Перша світова війна покінчила з епохою великих династій. У 1922 р. вже не залишилось ні Габсбургів, ні Гогенцоллернів, ні Романових, ані Османів. На місці Берлінського Конгресу з’явилася Ліга Націй, відкрита і для неєвропейських народів. Відтепер легітимною міжнародною нормою стала національна держава, тому навіть уцілілі імперії прибули до Ліги в національному платті, а не в імперській уніформі. Після катаклізму Другої світової війни ріка національної державності стала широкою й повноводною. В середині 1970-х років навіть від Португальської імперії не лишилося й сліду.
Нові держави, що виникли після Другої світової війни, мали свої особливості, які, однак, неможливо було б зрозуміти без урахування спадкового впливу розглянутих нами моделей. Достатньо пригадати, що для досить значної кількості цих (в основному неєвропейських) націй саме європейські мови стали державними. Якщо в цьому відношенні вони нагадували "американську" модель, то від мовних європейських націоналізмів вони успадкували ревний популізм, а від офіційного націоналізму — орієнтацію на русифікаторську політику. Вони вчинили так, тому що американці з європейцями накопичили великий історичний досвід, який повсюдно тепер здавався зразком, й тому що європейські державні мови, залучені ними, були спадщиною імперіалістичного офіційного націоналізму. Ось чому так часто в політичному курсі нових держав на "національне будівництво" можна віднайти сліди як щирого й масового національного ентузіазму, так і систематичного, навіть мак’явеллівського, прищеплювання націоналістичної ідеології через засоби масової інформації, освітню систему, урядові постанови тощо. В свою чергу, ця суміш народного й офіційного націоналізмів сама була продуктом аномалій, створених європейським імперіалізмом: відомої довільності кордонів та існування двомовної інтелігенції, що хитко височіла над різними одномовними народностями. Таким чином, значну частину цих націй можна розглядати як ще нездійсненні проекти, причому проекти, задумані швидше в дусі Мадзіні, ніж Уварова.
Розмірковуючи над походженням новітнього "колоніального націоналізму", відразу помічаєш його основну подібність із колоніальними націоналізмами минулої доби: ізоморфізм між територіальним поширенням кожного з націоналізмів і територіями попередніх імперських адміністративних одиниць. Ця подібність зовсім не випадкова; вона пов’язана із географією колоніальних паломництв. Різниця ж полягає в тому, що обриси креольських паломництв XVIII ст. окреслились внаслідок не тільки централізаторських амбіцій абсолютизму метрополій, але й внаслідок реальних проблем комунікації й пересування, а також загальної технологічної примітивності. В XX ст. всі ці проблеми були в цілому вирішені, а на їх зміну прийшла дволика "русифікація".
Я вже пробував показати, що наприкінці XVIII ст. імперські адміністративні одиниці почали набувати національного значення частково тому, що обмежували просування креольських функціонерів. Те саме і в XX ст. Адже навіть у тих випадках, коли молодий жовто- або чорношкірий англієць прибував до метрополії з метою отримати певну освіту чи підготовку, на що могли спромогтися небагато з його креольських предків, це, як правило, було останнім його бюрократичним паломництвом. Відтепер вершиною його кар’єри ставав найвищий адміністративний центр, до якого він міг отримати призначення: Рангун, Аккра, Джорджтаун чи Коломбо. Але під час кожної з таких подорожей він зустрічав двомовних колег-мандрівників, з якими відчував усе більшу спільність. Протягом своєї подорожі він швидко починав розуміти, що місце його походження — в етнічному, мовному чи географічному розумінні — не має великого значення. Воно було лише початком цього, а не іншого паломництва, але не визначало суттєво ні кінцевого пункту подорожі, ні попутників. Ця схема привела до непомітної, напівприхованої, поступової трансформації колоніальної держави в національну, трансформації, яка стала можливою не тільки завдяки тяглості кадрів, але й завдяки усталеній мережі подорожей, під час яких приходило усвідомлення кожної з цих держав її функціонерами 1.
1 Звичайно, не тільки функціонерами, хоча вони й становили основну групу. Згадаймо, скажімо, географію роману "Noli Me Tangere" (як і багатьох інших націоналістичних романів). Хоч дехто з головних героїв тексту Рісаля є іспанцями, а деякі дійові особи-філіппінці бували колись в Іспанії (поза романним простором), середовище, в якому подорожує будь-хто з героїв, обмежується тим регіоном, який, через одинадцять років після публікації твору й через два роки після страти автора, мав стати Філіппінською республікою.
Проте, починаючи від середини XIX ст. й особливо в столітті XX, в подібні подорожі вже вирушала не жменька мандрівників, а величезні й строкаті юрми. На це вплинули три головні фактори. Перш за все, неймовірне зростання фізичної мобільності завдяки дивовижним досягненням промислового капіталізму — залізницям і пароплавам у минулому столітті, автотранспорту й авіації в цьому. Нескінченні мандри територіями старого американського континенту швидко відходили в минуле.
По-друге, імперська "русифікація" мала не тільки ідеологічний, але й практичний бік. Вже один тільки розмір глобальних європейських імперій і численність підлеглих народностей означали, що чисто метропольну чи навіть креольську бюрократію було неможливо ані набрати, ані забезпечити. Колоніальна держава, а дещо згодом корпоративний капітал, потребували цілих армій чиновників, які, щоб приносити користь, мали бути двомовними, здатними виконувати роль лінгвістичних посередників між метропольною нацією й колонізованими народами. Потреба в цьому тільки зросла, коли з початком нового століття повсюдно функції держави множилися й спеціалізувалися. Поруч із старим дільничим з’явилися начальник медслужби, інженер з іригації, сільськогосподарський консультант, шкільний учитель, поліцейський тощо. З кожним розширенням держави зростала й юрба його внутрішніх пілігримів 2.
Третім фактором було поширення сучасної освіти, не тільки колоніальною державою, але й також приватними релігійними й світськими організаціями. Це відбувалося не просто для забезпечення кадрами урядових і корпоративних ієрархій, але й тому, що зростало усвідомлення моральної цінності сучасних знань навіть для колонізованих народів 3. (Фактично, в деяких колоніальних державах почало вже виникати явище освічених безробітних.)
2 Лише один приклад: у 1928 році майже 250,000 тубільців отримували платню в Голландській Східній Індії, й вони складали 90% всіх державних функціонерів. (Симптоматично, що суттєво різні зарплати й пенсії голландських і корінних службовців, складені докупи, з’їдали до 50% державних видатків!) Див.: Amry Vandevbosch. The Dutch East Indies, pp. 171-173. Проте голландців серед бюрократів було в пропорційному відношенні вдев’ятеро більше, ніж англійців у Британській (не-"корінній") Індії.
3 Навіть в ультраконсервативній Голландській Індії кількість тубільців, які отримали початкову освіту західного стилю, збільшилася з близько 2,987 в 1900-1904 pp. до 74,697 у 1928 p.; a число тих, хто отримав середню західну освіту, зросло за той самий період з 25 до 6,468. Kahin. Nationalism, p. 31.
Загально визнано, що в піднесенні націоналізму на колоніальних територіях центральну роль відігравала інтелігенція, немалою мірою тому, що колоніалізм подбав, щоб місцеві аграрні магнати, великі торговці, промислові підприємці й навіть численний клас професіоналів були рідкістю. Майже скрізь економічна влада була або монополізована самими колоніалістами, або нерівномірно поділена з політично немічним класом (не-місцевих) бізнесменів-парій — ліванських, індійських і арабських у колоніальній Африці, китайських, індійських і арабських у колоніальній Азії. Не менш загально визнано й те, що авангардна роль інтелігенції була зумовлена її двомовною освіченістю, чи радше освіченістю та двомовністю. Друкарство й освіта дали вже можливість уявленій спільноті рухатись у однорідному, порожньому часі, про який ми згадували раніше. Двомовність означала доступ, через європейську державну мову, до сучасної західної культури в найширшому сенсі та, зокрема, до моделей націоналізму, національності й національної держави, вироблених протягом дев’ятнадцятого сторіччя 4.
В 1913 р. голландський колоніальний режим у Батавії з благословення Гааги спонсорував грандіозні загальноколоніальні урочистості на відзначення сторіччя "національного визволення" Нідерландів від французького імперіалізму. Були надані вказівки забезпечити фізичну присутність і фінансові внески не тільки голландських та євразійських громад, але й підлеглого корінного населення. Протестуючи, один із перших явансько-індонезійських націоналістів Суварді Сурджанінграт (Кі Гаджар Деванторо) опублікував у голландськомовній газеті свою відому статтю "Als ik eens Nederlander was" ("Якби одного разу я став голландцем") 5.
4 За словами Ентоні Бернетта, це також "давало інтелектуалам змогу сказати своїм побратимам-співрозмовникам [які вживали корінні народні мови], що "ми" можемо бути подібними на "них".
