Питання про те, коли й за яких причин/обставин «руський народ» став претендувати на місце третього рівного в «Речі Посполитій Двох Народів» (Rzeczpospolita Obojga Narodów) — польського і литовського, є без перебільшення ключовим для розуміння специфіки передмодерної української ідентичності у її політичному вимірі. Прямі декларації про існування «руського народу» як політичного суб'єкта, чиї права буцімто були закладені дуже давно — «за руських князів», датуються більш-менш точно і є одним із арґументів ідеї про нібито договірне входження (przez pacta i przysięgi) києво-руських князівств до Корони Польської та Великого князівства Литовського. Вперше цю ідею проголосили на початку 1620-х церковні інтелектуали, причому з характерним наголосом на тому, що договірне волевиявлення нібито йшло від самих князів-володарів. На відміну від мене, Франк Сисин пов'язує появу ідеї «контракту» зі зміцненням реґіональної свідомості руської шляхти, а першою «зрілою» маніфестацією цієї ідеї вважає промову Адама Киселя на сеймі 1641 р., де за основу арґументації взято права «руського народу», проголошені привілеєм Люблінської унії 1569 року1. До цієї думки я повернуся далі, а зараз, оминаючи детальнішу презентацію свого погляду як уже заявленого в інших місцях цієї книжки2, почну з цитати й наведу уривок з тексту 1623 р., де ідея «контракту» руського та польського народів супроводжується характерним «фоновим шумом», про природу якого й піде мова. Отже, цитата з твору, котрий атрибутують Мелетію Смотрицькому3 , — «Iustifikacja niewinności» (брошуру видано без зазначення автора й друкарні):
«Za te pomienione zacnego narodu Ruskiego ku wielkim Xiążętom, Panom swoim, Królom JM Polskim, uczciwe zadziały y przeważne odwagi dana jest jego od nich wolność, obok Ich M zarówno z dwiema narodami, Polskim i Litewskim, w senatorskiej poważności siadać, o dobrym państw ich a ojczyzny swey radzić, y ze wszystkich Królestwa Polskiego dostojeństw, praerogatiw, urzędów zawołania, swobód, praw i wolności cieszyć się. Dano to jest jemu jako równemu do równego, jako wolnemu do wolnego narodu Polskiego w społeczność czci y w jedność ciała złączonemu i wcelonemu narodowi [...]. Naród nasz Ruski przy Xiążętach swych wolności tej nabył, z tą przezacnemu Królestwu Polskiemu jest incorporowany, te od Królów JM Polskich przywilejami i przysięgą ma potwierdzone, te po wszytkie przeszłe wieki trzymał nienaruszone, i dziś też zatrzymać, na potomki swe wlać, i póki jego i wielkich jego Xiążąt, to jest do skończenia świata, za pomocą Bożą wlewać powinien»4.
1 Sysyn F.E. Regionalism and Political Thought in Seventeenth-Century Ukraine: The Nobility's Grievances at the Diet of 1641 // HUS. — 1982,Vol.Vl, nr 2. — P. 171-185. У додатку до статті публікується згадана промова Киселя: С. 186-190.
2 Див.: «Символ Богохранимого града...» і «Латина на службі києво-руській історії...» в цій книжці. Також: Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. — К., 1997. — C. 173-175; Jakowenko N. Ruś jako trzeci czion Rzeczypospolitej Obojga Narodów w myśli ukraińskiej I polowy XVII wieku // Unia Lubelska i tradycje integracyjne w Europie Środkowo- Wschodniej / Red. J. Kłoczowski, P. Kras, H. Łaszkicwicz. — Lublin, 1999. — S. 79-88. Ідея третього народу-творця Речі Посполитої як один із елементів політичної концепції руського народу в творі Мелетія Смотрицького «Iustifikacja niewinności» коротко згадана також: Сас П.М. Політична культура українського суспільства (кінець XVI — перша половина XVII ст.). — K., 1998. — C. 60 (Автор, як на мене, тлумачить поняття «народу» надто розширено).
3 Див.: Короткий В.Г. Творческий путь Мелетия Смотрицкого. — Минск, 1987. — С. 106; Frick D.A. Meletij Smotryc'kyj. — Cambridge Mass., 1995. — P. 380. Свого часу М.С. Грушевський, щоправда — не арґументуючи, приписував пам 'ятку Йову Борецькому: Грушевський М. Історія української літератури. Т. 6. — К., 1995. — С. 292.
4 Цит. за реедицією С.Т. Голубєва: Архив ЮЗР. Ч. І, т. 7. — К., 1887. — С. 513-514 (виділення в цитаті моє. — Н.Я.).
«Фоновий шум», про який згадувалося вище, — це фінал останньої фрази процитованого фраґмента: «Наш руський народ здобув цю вольність за своїх князів, із нею [вольністю] він інкорпорований до преславного Польського Королівства, її [вольність] йому підтверджено привілеями та присягою їх Милостей Польських Королів, її він зберігав непорушною упродовж усіх минулих віків і її ж [вольність] він має зберегти сьогодні, перелити на своїх нащадків і переливати за Божою поміччю й надалі — аж доки триватиме він сам і його великі князі, тобто до кінця часів».
Виділений фраґмент фрази — доволі загадковий, бо жодних «великих князів» у звичному сенсі поняття українці на той час, зрозуміло, не мали. Не випадає говорити й про побутування у тогочасному (та й набагато пізнішому) соціумі живої пам'яті про старовину5. Що ж до популярних в Україні праць Кромера, Бєльського, Стрийковського чи Ґваньїні, на підставі яких «пригадувалося» минуле, то вони мали б іще більше дистанціювати читача від цього минулого, оскільки подавали києво-руську історію як уже завершений, замкнутий часовий цикл, що пішов у небуття разом зі своїми «великими князями».
Але хто ж тоді ті «великі князі», що їх Смотрицький так упевнено пов'язує з «руським народом» — аж «до кінця часів»? Відповідь на це питання дасть нам стилістика панегіриків руським князям, і зокрема — один із вербальних штампів, уживаних на позначення неформального глави того чи того Княжого Дому або найстаршої в ньому особи. Втім, сприйняття Дому як за означенням «великого» могло адресувати цей епітет будь-кому з його членів, опосередковано відбиваючи той ореол, що оточував саме поняття «княжої крові» (у панегіриках її називають «золотою», «авґустійшою», «монаршою», «королівською», «пресвітлою» і т.д.). Княже походження («кров») обумовлювало, своєю чергою, місію Дому — звичайно ж, наперед визначену (геральдист Шимон Окольський сформулює її стосовно Вишневецьких так: «народжені підноситися, очолювати, королювати» [eminere, praeesse et regere nati]6);
5 Переконливу деконструкцію думки про можливість існування «живого передання», нібито засвідченого в «народній пам'яті», див. на прикладі топонімії літописного Києва: Толочко О. Замітки з історичної топографії домонгольського Києва // Київська Старовина. — 1997, №5; 2000, №5-6.
