Протягом XIX ст., особливо другої його половини, філологічно-лексикографічна революція й піднесення внутрішньоєвропейських національних рухів, самих по собі продуктів не лише капіталізму, але й елефантіазу династичних держав, творили все більші культурні, а отже й політичні проблеми для багатьох династичних правителів. Адже, як ми бачили, фундаментальна легітимність більшості з цих династій зовсім не була пов’язана з національним питанням. Романови панували над татарами й латишами, німцями й вірменами, росіянами й фінами. Габсбурги височіли над мадярами й хорватами, словаками й італійцями, українцями й австрійськими німцями. Ганноверська династія правила бенгальцями й мешканцями Квебеку, а також шотландцями й ірландцями, англійцями й валлійцями 1.
1 Цікаво, що на чолі того об’єднання, яке врешті-решт перетворилось у Британську імперію, від початку XI ст. не стояла власне "англійська" династія: відтоді королівський трон бачив строкату процесію норманів (Плантагенети), валлійців (Тюдори), шотландців (Стюарти), голландців (Оранська династія) й німців (Ганноверська династія). Нікого це не турбувало аж до філологічної революції й пароксизму англійського націоналізму в Першій світовій війні. Віндзорська династія звучить так само дивно, як "шонбрунська" або "версальська" династії.
До того ж, на континенті члени одних і тих самих династичних сімейств нерідко правили різними, часом ворожими державами. До якої національності можна було б віднести Бурбонів, що правили Францією й Іспанією, Гогенцоллернів — Пруссією й Румунією, Віттельзбахів — Баварією й Грецією?
Ми також бачили, що з суто адміністративних міркувань ці династії, хто швидше, хто повільніше, закріпляли за певними друкованими мовами статус державних — причому, "вибір" мови був, у принципі, питанням традиційності або просто зручності.
Лексикографічна революція в Європі, однак, народила й поступово поширила переконання в тому, що мови (принаймні, в Європі) є, так би мовити, особистою власністю специфічних груп — тих, хто ними щоденно розмовляє й читає на них — і що цим групам, уявленим як спільноти, належить автономне місце в товаристві рівних. Таким чином ці філологічні підбурювачі поставили династичних правителів перед прикрою дилемою, яка з часом тільки загострилася. Ніде ця дилема не вимальовується так чітко, як у прикладі з Австро-Угорщиною. Коли просвіщенний абсолютист Йосиф II вирішив на початку 1780-х поміняти державну мову з латинської на німецьку, "він не боровся, скажімо, з мадярською мовою, а тільки з латиною... Він міркував, що при аристократичному правлінні, заснованому на середньовічній латині, не можливо ефективно діяти в інтересах народних мас. Потреба спільної мови, яка б пов’язала всі частини його імперії, здавалась йому незаперечною. Ця потреба не могла його привести до вибору будь-якої іншої мови, крім німецької, єдиної, якій належали серйозні культурні й літературні здобутки та якою користувалася численна меншина в усіх його провінціях" 2.
2 Jászi. The Dissolution, p. 71. Цікаво, що Йосиф відмовився скласти коронаційну присягу в якості короля Угорщини, бо це зобов’язало б його вшановувати "конституційні" привілеї мадярської аристократії. Ignotus. Hungary, p. 47.
І справді, Габсбурги не були свідомою й послідовною германізаторською владою... Були такі Габсбурги, що навіть не розмовляли німецькою. Навіть ті габсбурзькі імператори, що іноді заохочували політику германізації, не керувались у своїх зусиллях жодними націоналістичними поглядами, а їхні заходи були продиктовані намірами досягнення уніфікації й універсальності власної імперії" 3. Вони ставили собі за мету здобуття "домашньої влади", Hausmacht. Однак, починаючи від середини дев’ятнадцятого сторіччя, німецька мова почала поступово набувати подвійного статусу: "загально-імперського" і "специфічно-національного". Чим активніше династія нав’язувала німецькій мові цю її загальну роль, тим більше створювалося враження підтримки нею своїх німецькомовних підданих, і тим швидше зростала нехіть із боку всіх інших. Проте варто було їй зменшувати цей тиск, тим паче робити поступки іншим мовам, перш за все угорській, як не тільки сповільнялась уніфікація, але й німецькомовні піддані відразу почували себе скривдженими. Отож виникала загроза, що її зненавидять одночасно й за відстоювання німців, і за їх зраду. (Подібним чином Османи стали об’єктом ненависті з боку турецькомовного населення як відступники, а з боку нетурецькомовного — як ті, хто займався примусовим потуреченням.) Оскільки всі династичні правителі середини століття певною мірою використовували народну мову як державну 4, а також завдяки стрімко зростаючому в усій Європі престижу національної ідеї, в середовищі євро-середземноморських монархій стала проявлятися помітна тенденція обережного просування в напрямку принадної національної ідентифікації.
3 Ibid., p. 137. Виділено нами.
4 Можна доводити, що 1844 рік ознаменував собою завершення тривалої доби, коли мадярська мова зрештою замінила латину в якості державної в Угорському королівстві. Проте, як нам відомо, спотворена латина залишалася, фактично, мовою спілкування мадярської середньої й нижчої знаті ще в XIX ст.
Романови раптом виявили, що вони великороси, представники Ганноверської династії стали англійцями, Гогенцоллерни німцями — а їхні родичі з дещо більшими труднощами перетворилися в румунів, греків тощо. З одного боку, ці нові ідентифікації підтримували легітимність, якій, в добу капіталізму, скептицизму й науки, було все важче безпечно спиратися лише на удавану сакральність та древність. З другого ж боку, вони створювали нові загрози. Якщо кайзер Вільгельм II оголошував себе "німцем №1", цим самим він непрямо визнавав, що був одним із багатьох йому подібних, що мав представницьку функцію, а отже, в принципі, міг стати й зрадником своїх побратимів-німців (чого не можна було б навіть уявити в часи розквіту династій. Зрадником кого або чого?). Після катастрофи, що спіткала Німеччину 1918 року, його, так би мовити, спіймали на слові. Діючи в ім’я німецької нації, цивільні політики (публічно) й генеральний Штаб (із звичною відвагою, секретно) випровадили його з батьківщини до відлюдного голландського передмістя. Також і Мохаммед-Реза Пехлеві, проголосивши себе не просто шахом, а шахом Ірану, був згодом затаврований як зрадник. Те, що він сам погодився, нехай не з вердиктом, але, так би мовити, з юрисдикцією національного суду, підтверджується комічною сценою, розіграною в момент його відправки у вигнання. Перш ніж піднятися до свого літака, він поцілував перед фотографами землю й оголосив, що бере з собою дрібку святої іранської землі. Це вже кінокадр із фільму про Гарібальді, а не про Короля Сонця 5.
"Натуралізація" європейських династій — маневри, що часто складалися з акробатичних елементів вищого пілотажу — зрештою привела до того, що Сетон-Вотсон дошкульно назвав "офіційними націоналізмами" 6, чи не найкращим прикладом яких є царська русифікація.
5 Від професора Чегабі з Гарвардського університету я довідався, що шах насамперед імітував свого батька, Резу Пехлеві, котрий, висланий 1941 року Лондоном на острів Маврикій, взяв із собою трохи іранської землі.
6 Seton-Watson. Nations and States, p. 148. На жаль, ця дошкульність обмежується тільки Східною Європою. Сетон-Вотсон слушно виявляє свою уїдливість по відношенню до династії Романових і радянського режиму, але не помічає, як подібної ж політики дотримувались у Лондоні, Парижі, Берліні, Мадриді й Вашингтоні.
Ці "офіційні націоналізми" найкраще розуміти як намагання поєднати натуралізацію зі збереженням династичної влади, зокрема над величезними багатомовними територіями, накопиченими від часів середньовіччя, інакше кажучи, як спроби натягнути коротку й цупку шкіру нації на гігантське тіло імперії. "Русифікація" різношерсної маси царських підданих являла собою таким чином насильницьке й свідоме зчеплення докупи двох протилежних політичних устроїв — давнього й цілком нового. (Хоча й існує певна аналогія зі, скажімо, іспанізацією американського континенту й Філіппін, залишається одна суттєва різниця. Дії культурних конкістадорів царизму кінця XIX ст. були продиктовані усвідомленим мак’явеллізмом, тоді як їхні іспанські попередники XVI ст. керувались неусвідомленим повсякденним прагматизмом. До того ж вони насправді не вважали це "іспанізацією" — радше звичайним навертанням язичників і дикунів).