5 Оригінально вона з’явилась у "De Exprès" 13 липня 1913 року, але була швидко перекладена на "індонезійську" й опублікована в місцевій пресі. Суварді тоді мав 24 роки. Незвично високоосвічений і прогресивний аристократ, він у 1912 році разом із яванцем незнатного походження доктором Тжіпто Мангоенкоесоемо та євразійцем Едуардом Дувесом Деккером утворив першу в колонії політичну партію, Indische Partij. Стислий, але цікавий аналіз постаті Суварді можна знайти в: Savitri Scherer. "Harmony and Dissonance: Early Nationalist Thought in Java", chapter 2. Там у І додатку подається англійський переклад славетної статті, звідки й узято цей уривок.
На мою думку, є щось недоречне — щось непристойне — в тому, що ми (а я залишаюся в уяві голландцем) запрошуємо корінних мешканців приєднатися до святкувань нашої незалежності. По-перше, ми образимо їхні вразливі почуття, тому що святкуватимемо власну незалежність в їхній рідній країні, яку ми колонізуємо. Ми зараз переповнені щастям, адже сто років тому звільнилися від іноземного панування; і все це відбувається на очах тих, хто досі знаходиться під нашим пануванням. Невже ми не розуміємо, що ці нещасні раби також прагнуть, як і ми, дістати змогу святкувати свою незалежність? Чи, може, завдяки своїй руйнівній політиці ми вже сприймаємо всі ці людські душі мертвими? Якщо це так, то ми вводимо себе в оману, адже, якою б примітивною не була спільнота, вона опирається будь-якому гнобленню. Якби я був голландцем, я б не влаштовував святкування незалежності в країні, де в народу вкрали його незалежність.
Цими словами Суварді зміг повернути голландську історію проти голландців, зухвало здираючи шов, який з’єднував голландський націоналізм з імперіалізмом. Більше того, уявно перетворившись на час у голландця (тим самим пропонуючи своїм голландським читачам здійснити аналогічну трансформацію в тимчасових індонезійців), він підважував расистські підвалини голландської колоніальної ідеології 6.
Словесна атака Суварді — яка привела у захват його індонезійську аудиторію, роздратувавши водночас голландську — є взірцем загальносвітового феномена XX ст. Адже парадокс імперського офіційного націоналізму полягав у тому, що він неухильно привносив у свідомість колонізованих народів те, що дедалі більше сприймалося й описувалося як європейські "національні історії" — причому робив це не лише завдяки випадковим непродуманим урочистостям, але й безпосередньо через читальні й класи 7.
6 Зверніть тут увагу на повчальний зв’язок між "уявленими" й "уявними" спільнотами.
7 Святкування 1913 року були досить характерні для офіційного націоналізму і в іншому смислі. Як "національне визволення" відзначалася, фактично, реставрація Оранської династії звитяжними військами Священного Союзу (а не заснування 1795 року Батавської Республіки); причому половина визволеної нації невдовзі відкололася, щоб утворити 1830 року Королівство Бельгію. Але Суварді, безперечно, засвоїв у своїй колоніальній школі саме зовнішній лиск "національного визволення".
Повз увагу в’єтнамських юнаків не могли пройти відомості про philosophes і Революцію, а також про те, що Дебре назвав "нашою секулярною ворожнечею до Німеччини" 8.
8 "Marxism and thé National Question", p. 41.
Велика Хартія вільностей (Magna Carta), Мати парламентів і Славетна Революція були включені в усьому лоску англійської національної історії до шкільних програм по цілій Британській Імперії. Бельгійську боротьбу за незалежність від Голландії було занесено до шкільних підручників, за якими мали навчатися діти з Конго. Те саме відносилося до вивчення історії США у Філіппінах і, врешті-решт, Португалії в Мозамбіку й Анголі. Іронія, звісно, полягає в тому, що всі ці історії виписувалися з історіографічної свідомості, яка на зламі століть скрізь у Європі стала визначатися в термінах нації. (Барони, котрі нав’язали Велику Хартію Іоанну Плантагенету, не розмовляли "англійською" й не усвідомлювали себе "англійцями", але через 700 років у шкільних аудиторіях Сполученого Королівства за ними вже міцно закріпилась репутація перших патріотів.)
Проте існувала й характерна особливість, що відрізняла нову націоналістичну інтелігенцію колоній від лінгвістично орієнтованої націоналістичної інтелігенції Європи XIX ст. Вона незмінно була дуже молодою й надавала цій своїй молодості специфічного політичного значення — значення, яке, попри всі зміни, що відбулися, не втратило своєї ваги до нинішнього дня. Піднесення (сучасного/організованого) бірманського націоналізму часто пов’язується із заснуванням 1908 року Буддійської Асоціації Юнаків в Рангуні; а малайського — із утворенням 1938 року Kesatuan Melayu Muda (Союзу Малайської Молоді). Індонезійці щорічно відзначають Sumpah Pemuda (Клятву Юнацтва), яку склали й якою заприсяглись учасники конгресу націоналістичної молоді 1928 року. І так далі. Абсолютно вірно, що в певному смислі з Європою це все сталося раніше — якщо ми згадаємо Молоду Ірландію, Молоду Італію й тому подібне. Як у Європі, так і в колоніях "молодь" і "юнацтво" були ознакою динамізму, прогресу, саможертовного ідеалізму й революційної волі. Але в Європі ця "молодь" не мала визначених соціологічних обрисів. Можна було бути людиною середнього віку й далі належати до Молодої Ірландії; можна було бути неписьменним і належати до Молодої Італії. Звичайно, причина полягала в тому, що ці націоналістичні рухи користувались або рідною мовою, якою учасники розмовляли від колиски, або, як у випадку з Ірландією, мовою метрополії, що протягом сторіч завоювання пустила такі глибокі корені серед частин населення, що також могла вже сприйматися народною, в креольському стилі. Таким чином, не існувало жодних незмінних зв’язків між мовою, віком, класом і статусом.
В колоніях усе було зовсім інакше. Під молоддю, насамперед, малося на увазі перше покоління, яке масово здобуло європейську освіту, відокремивши себе мовно й культурно від покоління своїх батьків, а також від основної маси своїх колонізованих ровесників (порівняймо з Б. Ч. Палом). Бірманська "англомовна" YMBA *, змодельована частково з YMCA** , була утворена школярами, що вміли читати поанглійськи.
* Young Men Birman Association (Асоціація бірманської молоді) (прим, перекл.).
** Young Men Chistian Association (Молодіжна християнська асоціація) (прим, перекл.).
В Голландській Індії ми зустрічаємо, inter alla, Jong Java (Молоду Яву), Jong Ambon (Молоду Амбойну) і Jong Islamietenbond (Лігу Молодих Мусульман) — назви, незрозумілі для будь-кого з молодих тубільців, неознайомлених із колоніальним стилем мови. Отже, в колоніях під терміном "молодь" мали на увазі "освічену молодь", принаймні на початках. Це в свою чергу нагадує нам про унікальну роль, яку відігравали колоніальні шкільні системи у підтримці колоніальних націоналізмів 9.
9 Ми тут зосередимо свою увагу на цивільних школах. Але важливу роль відігравали також і їхні військові відповідники. Професійно укомплектована постійна армія, запроваджена на початку XIX ст. Пруссією, потребувала якщо не більш спеціалізованої, принаймні більш продуманої освітньої структури, ніж аналогічна цивільна. Молоді офіцери ("турки"), випускники нових військових академій, часто відігравали важливу роль у розвитку націоналізму. Показовим є приклад із майором Чукумою Нзеогву, котрий керував переворотом у Нігерії 15 січня 1966 року. Християнин-ібо, він був серед першої групи молодих нігерійців, відправлених 1960 року після здобуття Нігерією незалежності на навчання до [військової академії] Сендхерсту з метою трансформування колоніального, вкомплектованого білими, найманого війська в національну армію. (Хоча він і навчався у Сендхерсті разом із майбутнім бригадним генералом Африфою, котрий, також у 1966 році, мав скинути свій уряд, обидва тубільці були приречені повернутися на власну імперську батьківщину.) Разючим свідченням потужності Прусської моделі є те, що він спромігся залучити війська мусульман-гауса до вбивства Сардауни з Сокото та інших мусульманських аристократів-гауса, і в підсумку розвалив уряд Абубакара Тафави Балеви, в якому домінували мусульмани-гауса. Не менш разючою ознакою націоналізму, породженого колоніальною школою, є те, що у своїй промові по радіо Кадуна він запевняв своїх співвітчизників у тому, що "вам більше не треба буде стидатися, що ви нігерійці". (Цитата з: Апthony H. M. Kirk-Greene. Crisis and Conflict in Nigeria: A Documentairy Source Book, p. 126). Проте націоналізм ще недостатньо глибоко проріс у грунті Нігерії, тому націоналістичний переворот Нзеогву був невдовзі витлумачений як змова етнічних ібо; звідси й липневі військові заколоти, вересневі й жовтневі погроми, спрямовані проти ібо, й відокремлення Б’яфри у травні 1967 року (див.: Robin Luckam. The Nigerian Military, passim).
