p. 58.
Сучасна Індонезія дає нам чудовий, разючий приклад такого процесу. 1828 року було засноване перше голландське поселення на острові Нова Гвінея. Хоча поселення довелося залишити 1836 року, голландський престол проголосив свій суверенітет над тією частиною острова, що лежала на захід від 141 градусу широти (невидимої лінії, яка не співвідносилась ні з чим на поверхні землі, але обмежувала білі плями на карті), за винятком деяких берегових ділянок, які нібито перебували під суверенітетом султана острова Тідоре. Лише 1901 року Гаага викупила ці ділянки в султана й приєднала Західну Нову Гвінею до Голландської Індії — вчасно якраз для емблематизації. Великі частини регіону залишалися білими плямами аж до завершення Другої світової війни; жменьку голландців там складали здебільшого місіонери, розвідувачі мінералів — і наглядачі спеціальних в’язниць-таборів для незламних радикальних індонезійських націоналістів. Болота на північ від Мерауке, з південно-східного краю Голландської Нової Гвінеї, були обрані місцем для цих споруд саме тому, що цей регіон вважався найвіддаленішим від решти колонії, а місцеве населення доби "кам’яного віку" видавалося цілком захищеним від націоналістичних ідей 23.
23 Див.: Robin Osborne. Indonesia’s Secret War, The Guerrilla Struggle in Irian Jaya, pp. 8-9.
Інтернування, або й нерідко поховання там націоналістичних страдників, поставило Західну Нову Гвінею на центральне місце в фольклорі антиколоніальної боротьби, перетворивши її на святиню національного уявлювання: Вільна Індонезія, від Сабангу (на північно-західному кінчику Суматри) до — чого ж іще, як не? — Мерауке. Не мало жодного значення, що крім кількох сот інтернованих, ніхто з націоналістів навіть не бачив на власні очі Нову Гвінею аж до 1960-х років. Але голландські колоніальні емблеми, поширювані в колонії, зображали Західну Нову Гвінею, на схід від якої не було нічого, несвідомо підсилюючи наростаючі уявні зв’язки. Коли в результаті жорстоких антиколоніальних війн 1945-1949-х років голландці були змушені віддати суверенітет над архіпелагом Сполученим Штатам Індонезії, вони спробували (з причин, на яких ми тут не зупинятимемося) ще раз відокремити Західну Нову Гвінею, утримати її тимчасово під колоніальним правлінням й готувати до самостійної національної державності. Лише 1963 року цю справу було залишено внаслідок потужного американського дипломатичного тиску й індонезійських військових рейдів. Щойно тоді президент Сукарно вперше, у шістдесятдвохрічному віці, відвідав-таки регіон, про який він невтомно промовляв протягом чотирьох десятиріч. Наступні болісні відносини між населенням Західної Нової Гвінеї й емісарами незалежної індонезійської держави можна пояснити тим фактом, що індонезійці більш-менш щиросердечно ставилися до цих народностей, як до "братів і сестер", тоді як самі народності бачили речі у зовсім відмінному світлі 24.
24 Після 1963 року сталося багато кривавих епізодів у Західній Новій Гвінеї (відомій тепер під назвою Irian Jaya — Великий Іріан), частково в результаті мілітаризації індонезійської держави від 1965 року, частково завдяки успішній партизанській діяльності так званої ОРМ (Організації за Вільне Папуа). Але всі ці брутальності бліднуть порівняно з варварськими діями Джакарти у Східному Тиморі, де протягом перших трьох років після вторгнення 1976 року приблизно третина населення, що налічувало 600,000 осіб, загинула від війни, голоду, хвороб і "переселень". Не думаю, що помилковим було б припустити частинне походження цієї відмінності в тому, що Східний Тимор був відсутній на логотипі Голландської Східної Індії та, до 1976 року, Індонезії.