Щоб вірно визначити місце "офіційного націоналізму" — рішучого злиття нації й династичної імперії — необхідно пам’ятати, що він поширився пізніше та як реакція на масові національні рухи, розповсюджені в Європі після 1820-х років. Якщо ці націоналізми брали за зразок американську й французьку історії, то тепер вони самі стали взірцями для моделювання 7. Потрібен був лише якийсь вигадливий фокус, щоб дати імперії змогу привабливо виглядати в національному вбранні.
Щоб охопити з певної перспективи ввесь цей процес вторинного копіювання моделі, корисно було б розглянути деякі аналогічні, але досить контрастні приклади.
Сетон-Вотсон чудово показав, як незручно почувала себе аристократія династії Романових, уперше "виходячи на вулиці" 8.
7 Повчальною є аналогія з політично-військовими реформами Шарнхорста, Клаузевіца й Гнейзенау, які у свідомо консервативному дусі пристосували ряд стихійних нововведень Французької Революції для побудови великої, професійно вкомплектованої, постійної, призивної армії XIX ст.
8 Ibid., pp. 83-87.
Як зазначалося раніше, у XVIII ст. придворною мовою Санкт-Петербурга була французька, тоді як більшість провінційних вельмож користувалась німецькою. Після наполеонівського вторгнення граф Сергій Уваров запропонував у офіційному рапорті 1832 року, щоб в основу держави було покладено три принципи — Самодержавство, Православ’я та Народність. Якщо перші два принципи були старими, то третій виявився цілком новим — і дещо передчасним у добу, коли половина "нації" досі складалася з кріпаків, а для більшої половини російська мова не була рідною. Рапорт Уварова допоміг йому здобути посаду міністра освіти, але не більше того. Ще півстоліття царизм опирався спокусам Уварова. Лише під час правління Олександра III (1881-1894) русифікація стала офіційною політикою династії: значно пізніше від появи в межах імперії українського, фінського, латиського й інших націоналізмів. За іронією долі перші русифікаторські заходи були здійснені саме проти тих "національностей", що були найбільш Kaisertreu — таких, як балтійські німці. В 1887 р. в прибалтійських провінціях російська стала обов’язковою мовою навчання в усіх, окрім початкових, класах державних шкіл, а згодом цю вказівку було поширено й на приватні школи. В 1893 р. був закритий Дерптський університет, один із найповажніших навчальних закладів імперії, через те, що в його аудиторіях вживали німецьку мову. (Пригадаймо, що перед цим німецька була провінційною державною мовою, а не речником масового національного руху.) І так далі. Сетон-Вотсон наважується навіть висловити думку про те, що революція 1905 року була "революцією неросіян проти русифікації не меншою мірою, ніж революцією робітників, селян і радикальних інтелектуалів проти самодержавства. Ці два бунти були, безсумнівно, взаємопов’язані: фактично, соціальна революція розгорталась найгостріше в неросійських регіонах, де її підтримували польські робітники, латвійські хлібороби й грузинські селяни" 9.
9 Ibid.,p.87.
Водночас великою помилкою було б припускати, що раз русифікація була династичною політикою, значить вона не здійснила один із найголовніших своїх намірів — наблизити до трону зростаючий "великоруський" націоналізм. Причому, керуючись не тільки почуттями. Адже великі можливості відкривалися перед російськими чиновниками і підприємцями завдяки величезній бюрократії й обширному ринку, наданих імперією.
Не менш цікавою, ніж Олександр III, всеросійський цар-русифікатор, постає його сучасниця Вікторія фон Саксе Кобург-Гота, королева Англії та, наприкінці життя, імператриця Індії. Власне, її титул становить більший інтерес, аніж її особа, адже він символізує міцність спайки між нацією й імперією 10. Її правління також ознаменовується початком "офіційного націоналізму" в лондонському стилі, який виявляє очевидну спорідненість із русифікацією, запровадженою в Санкт-Петербурзі. Цю спорідненість добре оцінювати методом, так би мовити, порівняння географічної довготи.
У "Розпаді Британії" Том Нейрн ставить питання, чому наприкінці XVIII ст. не існувало шотландського націоналістичного руху, незважаючи на ріст шотландської буржуазії й наявність досить високопоставленої шотландської інтелігенції’ 11. Хобсбоум безапеляційно спростував серйозні розмірковування Нейрна таким зауваженням: "Чистісіньким анахронізмом було б очікувати в той час [з боку шотландців] вимоги незалежної держави" . Проте, якщо пригадати, що Бенджамін Франклін, один із тих, хто підписав американську Декларацію незалежності, народився за п’ять років до Девіда Юма, можна схилитися до думки, що якраз це судження й є дещо анахронічним 13.
10 Ця спайка руйнується в процесі історичного переходу від Британської Імперії до Британської Співдружності, тоді просто до Співдружності, тоді до...?
11 The Break-up of Britain, pp. 106ff.
12 "Some Reflections", p. 5.
13 В книзі з показовою назвою "Винайдення Америки: Декларація незалежності Джефферсона" Гері Вілс доводить, фактично, що націоналістичне мислення Джефферсона було в цілому сформоване не Локом, а Юмом, Хатчісоном, Адамом Смітом та іншими світилами шотландського просвітництва.
Мені здається, що проблему — та її вирішення — треба шукати деінде.
З іншого боку, Нейрн виявляє типову націоналістичну тенденцію до трактування своєї "Шотландії" як чогось безсумнівного й споконвічного. Блок нагадує нам про непевне походження цієї "сутності", зауважуючи, що спустошення, вчинені датчанами й Вільгельмом Завойовником, назавжди зруйнували культурну гегемонію Північної англосаксонської Нортумбрії, символами якої були такі світила, як Алквін і Беда 14:
Частина північного регіону була назавжди відірвана від власне Англії. Відгороджені від решти англосаксів поселеннями вікінгів у Йоркширі, мешканці низин навколо нортумбрської цитаделі Едінбурга опинилися під владою кельтських повелителів гір. Таким чином, двомовне королівство Шотландії виникло певною мірою в результаті скандинавських вторгнень.
А Сетон-Вотсон, зі свого боку, пише, що шотландська мова 15:
утворилася внаслідок злиття саксонської й французької мов, хоча з меншою долею останньої та з більшими запозиченнями з кельтських і скандинавських джерел порівняно з півднем. Цією мовою розмовляли не тільки на сході Шотландії, але й також у північній Англії. Скоттську, або "північноанглійську" вживали при шотландському дворі, нею користувалася еліта (яка також могла розмовляти й гельською мовою), а також все населення Шотландської низовини. Це була мова поетів Роберта Генрісона й Вільяма Данбара. Вона цілком могла розвинутися в окрему літературну мову модерної доби, якби унія 1603 року між двома королівствами не принесла панування південноанглійської мови завдяки її поширенню на двір, в адміністрацію й вищі верстви Шотландії.
Ключовим моментом тут є те, що вже на початку XVII ст. значна частина того, що колись стане мислитися Шотландією, була англомовною, що за умови бодай мінімального рівня письменності надавало безпосередній доступ до друкованої англійської мови. Згодом, на початку XVIII ст., мешканці англомовної низовини спільно з Лондоном взяли участь у практичному винищенні кельтської мови (Гельтахту). В обох випадках жодна свідома англізація не переслідувалася, вона виявилася побічним продуктом. Але поєднавшись, обидва процеси задовго до ери націоналізму цілковито виключили будь-яку можливість виникнення націоналістичного руху європейського типу, грунтованого на мовній спільності. Чому не виник націоналізм американського типу? Частково на це відповідає Нейрн, говорячи між іншим про "масову інтелектуальну міграцію" на південь, починаючи від середини XVIII ст.16.
14 Feudal Society, І, p. 42.
15 Nations and States, pp. 30-31.
16 The Break-up of Britain, p. 123.
Проте справа не обмежувалась інтелектуальною міграцією. Шотландські політики переселялися на південь займатися законодавством, а шотландські бізнесмени мали відкритий доступ до лондонських ринків. Фактично, цілком на відміну від Тринадцяти Колоній (і меншою мірою від Ірландії), не існувало жодних бар’єрів на шляху цих паломників до центру. (Порівняйте з відкритою дорогою до Відня, що стелилася перед латино- й німецькомовними угорцями у XVIII ст.). Англійська ще не стала мовою "англійців".
До подібного висновку можна прийти, розглянувши це питання й під іншим кутом. Вірно, що в XVII ст. Лондон почав наново здобувати заморські території, втрачені після катастрофічного завершення Столітньої війни. Але "дух" цих завоювань ще повністю належав донаціональній добі. Разючим підтвердженням цього є факт, що "Індія" стала "Британською" лише через двадцять років після сходження на трон Вікторії. Іншими словами, до самого повстання 1857 року "Індією" заправляло комерційне підприємництво — не держава, тим паче не національна держава.