Приклад Індонезії служить дивовижною ілюстрацією цього процесу, не в останню чергу завдяки її неймовірним розмірам, величезній кількості населення (навіть у колоніальні часи), географічному подрібненню (близько 3,000 островів), релігійній строкатості (мусульмани, буддисти, католики, окремі протестантські групи, балінезькі індуси й "анімісти") та етнолінгвістичному розмаїттю (понад 100 різнорідних груп). Більше того, судячи з її гібридної псевдоеллінської назви, вона навіть приблизно не збігається територіально з будь-якими доколоніальними володіннями; зовсім навпаки, до брутального загарбання в 1975 році генералом Сухарто колишнього Португальського Східного Тимору її кордони повністю відповідали тим, що залишилися після останніх голландських завоювань (близько 1910 p.).
Декотрі з народностей східного узбережжя Суматри не тільки розташовані у безпосередній фізичній близькості до населення західного берега Малайського півострова, адже їх розділяє лише вузька Малаккська протока, але й споріднені етнічно, розуміють мови один одного, поділяють спільну релігію тощо. Ці самі суматрійці не мають нічого спільного ні в мові, ні етнічності, ні релігії з амбонійцями, що мешкають на островах, розташованих за тисячі миль на схід. Проте в цьому сторіччі вони почали сприймати амбонійців як співвітчизників-індонезійців, а малайців — як чужинців.
Ніщо так не вплинуло на усвідомлення цього зв’язку, як школи, що на зламі століття в усе більших кількостях відкривалися режимом Батавії. Щоб зрозуміти чому, треба пригадати, що цілком на відміну від традиційних, місцевих шкіл, які завжди були локальними й індивідуальними закладами (навіть якщо, в чисто мусульманському стилі, там відбувалися постійні горизонтальні переміщення учнів від одного авторитетного вчителя-улами до іншого), урядові школи формували колосальну, добре продуману, чітко централізовану ієрархію, аналогічну за своєю структурою державній бюрократії. Уніфіковані підручники, стандартизовані дипломи й атестати, суворо відрегульована градація вікових груп, 10 класів і навчальних матеріалів створювали самі по собі замкнутий, взаємопов’язаний світ пізнання.
10 Ідея про те, що певний учень може бути "застарим" для перебування в тому чи іншому класі, немислима в традиційній мусульманській школі, була підсвідомою аксіомою колоніальної школи західного типу.
Та не менш важливою була й географія цієї ієрархії. Стандартні початкові школи були розкидані в селищах і маленьких містечках колонії; неповні й повні середні школи — в більших містах і провінційних центрах; тоді як вища освіта (верхівка піраміди) зосереджувалась у колоніальній столиці Батавії й побудованому голландцями місті Бандунгу, на 100 миль південнозахідніше у прохолодних верхів’ях Пріангану. Таким чином колоніальна шкільна система XX ст. породила паломництва, аналогічні давнішим подорожам функціонерів. В ролі Риму для цих паломництв виступала Батавія: не Сінгапур, не Маніла, не Рангун, навіть не старі яванські королівські столиці Джогджакарта й Суракарта 11. З усіх куточків обширної колонії, але не з-поза неї, молоді пілігрими рухалися до центру і вгору, зустрічаючи колег-пілігримів із різних, колись, можливо, ворожих селищ у початковій школі; з розмаїтих етнолінгвістичних груп у середній школі; та з кожної частини королівства у вищих учбових закладах столиці 12. Й вони знали, що звідки б не прийшли, всі вони читали однакові книжки й вирішували однакові арифметичні задачі. Вони також знали, навіть не маючи певності, що туди дійдуть — і більшості це таки не вдавалося — що Римом була Батавія, і що столиця надавала "сенсу" всім цим мандрам, пояснюючи в результаті, чому "ми" є "тут" "разом". Інакше кажучи, їхній спільний досвід і товарисько-суперницькі стосунки в аудиторіях надавали картам колонії, які вони вивчали (завжди розфарбованим інакше, ніж Британська Малайя чи Американські Філіппіни), специфічно територіальної реальності, уявної, але підтверджуваної щодня різними акцентами й типами облич їхніх однокласників 13.
11 Пізніше, звичайно, верхом устремлінь стали Гаага, Амстердам і Лейден; проте лише невеличка жменька могла серйозно мріяти про навчання в цих містах.
12 Будучи світськими, школи XX ст. мали в основному систему спільного навчання, хоча хлопців там була абсолютна більшість. Звідси любовні романи й досить часті одруження "просто зі шкільної парти", які суперечили всім родовим традиціям.
13 Сукарно вперше побачив Західний Іріан, за який він так вперто боровся, коли йому було вже понад 60 років. Тут, як і в прикладі зі шкільними картами, ми бачимо, що вимисел перетікає в реальність — порів. "Noli" та "El Periquillo Samiento".
І ким же вони були всі разом? Для голландців тут усе було ясно: якою б не була їхня рідна мова, вони залишались невиправними inlanders, і це слово, як і англійське "natives" (корінні, тубільці) або французьке "indigènes", завжди несло на собі неумисно парадоксальне семантичне навантаження. В цій колонії, як і в будь-якій іншій, окремій колонії, воно означало, що особи, до котрих так звертаються, були водночас "підлеглими" й "належними там" (так, як голландці, що є "корінними мешканцями" Голландії, належать саме там). І навпаки, вживаючі такі вирази голландці відносили себе до тих, хто має зверхність і "там не належить". Це слово також означало, що у своїй загальній підлеглості inlanders були однаково нікчемними, незалежно від того, з якої етнолінгвістичної групи чи класу вони походили. Проте навіть ця жалюгідна рівність суспільного стану мала свій визначений периметр. Адже inlander завжди задавав собі питання: "корінний він мешканець чого?". Якщо голландці часом говорили про inlanders як про певну світову категорію, то досвід показував, що подібна точка зору не підтверджується практикою. Inlanders були обмежені визначеними кордонами колонії. За її межами знаходились, зокрема, natives, indigènes та indios. Крім того, колоніальна юридична термінологія включала таку категорію, як vreemde oosterlingen (іноземні мешканці Сходу), що мала в собі сумнівний призвук фальшивої монети — подібно до "іноземних корінних мешканців". Такі "іноземці зі Сходу", в основному китайці, араби й японці, хоча й жили в колонії, мали проте вищий від "корінних тубільців" політико-правовий статус. Більше того, малесенька Голландія відчула таке благоговіння перед економічною силою й військовою доблестю олігархів Мейдзі, що японці колонії отримали від 1899 року легальний статус "почесних європейців". Поступово викристалізовуючись з усього цього, inlander — відокремившись від білих, голландців, китайців, арабів, японців, natives, indigènes та indios — ставав усе специфічнішим за своєю суттю; аж зрештою, немов дозріла личинка, він раптом перетворився в ефектного метелика під назвою "індонезієць".
Хоч вірно, що поняття inlander і "тубілець" ніколи не могли б стати по-справжньому узагальнюючими расистськими концепціями, тому що завжди припускали закорінення в якомусь специфічному середовищі 14, у випадку з Індонезією не варто гадати, що кожне "тубільне" середовище мало наперед визначені й непорушні кордони. У протилежному нас переконують такі два приклади: Французька Західна Африка й Французький Індокитай.
У часи свого розквіту, École Normale William Ponty в Дакарі, всього-навсього середня школа, була, однак, вершиною колоніальної освітньої піраміди у Французькій Західній Африці 15.
14 Порівняймо, для контрасту, "полукровок" або "негритосів", які, з’явившися спочатку в Кале, могли потім вигулькнути в будь-якій точці планети за межами Сполученого Королівства.
15 Щодо першопочатків і розвитку цієї відомої школи, див.: Abdou Moumouni. L’Education en Afrique, pp. 41-49; щодо її політичної ваги: Ruth Schachter Morgenthau. Political Parties in French-Speaking West Africa, pp. 12-14, 18-21. Не маючи спочатку назви, école normale знаходилася в СентЛуї, тоді 1913 року була перенесена в Горе, передмістя Дакару. Згодом її назвали на честь Вільяма Мерло-Понті, четвертого генерал-губернатора (1908-1915) Французької Західної Африки. Серж Тійон повідомив мені, Що ім’я Вільям (на відміну від Гійом) довгий час було популярним в районі Бордо. Безперечно, він має слушність у тому, що приписує цю популярність історичним контактам з Англією завдяки виноторгівлі; проте цілком імовірно, що своїми коренями вона сягає тієї доби, коли Бордо (Гієнь) ще було невід’ємною частиною королівства, керованого з Лондона.