Ця відмінність виникла великою мірою завдяки перепису й карті. Віддаленість Нової Гвінеї й неоднорідність її місцевості створили протягом тисячоліть надзвичайну мовну роздрібленість. Залишаючи регіон 1963 року, голландці підрахували, що серед 700,000 населення налічувалось понад 200 здебільшого взаємно незрозумілих мов 25. Багато які з віддалених "племінних" груп навіть не здогадувалися про існування одне одного. Проте, особливо після 1950 року, голландські місіонери й чиновники вперше почали здійснювати серйозні зусилля для їхнього "об’єднання", проводячи переписи, розширюючи комунікаційну мережу, відкриваючи школи й вибудовуючи понад-"племінні" урядові структури. Ці зусилля заохочувались колоніальною державою, котра, як зазначалося нами раніше, була унікальною в тому розумінні, що правила Східною Індією за посередництвом не якоїсь європейської, а "адміністративної малайської" мови 26. Отже Західна Нова Гвінея була "вихована" на тій самій мові, що й раніше Індонезія (ця мова стала згодом національною). Іронія полягає в тому, що таким чином bahasa Indonesia перетворилась у lingua franca західноновогвінейського, західнопапуаського націоналізму 27.
25 Osborne. Indonesia’s Secret War, p. 2.
26 Див. вище VI розділ.
27 Найкращим свідченням цього є назва антиіндонезійської націоналістичної партизанської організації "Organisasi Papua Merdeka" (OPM), що складається з індонезійських слів.
Що єднало часто ворогуючих молодих західнопапуаських націоналістів, особливо після 1963 року, так це карта. Хоч індонезійська держава й змінила назву регіону з West Nieuw Guinea на Irian Barat (Західний Іріан), а згодом на Irian Jaya, вона сприймала його локальну географії з перспективи пташиного польоту атласу колоніальної доби. Нечисленні антропологи, місіонери й місцеві чиновники могли знати й пам’ятати про ндані, асматів і бауді. Проте сама держава, а завдяки їй індонезійське населення в цілому, бачили тільки примарних "іріанців" (orang Irian), названих так згідно з картою; а раз примарних, то й уявлених у вигляді напівемблеми: "негроїдні" риси, піхви для пенісу й таке інше. Це трохи нагадує нам, як вперше в межах расистської структури Голландської Східної Індії початку XX ст. почав формуватися образ Індонезії і з’явився ембріон "іріанської" національної спільноти, обмеженої 141-м меридіаном та сусідніми провінціями Північних і Південних Молуккських островів. В той час, коли її найвизначнішого й найпривабливішого речника, Арнольда Апа, було замордовано 1984 року державою, він працював куратором створеного державою музею, що займався "іріанською" (провінційною) культурою.
Музей
Зв’язок між професією Апа та його вбивством не випадковий. Адже музеї й омузеювальне уявлювання стають по суті політичними феноменами. Те, що музей Апа було засновано далекою Джакартою, демонструє, як нова національна держава Індонезія вчилася від свого найближчого попередника, колоніальної Голландської Східної Індії. Сучасне поширення музеїв по всій Південно-Східній Азії свідчить про дію загального процесу політичного успадкування. Будьяке намагання зрозуміти цей процес вимагає розгляду новітньої колоніальної археології XIX ст., яка зробила можливим виникнення таких музеїв.
До самого початку XIX ст. колоніальні правителі Південно-Східної Азії виявляли дуже малу зацікавленість до стародавніх пам’яток підлеглих їм цивілізацій. Томас Стемфорд Рафлз, зловісний емісар Калькутти Вільяма Джонса, був першим визначним колоніальним чиновником, котрий не просто зібрав велику особисту колекцію місцевих objets d’art, але й систематично досліджував їхню історію 28.
28 1811 року збройні сили Східноіндійської Компанії захопили всі володіння Голландської Індії (за рік до цього Наполеон прилучив Нідерланди до Франції). Рафлз правив на Яві до 1815 року. Його монументальна "Історія Яви" з’явилася 1817 року, за два роки до заснування ним Сінгапуру.
Відтоді, з наростаючою швидкістю, величні залишки Боробудуру, Ангкору, Пагану й інших древніх пам’яток були послідовно розкопані, розчищені, виміряні, сфотографовані, реконструйовані, обгороджені, проаналізовані й виставлені напоказ 29. Колоніальні Археологічні Служби стали впливовими й престижними закладами, які залучали часом до праці надзвичайно здібних чиновників-науковців 30.