6 Okolski Simon. Orbis Polonus... in quo antiqua Sarmatarum gentilia ... specificantur et relucent. T. 1. — Cracoviae, In officina Fr. Caesarii 1641. — P. 527.
з цієї-таки «крові» випливало й особливе становище її носіїв як Божих обранців: наприклад, панегірист Миколай Суліковський, звертаючись до кн. Казимира Флоріана Чорторийського, передасть це такою метафорою: «Ти — дерево Господа Бога, вирощене на найвищих нагір'ях» [Tu es arbor Domini vel Dei, in montibus excelsis płantata]7 (топос обраної Богом «гори» належить до часто повторюваних у цьому контексті8).
Наведу два характерні приклади вживання епітета «великий» у панегіриках на честь Острозьких та Вишневецьких. Звертаючись до Януша Острозького, Себастян Слешковський у прикінцевих пасажах вітальної промови, виголошеної в стінах Краківської академії 7 X 1612, обіцяє князю вічну славу, бо: «Провадитиме до цієї слави вже саме ім'я, яке Ти носиш, вічне й велике; оскільки ж Ти сам великий, то й усе в Тобі є великим, і тим більшим буде майбуття, чим більше поле Твого доброчестя» [Соnabitur ad eam gloriam atque nomen id, quod iam Tibi: id est aeternum atque magnum; quia Tu ipse magnus, et omnia in Te magna; majoraque fortuna, si major aliquis Tuae virtuti campus]9.
Інший, сказати б — більш камерний нюанс: у панегірику на смерть Януша Вишневецького († 1636) Миколай Фатович, передаючи «плач вітчизни» за князем, вкладає в її уста такі слова:
Wielki Xiążę, tak wiele za te czasy małe
Uczyniłeś owoce pierwiej okazałe [...]
Umarł Wielki Xiążę, o śmierci srogości,
Nad kimżeś zażywała takiej surowości [...]10
7 Sulikowski Nicolaus. Pogonia virtutis sua luce natalium splendore celeberrima dum ... Casimirus Florianus Dux in Klevan Czartorysk Dei gratia episcopus Posnaniensis... 29 Januarii consecraretur... — Cracoviae, In officina Francisci Cacsarii 1651.
8 Пор. те саме у виконанні православного панегіриста: Ігнатій Оксенович-Старушич у панегірику на смерть кн. Іллі Четвертенського (1641 р.) порівнює Княжі Доми з Олімпом, додаючи, що «гору сію избра себЂ Господь в достояніє» (ширше цитування і коментар до цього панегірика див.: «Символ Богохранимого града...» в цій книжці).
9 Див. Додаток №14.
10 Fatowicz Mikołaj. Głos lamętującej ojczyzny z śmierci prędkiej ...Хіążęсіа Jana na Zbarażu Korybutha na Wiśniowcu Wiśniowieckiego ... — Kraków, W drukarni Marcina Philipowskiego 1637.
Повертаючись до Мелетія Смотрицького, якому буття «руського народу» уявлялося невіддільним від «великих князів», варто нагадати обставину, котрій інтерпретатори його творів, та й самого життєвого вибору, звичайно не надають значення, а тимчасом саме ця обставина часто відігравала провідну роль у поведінці людини середнього чи нижчого соціального формату. Маю на увазі пряму службову залежність чи м'якші, клієнтарні пов'язання, що забезпечували такій людині надійний захист («крила протекції») з боку сильних світу цього — «людей великих»11. Це набуває особливої актуальності, коли мова заходить про такий «заповідник аристократів», як Волинь, де «великі люди» не тільки володіли відповідним потенціалом майна й престижу, але й носили на собі печатку Божого обранництва — княжу кров, а їхні слуги та клієнти зберігали зв'язок із Домом часто від діда-прадіда. Стосовно Смотрицьких, то Герасим Данилович, батько Мелетія, був не лише славетним видавцем Острозької Біблії, а й надвірним слугою (підскарбієм) кн. Василя-Костянтина Острозького; брат Мелетія Стефан — секретар того-таки князя, а після його смерті — пресвітер замкової церкви в Острозі12. Сам Мелетій до кінця життя залишався вдячним клієнтом Острозьких, пишучи про це в передмові до «Євангелія Учительного» (Ев'є, 1616) так: «То бовЂм все щоколвек в розумъ могу, єсли що могу, по ласце Божой и по ласце Ясне Освецоных Кнж. Острозскихъ, ласце и добродЂйствам В. Кнж. М. домовства приписовати повинен найдуюся, которого при боку и тубылных и чужоземских Академий вызволеных наукъ вдячности, ведлуг мЂлкого довтЂпу моєго, звЂдати здарил ми Гдь Богъ»13.
11 Теоретичний аналіз цього явища (і новітню літературу проблеми) див.: Mączak A. Klientela. Nieformalne systemy władzy w Polsce i Europie XVI-XVIII w. — Warszawa, 1994. Функціонування інституту клієнтури на конкретному матеріалі роду Замойських див. у працях Войцеха Тиґельського, роду Радзивилів — у працях Уршулі Авґустиняк (відсилки до тих і других див.: «Релігійні конверсії...» у цій книжці); на жаль, мені залишилися недоступними студії над клієнтурою Радзивилів Юрате Кяупсне. Шкіц про український варіант (і термінологію) служби/клієнтури написаний мною для: Історія української культури. Т. 2.
12 Мицько І.З. Острозька слов'яно-греко-латинська академія (1576-1636). — К., 1990. — С. 111-113.
13 Цит. за: Frick D.A. Meletij Smotryc'kyj... — P. 271.
Отримавши 1627 р. від кн. Олександра Заславського, зятя й спадкоємця титулу Острозьких, архімандритство в Дерманському монастирі, Смотрицький визначає свій зв'язок з патроном за допомогою «класичної» формули патронату: «...udać się pod skrzydła opieki W.X.M. y dożywotnego w nłey, będzieli na to wola Boża, pomieszkania szukać»14.
Слугам та клієнтам, що мали відповідну освіту й володіли пером, завжди випадала нагода у той чи інший спосіб вшанувати свого патрона красним словом — у передмові до книжки (що видавалася, до речі, на його кошт), з нагоди весілля, народження нащадка, похорону, від'їзду/приїзду, успішної військової експедиції etc., etc. Щодо Смотрицьких, то взірцями їхнього панегіричного красномовства є кілька передмов, починаючи від складених Герасимом Даниловичем гербового вірша й віршованої передмови до «Острозької Біблії» (1581), де глава Дому Острозьких (і патрон автора!), кн. Василь-Костянтин, уподібнювався з імператором Константином Великим, Володимиром Святославичем і Ярославом Мудрим:
И Ты крестноє знаменіє не тунє носиши,
Великому Константану им ся подобиши. [...]