Школу Вільяма Понті відвідували тямущі учні з теперішніх Гвінеї, Малі, Берегу Слонової Кості, Сенегалу тощо. Не треба, отже, дивуватися, що паломництва цих хлопчаків, що завершувались у Дакарі, описувалися в термінах Французької [Західної] Африки, незабутнім символом якої було парадоксальне поняття négritude — суть африканства, що передається тільки французькою, тобто мовою аудиторій школи Вільяма Понті. І все-таки вищість школи Вільяма Понті була випадковою й ефемерною. Чим більше будувалося середніх шкіл у Французькій Західній Африці, тим меншою виявлялася потреба для кмітливих юнаків вирушати в таке далеке паломництво. Та й високому освітньому значенню школи Вільяма Понті ніколи не відповідало адміністративне значення Дакару. Західноафриканські юнаки, що звільняли парти школи Вільяма Понті, не знаходили місця в бюрократії колоніальної адміністрації Французької Західної Африки. Отож, старі шкільні друзі, повертаючись додому, ставали згодом гвінейськими або малійськими націоналістичними лідерами, зберігаючи між тим "західноафриканський" дух товариськості й спільної близькості, втрачений наступними поколіннями 16.
Схожим чином, в очах одного покоління відносно добре освічених юнаків курйозний гібрид "Індокитай" мав істинний, підтверджений досвідом, уявлений сенс 17. Це утворення, варто нагадати, офіційно утворилося лише 1887 року, а своєї остаточної територіальної форми набуло тільки 1907 року, хоча активне втручання Франції розпочалося в цьому регіоні століттям раніше.
Загалом кажучи, освітня політика, здійснювана колоніальними правителями "Індокитаю", переслідувала дві фундаментальні мети 18 — обидві з яких, як виявилося, сприяли росту "індокитайської" свідомості.
16 Здається, нічого подібного не було в Британській Західній Африці, можливо, тому, що британські колонії не були суміжними, або тому, що Лондон був достатньо заможнім і ліберальним, щоб відкрити середні школи майже одночасно в головних територіях, або в силу провінціалізму конкуруючих протестантських місіонерських організацій. Середня школа Ачімота, заснована 1927 року в Аккрі колоніальною владою, швидко стала своєрідною верхівкою освітньої піраміди Золотого Берега, а після здобуття незалежності діти урядових міністрів саме там почали навчатись, як стати спадкоємцями своїх батьків. Її конкурент, середня школа Мфанціпім, мала перевагу в тому, що була закладена раніше (1876 року), але серед її недоліків було місце знаходження (Кейп Коуст) і напівнезалежність від держави (вона лишалася релігійною навіть довгий час після незалежності). Цією інформацією я завдячую Могамеду Чамбасу.
17 Це привело, inter alia, до створення однією генерацією (1930-1951?) Комуністичної партії Індокитаю, до якої деякий час належала молодь, рідною мовою котрої могла бути в’єтнамська, кхмерська чи лаоська. Нині формування цієї партії розглядається часом просто як вияв "давнього в’єтнамського експансіонізму". Насправді, вона була витворена Комінтерном на основі освітньої (й до деякої міри адміністративної) системи Французького Індокитаю.
18 Ця політика вправно й детально розглядається в: Gail Paradise Kelly. Franco-Vietnamese Schools, 1918 to 1938. На жаль, автор зосереджується винятково на в’єтнамомовному населенні Індокитаю.
Одним із намірів було намагання розірвати існуючі політико-культурні зв’язки між колонізованими народностями й безпосереднім поза-індокитайським світом. Стосовно "Камбоджі" й "Лаосу" 19, мішенню був Сіам, який раніше різною мірою здійснював над ними сюзеренітет і поділяв ритуали, атрибути й сакральну мову Хінаяна-буддизму. (До того ж, мова й писемність низовинних лао й тайців були й залишаються близько спорідненими.) Саме тому французи проводили в цих регіонах, останніх, захоплених від Сіаму, свої перші експерименти з так званими "відновленими школами-пагодами", що були задумані з метою переміщення кхмерських ченців та їхніх учнів із тайської сфери впливу в індокитайську" 20.
19 Я вживаю цю досить незграбну термінологію, щоб підкреслити колоніальне походження цих утворень. "Лаос" було зібрано з цілого грона ворогуючих князівств, між тим понад половину лао-мовного населення залишено в Сіамі. Кордони "Камбоджі" не відповідали ні будь-якій окремій історичній території доколоніального королівства, ні розташуванню кхмеро-мовних народностей. Сотні тисяч представників цих народностей опинилися в пастці "Кочин-Китаю", утворивши з часом окрему спільноту, відому як Khmer Krom (кхмери низів’я ріки).
20 Задля цієї мети вони в 1930-х роках заклали в Пномпені Ecole Supérieure de Pali, духовний коледж, який відвідували як кхмеро-, так і лао-мовні ченці. Спроба відвернути увагу буддистів від Бангкока виявилася не зовсім успішною. В 1942 році (невдовзі після того, як Сіам, підтриманий японцями, відновив свій контроль над більшістю північно-західної "Камбоджі") французи заарештували шановного професора цього коледжу за володіння й поширення "підривних" тайських освітніх матеріалів. (Найімовірніше, що цими матеріалами являлися деякі з виразно націоналістичних шкільних підручників, виданих відверто анти-французьким режимом фельдмаршала Плаека Фібунсонгхрама (1938-1944).
У Східному Індокитаї (до якого я відношу "Тонкін", "Аннам" і "Кочин-Китай") мішенню став сам Китай і китайська цивілізація. Хоча правлячі в Ханої й Хуа династії століттями боронили свою незалежність від Пекіна, їхнє правління базувалося на мандаринаті, свідомо скопійованому з китайського. Набір до державного апарату залежав від результатів письмових іспитів з конфуціанської класики; династичні документи складалися китайськими ієрогліфами; а правлячий клас був глибоко просякнутий китайською культурою. Ці тривалі зв’язки набули ще більш небажаного характеру після 1895 року, коли через північний кордон колонії почали проникати писання таких китайських реформаторів, як Кан Ю-вей і Лянг Ци-чао, та націоналістів типу Сун Ят-сена 21. Відповідно, конфуціанські іспити були почергово скасовані в "Тонкіні" 1915 та в "Аннамі" 1918 року. Відтоді набір до цивільних служб Індокитаю проводився винятково за посередництвом французької колоніальної освітньої системи, що почала розвиватись. Більше того, латинізований фонетичний шрифт quôc ngū, винайдений ще у XVII ст. місіонерамиєзуїтами 22 й запроваджений владою для вживання в "КочинКитаї" вже в 1860-х роках, був свідомо заохочуваний для розриву контактів із Китаєм — а також, можливо, з тубільним минулим — адже тепер династичні пам’ятки й древня література ставали недоступними новій генерації колонізованих в’єтнамців 23.
21 David G. Marr. Vietnamese Tradition on Trial, 1920-1945, p. 146. Не менш загрозливими були й контрабандні китайські переклади таких бентежних французьких авторів, як Руссо. (Kelly. "Franco-Vietnamese Schools", p. 19).
22 У своїй остаточній формі створення цього шрифту приписується, звичайно, талановитому лексикографу Александру де Родсу, який 1651 року опублікував свій чудовий "Dictionarium annamiticum, lusitanum et latinum".
23 "[Більшість] французьких колоніальних посадовців кінця XIX ст. ...були переконані, що досягнення тривкого успіху в колонізації вимагало суворого обмеження китайських впливів, включаючи систему письма. Місіонери часто вважали освічених конфуціанців головною перешкодою для загального католицького навертання В’єтнаму. Отож, на їхню думку, усунення китайської мови водночас ізольовувало б В’єтнам від цієї спадщини й нейтралізувало б традиційну еліту". (Marr. Vietnamese Tradition, p. 145). Келлі наводить слова одного з колоніальних письменників про те, що "фактично, саме лише вивчення quoc ngu... приведе до поширення серед в’єтнамців тільки французької писемності, літератури й філософії, чого ми й бажаємо. Тобто, щоб вони мали доступ до тих творів, які ми вважаємо для них корисними й легко засвоюваними: лише до тих текстів, які ми транскрибуємо в quoc ngu". "Franco-Vietnamese Schools", p. 22.
Другою метою освітньої політики було створення ретельно вивіреної кількості франкомовних і франкописемних індокитайців, які б виконували роль політично надійної, вдячної й культурно асимільованої корінної еліти, яка поповнювала б нижчі ланки колоніальної бюрократії й великих комерційних підприємств 24.
Ми тут не будемо затримуватись на тонкощах колоніальної освітньої системи. З точки зору нашої теми, ключовою характеристикою була її цілісна, хоча й хитка, пірамідальна структура, верхні щаблі якої до середини 1930-х років знаходилися на сході території. До того часу, наприклад, єдині спонсоровані державою lycées були розташовані в Ханої й Сайгоні; а єдиний в довоєнному Індокитаї університет знаходився Ханої, так би мовити, "в двох кроках" від палацу генерал-губернатора 25. Щаблі цієї системи долали всі головні носії національних мов у французьких володіннях: в’єтнамці, китайці, кхмери й лаосці (а також досить багато молодих французів, мешканців колонії). Для цих вихідців, скажімо, з Май Тхо, Баттамбангу, В’єнтньяну й Віню, ця зустріч мала означати "індокитайськість", аналогічно до того, як багатомовне й поліетнічне студентство Батавії й Бандунгу свою конвергенцію сприймало як "індонезійськість" 26.