29 Прикладом цього процесу є перетворення в музей Боробудура, найбільшої в світі буддистської ступи. В 1814 році її "відкрив" і розчистив від джунглів режим Рафлза. В 1845 році авантюрний німецький художник Шефер переконав голландський уряд в Батавії оплатити йому виконання перших дагеротипів. В 1851 році Батавія направила групу державних службовців на чолі з цивільним інженером Ф. К. Вільсеном для систематичного обстеження барельєфів та виконання цілісної, "наукової" серії літографій. В 1874 році директор лейденського Музею старожитностей доктор К. Ліманс опублікував, згідно з розпорядженням міністра колоній, першу велику наукову монографію; він повністю покладався на літографії Вільсена, ніколи не відвідавши святиню особисто. В 1880-х роках професійний фотограф Сіфас виготовив детальний фотографічний огляд сучасного типу. В 1901 році колоніальний режим заснував Oudheidkundige Commissie (Комісію Старожитностей). Між 1907 і 1911 роками під наглядом Комісії було здійснено повну реставрацію ступи, виконану державним коштом групою під керівництвом цивільного інженера Ван Ерпа. Ймовірно, що на визнання цих досягнень Комісію було піднесено 1913 року до рівня Oudheidkundigen Dienst (Служби Старожитностей), яка утримувала монумент в належному вигляді до кінця колоніальної доби. Див.: С. Leemans. Boro-Boudour, pp. II-IV; and N. J. Krom. Inleidingtot de Hindoe-Javaansche Kunst, I, chapter 1.
30 Королівський намісник Керзон (1899-1905), любитель старожитностей, котрий, як писав Гросльє, "наповнив життям" Археологічні дослідження Індії, сказав про це дуже добре: "Тут...однаковою мірою залишається нашим обов’язком як розкопувати й відкривати, класифікувати, репродукувати й описувати, копіювати й розшифровувати, так і плекати й оберігати". (Навіть Фуко не висловив би це краще). В 1899 році був заснований Археологічний Департамент Бірми — тоді ще частини Британської Індії — який невдовзі розпочав реставрацію Пагану. Попереднього року в Сайгоні відкрилася École Française d’Extrême-Orient, a слідом за нею майже відразу Директорат Музеїв та Історичних Пам’яток Індокитаю. Негайно після того, як 1907 року французами було відлучено від Сіаму Сіемреап і Баттамбанг, було засновано Ангкорський Заповідник з метою "керзонізувати" найвеличніші древні пам’ятки Південно-Східної Азії. Див.: Bernard Philippe Groslier. Indochina, pp. 155-157, 174-177. Як зазначалося раніше, голландська колоніальна Комісія Старожитностей була заснована 1901 року. Такий збіг у роках — 1899, 1898, 1901 — демонструє не тільки прискіпливість, з якою конкуруючі колоніальні держави стежили одна за одною, але й велетенські зміни, що відбувалися з імперіалізмом на зламі століть. Як і можна було сподіватися, незалежний Сіам рухався дещо повільніше. Його Археологічна Служба відкрилася лише 1924, а Національний Музей 1926 року. Див.: Charles Higham. The Archaeology of Mainland Southeast Asia, p. 25.
Щоб повністю дослідити, чому й коли це сталося, ми мали б відхилитися задалеко вбік. Достатньо буде, мабуть, сказати про те, що ця зміна пов’язана із занепадом торговоколоніальних режимів двох великих Ост-Індських Компаній та піднесенням справжньої модерної колонії, напряму поєднаної з метрополією 31. Престиж колоніальної держави тепер, відповідно, був тісно пов’язаний з престижем господаря її земель. Досить помітно, як археологічні зусилля великою мірою зосередились на реставрації імпозантних пам’яток ( і як ці пам’ятки заносились на карти, призначені для громадського розповсюдження й вивчення: проводився такий собі некрологічний перепис). Немає сумніву, що не обійшлося тут без впливу моди орієнталізму. Проте солідність інвестованих капіталів дозволяє підозрювати, що в держави були на те свої власні, ненаукові причини. Можна відразу ж назвати три такі причини, остання з яких є, безперечно, найсуттєвішою.
Перш за все, початок археологічного прориву хронологічно співпав із першими спробами політичної боротьби за освітній курс держави 32.
31 В 1799 році, збанкрутувавши, була ліквідована VOC. Колонія Голландської Індії бере, однак, свій початок від 1815 року, коли Священний Союз відновив незалежність Нідерландів, а Вільгельм І Оранський сів на голландський престол, вигаданий вперше в 1806 році Наполеоном і його любим братом Людовиком. Британська Ост-Індська Компанія протривала до великого індійського Повстання 1857 року.