Владимер бо свой народ крещенієм просвЂтил,
Константин же благоразумія писанієм освЂтил. [...]
Ярослав зиданієм церковним Кієв и Чернигов украси,
Константин же єдіну соборную церков писанієм возвыси15.
Для нас, проте, цікавішим є, що саме в цих віршах уперше в панегіричному письменстві прямо говорилося про богообраність Дому Острозьких:
ПрозрЂн бо єсть Дом сей от Бога вначалЂ,
о том читай «До римлян» в 99 зачалЂ.
ТЂх и призва, их же предустави,
а их же оправда, сих и прослави16.
14 Додаток №35 (цит. за реедицією, С. 518).
15 Додаток №3 (цит. за академічним перевиданням, С. 460-461).
16 Там само. — С. 461. Подана упорядниками нас. 573 конкордація цих рядків з Посланням св. Апостола Павла до римлян як Рим. 8.31-33 помилкова; напевно, йдеться про Рим. 9.6-18: «Бог вибирає собі, кою схоче».
На такі заяви ми не натрапимо в жодному з попередніх текстів-похвал родові Острозьких, їх, щоправда, небагато, оскільки й саме продукування панегіриків у масовому масштабі усталюється лише з останньої третини XVI ст., але загальний концепт похвал на їх підставі таки можна визначити. Хронологічно найранішим у цій серії є елоґіум Костянтинові Івановичу, вміщений до Волинського Короткого літопису другої чверті XVI ст.; далі йдуть два весільні панегірики (Додаток, №№ 1,2): Емеріка Колошварі 1553 р. на шлюб кн. Василя з Софією Тарновською і Яна Кохановського 1578 р. — на шлюб Криштофа Радзивила «Перуна» з Катериною Острозькою; врешті, 1581-м роком датуються згадані вірші Герасима Смотрицького, а 1582-м — «Kronika» Мацея Стрийковського, де чимало місця приділено похвалі діянням Костянтина Івановича. Стрижнем усіх похвал гетьманові (ця стилістика збережеться і в наступному столітті) є уподібнення його зі славетними героями старовини — Олександром Македонським, Антіохом, Ганнібалом, Сціпіоном тощо17 (уперше, як здається, метафору такого роду використав папський леґат Пізо, котрий у листі 1514 р. до папи характеризував Острозького так: «У себе вдома він благочестивіший за Нуму, а відвагою не поступиться Ромулові» [Domi Numa religiosior, fortis Romulo non inferior]18). Паралельно тоді ж таки, в одній із реплік сучасників, натрапляємо на певний приглушений нюанс, який сиґналізує про існування — в очах русинів — ірраціональної аури довкола постаті князя. Маю на увазі лист Валентино, італійця-лікаря королеви Бони, від 21 X 1530 до мантуанського герцога Федеріко Ґонзаґи про смерть князя. Окрім звичних похвал доблесті й вірності, тут додано: він був «настільки побожним у своїй грецькій секті, що русини вважали його святим» [fu tanto religioso ne la secta greca, che li Rutheni suoi lo reputavano per santo]19.
17 Див. докладніший перелік цих уподібнень: Ульяновський В. Відоме і невідоме з біографії та діяльності князя К.І. Острозького // Острозька давнина. Дослідження і матеріали. І. — Львів, 1995. — С. 26.
18 Цит. за: Niesiecki Kasper. Herbarz pobki / Wyd. J.N. Bobrowicz. T. 7. — Lipsk, 1841. — S. 181.
19 Pociecha W. Królowa Bona (1494-1557). Czasy i ludzi Odrodzenia. T. 3. — Poznań, 1958. — S. 235.
Аналогічний сиґнал — неясний і віддалений, але про те саме — можна почути в згаданому вище елоґіумі Волинського Короткого літопису. Автор, вшанувавши «мужества крепость» Костянтина Івановича, порівнявши його, як годиться, з Пором Індійським і назвавши «другим Антіохом», неочікувано перескакує на іншу систему координат: «...не толко здешних великих столечных городов на них седети достоин еси, але и самого божьего града Иерусалима достоин еси владети»20.
Відтак, як бачимо, панегіричний образ князів Острозьких від самих своїх початків поєднував дві лінії — героїко-діяльну (модельовану за правилами риторичної ампліфікації21) та містичну, що представляла Княжий Дім як причетний до трансценденту. В основі першого лежали риторичні навички studia humaniora тогочасної європейської школи, а підставою для другого вочевидь послужив той «поживний бульйон» архаїчних уявлень, згідно з якими особи княжої крові сприймалися як носії сакральної інвеститури, що поширювалася на весь рід: дослідники реконструюють це і як рису степових суспільств, суміжних із Руссю, і як рису самої Київської Русі22. Відтак, мусимо визнати, що в згаданому образі Княжого Дому Острозьких щільно перепліталися, хоч би як тривіально це звучало, культурні мотиви «Сходу й Заходу». Мабуть, найпереконливішим наочним посібником для вивчення механізму такого переплетення є проаналізована в цій книжці поема Шимона Пекаліда «De bello Ostrogiano» (1600). Її автор, малопольський міщанин і вихованець Краківської академії — тобто людина, за життєвим досвідом і характером освіти безмірно далека від «руського містицизму» у сприйнятті княжої харизми, опинившись у середовищі руських інтелектуалів, слуг Дому, по суті, створила поетичну ілюстрацію до їхнього погляду на Дім — але застосувавши для цього недоступний їм блискучий арсенал зображальних засобів, виплеканих західною культурною традицією.
20 ПСРЛ. Т. 35. — С. 126.
21 Про різновиди і техніки ампліфікації [примноження] ширше див.: Korolko M. Sztuka retoryki. Przewodnik encyklopedyczny- Warszawa, 1990. — S. 74-76, 121-122, 289-292. Аналіз засобів панегіричної ампліфікації див. також: Platt D. Kazania pogrzebowe z przełomu XVI i XVII wieku. Z dziejów prozy staropolskiej. — Wrocław etc., 1992. — S. 46-80.
22 Пор. детальний розгляд таких уявлень на східному матеріалі: Скрынникова Т.Д. Харизма и власть в эпоху Чингис-хана. — Москва, 1997; на давньоруському матеріалі: Толочко А.П. Князь в Древней Руси: власть, собственность, идеология. — К., 1992.