Але наближались переміни. Коли в 1813 р. надійшов час відновлення статуту Ост-Індської компанії, парламент призначив щорічне асигнування в розмірі 100,000 рупій на підтримку місцевої освіти як "орієнтального", так і "західного" типу. В 1823 p. в Бенгалії почав діяти Комітет народної освіти; а в 1834 р. президентом цього комітету став Томас Бабінгтон Маколей. Заявивши, що "одна-єдина полиця з гарної європейської бібліотеки має більшу вартість, ніж уся література Індії й Аравії" 17, він випустив наступного року свою сумнозвісну "Записку про освіту" (Minute on Education). Йому пощастило більше, ніж Уварову, адже його рекомендації відразу ж набрали чинності. Почала запроваджуватись цілком англійська освітня система, яка, за власними неповторними словами Маколея, мала створити новий "клас осіб, індійців за кров’ю та кольором шкіри, проте англійців за смаками, думками, мораллю й інтелектом" 18. У 1836 р. він писав, що 19:
Жоден індус, отримавши англійську освіту, не залишиться щирим послідовником своєї релігії. В мене немає сумніву [й ніколи не було], що, довівши до кінця наші освітні плани, ми вже через тридцять років не матимемо серед респектабельних бенгальських верств жодного ідолопоклонника.
Тут, безперечно, присутній певний наївний оптимізм, який нагадує нам Ферміна в Боготі за півстоліття до того. Але важливим є те, що перед нами постає довгострокова (30 років!) політика, свідомо сформульована й запроваджена з метою обернути "ідолопоклонників" не стільки в християн, скільки в людей англійської культури, попри невиправний колір їхньої шкіри й походження. Цей проект такого собі ментального схрещування, яке, в порівнянні із запропонованим Ферміном фізичним схрещуванням, доводить, що цілком в дусі вікторіанської епохи імперіалізм став значно вишуканішим. У будь-якому випадку можна впевнено стверджувати, що відтепер на всіх обширах зростаючої імперії впроваджувався, хоча й нерівномірно, маколізм 20.
Як і русифікація, англізація також, звісно, обіцяла райдужні перспективи цілим арміям представників середнього класу метрополії (серед яких не останніми були й шотландці!) — чиновникам, учителям, купцям і хліборобам — котрі стрімко заполонили широкі, завжди сонцесяйні простори королівства. Однак існувала значна відмінність між імперіями, керованими з Санкт-Петербурга й Лондона. Царська імперія залишалася "суцільним" континентальним володінням, у межах помірного й полярного поясів Євразії. Можна було, так би мовити, перейти з одного її краю до іншого. Мовна спорідненість зі слов’янським населенням Східної Європи й — скажімо так — історичні, політичні, релігійні й економічні зв’язки з багатьма неслов’янськими народностями означали, що до певної міри бар’єри на шляху до Санкт-Петербурга не були нездоланними 21. Британська імперія, з іншого боку, була безсистемним набором переважно тропічних володінь, розкиданих по всіх континентах. Тільки маленька частина підлеглих народностей мала хоч якісь тривалі релігійні, мовні, культурні чи бодай політичні й економічні зв’язки з метрополією. Зіставлені поруч під час святкування Ювілейного року, вони нагадували ті безладні колекції робіт старих майстрів, поспіхом зібрані англійськими й американськими мільйонерами, які згодом опиняються в офіціозних імперських державних музеях.
Наслідки цього добре проілюстровані гіркими спогадами Біпін Чандра Пала, який у 1932 p., через століття після "Записки" Маколея, все ще обурено писав, як індійські чиновники 22:
17 Можна бути переконаним, що цей зарозумілий молодик, англійський Уваров з середнього класу, не був ознайомлений із жодною з цих "місцевих літератур".
18 Див.: Donald Eugène Smith. India as a Secular State, pp. 337-338; and Percival Spear. India, Pakistan and the West, p. 163.
19 Smith. India, p. 339.
20 Див., скажімо, як Рофф незворушно описує заснування 1905 року Куала Кангсарського малайського коледжу, який невдовзі, без жодної іронії, став називатися "малайським Ітоном". У відповідності з приписами Маколея, студентів туди набирали з "респектабельних верств" — тобто, з середовища догідливої малайської аристократії. Половина першого набору складалася з прямих нащадків різних малайських султанів. William R. Roff. The Origins of Malay Nationalism, pp. 100-105.
21 Інша справа із зауральськими народностями.
22 Див.: Bipin Chandra Pal. Memories of My Life and Times, pp. 331-332. Виділено нами.
не тільки проходили надзвичайно жорстку перевірку на тих самих умовах, що й британські службовці, але й проводили найкращі роки свого юнацького становлення в Англії. Після повернення на батьківщину вони, фактично, вели життя майже невідрізниме від англійських урядовців, і майже побожна дотримувалися їхніх соціальних умовностей і етичних стандартів. В той час народжений в Індії [sic — згадаймо наших іспаноамериканських креолів] цивільний посадовець практично відокремлював себе від батьківської громади й жив, рухався, перебував у атмосфері, такій милій серцю його британських колег. Способом мислення й манерами він нічим не відрізнявся від будь-якого англійця. Для нього це було значною жертвою, адже таким чином він ставав цілковито відчуженим від громади свіввітчизників, соціально й морально опиняючись серед них у ролі парії... Він був таким самим чужинцем на рідній своїй землі, що й європейські поселенці цієї країни.
Точно за Маколеєм. Значно серйознішим, однак, було те, що такі чужинці на рідній землі все одно були приречені — з не меншою невідворотністю, ніж американські креоли — на "ірраціональну" постійну залежність від англійських maturrangos. Яким би англізованим не був бенгалець Пал, доступ до урядових вершин був назавжди закритий для нього. Йому також заборонялося виходити за межі певного периметру — в горизонтальному напрямку, скажімо, до Золотого Берега чи Гонконгу, а у вертикальному до метрополії. Він міг ставати "цілковито відчуженим від громади свіввітчизників", але все життя був приречений служити саме серед них. (Хто входив до складу "них", безперечно, змінювалося в міру розширення сфери британських завоювань на субконтиненті) 23.
23 Це правда, що індійські службовці працювали в Бірмі; але Бірма була до 1937 року адміністративною частиною Британської Індії. Індійці також займали другорядні посади — особливо в поліції — в Британській Малайзії та Сінгапурі, проте вони служили як "місцеві" й "іммігранти", тобто без права бути переведеними "назад" до індійської поліції. Зазначмо, що мова йде саме про службовців: індійські робітники, торговці й навіть фахівці переміщалися в чималих кількостях до британських колоній у Південно-Східній Азії, Південній та Східній Африці й навіть у регіоні Карибського моря.
Згодом ми ще розглянемо вплив цих офіційних націоналізмів на ріст азіатських і африканських націоналізмів XX ст. Тут лише підкреслимо, що внаслідок англізації по всьому світу з’явилися тисячі таких Палів. Це нам яскраво демонструє фундаментальне протиріччя англійського офіційного націоналізму, а саме внутрішню несумісність імперії й нації. Я навмисно кажу "нації", адже завжди виникає спокуса звинуватити в появі цих численних Палів расизм. Жодна тверезомисляча особа не заперечить глибоко расистський характер англійського імперіалізму XIX ст. Проте Пали також існували і в білих колоніях — Австралії, Новій Зеландії, Канаді й Південній Африці. Там теж була сила-силенна англійських і шотландських учителів, і англізація також була культурною політикою. Як і для Пала, для них теж була недоступною звивиста дорога вгору, яка ще була відкрита шотландцям у XVIII ст. Англізовані австралійці не служили в Дубліні чи Манчестері, або хоча б в Оттаві чи Кейптауні. Не могли вони, аж до останнього часу, й займати посаду генерал-губернаторів у Канберрі 24. Це було дозволено тільки "англійським англійцям", тобто представникам напівприхованої англійської нації.
24 Звичайно, наприкінці едвардіанської доби декілька білих жителів колоній" таки мігрували до Лондона й стали членами парламенту або визначними газетними королями.