32 Oudheidkundige Commissie була заснована тим самим урядом, який (1901 року) започаткував нову "Етичну Політику" Голландської Індії, політику, що вперше була спрямована на запровадження освітньої системи західного типу для значної кількості колонізованих осіб. Генерал-губернатор Пол Думер (1897-1902) створив як Директорат Музеїв та Історичних Пам’яток Індокитаю, так і модерний освітній апарат колонії. Різке поширення вищої освіти в Бірмі — де між 1900 і 1940 роками кількість учнів середніх шкіл зросла увосьмеро, з 27,401 до 233,543, а студентів коледжів удвадцятеро, з 115 до 2,365 — розпочалось якраз тоді, коли активно запрацював Археологічний Департамент Бірми. Див.: Robert H. Taylor. The State in Burma, p. 114.
"Прогресисти" — як колоністи, так і тубільці — домагалися серйозних інвестицій в сучасну освіту. Проти них виступали консерватори, котрі остерігалися довгострокових наслідків такої освіти й воліли, щоб тубільці залишалися тубільцями. В цьому світлі реставрації археологічних пам’яток — слідом за якими невдовзі з’явилися спонсоровані державою друковані видання традиційних літературних текстів — можуть розглядатися як свого роду консервативні освітні програми, які також служили претекстом для протидії тиску прогресистів. По-друге, формальна ідеологічна реконструкційна програма завжди вибудовувала певну ієрархію між будівниками монументів і колоніальними тубільцями. В деяких випадках, як-от у Голландській Східній Індії аж до 1930-х років, виношувалась ідея, що будівничі не були, фактично, однієї й тієї ж "раси" з тубільцями (а були "насправді" індійськими іммігрантами) 33.
33 Знаходячись частково під впливом подібних ідей, консервативні таїландські інтелектуали, археологи й чиновники до цього часу наполегливо приписують Ангкор загадковому Кхому, котрий безслідно зник і не має, безперечно, нічого спільного з нікчемними сучасними камбоджійцями.
В інших випадках, як у Бірмі, поширювались уявлення про поступовий занепад, в результаті чого теперішні тубільці вже не спроможні повторити досягнення своїх імовірних предків. В такому разі, реконструйовані монументи, виділяючись на фоні навколишньої сільської злиденності, ніби доводили до відома тубільців — вже одна наша присутність демонструє, що ви або були завжди, або давно стали нездатними творити величні справи чи здійснювати самоврядування.
Третя причина має глибші корені й тісніше пов’язана з картою. Ми вже звертали увагу раніше, при обговоренні "історичної карти", на те, як з цілком відвертих макіявеллівсько-легалістичних міркувань колоніальні режими починали надавати старовині не меншого значення, ніж завоюванню. З бігом часу, однак, все менше говорили про брутальне право на підкорення й усе більше зусиль спрямовували на створення альтернативної легітимності. В Південно-Східній Азії народжувалось усе більше європейців, котрі вважали її своїм рідним домом. Археологія, дедалі тісніше пов’язана з туризмом, давала державі змогу виступати в ролі хранителя традиції загалом і місцевої традиції зокрема. Старі сакральні місцевості залучались до карти колонії, а їхній стародавній престиж (який, навіть занепавши, як це часто траплялося, відроджувався завдяки зусиллям держави) надавав значення роботі картографів. Цю парадоксальну ситуацію добре ілюструє той факт, що довкола реконструйованих пам’яток часто з’являлися старанно розплановані галявини, де тут і там були розкидані неодмінні пояснювальні дощечки з датами. Більше того, тут не мало бути людей, за винятком відвідувачів-туристів (по можливості, жодних релігійних церемоній чи паломництв). Омузеєні таким чином, вони зберігались як регалії секулярної колоніальної держави.
Проте, як зазначалося раніше, характерним інструментом цієї світської держави було безперервне репродукування, технічно можливе завдяки друку й фотографії, а політичнокультурно в силу того, що самі правителі не вірили в істинну сакральність місцевих святинь. Скрізь помітна певна послідовність: (1) солідні, технічно довершені археологічні звіти, доповнені десятками фотознімків, що відтворюють процес реконструкції окремих, вибраних руїн; (2) розкішно ілюстровані книжки для громадського споживання з обов’язковими зображеннями всіх головних святинь, реконструйованих у межах колонії (найкраще, коли, як у Голландській Індії, індобуддистські храми можуть бути поставлені поруч із реставрованими мусульманськими мечетями) 34.