Загально беручи, цим самим шляхом — синтезуючи де більшою, де меншою мірою «руське» і «латинське» сприйняття Дому — простувала більшість наступних панегіристів. Під «руським сприйняттям» я маю на увазі виопуклення ірраціонального пієтету перед «княжою кров'ю», під «латинським» — не стільки систему зображальних засобів (нею і самі русини оволоділи досить швидко23), скільки річпосполитські культурні моделі: в уявленнях про публічне благо, права і свободи громадян («народу-шляхти»), про «вітчизну» як абстрактну вартість24 тощо. На сьогодні мною зафіксовано 66 панегіричних текстів, що належать 47 авторам і були надруковані між 1553-1657 рр., тобто до смерті Владислава Домініка Заславського, де з тої чи тої нагоди прославляється Дім Острозьких або його молодша гілка — Заславські (перелік цих панегіриків із коментарями до персоналій авторів подано в Додатку). Невелику частину цих текстів я знаю, на жаль, тільки за назвами; очевидно теж, що якусь кількість масиву виловити не вдалося. Не думаю, проте, щоб не відомих мені творів було надто багато, а головне — щоб вони містили принципово нові деталі в плані ідеології самої похвали. Остання постає з проаналізованого матеріалу як загалом «типова», хіба що оформлена більш чи менш багатослівно (літературну вартість текстів та їхні риторичні особливості я до уваги не беру, полишаючи це на розгляд істориків літератури).
23 Достатнім прикладом тут може бути цикл віршів 1604-1612 рр. на герб Острозьких сповідника кн. Василя-Костянтина, пресвітера замкової церкви в Острозі Даміана Наливайка; опубл.: Die älteste ostslawische Kunstdichtung, 1575-1647. Erster Halbband / Herausgegeben von Hans Rothc. — Gicssen, 1976. — S. 141-143, 147, 155-156.
24 Найповніше на сьогодні ця система уявлень представлена в роботі: Opaliński E. Kultura polityczna szlachty polskiej w latach 1587-1652. System parlamentarny a społeczeństwo obywatelskie. — Warszawa, 1995.
Перш ніж перейти до характеристики згаданої ідеології, спробую накреслити «колективний портрет» авторів панегіричної продукції — вимушено схематичний, бо більшість цих людей була не надто помітною, тож ми про них, принаймні на сьогодні, майже нічого не знаємо. Крім того, в добрій половині випадків за браком відповідних джерел важко провести межу між власне слугою та клієнтом, зокрема — коли йдеться про
осіб духовного стану, котрі могли розпочинати життєвий шлях як слуги, а приймаючи свячення, перетворювалися на відданих клієнтів (пор. Мелетія Смотрицького). Те саме стосується питання — шляхтичем чи простолюдином був той чи той панегірист, бо саме завдяки службовим зв'язкам із маґнатами та князями de facto «ошляхетнювалася» маса енергійного простолюду25 . Проте, попри численні знаки питання, якесь загальне уявлення про склад панегіристів Княжого Дому можна всетаки скласти. Для зручності об'єдную свої спостереження і припущення на таблиці, де зазначаю вірогідний характер зв'язку панегіриста з Княжим Домом та його соціальний статус26: шляхтич [шл], простолюдин [пр], встановити не вдалося [?]:
|
Світські інтелектуали (клієнти)
|
Церковні інтелектуали (клієнти)
|
Надвірні слуги, медики, «стипендіати» на навчанні
|
?
|
|
Abrek (пр)
|
Czarnocki SJ (?)
|
Burkacki (шл)
|
Colosvarinus (?)
|
|
Bieżanowski (пр)
|
Hincza SJ (?)
|
Guczy (пр)
|
Górski (?)
|
|
Boxhornius (пр)
|
Kanon SJ(?)
|
Koryczki (шл)
|
Janicki (?)
|
|
Kochanowski (шл)
|
Kmita (пp?)
|
Łosiatyński (шл)
|
Karatan (пр?)
|
|
Mądrowicz (пр)
|
Łącki (?)
|
Melchiorowicz (?)
|
Komorowic (?)
|
|
Niegoszewski (шл)
|
Miedzyboż SJ (шл)
|
Mucharski (пр)
|
Latalski (?)
|
|
Otrębosz (?) Petrycius (пр) Śleszkowski (пр)
|
Наливайко (пр) Ostrowski (шл) Piekarski (?)
|
Paczyński (пр) Pecalides (пр) Смотрицький Г. (шл)
|
Majkowski (?) Mirecki (?) Paczanowski (?)
|
|
Szymonowie (пр)
|
Piotrkowczyk (пр)
|
Skoworotka (шл?)
|
Wierowski (?)
|
|
Twardowski (пр)
|
Sliwski SJ (шл)
|
|
|
|
Wresnanus (пр)
|
Смотрицький М. (шл)
|
|
|
|
Zbylitovius (шл)
|
Stefanowie (пр)
|
|
|
|
|
Węgierski (пр)
|
|
|
25 Наприклад, згідно з «Книгою хамів» Неканди Трепки, до шляхетського стану безпідставно залічило Себе за потурання кн. Острозьких понад 30 осіб, кн. Збаразьких — понад 20 осіб і т.д. (Nekanda Trepka W. Liber generationis plebeanorum («Liber Chamorum») / Opr. Rafał Leszczyński. — Wrocław etc., 1995).
26 Відповідні пояснення до тих чи тих імен див. у Додатку.
Як бачимо з цього переліку, склад панегіристів Княжого Дому був доволі строкатим, а численні лакуни в нашому знанні про цих людей роблять їхній «збірний портрет» ще більш розпливчатим. Проте коли придивитися уважніше, то можна побачити в згаданій строкатості певні переважання, за якими стоять ознаки чогось типового. Чого саме — спробую показати на числових співвідношеннях (прийнявши за 100% загальне число панегіристів — 47).
По-перше, дві третини панегіристів — не-шляхтичі. З наведеного переліку можемо побачити, що безсумнівними шляхтичами є лише 13 осіб, 18 — такі ж безсумнівні плебеї і 16 — це особи неясного соціального статусу, що майже автоматично свідчить проти їхнього шляхетства. Відтак, загальна пропорція виглядатиме так: шляхтичів 28% (13), простолюдинів 72% (34).
По-друге, майже половина панегіристів — це слуги, тобто люди «жорсткої» прив'язки до Дому. Адже якщо ми включимо до числа більш-менш надійно встановлених слуг ще й десятьох незідентифікованих осіб, які найімовірніше таки були людьми «нижчої кондиції», тобто слугами, то загальна пропорція вигладатиме так: світських клієнтів 28% (13), церковних клієнтів 30% (14), слуг 42% (20).