За три роки до того, як Ост-Індська компанія втратила своє "мисливське угіддя" в Індії, командор Перрі зі своєю чорною флотилією безапеляційно розтрощив стіни, за якими так довго перебувала у самонав’язаній ізоляції Японія. Після 1854 року самовпевненість і внутрішня легітимність бакуфу (режиму сегунату Токугави) були стрімко підірвані явною його безпомічністю перед загрозою проникнення Заходу. Із закликом "Sonno Jōi" (шана імператору, геть варварів!), невеличкий загін самураїв середнього рангу, переважно з таких регіонів (han), як Сацума й Чосю, остаточно скинули його 1868 року. Серед причин їхнього успіху можна назвати надзвичайно творче засвоєння, особливо після 1860 року, нової західної воєнної науки, систематизованої від 1815 року прусськими й французькими штабними кадровиками. Таким чином вони зуміли ефективно використати 7,300 найсучасніших гвинтівок (в основному залишків після американської громадянської війни), закуплених у англійських торговців зброєю 25. "У володінні рушницями...воїни з Чосю виявляли таку майстерність, що хвацькі старі методи "ріж і рубай" були проти них абсолютно марними" 26.
25 Ключовою постаттю тут був Омура Масуджіро (1824-1869), так званий "Батько японської армії". Незнатного походження самурай із Чосю, він розпочав свою кар’єру, вивчаючи західну медицину за голландськими посібниками. (Треба пам’ятати, що до 1854 року голландці були єдиними представниками Заходу, яким був дозволений доступ до Японії, й цей доступ, по суті, обмежувався островом Десімою, вдалині від контрольованого Бакуфу порту Нагасакі.) Закінчивши в Осаці Текіджюку, найкращий тоді голландськомовний навчальний заклад країни, він повернувся додому, де займався лікарською практикою — проте без особливих успіхів. У 1853 р. він отримав посаду викладача західних дисциплін в Уваджімі, а тоді раптом переселився до Нагасакі вивчати мореплавство. (На основі письмових посібників він запроектував і наглядав за будівництвом першого японського пароплава.) Його час настав після прибуття Перрі; 1856 року він переїхав до Едо, де працював викладачем майбутньої Національної військової Академії та дослідником західних текстів у вищому дослідному центрі бакуфу. Він прославився завдяки своїм перекладам європейських праць із військової теорії, особливо щодо стратегічних і тактичних нововведень Наполеона, й отримав 1860 року виклик у Чосю служити військовим дорадником. У 1864-1865 pp. він успішно відслужив командиром під час громадянської війни в Чосю, довівши тим самим доречність своїх перекладів. Пізніше він став першим міністром війни Мейдзі, розробивши для цього режиму революційні плани загальної військової повинності й ліквідації самураїв як легальної касти. За ці свої старання він і був віроломно вбитий розлюченим самураєм. Див.: Albert M. Craig. Chōshu in the Meiji Restoration, особливо стор. 202-204, 267-280.
26 Японський спостерігач-сучасник, цитований у: Е. Herbert Norman. Soldier and Pensant in Japan, p. 31.
Опинившись, однак, при владі, бунтівники, яких ми нині пам’ятаємо в ролі олігархів Мейдзі, виявили, що їхня військова доблесть не гарантує автоматично політичної легітимності. Якщо Тенно ("Імператора") можна було швидко реставрувати скасуванням бакуфу, то виганяти варварів виявилося значно складнішою справою 27. Геополітична безпека Японії залишалася такою ж крихкою, що й перед 1868 р. Одним із найголовніших засобів зміцнення внутрішньої позиції олігархії став, таким чином, різновид "офіційного націоналізму" середини століття, досить свідомо запозичений із пруссько-німецької моделі Гогенцоллернів. Між 1868 і 1871 pp. були розпущені всі залишкові місцеві "феодальні" військові підрозділи, і в руках Токіо було зосереджено централізовану монополію на засоби насильства. В 1872 р. імперським рескриптом наказувалося сприяти загальній освіченості серед дорослих чоловіків. У 1873 p., раніше ніж у Сполученому Королівстві, Японія запровадила військову повинність. Одночасно режим ліквідував самураїв як легально визначену й привілейовану верству, що було істотним кроком не тільки для того, щоб офіцерський корпус ставав (повільно) доступним для всіх талантів, але й для повнішої відповідності "наявній" тепер моделі громадянської нації. Японське селянство звільнилося від підлеглості феодальній han-системі й відтепер безпосередньо експлуатувалося державою й аграрно-комерційними землевласниками 28.
27 Вони це знали з власного гіркого досвіду. В 1862 р. англійська ескадра стерла з лиця землі половину сацумського порту Кагосіми; в 1864 р. з’єднаний підрозділ військово-морських сил Америки, Голландії й Англії зруйнував берегові фортифікації Чосю в районі Сімоносекі. John M. Maki. Japanese Militarism, pp. 146-147.
28 Все це нагадує одну з тих реформ, що здійснювалися в Пруссії після 1810 року у відповідь на палкий заклик Блюхера до Берліна: "Дайте нам національну армію!" Vagst. A Histoiy of Militatism, p. 130; Cf. Gordon A. Craig. The Politics of the Prussian Army, ch. 2.
В 1889 р. настала черга конституції прусського типу, а згодом і загального виборчого права для чоловіків.
В цій організованій кампанії діячам Мейдзі допомогли три напіввипадкові фактори. Першим був відносно високий рівень японської етнокультурної однорідності, наслідок двох із половиною століть ізоляції та внутрішньої пацифікації з боку бакуфу. Хоча японська мова, якою говорили на о. Кюсю, залишалася здебільшого незрозумілою на о.Хонсю, й навіть Едо-Токіо та Кіото-Осака мали проблеми з мовною комунікацією, на островах уже здавна існувала напівкитаїзована ідеографічна система для читання, а отже поширення масової письменності через школи й друк відбувалося легко й без проблем. По-друге, унікальна стародавність імперського дому (Японія є єдиною країною, де протягом усієї відомої нам історії монархія була монополізована лише однією династією), та її показова японськість (на відміну від Бурбонів чи Габсбургів), полегшувала використання образу імператора в офіційно-націоналістичних цілях 29.
29 Проте японісти довели до мого відома, що нещодавні розкопки найдавніших королівських гробниць дають серйозні підстави гадати, що рід міг бути започаткований — який жах! — корейцями. Японський уряд рішуче перешкодив проведенню подальших досліджень цих могил.
По-третє, варварське проникнення було несподіваним, масовим і достатньо загрозливим для того, щоб більшість прошарків політичносвідомого населення згуртувалися навколо програми самозахисту, складеної в новому національному дусі. Можливість ця, підкреслимо, була пов’язана з тим, що західне проникнення відбулося у 1860-х pp., а не, скажімо, 1760-х роках. Адже на той час в більшій частині Європи вже протягом півстоліття вступала в свої права "національна спільнота", як у демократичній, так і в офіційній версіях. Завдяки цьому самозахист можна було формувати за прикладом й у відповідності з тим, що все більш ставало "загальноприйнятою нормою".
Гра була варта свічок, попри жахливі страждання, перенесені селянством, на якого впав тягар немилосердних фінансових поборів, необхідних для покриття мілітаризованої індустріальної програми. Успіх, безперечно, було забезпечено у тому числі й цілеспрямованою рішучістю самих олігархів. Вони мали щастя прийти до влади тієї доби, коли номерні рахунки в Цюріху були справою надто далекого майбутнього, тому ніщо їх не спокушувало розміщувати отримані надлишки поза межами Японії. Отримавши нагоду правити в ту пору, коли військова техніка прогресувала відносно неквапливими темпами, завдяки програмі модернізації озброєнь вони спромоглися під кінець століття перетворити Японію в самостійну військову силу. Пропаговані в школах і пресі яскраві перемоги, здобуті японською регулярною армією над Китаєм в 1894-1895 pp., a її військовоморським флотом над Російською імперією в 1905 p., плюс анексія Тайваню (1895) і Кореї (1910), виявилися надзвичайно важливими для ствердження загального переконання в тому, що консервативна олігархія була істинним представником нації, членами якої починали себе уявляти японці. Те, що цей націоналізм набрав агресивного імперіалістичного характеру, навіть за межами правлячих кіл, найкраще можна пояснити двома факторами: спадком довгої ізоляції Японії й потужністю офіційно-національної моделі. Маруяма проникливо зазначає, що всі націоналізми Європи виникли в умовах традиційного плюралізму династичних держав — як я підкреслював раніше, європейський універсалізм латини ніколи не мав політичного кореляту 30:
Національна свідомість в Європі таким чином від самого початку несла печать свідомості міжнародного співтовариства. Здавалося самозрозумілим, що суперечки між суверенними державами були конфліктами між незалежними членами цього міжнародного співтовариства. Саме з цієї причини війна, починаючи від Гроція, займала незмінне важливе місце в міжнародному праві.