24 Див.: ibid., pp. 14-15. Для численніших нижчих верств індокитайського населення генерал-губернатор Альбер Сарро (автор Кодексу громадської освіти 1917 року) наполягав на "простій освіті, зведеній до основ, яка б давала дитині змогу навчитися всьому корисному, що їй необхідно знати в її скромній кар’єрі фермера чи ремісника для поліпшення природних і соціальних умов її існування". Ibid., p. 17.
25 1937 року всього зарахували 631 студента, з них 580 на факультети права й медицини. Ibid., p. 79; також див. стор. 69-79, де описується дивна історія цього закладу, заснованого 1906 року, закритого 1908, знову відкритого 1918, який ніколи, до кінця 1930-х років, не переріс рамки популярного професійного коледжу.
26 Враховуючи те, що надалі я зосереджусь на кхмерах і в’єтнамцях, можливо, варто в цьому місці коротко згадати декого з видатних лаосців. Нинішній прем’єр-міністр Лаосу Кайсон Фумвіган відвідував наприкінці 1930-х років медичний факультет Ханойського університету. Глава Держави принц Суфанувонг, перш ніж отримати диплом інженера у Франції, закінчив Ханойський ліцей Альбера Сарро. Його старший брат принц Фетсарат Ратанавонгса, який від жовтня 1945 по квітень 1946 року перебував на чолі нетривалого антиколоніального в’єнтньянського уряду Lao Issara (Вільне Лао), в юності закінчив Сайгонський Lycée ChasseloupLaubat. Напередодні Другої світової війни найвищим освітнім закладом "Лаосу" був маленький Collège [тобто неповна середня школа] Pavie y В’єнтьяні. Див.: Joseph]. Zasloff. Pathet Lao, pp. 104-105; .і "3349" [псевдонім Фетсарата Ратанавонгси], Iron Man of Laos, pp. 12, 46. Показовим, на мою думку, є те, що у своїх спогадах про останні дні навчання в Парижі Фетсарат постійно, сам того не усвідомлюючи, називає своїх лаоських, кхмерських і в’єтнамських однокласників "індокитайськими студентами". Див., наприклад: ibid., pp. 14-15.
Ця індокитайськість, хоча й цілком реальна, панувала в уяві нечисленної групи і впродовж короткого часу. Чому вона виявилась такою ефемерною, тоді як індонезійськість вижила й поширилась?
По-перше, починаючи десь від 1917 року, відбулась очевидна зміна в спрямуванні колоніальної освіти, особливо на сході Індокитаю. Ліквідація традиційної конфуціанської екзаменаційної системи (або її загроза) підштовхувала чимраз більшу кількість представників в’єтнамської еліти до спроб влаштувати власних дітей в найкращі доступні французькі школи, щоб забезпечити їм бюрократичне майбутнє. Висока конкуренція за місця в небагатьох добрих школах викликала особливо сильну реакцію colons, які вважали, що ці заклади по праву є переважно французьким заповідником. Колоніальний режим вирішив цю проблему, створивши окрему й підпорядковану "франко-в’єтнамську" структуру освіти, яка в початкових класах спеціально акцентувала на в’єтнамомовному викладанні за допомогою quôc ngū (причому французька вивчалася за допомогою quôc ngū як друга мова) 27.
27 Таким чином у раніше "цілісних" lycées Шосслу-Лоба й Альбера Сарро в 1917-1918 роках були введені нестандартні "місцеві відділення". Ці "місцеві відділення" пізніше перетворилися відповідно в Lycée Petrus Ку та Lycée du Protectorat. (Ibid., pp. 60-63). Проте меншина привілейованих indigènes продовжувала відвідувати "справжні французькі" lycées (юний Нородом Сіанук обрав ліцей Шосслу-Лоба), тоді як "французька" меншина (головним чином, євразійці й місцеві з французьким легальним статусом) відвідувала ліцей Petrus Ку та споріднені заклади в Ханої.
Ця зміна курсу мала два взаємодоповнюючих наслідки. З одного боку, публікація урядом сотень тисяч підручників з quôc ngū значно прискорила поширення цього вигаданого європейцями письма, посприявши перетворенню його між 1920 і 1945 pp. в головний засіб виразу в’єтнамської культурної (й національної) солідарності 28. Адже хоча лише 10% в’єтнамомовного населення наприкінці 1930-х років вміло писати, це була безпрецедентно велика частка в історії цього народу. Більше того, всі ці письменні, на відміну від освічених конфуціанців, були глибоко зацікавлені в стрімкому зростанні своїх лав. (Подібним чином, хоча й не з таким розмахом, влада в "Камбоджі" й "Лаосі" заохочувала друкування народномовних підручників для початкових шкіл, спочатку вживаючи в основному традиційний правопис, а пізніше потроху переходячи до латинізованого алфавіту) 29.
28 Марр зазначає, що в 1920-х роках "навіть найоптимістичніший із представників інтелігенції [відданої quôc ngu] не міг би уявити, що через якихось два десятиріччя громадяни Демократичної Республіки В’єтнам матимуть змогу вести всі важливі справи — політичні, військові, економічні, наукові й академічні — розмовною в’єтнамською мовою, сполученою з письмовою системою quôc ngū". Vietnamese Tradition, p. 150. Це стало неприємною несподіванкою також і для французів.
29 Показово, що одним із перших питань, піднятих кхмерськими націоналістами кінця 1930-х років, була "загроза" так званої "quôc ngu-ізації" кхмерського письма з боку колоніальної влади.
З другого боку, ця політика була спрямована на усунення некорінних в’єтнамомовних мешканців, що проживали в Східному Індокитаї. Вона спрацьовувала, скажімо, з такою спільнотою, як Кхмер Кром із "Кочин-Китаю", особливо в поєднанні з готовністю колоніального режиму забезпечити їх "франко-кхмерськими" початковими школами, подібними до тих, що заохочував Протекторат, щоб звернути їхні поривання назад до верхів’я Меконгу. Таким чином ті юнаки з Кхмер Крому, котрі прагнули отримати вищу освіту в адміністративній столиці Індокитаю (а для декотрих вибраних це навіть могла бути Франція), все частіше вибирали обхідний шлях через Пномпень, аніж пряму дорогу до Сайгона. По-друге, 1935 року Collège Sisowath в Пномпені був піднесений до рівня повноцінного державного lycée, з рівним статусом та ідентичною навчальною програмою порівняно з державними lycées Сайгона й Ханоя. Хоча студентів спочатку переважно набирали (згідно з традиціями цього Collège) з родин місцевих китайсько-кхмерських купців і в’єтнамських функціонерів, процент корінних кхмерів постійно зростав 30. Мабуть, справедливо буде зазначити, що після 1940 року основна маса кхмеромовних юнаків здобула пристойну середню французьку освіту в затишній колоніальній столиці, побудованій колоніалістами для сімейства Нородомів.
По-третє, не існувало справжнього ізоморфізму між освітніми й адміністративними паломництвами Індокитаю. Французи не приховували свого ставлення до в’єтнамців, які, попри свою ненадійність і жадібність, вважались, однак, набагато активнішими й кмітливішими від "інфантильних" кхмерів і лаосців. Відповідно, вони широко використовували в’єтнамських чиновників у західному Індокитаї 31.
30 В’єнтньян не відразу почав наслідувати цю модель. За даними Тоя, протягом 1930-х років лише 52 лаосця закінчили Collège [який він помилково називає Lycée] Pavie, порівняно з 96 в’єтнамцями. Laos, p. 45.
31 Ймовірно, що все це відбувалося паралельно з упровадженням франко-в’єтнамської шкільної системи, відмежовуючи в’єтнамців від суперництва з французькими громадянами в розвиненіших східних частинах Індокитаю. В 1937 році в "Кочин-Китаї", "Аннамі" й "Тонкіні" проживало 39,000 європейців, тоді як у разом взятих "Камбоджі" й "Лаосі" лише 3,100. Marr. Vietnamese Tradition, p. 23.
1937 року 176,000 в’єтнамців у "Камбоджі" — котрі становили менше одного процента від 19-тимільйонного в’єтнамомовного населення колонії, але майже б процентів мешканців Протекторату — творили цілком успішну громаду, для якої, як і для 50,000 відправлених перед 1945 р. до "Лаосу", Індокитай означав багато. Зокрема, для службовців з їх числа, яких переміщали з місця на місце в усіх п’яти підрозділах колонії. Вони цілком могли уявити Індокитай як широку сцену, на якій їм випало грати.