По-третє, лише шестеро панегіристів є безсумнівними русинами, чия причетність до руського соціуму в тій чи іншій формі простежується: окрім двох Смотрицьких і Наливайка, це — Буркацький, Лосятинський і Сковоротка. І хоч етнічна приналежність іще кількох осіб неясна (зокрема, могли бути русинами народжений на Волині о. Анджей Канон, кременчанин Войтех Пачинський, Петро Мухарський, можливо — Горський, редактор чи упорядник посмертного панегірика кн. Олександрові Заславському), проте незафіксованість цих людей у руському середовищі схиляє до того, щоб рахувати їх умовними «поляками», тобто людьми польських культурних навичок. Отже, відкинувши німця Боксгорна і угорця Колошварі, отримаємо таке співвідношення: русинів 13% (6), «поляків» 87% (39).
Врешті, по-четверте, не викликає жодних сумнівів перевага католиків, оскільки до вірних Східної Церкви можна з абсолютною певністю зарахувати лише трьох осіб — Герасима та Мелетія Смотрицьких і Даміана Наливайка; можливим уніатом є Адам Буркацький, а безсумнівних протестантів лише двоє — німець Боксгорн і кальвініст Венґерський. Тобто пропорція віровизнань виглядає так: православних (разом з уніатом Мелетієм Смотрицьким і вірогідним уніатом Буркацьким) 9% (4), протестантів 4% (2), католиків або людей, про чиє віровизнання сказати з певністю важко — 87% (41).
Зводячи докупи наведені вище співвідношення, отримаємо свого роду «комп'ютерний портрет» панегіристів — дуже схематичний, але все ж, гадаю, достатній для того, щоб уявити «оригінал». Отже, це: 1) наполовину більш-менш незалежні клієнти, а наполовину слуги, тобто люди щільної прив'язки до Дому, від якого отримують засоби існування; 2) понад дві третини з них — не-шляхтичі й 3) абсолютна більшість є поляками-католиками, а не православними русинами.
Саме такий склад, гадаю, обумовив два головні ракурси сприйняття Дому, відбиті в більшості панегіриків. Перший я б назвала синдромом засліплення «княжою кров'ю»; він тягнув за собою шлейф ірраціональних мотивів, які, найімовірніше, спричинювалися свого роду культурним шоком, що його мусили переживати польські простолюдини чи дрібні шляхтичі, зіткнувшись із суто руською, незвичною для них шкалою соціальних висот. Саме в такий спосіб згаданий синдром озвучив Шимон Пекалід — через відверте богоуподібнення князів, що я намагалася детальніше показати в іншому місці цієї книжки. Варто підкреслити, що Пекалідове «блюзнірство» не було явищем винятковим чи дотичним лише Острозьких. Із багатьох можливих прикладів наведу лише один пасаж з коротенької поеми вже згадуваного Миколая Фатовича. У поемі, адресованій 6-літньому Дмитрові, Вишневецькому, оповідається, як Бог роздає особисті розпорядження «небу» і «планетам» з приводу того, якими саме чеснотами треба наділити малого княжича. Антураж оповіді зворушливий за своєю наївністю: Бог розпочинає видавати накази, сидячи на троні як триєдиний («Siedział na thronie swojej opatrzności, / Kędy nie dotknie myśl nasz osłabiały, / Troje w jedności świeciły światłości»); далі він детально розподіляє функції між виконавцями своєї волі («Przykazał niebu...»; «Każe planetom...»), а завершивши труди, «spracowany» лягає відпочити «przy łącę miękkiej» — достоту немов на сьомий день творіння27.
На ремінісценції трансцендентного в пристосуванні до княжих родин натрапляємо в дуже багатьох панегіриках. На мою думку, вони відбивають певний суб'єктивний зріз руських уявлень про владу, і саме під таким кутом зору потребують детального простеження риторичної основи відповідних текстів, змістового розшифрування натяків тощо. Відкладаючи до іншої нагоди аналіз занурення панегіристів в ірраціональне, зупинюся натомість на феномені більш «об'єктивному», тобто ближчому до поверхні соціального життя. Мова піде про те, як уявляли/описували панегіристи героїко-діяльний ракурс образу Княжого Дому.
У найзагальнішому (сказати б, «ідеологічному») вимірі згаданий образ обумовлювала, як можна підозрювати, конкуренція двох культурних систем — руської (української* ) і польської.
27 Fatowicz Mikołaj. Odmiana żalu w pociechę synowi wielkiego męża ... Хіążęсіа Janusza Wiśniowieckiego Korybutha ... wielkiej slawy i dzielności dziedzicowi jaśnie oświeconemu Xiążęciu Dimitrowi Januszowi Wiśniowieckiemu Korybuthowi. — Kraków, W drukarni Franciszka Cezarego 1638.
* Наголошую на «українськості», бо мова піде не про широко витлумачені «руські» (українські й білоруські), а таки про суто українські культурні обставини, зумовлені збереженням на Волині групи потужних княжих родин, які ідентифікували себе з Руссю і спромоглися за мінливих політичних обставин зберегти не лише авторитет і майнову потужність, але й княжу харизму одвічних «володарів з ласки Божої». Цього не сталося в Білорусі, де таку (характерну для Русі) нішу після вимирання кн. Слуцьких зайняли Радзивили, котрі в реальному вимірі влади, звичайно ж, не поступалися волинським князям, але харизматичної аури так і не набули.
Передумови для неї вперше створила Люблінська унія 1569 р., яка в рамках одного політичного організму — Корони Польської — звела докупи два відмінні типи політичної, релігійної і звичаєвої культури. Та ж унія вперше поставила носіїв «княжої крові» віч-на-віч із практиками «золотих шляхетських вольностей», отже — дала виклик до прилаштування Княжих Домів у соціальній ієрархії Корони Польської так, аби від цього не применшилося їхнє надшляхетське, княже достоїнство. Метафорично висловлюючись, Княжі Доми досі грали спектакль влади перед глядачами, які й без коментарів знали, про що йдеться, а тепер їм належало вийти на нову для себе олігархічну сцену й доступно «роз'яснити» новим глядачам, кого вони мають щастя бачити. Засобами таких «роз'яснень» їхні дотеперішні слуги не володіли, оскільки в цьому не виникало потреби, ба — навіть часова дистанція, яка дозволяла би «виміряти» старовинність роду, не привертала їхньої уваги. Мабуть, у внутрішньому обігу це якось осмислювалося, але назовні не виходило. Досить нагадати, що перші генеалогічні репліки, які виводили рід Острозьких від Рюриковичів, належать польським шляхтичам Яну Красінському і Бартошу Папроцькому і датуються, відповідно, 1574 і 1578 роками28. Натомість півстоліттям раніше про походження культового героя Костянтина Івановича Острозького († 1530) сучасники-нерусини взагалі не згадують як про річ для них невідому, а з погляду свого литовського ворога й колеґи Ольбрихта Ґаштольда він — усього лиш «син найбіднішого князька» [de pauperrimo ducaculo natus]29.