Однак, сотні років японської ізоляції означали, що 31:
цілковито бракувало усвідомлення рівноправності в міжнародних справах. Прибічники вигнання [варварів] розглядали міжнародні відносини з позицій національної ієрархії, заснованої на пануванні вищих над нижчими. В результаті, коли засади національної ієрархії були горизонтально перенесені до міжнародної сфери, всі міжнародні проблеми звелися до єдиної альтернативи: завойовуй або будь завойованим. При відсутності будь-яких вищих нормативних стандартів для оцінки міжнародних відносин, правилом стає політика з позиції сили, а вчорашня несмілива оборонна доктрина стає нинішнім нестримним експансіонізмом.
По-друге, головним взірцем для олігархії стали самонату — ралізовані європейські династії. Оскільки ці династії визначали себе дедалі більше й більше в національних категоріях, одночасно поширюючи свою владу поза межами Європи, немає нічого дивного в тому, що ця модель мала сприйматися в імперському трактуванні . Як показав поділ Африки на берлінському конгресі (1885), великі нації були глобальними загарбниками. Наскільки спокусливою для Японії мала здаватися думка, що аби бути прийнятою в коло "великих", їй теж необхідно перетворити Тенно в Імператора і розпочати заморські походи, хай навіть вона й запізно починала гру й мала багато надолужувати. Ніщо не дає так гостро відчути, яким чином це все осідало в свідомості читачів, як наступні формулювання радикал-націоналістичного ідеолога й революціонера Кіта Іккі (1884-1937) з його вельми впливового "Nihon Kaizô Hôan Taiko" [Плану перебудови Японії], опублікованого 1924 року 33:
Як і класова боротьба всередині нації, що ведеться за перерозподіл несправедливих привілеїв, так і справедлива війна між націями має призвести до реформування сучасних несправедливих розбіжностей. Британська імперія є мільйонером, що володіє багатствами в цілому світі; а Росія — це великий землевласник, що захопив північну половину земної кулі. Японія з її розкиданою жменькою островів належить до пролетаріату й має право оголосити війну великим державам-монополістам. Західні соціалісти суперечать собі, визнаючи за місцевим пролетаріатом право на класову боротьбу й одночасно засуджуючи війну, яку веде міжнаціональний пролетаріат, як мілітаризм і агресію... Якщо робітничому класу дозволяється об’єднатися для кровопролитного повалення несправедливої влади, то й Японія повинна отримати беззастережне схвалення для вдосконалення своєї армії й флоту та для ведення війни, спрямованої на зміну несправедливих міжнародних кордонів. В ім’я раціональної соціальної демократії Японія вимагає володіння Австралією й Східним Сибіром.
30 Maruyama Masao. Thought and Behaviour in Modern Japanese Politics, p. 138.
31 Ibid., p. 139-140.
32 На жаль, єдина тогочасна альтернатива офіційно-національним династичним державам — Австро-Угорщина — не була скільки-небудь присутньою на Далекому Сході.
33 Переклад на англійську й цитата з: Richard Storry. The Double Patriots, p. 38.
Залишається тільки додати, що разом із розширенням імперії після 1900 року японізації à la Маколей стала свідомою політикою держави. До корейців, тайванців й маньчжурів у міжвоєнні роки, а після вибуху війни на Тихому океані й до бірманців, індонезійців й філіппінців застосовувалася політика, практичним взірцем котрої була європейська модель. І так само, як у Британській імперії, дорога до метрополії залишалась абсолютно перекритою для японізованих корейців, тайванців або бірманців. Вони могли досконало розмовляти й читати японською мовою, але їм ніколи не судилося б головувати в префектурах Хонсю чи хоча б отримати призначення за межами тих регіонів, з яких вони походили.
Розглянувши ці три різні зразки "офіційного націоналізму", важливо підкреслити, що держави без жодних серйозних претензій на велич і потужність також могли свідомо наслідувати таку модель, якщо правлячі класи чи провідні верстви цих держав відчували, що їм загрожує загальносвітове поширення національно-уявленої спільноти. Повчальним може виявитись порівняння двох таких держав — Сіаму й Угорщини в межах Австро-Угорщини.
Чулалонгкорн, який був сучасником Мейдзі й правив Досить довгий час (з 1868 по 1910 pp.), захищав своє королівство від західного експансіонізму цілком інакшими засобами, ніж його японський колега 34. Затиснений між Британськими Бірмою й Малаєю та Французьким Індокитаєм, він, замість будування потужної військової машини, присвятив себе хитрій маніпуляторській дипломатії. (Міністерство війни було засноване лише 1894 року.) Подібно до Європи XVIII ст., його збройні сили були в основному строкатою мішаниною з в’єтнамських, кхмерських, лаоських, малайських і китайських найманців та підлеглих. Не докладав він також особливих зусиль для того, щоб проштовхувати офіційний націоналізм засобами модернізованої освітньої системи. Справді, початкова освіта стала обов’язковою лише через більш ніж десять років після його смерті, а перший у країні університет було засновано лише 1917 року, через чотири десятиріччя після заснування токійського Імперського університету. Тим не менше, Чулалонгкорн вважав себе реформатором. Взірцями для нього служили проте не моделі Сполученого Королівства чи Німеччини, а радше колоніальні beamtenstaaten голландської Східної Індії, британської Малаї та Раджу [британської Індії] 35.
34 Наступний блок є скороченою версією частини моїх "Студій з таїландської держави: Стан таїландських досліджень" з: Eliezer В. Ayal (éd.). The State of Thai Studies.
35 Бат чудово демонструє, що метою візитів молодого монарха до Батавії й Сінгапуру 1870, а до Індії 1872 року були намагання, за власними обережними словами Чулалонгкорна, "обрати найбезпечніші моделі". Див.: Battye. The Military, Government and Society in Siam, 1868-1910, p. 118.
Наслідування цих моделей означало раціоналізацію й централізацію королівської форми правління, ліквідацію традиційних напівавтономних дрібних держав-данників і сприяння економічному розвитку на дещо колоніальних засадах. Найразючішим прикладом цього — прикладом, який дивним чином нагадує нам сучасну Саудівську Аравію — стало заохочення ним масової імміграції молодих, самотніх іноземців-чоловіків для формування дезорієнтованої, політично слабкої робочої сили, необхідної для спорудження портового устаткування, прокладання залізничних колій, риття каналів і розширення комерційного сільського господарства. Це імпортування gastarbeiter-ів співвідносилось і, фактично, наслідувало політичний курс урядів Батавії й Сінгапуру. І подібно, як у випадку з голландською Індією й Британською Малайєю, значна частина працівників, імпортованих протягом XIX ст., походила з Південно-Східного Китаю. Показово, що цей курс не наражав його ні на докори сумління, ні на політичні ускладнення — так само, як і колоніальних правителів, з яких він брав приклад. Більше того, подібна політика якийсь час навіть мала сенс з точки зору династичної держави, створюючи слабкий робітничий клас "поза" таїландським суспільством і залишаючи це суспільство здебільшого "непотривоженим".
Вачіравут, його син і наступник (правив з 1910 по 1925 pp.), продовжив справу, взявши цього разу за взірець "натуралізованих" європейських монархів. Хоча він навчався у вікторіанській Англії (а може, саме через це), він взяв собі роль першого націоналіста своєї країни 36.
36 "Натхненником націоналістичної програми Ваджіравуда [Вачіравута] була перш за все Великобританія, західна нація, яку Ваджіравуд знав найкраще і яка в цей час переповнювалась імперіалістичним ентузіазмом". Walter F. Vella. Chaiyo! King Vajiravudh and the Development of Thai Nationalism, p. XIV. Див. також стор. 6 і 67-68.
Вістря його націоналізму було, однак, спрямоване не проти Сполученого Королівства, що контролювало 90 відсотків торгівлі Сіаму, й не проти Франції, яка лише нещодавно пішла зі східних територій старого королівства: його об’єктом стали китайці, котрих ще недавно так безпечно імпортував його батько. Ступінь антикитайської позиції може бути продемонстрована назвами двох найвідоміших його памфлетів: "Євреї Сходу" [The Jews of the Orient] (1914) і "Пута на наших колесах" (1915).