34 Чудовим прикладом є запізніле видання "Старовинного Індонезійського Мистецтва", виконане голландським дослідником А. Дж. Бернетом Кемперсом, який сам себе називає "колишнім директором археології в Індонезії [sic]". На сторінках 24-25 знаходяться карти, на яких вказані місця розташувань древніх святинь. Перша з них особливо цікава тим, Що своєю прямокутною формою (обмеженою зі сходу 141-м меридіаном) мимоволі охоплює Філіппінське Мінданао, а також британсько-малайське північне Борнео, Малайський півострів і Сінгапур. Там немає вказівок на жодні святині, фактично, навіть немає назв, якщо не рахувати єдиного, незрозумілого позначення "Кедаг". Перехід від індо-буддизму до ісламу відбувається після ілюстрації № 340.
Завдяки капіталістичному друкарству підданим держави став доступний, хай і за високу ціну, такий собі ілюстрований перепис вотчинного майна держави; (3) загальна емблематизація, що стала можливою в результаті окреслених вище процесів. Поштові марки, з характерними для них серіями — тропічні птахи, фрукти, фауна, а чому б і не монументи? — є типовим явищем цієї стадії. Але поштові листівки і шкільні підручники підкоряються тій самій логіці. Звідси лишається тільки один крок до ринку: Готель "Паган", Borobudur fried chicken й таке інше.
Хоча подібна археологія, що визрівала у добу механічного репродукування, була політизованою, ця політизація відбувалась на такому глибинному рівні, що майже ніхто, включаючи жителів колоніальної держави (серед яких у 1930-х роках у більшій частині Південно-Східної Азії 90% складали тубільці), не усвідомлював цього факту. Вона стала частиною буденного життя. Справжня сила держави виявлялася саме в безперервному повсякденному репродукуванні її регалій.
Немає, мабуть, нічого дивного в тому, що пост-колоніальні держави, під очевидним впливом традицій своїх колоніальних попередників, успадкували цю форму політичного омузеювлення. Наприклад, 9 листопада 1968 року, в ході святкувань на відзначення 15-ої річниці камбоджійської незалежності, Нородом Сіанук виставив на національному стадіоні в Пномпені виготовлену з дерева й пап’є-маше велику копію славетного ангкорського храму Байон 35.
35 Див.: Kambuja, 45 (15 December 1968), де є декілька курйозних фотографій.
Копія була неймовірно грубою й незграбною, але вона виконувала своє завдання — завдяки емблематизованій історії колоніальної доби негайно розпізнавалась. "Ах, наш Байон" — без жодних згадок про французьких колоніальних реставраторів. Реконструйований французами Angkor Wat [ангкорський храм], знов у вигляді "складанки", став, як зазначалося в IX розділі, центральним символом прапорів цілого ряду режимів — роялістського Сіанука, мілітаристського Лон Нола та якобинського Пол Пота.
Ще разючішим є свідчення спадкоємності на більш масовому рівні. Одним із таких показових прикладів є серії картин, що відтворюють різні епізоди національної історії, замовлені в 1950-х роках міністерством освіти Індонезії. Картини призначались для масового виготовлення й розповсюдження через систему початкових шкіл; молоді індонезійці повинні були бачити на стінах своїх класів — скрізь — візуальні образи минулого своєї країни. В цілому вони всі були зроблені в очікуваному сентиментально-натуралістичному стилі комерційного мистецтва початку XX ст., а людські постаті переносились або з музейних діарам колоніальної доби, або з популярного псевдоісторичного фольклорного театру тіней wayang orang. Однак, найцікавіша з серій представляє дітям зображення Боробудура. В реальності цей колосальний монумент, який налічує 504 образи Буди, 1,460 ілюстративних і 1,212 декоративних кам’яних плит, є феноменальною скарбницею древньої яванської скульптури. Але шановний митець уявляє це чудо IX ст. досить своєрідно. Боробудур намальовано цілковито білою фарбою без жодного сліду будь-яких скульптур. Він оточений акуратно підстриженими газонами й охайними алейками, де з усіх боків ростуть дерева, й ніде не видно жодної людини 36.
36 Докладніше цей матеріал проаналізовано в моїй праці "Language and Power", chapter 5.
Можна сперечатися, чи ця порожнеча віддзеркалює ніяковість сучасного художника-мусульманина перед лицем стародавньої буддистської дійсності. Але я підозрюю, що перед нами насправді постає, так би мовити, неусвідомлений прямий нащадок колоніальної археології: Боробудур як державна регалія та, "звісно ж", емблема. Тим потужніша ознака національної ідентичності, що у свідомості усіх знаходиться в нескінченному ряді тотожних Боробудурів.