Нова ситуація в житті волинських князів збіглася зі спричиненим тією-таки Люблінською унією розширенням географії культурної активності польських інтелектуалів, і передовсім — плебеїв та дрібної шляхти30.
28 Соболев Л.Д. Генеалогическая легенда рода князей Острожских // Славяноведение. — 2001, №2. — С. 32-33.
29 Лист до королеви Бони 1525 p.: Acta Тотісіапа. Т. 7: Epistolarum, legationum, responsorum, actionum et rerum gestarum Serenissimi Principis Sigismundi I / Per Stanislaum Górski. A.D. 1524-1525. — Poznaniae 1878. — P.261.
30 Пор. детальний аналіз такого просування на терени Великого князівства Литовського: Topolska M.B. Środowisko twórcze w Wielkim Księstwie Litewskim w XVI wieku (autorzy publikowani) // Studia nad gospodarką, społeczeństwem i rodziną w Europie późnofcudalnej. — Lublin, 1987. — S. 195-216.
31 Наука, албо способъ зложеня казаня; це — додаток до книги « Ключъ разумЂнія», вперше виданої друкарнею Києво-Печерської лаври 1659 р.
Відпрацьовуючи пером свій життєвий аванс при нових, казково багатих панах, ці люди, з одного боку, сприяли «розгерметизації» доти закритої для стороннього ока руської традиції пошанування сильних світу цього, бо мусили її так чи інакше відтворювати, аби догодити патронам, а з іншого боку — ця ж таки традиція у їхній ретрансляції неминуче модифікувалася. Адже «про це» вони вміли розповідати лише орієнтуючись на прецедент-взірець (без чого тодішнє письменство просто немислиме), тобто узгоджуючи з певними риторичними стандартами світського описування «людей великих», де руська традиція була безпорадною, бо власними навичками в цій ділянці не володіла. (Щоб їх опанувати, потрібно було кілька десятиліть, увінчаних появою в 1659 р. першого україномовного курсу проповідництва Йоаникія Ґалятовського31, де, серед іншого, окреслюються й основні риторичні концепти похвали: через «подобенство», тобто використання аналогій та прикладів з «гісторій и кройник», через наголошення на старожитності дому, через представлення «великои працы и трудов для отчизны» та для «оздобы и славы» свого роду32 тощо). На відміну від руського, «латинське» письменство кінця XVI ст. оперувало цим набором стандартів у режимі замалим не автоматичному, і саме його було використано для прославлення Острозьких — найбагатшого й найвпливовішого руського Княжого Дому тих часів.
Найперше, що вимагало надолуження — це фіксація дистанції, тобто часового «виміру» старовинності роду. За умовний орієнтир у генеалогічних легендах (або, як їх інколи називають, «шляхетському фольклорі») тут служила постать предка-засновника роду. Оскільки ж реальна родинна пам'ять не сягала глибше діда чи прадіда33, а документально зафіксована обмежувалася (і то в найкращому випадку!) XIV століттям, це давало необмежений простір для «подобенств», а простіше кажучи — фантазій, що відштовхувалися від схожості імен чи колізій, вичитаних з «гісторій и кройник».
32 Цит. за перевиданням: Іоаникій Ґалятовський. Ключ розуміння / Підготувала І.П. Чепіга. — К, 1985. — С. 211-228.
33 Пор. показову з цього погляду записку кн. Софії Янушівни Заславської (близько 1581 р.) про свій рід, опубліковану й прокоментовану в: Miesięcznik Heraldyczny. — Lwów, 1935. — R. XIV. — S. 38-40, 88-91 (коментар Юзефа Пузини).
Генеалого-геральдичні концепти XVI-XVII ст. дозволяли спрямовувати такі фантазії у двох напрямках: або шукаючи першопредка роду в далеких краях (наприклад, у стародавньому Римі — як у відомій леґенді «римського» походження литовської знаті), або підкреслюючи його тубільне походження — іноді з ксено-
фобським акцентом (пор. у панегірику Станіслава Оріховського-Роксолана 1561 р.: «Рід дому Тарновського ані гостем, ані чужинцем у Польщі ніколи не був... не мішанці у Польщі, а справді польської крові ... Я згоден з Платоном, що мішанець ніколи не є щирим до країни і таким бути не може»34).
Генеалогічна леґенда Острозьких/Заславських оформилася в останній чверті XVI ст. як компромісне схрещення обох мотивів, її перша версія мала «тубільний» характер: найраніша з відомих генеалогічних реплік — Яна Красінського 1574 р. — виводить Острозьких від «старих київських княжат»35, а майже паралельна в часі репліка Герасима Смотрицького 1581 р. пов'язує з Володимиром Святославичем і Ярославом Мудрим36 (характерно, що цього ще «не знали» ні автор Волинського Короткого літопису37, ні Ян Кохановський: у весільному панегірику 1578 р. він туманно натякає на якісь «królewskie korony» предків нареченого, Криштофа Радзивила, натомість похвала родові нареченої зводиться до згадки про її діда, кн. Костянтина Івановича38). Ця сама «тубільна» версія обростає деталями, яких доти бракувало, під пером «учених людей» — геральдиста Бартоша Папроцького 1578 р. (ширше — у книзі 1584 р.) та Мацея Стрийковського 1582 р.39: саме в їхніх працях була вперше змонтована безперервна генеалогічна лінія Острозьких від галицько-волинських Мономаховичів і, зокрема, Данила Галицького.
34 Життя і смерть Яна Тарновського // Українські гуманісти епохи Відродження. Антологія. Т. 1. — К., 1995. — С. 256-257 (переклад Володимира Литвинова).
35 Соболсв Л.Д. Генеалогическая легенда... — С. 32.
36 Долаток, №3, С. 460.
37 Це зауважує також Леонід Соболєв: Генеалогическая легенда... — С.37.
38 Додаток №2, С. 130-131.
39 Мова йде про твори Папроцького і про Хроніку Стрийковського. Детальний аналіз уміщених тут генеалогічних виводів роду Острозьких див.: Соболєв Л.Д. Генеалогическая легенда... — С. 32-38.
Однак «тубільний» акцент генеалогічної леґенди протримався недовго: уже в поемі Шимона Пекаліда (виданій 1600 р., але написаній, як припускаю, у 1593 р.) на горизонті з'являється новий персонаж родом із країв далеких і туманних — першопредок Рус. До причин його раптової появи ми далі повернемося, а зараз придивімося, яка ж функція призначалася цій важкій артилерії в ідеології похвали Домові Острозьких/Заславських.