Звідки така зміна? Безперечно, свій вплив справили драматичні події, що відбулися безпосередньо перед і після його коронації в листопаді 1910 року. Спочатку в червні цього року виявилось необхідним викликати поліцію для припинення в Бангкоці загального страйку китайських торговців (дітей перших іммігрантів, які активно пробивалися вгору) і робітників, що ознаменувало їхнє залучення до сіамської політики 37. Наступного року в Пекіні, зусиллями різнорідних угруповань, серед яких, звичайно ж, не останнє місце посідали торговці, була зметена Небесна імперія. Таким чином, "китайці" поставали передвісниками народного республіканізму, який серйозно загрожував династичному принципу. По-друге, судячи зі слів, вжитих у назві памфлету — "Євреї" та "Орієнт",— англізований монарх увібрав у себе специфічний расизм англійського правлячого класу. Але, крім цього, Вачіравут був таким собі азіатським Бурбоном. В донаціональну добу його предки залюбки брали собі за жінок і наложниць привабливих китайських дівчат, в результаті чого він сам, мовою Менделя, мав більше китайської, ніж таїландської крові" 38.
Це є добрим прикладом характерної особливості офіційного націоналізму — очікувальної стратегії, взятої на озброєння панівними колами, яким національно-уявлена спільнота загрожувала маргіналізацією або усуненням. (Само собою зрозуміло, що Вачіравут також почав маніпулювати всіма політичними важелями офіційного націоналізму: контрольованою державою обов’язковою початковою освітою, державною пропагандою, офіційним переписуванням історії, мілітаризмом — в даному випадку радше ефектною показухою, ніж чимось серйозним — і нескінченними заявами про тотожність династії й нації) 39.
37 Страйк був спричинений рішенням уряду стягувати з китайців такий самий подушний податок, що й з корінних таїландців. Раніше він був нижчий, як стимул до імміграції. Див.: Bevars D., Mabry. The Development of Labor Institutions in Thailand, p. 38. (Китайців переважно використовували на опіумних фермах.)
38 Докладніше щодо генеалогії див. мої "Studies of the Thai State", p. 214.
39 Він також склав гасло "Chat, Sasana, Kasat" (Нація, Релігія, Монарх), яке стало паролем правих режимів Сіаму останньої чверті століття. Тут "Самодержавство, Православ’я, Народність" Уварова постають у зворотній таїландській послідовності.
Розвиток угорського націоналізму XIX ст. демонструє інший варіант "офіційної" моделі. Ми вже згадували раніше про несамовитий опір латиномовної мадярської аристократії намаганням Йосифа II в 1780-х роках зробити німецьку єдиною державною мовою імперії. Ті представники цього класу, що володіли певними привілеями, боялись позбутися своїх синекур у централізованому, чітко організованому уряді, опанованому імперсько-німецькими бюрократами. Нижчі ж ешелони були нажахані можливістю втратити право на звільнення від податів і обов’язкової військової служби, а також свій контроль над кріпаками й сільською адміністрацією. Однак, поруч із захистом латини, з’являлися, цілком слушно, й висловлювання на користь мадярської мови, "адже в кінцевому підсумку мадярський уряд видавався єдиною реальною альтернативою німецькому" 40. Бела Грюнвальд саркастично зауважив, що "ті самі повіти, котрі (виступаючи проти імператорського указу) наголошували на можливості створення мадяромовного уряду, 1811 року — тобто через двадцять сім років — заявили, що це зробити неможливо". Ще через два десятиріччя, в одному з вельми "націоналістичних" угорських повітів було проголошено, що "запровадження мадярської мови поставить під загрозу нашу конституцію і всі наші інтереси" 41.
40 Ignotus. Hungary, pp. 47-48. Так 1820 року Tigerim Schlafrock (Тигр у нічній сорочці), імператор Франц II, справив гарне враження своїм латиномовним зверненням до угорських магнатів, зібраних у Пешті. Проте вже 1825 року радикальний романтик, великий землевласник, граф Іштван Сечені "приголомшив своїх колег-магнатів", звернувшися до них у Сеймі на мадярській мові! Jászi. The Dissolution, p. 80; and Ignotus. Hungary, P. 51.
41 Переклад на англійську цитати з "The Old Hungary" (1910) in Jâszi. The Dissolution, pp. 70-71. Грюнвальд (1839-1891) був цікавою й трагічною постаттю. Народившись у мадяризованій шляхетній родині саксонського походження, він став не лише чудовим управителем, але й одним із перших в Угорщині суспільствознавців. Публікація його дослідження, в якому знамениті, контрольовані мадярською шляхтою "повіти" викривались у якості паразитів нації, спровокувала нестямну кампанію громадського паплюження. Він втік до Парижа, де й утопився в Сені. Ignotus. Hungmy, PP. 108-109.
По-справжньому лише в 1840-х роках мадярська аристократія — клас, що складався приблизно з 136,000 осіб, котрі монополізували землю й політичні права в країні з населенням у одинадцять мільйонів42 — стала серйозно підтримувати мадяризацію, та й то лише для запобігання власній історичній маргіналізації.
Водночас поступове зростання рівня письменності (третина дорослого населення в 1869 p.), поширення друкованої мадярської мови й поява малочисельної, але активної ліберальної інтелігенції — все це сприяло посиленню демократичного угорського націоналізму, побудованого на цілком відмінних від аристократичного варіанту засадах. Цей демократичний націоналізм, символом якого для майбутніх поколінь стала постать Лайоша Кошута (1802-1894), тріумфував під час революції 1848 року. Революційний режим не тільки позбувся імперських управителів, призначених Віднем, але й розпустив начебто промадярський феодальний Сейм повітової шляхти й проголосив реформи, направлені на скасування кріпацтва й неоподаткованого статусу дворянства, а також на рішуче обмеження спадкових прав на маєтки. Крім того, було вирішено, що всі, хто розмовляють угорською, повині бути угорцями (якими раніше вважалася тільки знать), а кожен угорець повинен володіти мадярською мовою (яку досі звикли вживали тільки декотрі мадяри). Як іронічно зауважив Ігнотус, "за стандартами того часу (що з безмежним оптимізмом спостерігав за сходженням двох зірок-близнюків — лібералізму й націоналізму) «нація» цілком виправдано почувала себе надзвичайно щедрою, коли «приймала» мадярських селян без жодної дискримінації, крім майнової 43; християн немадярського походження з умовою, що ті стануть мадярами; і зрештою, досить неохоче і з затримкою в двадцять років — євреїв" 44.
42 Jászi. The Dissolution, p. 299.
43 Режим Кошута запровадив право голосу для повнолітніх чоловіків, проте з таким високим майновим цензом, що відносно мало осіб були спроможні брати участь у голосуванні.
44 Ignotus. Hungary, p. 56.
Сам Кошут, у своїх безплідних переговорах з лідерами різних немадярських меншин, стояв на тій позиції, що ці народності повинні мати однакові з мадярами громадянські права, але, враховуючи брак "історичної фізіономії", вони не можуть формувати власні нації. Нині ця позиція може видаватися дещо зарозумілою. Проте вона виглядатиме цілком невинно, якщо пригадати, як блискучий молодий радикал-націоналістичний поет Шандор Петефі (1823-1849), провідна постать 1848 року, якось назвав меншини "виразками на тілі вітчизни" 45.
Після придушення революційного режиму царськими військами в серпні 1849 року Кошут опинився у пожиттєвому вигнанні. Сцена була тепер готова для відродження "офіційного" мадярського націоналізму, взірцем якого стали реакційні режими графа Кальмана Тіси (1875-1890) та його сина Іштвана (1903-1906). Красномовними є причини цього відродження. Впродовж 1850-х років авторитарно-бюрократичний уряд Баха у Відні поєднував жорсткий політичний утиск із рішучим здійсненням принаймні частини соціальнополітичного курсу, проголошеного революціонерами 1848 року (перш за все скасування кріпацтва й неоподаткованого статусу дворянства), і створенням умов для розвитку модернізованих комунікацій і великомасштабного капіталістичного підприємництва 46.
45 Ibid., p. 59.
46 Ігнотус зауважує, що Бах таки забезпечив дворянство певними фінансовими компенсаціями за втрату своїх привілеїв, "мабуть, не більшими й не меншими від тих, що їм міг би надати й Кошут" (стор. 64-65).
Здебільшого позбавлені своїх феодальних привілеїв і забезпечень та неспроможні економічно конкурувати з великими латифундистами й активними німецькими та єврейськими підприємцями, представники середнього й нижчого прошарку мадярської аристократії занепадали, перетворюючись у сердиту й зацьковану дрібну сільську шляхту.