Цей образ значно складніше давався лаоським і кхмерським чиновникам, хоча для них і не існувало формальної або легальної заборони індокитайської кар’єри. Навіть найчестолюбніші юнаки, вихідці з майже 326-тисячного (1937) народу Кхмер Кром у Східному Індокитаї (який складав чи не 10% усього кхмеромовного населення), з’ясовували, що на практиці вони мали дуже обмежені кар’єрні перспективи за межами "Камбоджі". Таким чином, кхмери й лаосці могли сидіти поруч із в’єтнамцями у франкомовних середніх і вищих школах Сайгона й Ханоя, але в них було небагато шансів зайняти тут рівні з ними адміністративні посади. Як і юнакам із Котону чи Абіджану в Дакарі, їм судилося після завершення навчання вертатися назад, "додому", тобто до місця, визначеного їм колоніалізмом. Інакше кажучи, якщо їхні освітні паломництва спрямовувались до Ханоя, то адміністративні подорожі завершувалися для них в Пномпені та В’єнтньяні.
З клубка цих протиріч і виринули ті кхмеромовні студенти, які пізніше залишилися в пам’яті першими камбоджійськими націоналістами. Людина, яку можна слушно вважати "батьком" кхмерського націоналізму, Сон Нгок Тань, був, про що свідчить його в’єтнамське ім’я, кхмер кромом, який навчався в Сайгоні та деякий час займав дрібну суддівську посаду в цьому місті. Але в середині 1930-х років він залишив Париж дельти Меконгу в пошуках перспективнішого майбутнього у свому Блуа. Принц Сисоват Ютевонг відвідував середню школу в Сайгоні, перш ніж вирушити до Франції для подальшого навчання. Повернувшись до Пномпеня через п’ятнадцять років, після Другої світової війни, він допоміг заснувати (Кхмерську) Демократичну партію й у 1946-1947 pp. займав пост прем’єр-міністра. Його міністр оборони, Сонн Веуннсай, відбув практично тотожну подорож. Гуй Кантул, демократичний прем’єр-міністр у 19511952 pp., закінчив 1931 року école normale в Ханої, тоді повернувся до Пномпеня, де згодом став викладати у Lycée Sisowath 32.
32 Біографічні матеріали про цих людей мені люб’язно надав Стів Гедер.
Мабуть, найпоказовішою з усіх є постать Йо Кеуса, першого в скорботному ряді замордованих кхмерських політичних лідерів 33. Народившись у провінції Баттамбанг 1905 року — коли нею ще правив Бангкок — він спочатку відвідував місцеву "реформовану школу-пагоду", а згодом вступив до "індокитайської" початкової школи в місті Баттамбангу. В 1921 році він продовжив навчання в Collège Sisowath y столиці Протекторату, а тоді в collège de commerce в Ханої, який закінчив 1927 року одним із кращих у своєму класі з французькою мовою викладання. Сподіваючись вивчати хімію в Бордо, він подався на стипендію й отримав її. Але колоніальна держава перешкодила його виїзду за кордон. Він повернувся до рідного Баттамбанга, де відкрив аптеку і працював у ній навіть після того, як Бангкок повернув собі цю провінцію 1941 року. Після поразки Японії в серпні 1945 року він знову опинився в "Камбоджі", тепер у ролі демократичного парламентарія. Варто зазначити, що він був безпосереднім нащадком блискучих філологів ранньої Європи, оскільки винайшов клавіатуру для друкарської машинки з кхмерським шрифтом і опублікував вагомий двотомник "Pheasa Khmer" [Кхмерська мова] або, як оманливо зазначено на титульній сторінці видання 1967 року, "La Langue Cambodgienne (Un Essai d’étude raisonné)" 34.
33 Він загинув 1950 року в результаті вибуху гранати у штабі Демократичної партії, до якого була причетна невідома, але, ймовірно, знатна особа.
34 Випущено в Пномпені видавництвом "Librairie Mitserei" [Вільні друзі]. "Оманливо", бо цілий текст написаний кхмерською мовою. Біографічні подробиці щодо Йо Кеуса, взяті з його пам’ятної кремаційної книги 1964 року, люб’язно мені передав Стів Гедер.
Але цей текст — лише перший том — з’явився 1947 року, коли його автор вже був головою Конституційної Асамблеї в Пномпені, а не 1937, коли він ще животів у Баттамбангу й коли Lycée Sisowath ще не підготував жодних кхмеромовних lycéens, а Індокитай залишався ефемерною реальністю. У 1947 році вже ніхто з кхмеромовних учнів — принаймні, вихідців із "Камбоджі" — не відвідував класів у Сайгоні чи Ханої. На сцену виходило нове покоління, для якого "Індокитай" був історією, а "В’єтнам" — реальною іноземною країною.
Це правда, що брутальні загарбання й окупації, які відбувалися протягом XIX ст. за наказами правителів Нгуєнської династії в Хуа, залишили гіркі спогади в народній пам’яті кхмерів, включаючи мешканців того "Кочин-Китаю", якому судилося стати частиною В’єтнаму. Проте подібні настрої існували й у Голландській Індії: сунданійці ворогували з яванцями; батакці з мінангкабайцями; сасакці з балійцями; тораджійці з бугінійцями; яванці з амбонійцями тощо. Так звана "федералістська політика", яку проводив між 1945 і 1948 роками грізний віце-генерал-губернатор Губертус ван Моок з метою розвалу ще незміцнілої Індонезійської Республіки, якраз і намагалась використовувати ці непорозуміння 35. Проте, незважаючи на цілу зливу етнічних повстань майже в усіх частинах незалежної Індонезії в період між 1950 і 1964 роками, "Індонезія" вціліла. Частково це сталося тому, що Батавія до самого кінця залишалася освітнім центром, до того ж, колоніальна адміністративна політика не заохочувала відсилання освічених сунданійців назад до "Сундаляндії" або батакців до гір Північної Суматри, звідки вони походили. Практично всі головні етнолінгвістичні групи були наприкінці колоніального періоду призвичаєні до думки про існування на архіпелазі великої сцени, на якій для всіх них знайдеться відповідна роль. Таким чином, лише одне з повстань 1950-1964 років переслідувало сепаратистські цілі; решта займалися з’ясовуванням відносин у межах єдиної Індонезійської політичної системи 36.
35 Див.: Kahin. Nationalism, chapter 12; Anthony Reid. The Indonesian National Revolution, 1945-50, chapter 6; and Henri Alers. От ееп rode of groene Merdeka, passim.
36 Винятком була недовговічна Південномолуккська Республіка. Довгий час до репресивної колоніальної армії набирали у великих кількостях християнізованих амбонійців. Багато хто з них боровся під проводом ван Моока проти новонародженої революційної Індонезійської Республіки; після визнання в 1950 році Голландією індонезійської незалежності, вони мали підстави очікувати не надто приємне майбутнє.
Крім цього, не можна ігнорувати того курйозного факту, щов 1920-х роках з’явилася "індонезійська мова". Це сталося настільки повчально, що варто зробити короткий відступ. Раніше ми вже згадували той факт, що голландська мова стала вживатися в управлінні Східною Індією досить пізно і дуже обмежено. Інакше й не могло бути, адже голландці розпочали свої завоювання на початку XVII ст., а викладанням голландської мови для inlanders ніхто серйозно не займався до початку XX ст. Сталося так, що повільно й переважно стихійно на основі давньої міжострівної lingua franca виникла дивна адміністративна мова 37. Отримавши назву dienstmaleisch (щось типу "службової" чи "адміністративної малайської мови"), типологічно вона була близька таким мовам, як "Османська" або така собі "фіскальна німецька", що народилась у багатомовних казармах імперії Габсбургів 38.
37 Див. цікавий опис у: John Hoffman. "A Foreign Investment: Indies Malay to 1902", Indonesia, 27 (April 1979), pp. 65-92.
38 Військові становили щось типу позанаціональної касти, члени якої навіть у приватному житті відрізнялися від свого національного оточення й дуже часто розмовляли на специфічній мові, так званій ararisch deutsch ("фіскальній німецькій"), як її іронічно прозвали німецькі літератори, маючи на увазі під цим дивну лінгвістичну суміш, що не надто серйозно ставилася до граматичних правил". Jászi. The Dissolution, p. 144. Виділено автором.
На початку XIX ст. вона вже посідала значне місце в бюрократичному апараті. Коли в другій половині століття на сцену вийшло у достатньому обсязі капіталістичне друкарство, ця мова заполонила собою ринок і засоби інформації. Спочатку її вживали переважно китайські й євразійські газетярі та друкарі, але наприкінці століття її підхопили inlanders. Diendt-відгалуження її родового дерева була досить забута й замінена фіктивним предком із островів Р’яу (найважливіший з яких став після 1819 року — мабуть, на щастя — Британським Сінгапуром). Сформована двома поколіннями міських письменників і читачів, вона вже була готова для визнання її 1928 року "Молодою Індонезією" національною (націоналістичною) мовою bahasa Indonesia. З того часу вона вже ніколи не озиралася назад.