Але спершу коротко про те, хто такий «прабатько Рус». Місце й час його народження відомі — це «Пролог» до «Великопольської хроніки» (сама «Хроніка» укладена наприкінці XIII ст., але «Пролог» уважається редакцією кінця XIV — початку XV ст.): саме тут запозичені від чеських хроністів XIV ст. герої-епоніми Чех та Лех отримали третього брата Руса, а всі троє стали володіти «трьома королівствами» — чехів, лехітів і русинів [Ruthenorum]40. Про «батьківщину» трьох братів, яка ототожнювалася з прабатьківщиною заснованих ними слов'янських народів, вчені дебатували ще й у XVIII ст., шукаючи витоки слов'ян у Паннонії та прилеглих балканських краях — Хорватії, Словенії, Далмації, Боснії. Що ж до Руса, то він міцно оселився у польському історіописанні починаючи від Длуґоша, який називає його засновником Руської держави; про існування Руса саме в такій функції «знають»: Мацей Меховський («Chronica Polonorum», 1519), Деціус («De vetustatibus Polonorum», 1521), Мартін Кромер («De origine et gestis Polonorum», 1555), Мацей Стрийковський («Kronika», 1582), Мартін Пашковський, який до свого польського перекладу (1611 р.) книги Алессандро Ґваньїні «Sarmatiae Europeae descriptio» навіть самотужки ввів відсутнього в оригіналі Руса41.
40 Мыльников А.С. Картина славянского мира: взгляд из Восточной Европы. Этногенетические легенды, догадки, протогипотезы XVI — начала XVIII века. — Санкт-Петербург, 2000. — С. 144-145.
41 Там само. — С. 149-172.
І хоча родинний статус цього персонажа в очах скептичних істориків не завжди певний (бо інколи його називають братом, інколи онуком Леха, а інколи й взагалі оминають), але прецедент для творення генеалогічної леґенди був помічений панегіристами. Схема цієї леґенди, не обтяжена скептицизмом «історій», укладалася в безхитрісний силогізм: а) Рус заснував державу, давши їй власне ім'я і залишивши у спадок нащадкам, б) нащадки «старих княжат» Русі — це Острозькі, звідси в) Острозькі є законними спадкоємцями й нащадками Руса. В такій ролі Рус уперше фігурує, наскільки дозволяють судити збережені тексти, у поемі Шимона Пекаліда: «Rus patriarcha» розпочинає тут вервечку княжих предків, а рядок у рядок за ним простують Кий, Рюрик, Ігор, Святослав, Володимир і т.д.
У Пекалідового Руса ще немає іншої функції, окрім підкреслення прадавності роду. Натомість у вітальній промові 1612 р. краківського професора Себастяна Слешковського, адресованій Янушу Острозькому (Додаток, №14), цей персонаж уже виконує високу місію — творить державу, яку успадкують прямі предки Острозьких:
«Перший Твій предок, Князю, — це РУС, брат Леха [...]; він прийшов у цей край, який тепер зветься від його імені Руссю, підкорив його своїй владі, довго й успішно правив, а потім залишив (у спадок) своїм нащадкам КИЮ, ЩЕКУ, ХОРИВУ, котрі передали імперію щасливою і розширеною своїм далеким правнукам АСКОЛЬДОВІ й ДІРУ. [...] ДАНИЛО [...] опанував владу над усією Руссю. Він був королем, мав королівський сан і навічно передав (це) своїм нащадкам у Русі...» [RUSSUS frater Lechi [...] primus Tibi Dux est parens, venit in eam regionem, quae nunc ab illo Russia dicta, eam suae ditioni subiecit, diu salubriter rexit, tandem suis posteris CIO, SAIECO, COREVO reliquit, qui per longos nepotes ASCOLTO ac DIRO imperium felix et propagatum tradiderunt. [...] DANIELIS [...] imperio totius Russiae otitus. Rex fuit, honorem regium habuit, aeternumque in Russia suis reliquit...].
Паралельно з'являється наголос на паритетності влади Руса і Леха над землями, що вони їх «збудували». Ось як це звучить у виконанні княжого слуги Олександра Мельхіоровича у 1613 р. (Додаток, №16):
«Бо цю країну, яка тепер зветься Руссю, збіг обставин надав Русові, брату першого польського князя Леха, і він її не менш щасливо, ніж Лех Польщу, розбудував, направив і оздобив знаменитими діяннами» [Nam Russo, fratri Lechi, Polonorum primi Ducis, haec regio, quae nunc Russia dicitur, forte oblata est, quam ille non minus feliciter, quam Lechus Poloniam, condidit, rexit, factisque illustribus condecoravit].
Логічним розвитком цього мотиву стало наголошення на паритетності роду й влади вже не Руса й Леха, а нащадків Руса та нащадків Леха. Такий акцент достатньо виразно простежується, наприклад, у панегірику 1617 р. краківського професора Бартоломея з Вжесні на честь народження сина Януша Острозького (Додаток, №23):
Principis Ostrogiae vetus extat stirpis origo,
Nam Lecho fuerant iidemque Czechoque priores
Ac simul Ostrogiis Ducibus, qui Russica Regna
Czechiadumque solum, fortes belloque Polonos
Imperiis rexere suis [...].
[Стародавнім є походження роду володаря Острога, бо в Князів Острозьких були одні й ті самі предки, що й у Леха та Чеха, які тримали під своєю владою Руські королівства і землю Чехідів та хоробрих у війні Поляків]. На «порівняльний» акцент такого змісту можемо натрапити в багатьох панегіриках — не лише складених ученими віртуозами (як процитоване вище), але й у цілком невибагливій писанині. Наприклад, Ян Ґучи, автор двох безхитрісних віршиків на честь Заславських (Додаток, №№ 48, 49), оплакуючи 1636 р. смерть князя Єжи, не оминає, як і годиться, короткої перебіжки по княжих предках — від Рюрика й далі. Щодо Рюрика докинуто таке:
І nie z pamięci, ale znać po cerze,
że z Lechen jeden początek swój bierze,
i aż dotychczas w potomkach swych żyje [...]
Із процитованих текстів добре видно, в якому напрямі модифікувалася функція Руса як персонажа генеалогічної леґенди — не просто підносячи Острозьких/Заславських над загалом шляхти (бо для цього було досить, що в їхніх жилах тече кров «старих руських княжат»), але й переміщаючи їх у надетнічну площину тих вищих істот, чиє споконвічне призначення — з прадавна до сьогодні — володарювати42.
42 Пор. аналіз мотивів такого змісту у зв'язку з генеалогічними легендами князів Чорторийських і Четвертинських: Cetwiński M. Mitycznewzorce i społeczne funkcje legend herbowych Czartoryskich i Czetwertyńskich // Genealogia. — 1981, nr 1. — S. 43-58.