Фортуна, однак, була на їхньому боці. Зазнавши 1866 року ганебної поразки від прусських військ під Кенігграцом, Відень був примушений погодитись на встановлення дуалістичної монархії згідно з Ausgleich (компромісом) 1867 року. Відтоді Угорське королівство мало дуже велику автономію в усьому, що стосувалося його внутрішніх справ. Першими, хто отримав користь від Ausgleich, стала група найвищих мадярських аристократів і освічених професіоналів ліберального спрямування. В 1868 р. адміністрація просвіщеного магната графа Дьюли Андраші прийняла Закон про національності, який надавав немадярським меншинам "всі права, на які вони претендували чи могли претендувати — крім перетворення Угорщини в федерацію" 47. Але здобуття 1875 року Тісою посади прем’єр-міністра започаткувало добу, коли реакційна шляхта успішно повернула втрачені позиції, відносно незалежні від втручання з боку Відня.
В галузі економіки режим Тіси розв’язав руки великим аграрним магнатам 48, але політична влада була значною мірою монополізована дрібним дворянством. Адже,
для позбавлених власності залишався один притулок: адміністративна мережа національного й місцевого уряду та армія. Для цього Угорщині необхідно було мати величезний штат службовців; принаймні, вдавати, що їй це необхідно. Півкраїни складалося з "національностей", які треба було контролювати. Утримання сили-силенної надійних, мадярських, благородного походження державних службовців для цього контролю вважалося поміркованою ціною для національної справи. Національна проблема була просто знахідкою; вона виправдовувала існування численних синекур.
Таким чином, "магнати отримали спадкові маєтки; дворянство отримало спадкові посади" 49.
47 Ibid., p. 74.
48 В результаті між 1867 і 1918 pp. утричі зросла кількість спадкових маєтків. Якщо сюди додати церковне майно, то ціла третина всієї землі в Угорщині стала заповідною наприкінці існування подвійної монархії. Німецьким і єврейським капіталістам також добре велося під час режиму Тіси.
49 Ibid., pp. 81 and 82.
Такими були соціальні засади немилосердної політики примусової мадяризації, що після 1875 року перетворила Закон про національності на жмуток паперу. Легальне звуження виборчого права, розмноження фіктивних округів, шахрайські вибори й організований політичний бандитизм у сільській місцевості 50 одночасно зміцнювали владу Тіси та його виборців і підкреслювали "офіційний" характер їхнього націоналізму.
Йазі цілком слушно прирівнює цю мадяризацію кінця XIX ст. до "політики царської Росії щодо поляків, фінів і русинів; політики Пруссії щодо поляків і датчан; і політики феодальної Англії щодо ірландців" 51. Зв’язок між реакціонерством і офіційним націоналізмом чудово ілюструється такими фактами: тоді як мовна мадяризація була центральним елементом політики режиму, наприкінці 1880-х pp. лише 2 % чиновників у найважливіших службах центрального й місцевих урядів були румунами, хоча румуни становили 20 % населення, і "навіть ці 2 % служать у найнижчих чинах" 52.
З іншого боку, напередодні Першої світової війни в угорському парламенті не було "жодного представника робітничого класу й безземельного селянства (тобто абсолютної більшості населення країни)... а з 413 членів парламенту налічувалося тільки 8 румунів і словаків, і це в країні, де лише 54 % мешканців розмовляли мадярською мовою, як своєю рідною" 53 .
50 Бандитизмом в основному займалися сумнозвісні "пандури", армійські підрозділи, передані в розпорядження повітових адміністрацій і задіяні в ролі жорстокої сільської поліції.
51 The Dissolution, p. 328.
52 Згідно з підрахунками Лайоша Мочарі ( Some Words on the Nationality Problem, Budapest, 1886), зацитованими в: ibid., pp. 331-332, Мочарі (1826-1916) заснував 1874 року в угорському Парламенті невеличку партію Незалежності для боротьби за ідеї Кошута, особливо з проблеми меншин. Його промови, що викривали кричущі порушення з боку Тіси Закону про Національності 1868 року, призвели спочатку до того, що його фізично виштовхали з парламенту, а потім і виключили з лав власної партії. 1888 року він повернувся до парламенту через цілком румунський виборчий округ і перетворився практично на політичного парію. Ignotus. Hungary, p. 109.
53 Jászi. The Dissolution, p. 334.
Не дивно отже, що коли Відень направив 1906 року війська для розпуску парламенту, "на протест проти нової доби «віденського абсолютизму»" не зібрався жодний мітінг, не було вивішено жодного плакату чи видано жодної відозви до народу. Навпаки, робітничі маси й національні меншини зловтішно спостерігали за безсилими потугами національної олігархії" 54.
Тріумф після 1875 року "офіційного націоналізму" реакційної мадярської шляхти не можна, однак, пояснити лише політичною силою цього прошарку або свободою маневру, успадкованою від Ausgleich. Фактом залишається те, що до самого 1906 року Габсбурзький двір не відчував потреби рішуче обстоювати свої права супроти режиму, який у багатьох відношеннях залишався опорою імперії. Перш за все, династія була неспроможна запропонувати вироблений власними зусиллями офіційний націоналізм. Не просто тому, що цей режим був, за словами видатного соціаліста Віктора Адлера, "Absolutismus gemildert durai Schlamperei [абсолютизмом, пом’якшеним недбалістю]" 55.
54 Ibid., p. 362. Ця "національна олігархія" перенесла навіть у двадцяте століття властивий їй фальш. Йазі переказує цікаву розповідь одного з кореспондентів відомої угорської газети, який під час Першої світової війни брав інтерв’ю в пораненого офіцера, котрий згодом, у міжвоєнні роки, стане реакційним диктатором Угорщини. Хорті розлютило те, що в статті було описано, як його думки "линуть до угорської батьківщини, землі його предків". "Запам’ятайте, — сказав він, — якщо мій головнокомандуючий є в Бадені, то там і моя батьківщина!" The Dissolution, p. 142.
55 Ibid., p. 165. "A в старі добрі часи, коли ще існувала імперська Австрія, можна було облишити поїзд часу, сісти до звичайного поїзда звичайної залізниці й вирушити додому... Зрозуміло, що тими шляхами вже їздили й автомобілі — але ше не надто часто! Завоювання повітряного простору також вже почалося, але не надто інтенсивно. Подеколи до Південної Америки чи Далекого Сходу виряджався корабель; але не надто часто. Тут не прагнули здобувати світові ринки й ставати світовою державою. Ви перебували тут у центрі Європи, у перехрещенні старих світових вісей; слова «колонія« й «заморський» мали в собі відгомін чогось іще цілком невідчутого й далекого. Тут можна було наштовхнутися на демонстрування розкоші, проте, звісно, не надміру вишуканої, наче у Франції. Можна було захоплюватися спортом; але не в шаленому англо-саксонському стилі. Можна було витрачати величезні суми на армію; але лише для того, щоб впевнено залишатися серед світових держав другою найслабшою". Robert Musil. The Man Without Qualities, I, pp. 31-32. Це один із найкомічніших романів двадцятого століття.
Довше ніж будь-де, династія залишалася вірною застарілим концепціям. "У своєму релігійному містицизмі кожен із Габсбургів відчував себе особливим чином пов’язаним із небесами, як виконавець божественної волі. Цим пояснюється їхня майже безпринципна позиція серед виру історичних катастроф та їхня загальновідома невдячність. Der Dank vom Hause Habsburg увійшло у прислів’я" 56.
56 Jászi. The Dissolution, p. 135. Виділено автором. Коли після заворушень 1848 року Меттерніх був змушений піти у відставку й рятуватися втечею, "ніхто при дворі не поцікавився, куди він вирушить і як житиме". Sic transit.
До того ж, нестерпні ревнощі до Пруссії Гогенцоллернів, що все більше вдягалася в обладунок Священної Римської імперії та перетворювала себе в Німеччину, примушували династію наполягати на гордовитому "патріотизмі для мене самого" Франца II.