Утім, приклад Індонезії, яким би цікавим він не був, не мусить схиляти до висновку, що коли б Голландія була могутнішою державою 39 і здобула Індонезію 1850 року замість 1600, голландська мова з таким же успіхом не могла б стати для неї національною. Ніщо не свідчить про те, що націоналізм Гани є менш справжній, ніж індонезійський тільки тому, що його національною мовою є англійська, а не ашанті. Завжди помилково вважати мови, подібно до деяких націоналістичних ідеологій — символами нації, такими як прапори, одяг, народні танці тощо. Багато важливішою є здатність мови творити уявлені спільноти, вибудовуючи в результаті специфічні солідарні об’єднання. Зрештою, імперські мови залишаються народними, тобто певними народними мовами серед багатьох інших. Якщо радикальний мозамбіканець говорить португальською мовою, важливим є те, що португальська є засобом, завдяки якому уявлюється Мозамбік (обмежуючи водночас можливість його проникнення до Танзанії й Замбії). Під цим кутом зору вживання португальської мови в Мозамбіку (чи англійської в Індії) в основі своїй нічим не відрізняється від уживання англійської в Австралії або португальської в Бразилії. Мова не є інструментом відлучення: в принципі, кожен може вивчити будь-яку мову. Зовсім навпаки, вона служить місії приєднання, обмеженій тільки фатальною спадщиною Вавилонської вежі: ніхто не живе настільки довго, щоб вивчити всі мови. Націоналізм винайдений мовою друку, а не якоюсь окремою мовою per se 40.
39 І не лише в очевидному сенсі. Через те, що у XVIII й XIX ст. Голландія, по суті, володіла лише однією колонією, причому величезною й прибутковою, цілком доцільним було навчати її чиновників (єдиної) неєвропейської diensttaal. З часом у метрополії з’явилися спеціальні школи й факультети для мовної підготовки майбутніх функціонерів. Для багатоконтинентальних імперій типу Британської ніколи б не вистачило єдиної місцевої diensttaal.
40 Дуже показовим щодо цього є зроблений Марром опис розвитку мови у Східному Індокитаї. Він зазначає, що ще близько 1910 року "більшість освічених в’єтнамців ставилися до китайської чи французької мови, або до них обидвох, як до необхідних засобів «вищого» спілкування". (Vietnamese Tradition, p. 137). Після 1920 року, однак, частково в результаті державного впровадження фонетичного шрифту quôc ngū, все швидко змінилося. В той час "зростала віра в те, що розмовна в’єтнамська мова була важливим і, можливо [sic], ключовим компонентом національної ідентичності. Навіть ті інтелектуали, яким легше було спілкуватися французькою, аніж рідною мовою, починали враховувати важливість того факту, що принаймні 85% їхніх співвітчизників розмовляють тією самою мовою" (стор. 138). Вони вже добре усвідомлювали роль масової письменності у розвитку національних держав Європи та Японії. Але Марр демонструє, що протягом довгого часу не існувало чіткого взаємозв’язку між вибором мови й політичною позицією: "Підтримка рідної в’єтнамської мови не була чимось суттєво патріотичним, як і вживання французької не було ознакою колабораціоналізму" (стор. 150).
Єдиним питанням стосовно таких мов, як португальська в Мозамбіку й англійська в Індії, було те, чи здатні адміністративна й освітня системи (особливо остання) створити політично необхідний рівень двомовності. Тридцять років тому майже ніхто з індонезійців не вживав bahasa Indonesia як рідну мову; практично в кожного була своя "етнічна" мова, а дехто, особливо учасники національного руху, використовували також bahasa Indonesia / dienstmaleisch. Сьогодні ж, мабуть, мільйони молодих індонезійців з різних етнолінгвістичних середовищ говорять індонезійською як своєю рідною мовою.
Не відомо, чи через тридцять років не виросте покоління мозамбіканців, що говоритиме винятково мозамбікськопортугальською мовою. Проте зараз, наприкінці XX ст., справа полягає не в тому, чи поява такого покоління є sine qua non для національної солідарності Мозамбіку. Перш за все, прогрес комунікаційних технологій, особливо радіо й телебачення, забезпечив друкарство союзниками, яких ще не існувало століття тому. Багатомовні радіотрансляції витворюють уявлені спільноти для неписьменних і для народностей з різноманітними рідними мовами. (Це дещо нагадує творення середньовічного християнського світу за допомогою візуальних репрезентацій і діяльності двомовних освічених осіб.) По-друге, націоналізми XX ст., як я вже говорив раніше, в основі своїй є наслідуванням певних взірців. Вони базуються на майже двох сторіччях людського досвіду й трьох ранніх моделях націоналізму. Національні лідери, таким чином, можуть свідомо запроваджувати цивільні й військові освітні системи, змодельовані з офіційних націоналізмів; застосовувати вибори, партійні організації й культурні заходи, запозичені з масових націоналізмів Європи XIX ст., та підтримувати громадянсько-республіканську ідею, народжену на американському континенті. Крім того, сама ідея "нації" вже міцно закорінилася практично в усіх друкованих мовах; а поняття національної приналежності стало, фактично, невід’ємною частиною політичної свідомості.
У світі, де національна держава є загальною нормою, все це означає, що нації тепер можуть бути уявленими навіть і без мовної спорідненості — звичайно, не на наївному відчутті nosotros los Americanos, але на підставі загального усвідомлення можливостей, продемонстрованих новітньою історією41. У цьому зв’язку варто на завершення розділу повернутися до Європи й розглянути коротко ту націю, мовна різноманітність якої так часто використовувалася як дрючок для нападу на захисників лінгвістичних теорій націоналізму.
1891 року, під час нововведених ювілейних святкувань на відзначення 600-ї річниці Конфедерації Швіцу, Обвальдену й Нідвальдену, швейцарська влада "вирішила" визнати 1291 рік датою "заснування" Швейцарії 42.
41 Я кажу "можуть", тому що є, очевидно, безліч випадків, коли ця можливість відкидалась, або й далі відкидається. В таких випадках, як, скажімо, в Старому Пакистані, це пояснюється не етно-культурним плюралізмом, а забороною паломництв.
42 Christopher Hughes. Switzerland, p. 107. Цей чудовий текст, яким слушно захоплювався Сетон-Вотсон, послужив основою наступних спостережень.
Це рішення, якого довелось чекати 600 років, доводить, що швейцарський націоналізм є новітнього, а не древнього походження. Справді, Хьюз твердить навіть, що ювілейні святкування 1891 року і стали народженням цього націоналізму, пояснюючи, що "в першій половині XIX ст.... освічені середні класи ще не надто переймалися проблемами національного існування: Мадам де Сталь [1766-1817], Фузелі [1741-1825], Анжеліка Кауффман [1741-1807], Сисмонді [1773-1842], Бенджамін Констант [1767-1830], чи всі вони були швейцарцями?" . Якщо очевидною відповіддю буде "навряд чи", її значення підкреслюється тією обставиною, що за межами Швейцарії по всій Європі протягом першої половини XIX ст. виникали народномовні націоналістичні рухи, в яких головні ролі відігравали "освічені середні класи" (тобто, філологи й капіталісти). Чому ж тоді націоналізм так пізно прийшов до Швейцарії, та які наслідки мало це запізнення для її остаточного формування (зокрема, для сучасного розмаїття "національних мов")?
Частково відповідь треба шукати в молодості швейцарської держави, сліди якої, за іронічним висловом Хьюза, важко знайти раніше від 1813-1815 років "без надуживання уявою" 44. Він нагадує нам, що перше по-справжньому швейцарське громадянство, введення прямого виборчого права (для чоловіків) і скасування "внутрішніх" зборів і митних зон стало заслугою Гельветичної республіки, примусово створеної внаслідок французької окупації 1798 року. Лише в 1803 році, після здобуття Тічино, до держави додалася значна кількість італомовних жителів. Щойно в 1815 році вона отримала густонаселені франкомовні кантони Валлісу, Женеви й Невшателю від анти-французького Священного Союзу — в обмін на нейтральний статус і вельми консервативну конституцію 45. По суті, сьогоднішня багатомовна Швейцарія є продуктом початку XIX ст.46
43 Ibid., р. 218. Дати вставлені мною.
44 Ibid., p. 85.
45 Плюс Ааргау, Сен Гален і Грізонс. Останній кантон особливо цікавий тим, що сьогодні лишається єдиною територією романшу, найбільш швейцарської мови з усіх національних мов країни — статус якої вона, однак, отримала лише 1937 року! Ibid., pp. 59 and 85.
46 Можна мимохідь зазначити, що Мадам де Сталь ледве встигла застати її народження. Крім того, її родина, як і сімейство Сисмонді, походила з Женеви, яка була незалежною від "Швейцарії" аж до 1815 року. Не дивно, що швейцарська національність не надто обтяжувала їх.