Взаємопов’язані, таким чином, одне з одним, перепис, карта й музей висвітлюють спосіб мислення пізньої колоніальної держави про свої володіння. "Основою" такого мислення була узагальнююча класифікаторська сітка, яку з неймовірною гнучкістю можна було достосовувати до будь-чого, що підлягало дійсному або сподіваному державному контролю: до людей, регіонів, релігій, мов, товарів, монументів тощо. Ефективність такої сітки полягала в її властивості завжди сказати, що щось є тим, а не іншим; воно належить тут, а не там. Все це було обмеженим, чітко визначеним, а отже — в принципі — обчислюваним. (Кумедні класифікаційні категорії й підкатегорії перепису під назвою "Інші" пропонували замість реальних життєвих аномалій чудовий бюрократичний trompe l’oeil [натюрморт]). Ниткою цієї тканини можна було б вважати серіалізацію: припущення, що весь світ складається з безлічі тотожних копій. Кожна окрема одиниця була частиною умовного ряду й вимагала до себе відповідного ставлення. Ось чому колоніальна держава спочатку уявляла загальний ряд китайців, а тільки потім окремого китайця, так само як націоналістичний ряд поставав в її уяві раніше від появи будь-яких націоналістів.
Ніхто не знайшов кращої метафори для такого способу думання, як видатний індонезійський романіст Прамоедья Ананта Тоер, який назвав останню частину своєї тетралогії з колоніальної доби "Ruman Каса" — "Скляний будинок". Це образ тотального нагляду, не менш потужний, ніж паноптикум Бентама. Адже колоніальна держава не просто прагнула створити під своїм контролем панораму людського суспільства, видимого з усіх боків; умовою цієї "видимості" було те, щоб усі й усе мали на собі (так би мовити) серійний номер 37.
37 Показовим політичним наслідком всього уявленого в "Скляному будинку" — наслідком, болісно усвідомленим колишнім політичним в’язнем Прамоедьєю — є ідентифікаційна картка, яку тепер мусять завжди носити з собою всі дорослі індонезійці. Ця картка певною мірою тотожна до перепису — вона є чимось типу політичного перепису, зі спеціальними штампами для тих, кого віднесли до підкатегорій "підривні елементи" й "зрадники". Варто зазначити, що цей тип перепису лише вдосконалювався після здобуття національної незалежності.
Подібного роду уявлення не виникло з нічого. Воно було продуктом таких наук і технологій, як навігація, астрономія, годинникарство, топографія, фотографія й друкарство, вже не кажучи про потужну рушійну силу капіталізму.
Таким чином карта й перепис сформували основи словника, завдяки якому поступово стала можливою поява "Бірми" й "бірманців", "Індонезії" й "індонезійців". Але конкретизація цих потенцій — втілення якої існують нині своїм повноцінним життям, тоді як колоніальна держава давно вже зникла — завдячує великою мірою специфічному уявлюванню колоніальною державою історії й влади. Археологія була неймовірною річчю в доколоніальній Південно-Східній Азії; в неколонізованому Сіамі нею почали займатися досить пізно, перейнявши, до того ж, стиль колоніальної держави. Вона сприяла створенню серій "стародавніх пам’яток", поділених на окремі сегменти в межах класифікаційних, географічно-демографічних категорій "Голландська Індія" й "Британська Бірма". Задумані як складові частини цих світських колекцій, руїни виявлялися доступними для нагляду й нескінченного копіювання. Задяки тому, що археологічна служба колоніальної держави технічно уможливила складання цих зібрань у картографічній та зафіксованій у фотознімках формі, держава змогла вважати їх історичними альбомами своїх предків. Суть справи ніколи не полягала в специфічному Боробудурі чи окремому Пагані, до яких держава не виявляла особливого інтересу і з якими вона була пов’язана лише археологічно. Відтворювані серії, однак, створювали історичну перспективу, яка легко успадковувалася постколоніальними наступниками держави. Кінцевим логічним наслідком стала емблема — "Пагану" чи "Філіппін", це вже не грало ролі — яка у силу своєї порожнечі, відсутності контексту, візуального запам’ятовування й здатності до необмеженого репродукування привела перепис і карту, нитку й основу, до нерозділимого єднання.