Водночас цікаво, що наприкінці свого існування династія, мабуть, і сама цього не очікуючи, виявила певну спорідненість із соціал-демократами, причому до тієї міри, що дехто з їх спільних ворогів глузливо називали це "Burgsozialismus [придворним соціалізмом]". Ця тимчасова коаліція безумовно спиралася на суміш макіявеллізму й ідеалізму з обох боків. Свідчить про те палка кампанія, яку австрійські соціалдемократи розгорнули проти економічного й військового "сепаратизму", нав’язуваного в 1905 році режимом графа Іштвана Тіси. Карл Реннер, скажімо, "картав малодушність австрійської буржуазії, котра починала мовчки погоджуватись із сепаратистськими планами мадярів, хоч «угорський ринок незрівняно важливіший для австрійського капіталу, ніж марокканський для німецького», за який так активно бореться німецька зовнішня політика. У вимогах незалежної угорської митної зони він не бачив нічого, крім наступу міських здирників, шахраїв і політичних демагогів на безпосередні інтереси австрійської промисловості, австрійського робітничого класу й угорських хліборобів" 57. Подібним чином, Отто Бауер писав, що 58:
В добу російської революції [1905 року] ніхто не наважиться вживати грубу військову силу для підкорення країни [Угорщини], яку розривають класові й національні протиріччя. Але внутрішні конфлікти країни забезпечать престол іншим знаряддям влади, який він буде змушений використовувати, якщо не бажає розділити долю династії Бернадоттів. Він не може виражати дві волі, намірюючись і далі правити Угорщиною й Австрією. Отже, він мусить забезпечити спільну волю Угорщини й Австрії й створити єдину державу [Reich]. Внутрішнє роздроблення Угорщини надає престолу можливість досягти цієї мети. Він спорядить свою армію до Угорщини, щоб знову завоювати її для монархії, але на своїх знаменах він напише: Непідкупне, загальне й рівне виборче право! Право на об’єднання для сільськогосподарських робітників! Національна автономія! Він протиставить ідеї самостійної угорської національної держави [Nationalstaat] ідею Сполучених Штатів Великої Австрії [sic], ідею федеративної держави [Bundesstaat], в якій кожна нація незалежно вестиме власні національні справи, а всі нації об’єднаються в одній державі для захисту спільних інтересів. Неминуче й невідворотньо ідея федеративної держави національностей [Nationalitatenbundesstaat] стане знаряддям Корони [sic! — Werkzeug der Krone], чиє королівство руйнується через занепад дуалізму.
57 Ibid., р. 181. Виділено нами.
58 Otto Bauer. Die Nationalitäten frage und die Sozialdemocratie (1907), з його Werkausgabe, I, p. 482. Курсив у оригіналі. Порівняння цього перекладу з інтерпретацією Йазі, що містилася в оригінальній версії цієї книги, дає поживу для роздумів.
У цих Сполучених Штатах Великої Австрії (СШВА), здається, не важко помітити поєднання елементів США та Сполученого Королівства Великобританії й Північної Ірландії (яким колись керуватиме лейбористська партія), а також і передвістя Союзу Радянських Соціалістичних Республік, територія якого на диво точно збігається з володіннями царської імперії. Фактом залишається те, що ці СШВА, в голові того, хто їх уявляв, видавалися очевидним спадкоємцем певної династичної вотчини (Великої Австрії) — і навіть обдаровані виборчим правом складові частини були ті самі, що їх протягом сторіч "нагендлювали" Габсбурги.
Подібного роду "імперіалістичні" уявлення були частиною нещасть соціалізму, народженого в столиці однієї з великих європейських династичних Імперій 59. Як ми зазначали раніше, нові уявлені спільноти (включаючи мертвонароджені, як СШВА), витворені за допомогою лексикографії й капіталістичного друкарства, завжди вважали себе старовинними. В добу, коли "історія" ще сприймалася в образі "великих подій" і "великих лідерів", подібно до перлин, нанизаних на нитку сюжету, здавалося спокусливим читати історію давніх династій як колективне минуле народу. Звідси й СШВА, в яких грань, що відділяє імперію від нації, престол від пролетаріату, майже непомітна. До того ж, Бауер не був тут надто оригінальним. Вільгельм Завойовник і Георг І, жодний з яких не розмовляв англійською, продовжують без будь-яких проблем виблискувати окремими самоцвітами в кольє під назвою "Королі Англії". "Святий" Стефан (правив з 1001 по 1038 pp. ) міг нагадувати своєму наступникові, що 60:
Користь від іноземців і гостей така велика, що вони повинні займати одне з найпочесніших місць серед усіх королівських оздоб... Адже, прибуваючи з різних країн і провінцій, вони приносять із собою різні мови й звичаї, всілякі знання і предмети зброї. Все це прикрашає королівський двір, збільшує його велич і відлякує чванливих чужоземних володарів. Бо країна, де мова й звичаї є однаковими, лишається недовговічною й слабкою...
59 Вони також, безперечно, віддзеркалюють специфічний склад мислення добре відомого типу європейського інтелектуала лівого крила, що пишався своїм знанням цивілізованих мов, спадщиною Просвітництва й проникливим розумінням будь-чиїх проблем. Ця пиха складалася із досить рівномірно змішаних інгредієнтів інтернаціоналізму й аристократизму.
60 Jászi. The Dissolution, p. 39.
Проте ці слова жодною мірою не завадили його пізнішому прославлюванню як Першого Короля Угорщини.
Підбиваючи підсумки, зазначимо, що приблизно з середини XIX ст. в Європі виникли, за термінологією Сетон-Вотсона, "офіційні націоналізми". Ці націоналізми були історично "неможливими" аж до появи демократичних мовних націоналізмів, адже, по суті, вони стали відповіддю владних угруповань — в основному, хоч і не винятково, династичних і аристократичних — на загрозу маргіналізації або повного усунення з нових уявлених спільнот народу. Починалося тектонічне зрушення, яке, після 1918 і 1945 pp., пожбурило ці угруповання в каналізаційні люки Есторілу й Монте-Карло. Хоча й консервативні, коли не реакційні, ці офіційні націоналізми були формою політики, запозиченої із попередніх, переважно стихійних народних націоналістичних рухів 61. Не обмежувалися вони, зрештою, Європою та Левантом. Подібну політику в ім’я імперіалізму вели аналогічні групи на багатьох азіатських і африканських теренах, підкорених протягом XIX ст.62
61 Півсторіччя тому Йазі вже це припускав: "Виникає питання, чи нещодавня імперіалістична еволюція націоналізму бере свій початок зі справжніх джерел національної ідеї, а не породжена монополістичними інтересами певних груп, які є цілком чужими оригінальній концепції національних задумів". Ibid., p. 286. Виділено нами.
62 Ця думка отримає своє підтвердження, так би мовити, від протилежного у прикладі з Голландською Індією, в якій до самого кінця правління відбувалося великою мірою на мові, що нині нам відома як "індонезійська". Це, я гадаю, є винятковим зразком великого колоніального володіння, в якому неєвропейська мова залишалась до кінця державною мовою. Цю аномалію можна пояснити перш за все звичайною стародавністю колонії, яка була заснована на початку сімнадцятого сторіччя однією корпорацією (Vereenigde Oostindische Compagnie) — задовго до епохи офіційного націоналізму. Свою роль, безсумнівно, зіграв і брак упевненості з боку голландців, що в сучасні часи їхня мова й культура мають достатній європейський престиж порівняно з англійською, французькою, німецькою, іспанською чи італійською. (Бельгійці в Конго радше вживали французьку, ніж фламандську мову ). Зрештою, надзвичайно консервативною була колоніальна освітня політика: 1940 року, коли корінне населення налічувало вже понад 70 мільйонів, тільки 637 "тубільців" навчалися у коледжі, й лише 37 отримали ступінь бакалавра. Див.: George McT. Kahin. Nationalism and Revolution in Indonesia, p. 32. Більше на тему Індонезії буде далі, у VII розділі.
Нарешті, своєрідно віддзеркалені неєвропейськими культурами та історіями, вони виявилися придатними для імітації місцевими правлячими групами тих нечисленних територій (серед яких були Японія й Сіам), що уникли прямого підкорення.
Майже в кожному випадку офіційний націоналізм приховував невідповідність між нацією й династичною державою. Звідси й загальносвітове протиріччя: словаки мадяризувались, індійці англізувались, а корейці японізувались, та їм не дозволялось приєднуватись до паломництв, які б давали можливість керувати мадярами, англійцями чи японцями. Бенкет, на який їх запрошували, завжди виявлявся учтою Бармесида. Причиною того був не просто расизм; велику роль відігравав той факт, що в самому осерді імперій також народжувалися нації — угорська, англійська й японська. І ці нації також інстинктивно чинили опір "чужому" правлінню. Імперіалістична ідеологія другої половини XIX ст. мала в собі, таким чином, щось від типових трюків фокусника. Наскільки все це було трюком, свідчить незворушність, з якою народні маси метрополій поставились до "втрат" колоній, навіть у випадках, подібних до Алжиру, де колонія була легально приєднана до метрополії. Врешті-решт, саме правлячі класи, буржуазні, а перш за все аристократичні, завжди тривалий час оплакують імперії, а їхній сум є завжди надто театральним.