Другим фактором була відсталість країни (яка, в поєднанні з її складною топографією й браком придатних для розробки ресурсів, уберігала її від поглинення потужнішими сусідами). Нині ми можемо не пам’ятати того, що перед Другою світовою війною Швейцарія була бідною, з удвічі нижчим від Англії рівнем життя, й до того ж здебільшого сільською країною. В 1850 році ледве 6% населення проживало в мінімально урбанізованих районах, а в 1920 році ця цифра зросла лише до 27,6% . Отже, впродовж XIX ст. основу населення складало малорухливе селянство (коли не брати до уваги древнього промислу постачати відчайдушних юнаків іноземним арміям та папській гвардії). Відсталість країни була не тільки економічною, але й політичною та культурною. "Старою Швейцарією", територія якої залишалася незмінною між 1515 і 1803 роками й більшість мешканців якої розмовляли тим чи іншим з численних німецьких діалектів, правила широка коаліція кантональних аристократичних олігархій. "Секрет витривалості Конфедерації полягав у її подвійній природі. Проти зовнішніх ворогів вона могла достатньою мірою об’єднати свої народи. Проти внутрішнього бунту вона могла достатньою мірою об’єднати свої олігархії. Якщо повставали селяни, що траплялося приблизно тричі кожного століття, про розбіжності забували, й уряди інших кантонів надавали свою допомогу, часто, хоч і не завжди, підтримуючи в усьому своїх колег-правителів" 48. За винятком монархічних інституцій, картина ця не дуже відрізняється від численних дрібних князівств у межах Священної Римської імперії, з яких останнім реліктом залишається Ліхтенштейн на східному швейцарському кордоні 49.
47 Ibid., pp. 173 and 274. Будь-який "культурний середній клас" дев’ятнадцятого сторіччя мав бути вельми нечисленним.
48 Ibid., p. 86. Виділено нами.
49 Відсутність монархій була також характерною для Ганзейського союзу, широкої політичної коаліції, якій важко було б приписати державний чи національний статус.
Показово, що навіть 1848 року, майже через два покоління після утворення швейцарської держави, давні релігійні розбіжності були політично більш значимими від мовних. На територіях, визначених як католицькі, протестантизм був поза законом, а в протестантських регіонах, відповідно, нелегальним був католицизм; і ці закони підлягали суворому виконанню. (Мова ж залишалася справою особистого вибору й зручності.) Лише після 1848 року, під впливом європейських революцій і загального поширення народномовних національних рухів, релігія поступилася своїм місцем мові, й країна виявилась розділеною на стало визначені лінгвістичні регіони. (Тепер уже релігія стала справою особистого вибору) 50.
Зрештою, живучість — у такій маленькій країні — великої кількості різних, часом взаємно незрозумілих німецьких діалектів, свідчила про те, що до більшої частини швейцарського селянського суспільства вельми пізно прийшли друкарський капіталізм і стандартизована сучасна освіта. Таким чином Hochsprache (друкована німецька) мала донедавна державномовний статус рівня ärarisch deutsch та dienstmaleisch. Крім того, Хьюз зазначає, що нині "вищі" посадовці повинні володіти практичним знанням двох федеральних мов, припускаючи тим самим, що від їхніх підлеглих не вимагається подібної компетентності. Непрямим чином подібна точка зору підкреслюється і в Федеральній Директиві 1950 року, яка стверджує, що "освічені німецькомовні швейцарці, безперечно, здатні працювати з французькою мовою, як і освічені італомовні швейцарці" 51.
50 Ibid., p. 274.
51 Ibid., pp. 59-60. Виділено нами.
Фактично, ми тут маємо ситуацію не надто, по суті, відмінну від мозамбікської — двомовний політичний клас, зручно влаштований серед багатьох одномовних народностей, з тією лиш різницею, що "другою мовою" є мова могутнього сусіда, а не минулого колоніального володаря.
Однак, якщо взяти до уваги той факт, що в 1910 році рідною мовою майже 73% населення була німецька, 22% французька, 4% італійська, а 1% романш (ці пропорції залишалися майже незмінними протягом минулих десятиріч), мабуть, дивним виглядає, що в другій половині XIX ст. — добі офіційних націоналізмів — не виникало жодних спроб онімечування. Безперечно, щодо самого 1914 року існували сильні пронімецькі симпатії. Кордони між Німеччиною й німецькою Швейцарією були абсолютно прозорі. Торгівля й інвестиції, аристократи й професіонали, все це переміщалося в обидва боки з цілковитою свободою. Але Швейцарія також межувала з двома іншими головними європейськими державами, Францією й Італією, а тут політичний ризик онімечування був надто явним. Легальний паритет між Німеччиною, Францією й Італією був, таким чином, зворотною стороною медалі швейцарського нейтралітету 52.
Всі попередні міркування переконують, що швейцарський націоналізм можна зрозуміти лише як частину "останньої хвилі". Якщо Хьюз правий, датуючи його народження 1891 роком, то він усього лише десятьма роками старший від бірманського чи індонезійського націоналізмів. Інакше кажучи, він виник у ту добу світової історії, коли нація перетворювалась у міжнародну норму й коли ставало можливим "моделювати" національну приналежність у значно складніший спосіб, ніж досі. Якщо політичний консерватизм і соціально-економічна відсталість Швейцарії "затримали" виникнення націоналізму 53 , то нединастичність і немонархічність її домодерних політичних інституцій допомогли запобігти ексцесам офіційного націоналізму (на відміну від випадку Сіаму, який ми розглянули в VII розділі). Зрештою, як і в випадку країн Південної Азії, виникнення швейцарського націоналізму напередодні комунікаційної революції XX ст. зробило можливим уявлення спільноти в спосіб, що не вимагав мовної однорідності.
52 Зрівняння в правах романш в 1937 році навряд чи могло порушити пропорції.
53 Соціальна структура Угорщини також була відсталою, але мадярські аристократи перебували всередині величезної поліетнічної династичної імперії, в якій їхня уявна мовна група належала до звичайної меншини, хоча й дуже важливої. Невеличка республіканська аристократична олігархія Швейцарії ніколи не відчувала подібної загрози.
На завершення, мабуть, варто було б ще раз сформулювати головний аргумент цього розділу. "Остання хвиля" націоналізмів, здебільшого на колоніальних територіях Азії й Африки, була за своїм походженням відповіддю на глобальний імперіалізм нового типу, що виник завдяки досягненням промислового капіталізму. За неповторним визначенням Маркса: "Потреба постійного зростання ринку задля збуту своїх товарів жене буржуазію по цілій планеті" 54.
54 Marx and Engels. The Communist Manifesto, p. 37. Хто, крім Маркса, міг би назвати "переслідуваним" клас, що змінював світ?
Але капіталізм також, немалою мірою завдяки поширенню ним друку, сприяв утворенню масових народномовних націоналізмів у Європі, які різною мірою підважували одвічний династичний устрій і підштовхували до самонатуралізації кожну схильну до того династію. Офіційний націоналізм — сплав нового національного і старого династичного принципів (Британська імперія) — привів у свою чергу до того, що можна для зручності назвати "русифікацією" позаєвропейських колоній. Ця ідеологічна тенденція точно відповідала практичним потребам. Імперії кінця XIX ст. були надто великі й надто розкидані, щоб ними могла правити жменька осіб. Крім того, держава, в упряжі з капіталізмом, стрімко помножувала свої функції, як у метрополіях, так і в колоніях. Поєднавшись, ці сили створювали "русифікаційні" шкільні системи, спрямовані частинно на підготовку другорядних кадрів для державної й корпоративної бюрократії. Ці шкільні системи, централізовані й стандартизовані, породжували нові маршрути паломництв, де Римом ставали різні колоніальні столиці, адже нації, приховані в глибині імперій, перешкоджали просуванню до центру. Звичайно, хоча й не завжди, ці освітні паломництва мали свій відповідник у шляхах адміністративної кар’єри. Перетинання освітніх й адміністративних паломництв створювало територіальну підставу для нових "уявлених спільнот", в яких місцеві мешканці могли себе усвідомлювати "громадянами нації".
Розвиток колоніальної держави, яка, так би мовити, запрошувала "тубільців" до шкіл та офісів, і колоніального капіталізму, котрий не допускав їх далі приймальних, означав, що першими головними речниками колоніального націоналізму переважно ставали самотні двомовні інтелігенти, не пов’язані з енергійною місцевою буржуазією.
Однак, як інтелігенція двомовна, і перш за все, як інтелігенція початку XX ст., вони мали доступ, у своїх шкільних аудиторіях і поза ними, до моделей нації, національності й націоналізму, утворених бурхливим і хаотичним досвідом більш ніж вікової американської та європейської історії. Ці моделі, своєю чергою, допомагали оформлюватися тисячам неясних мрій. Уроки креольського, лінгвістичного й офіційного націоналізмів у різних комбінаціях наслідувалися, пристосовувалися й вдосконалювалися. Зрештою, тим часом, як капіталізм усе стрімкіше трансформував засоби фізичної й інтелектуальної комунікації, інтелігенція знаходила способи оминати друк і поширювати уявлену спільноту не тільки серед неписьменних мас, але й навіть серед освічених людей, котрі читають різними мовами.