З іншого боку, наголошення на тому, що Рус — це Лехів брат, і що вони «будували» свої «землі» паралельно й одночасно, силою логіки провадило до виопуклення знаку рівності між руською та польською «землею» і владою. Погляньмо ж, що саме мали на увазі панегіристи, говорячи про «землю», яку Рус «збудував» і передав у спадок нащадкам — від Кия і Рюрика аж до Острозьких.
Найкраще це простежується на репліках про обшир територій, підвладних Данилові Галицькому — нібито прадідові Острозьких рівно у восьмому коліні: адже саме він, за твердженням о. Якуба Сливського (Додаток, №25), «będąc książęciem kijowskim dopiero się począł Ostrogskim książęciem pisać». Цей-таки «Данило Острозький», як пише о. Олексій Пйотрковчик, і був коронований: «Jeszcze roku 865 w Ruryku, dziewiątym Xiążęciu Ruskim, ta gwiazda poczęła świecić i nigdy nie gasła,... aż znowu roku 1250 jaśniej niż przedtym zaświeciła w DANIELU OSTROGSKIM, któremu Innocentius IV koronę na Królestwo Ruskie przysłał» (Додаток, №46). «Королівство» Данила охоплювало, за Боксгорном — вочевидь зі слів інформаторів, бо навряд чи вчений німець знався на географічній та політико-адміністративній номенклатурі Русі, — «Володимирію і Волинь,... Белзьке, Київське і Галицьке князівства» [Volodimiriam et Voliniam,... Belscensem, Kioviensem et Haliciensem ducatus] (Додаток, №53). Зваживши на «доповнення» о. Kacпера Лонцького (Додаток, №60), мусимо до цього переліку включити ще й Львів: «Miasto Lwów nie komu swój inszemu początek, tylko Domowi przypisuje Ostrogskiemu, znając swego fundatora LWA KSIĄŻĘCIA OSTROGSKIEGO, syna Daniełowego, na Królewstwo Ruskie jakom wyżej rzekł pomazanego». Врешті, пригадавши, що Пекалід ототожнює події на Острож чині з катастрофою усієї «розлогої Русі», а автор «Дніпрових Камен» (де Острозьким теж відведено не останнє місце) переносить першу коронацію Данила з Дорогичина до Києва43, отримаємо доволі цілісну картину тогочасних уявлень про Русь як політичний простір.
43 Див. детальніше: «Що за війну описує Шимон Пекалід...» та «Латина на службі києво-руській історії...» в цій книжці.
У своїх географічних обрисах цей простір збігається з територією південних («українських») князівств києво-руської доби, абсолютно й безальтернативно виносячи за дужки не лише російські, а й білоруські терени (це, до речі, переконливо заперечує поширену серед істориків думку, нібито сприйняття «Русі» як суцільного українсько-білоруського масиву розщепилося на Україну й Білорусію лише під час/внаслідок Хмельниччини). А параметри цього простору як певної політичної цілості витікають з уявлень про суцільний простір влади — від Києва по Львів. Ця віртуальна «влада» сприймається як подвійно санкціонована: з одного боку, вона має сакралізований першопочаток («шукання своєї землі» та її «збудування» прабатьком Русом), аз другого — князі Острозькі/Заславські, нащадки й законні спадкоємці Руса, є «неспростовним доказом» її безперервної тяглості.
Відтак, сам факт фізичного існування Княжого Дому стає синонімом політичного буття «руського народу». Цей концепт варіюється у кількох риторичних кліше, зокрема: ідеї «золотого віку» русинів, яким предки Дому принесли світло християнства й культури; метафорі неподільності «землі» й Дому; топосі «осиротіння» Русі після смерті того чи того члена Дому. За князя Володимира, предка Дому, «Русам засяяв золотий вік» [aurea Russis aetas illustrit] в акті охрещення (Додаток, № 14), а на решту членів Дому лягли обов'язки культурних героїв-фундаторів: «...Цей далеко й широко простягнутий і колись цілком безлюдний та пустельний обшир усієї Русі вони наповнили стількома селами, селищами й містами, вже тоді дуже славними, а також найдосконалішими законами, порядком і дисципліною влади й послуху для доти грубих умів народу...» [...illam longe lateque vastissimam dessertissimamque olim totius Russiae ditionem tot pagis, vicis, civitatibus, hac quoque clarissimis tempestate, auctam, optimis etiam legibus ac institutis, et egregia quadem imperii ac obsequii disciplina, rudibus ante populi ingeniis...] (Додаток, №53; майже дослівно те саме №58).
Княжий Дім — це фізично невіддільний елемент Русі, що передається, наприклад, ось такою предметною метафорою: «Ліванська гора Дому Острозьких — це високо піднесена частина усієї Руської землі» [Libanowa Domu Ostrogskich góra jako Ruskiej ziemi wszytkiej pars eminentior] (Додаток, №60).
Смерть членів Дому супроводжується плачем «осиротілої землі» — іноді переданим через поетичні загальники, іноді з доволі конкретними жалями. За добрий приклад першого може послужити «Epicedium Russiae» — текст однієї з віршованих партій поховального панегірика кн. Янушу Павлові Острозькому (Додаток, №26), де «Русь» нарікає:
[...] Nil est sperandum, spes mea tota iacet.
Ibo caput tollens per diri funeris umbras,
Lux mea si tristi funere mersa cadit. [...]
[Немає на що сподіватися, упала геть уся моя надія. Брестиму, схиливши голову, поміж тіней страшної смерті, бо моє світило гасне, занурюючись у сумний похорон.]
Заземлений варіант «плачу землі» звичайно містить нарікання на втрату оборонця. Для прикладу, у поховальній проповіді о. Якуба Сливського на смерть Адама Костянтина Острозького (Додаток, №25) ці нарікання, відмічені на полі позначкою «Ukraina sierota», обертаються довкола захисту від татарських набігів:
«...Nieszczęsna Ukraino, która takiego obrońcę zbyła i takiej nadzieje książęcia straciła! Siebie osierociła! ... Miasta twoje spustoszono i dwory popalono, małe dzieci pozabierano, młodzieńce i białe głowy, stare i młode szlachcianki w niewolę zabrano, a jako bydło grube stadem zapędzono! Płacz, Ukraino, płacz, quia indies capitur grex Domini, et non est qui reducat eum!»44
Додам не позбавлену загадки деталь: до вітальної промови Олександра Мельхіоровича 1613 р. на честь відвідин Краківської академії Янушем Острозьким (Додаток, № 16) уміщено розбудований з особливою риторичною пишністю «плач землі» за батьком Януша, Василем Костянтином († 1608). Проте з незрозумілих причин оплакуваний герой навіть не названий на ім'я, а присвячений йому текст немовби «дов'язано» до похвали культовому герою — Костянтину Івановичу Острозькому. На справжню адресацію фраґмента вказують лише його обрамлювальні фрази — вступна: «І хто ж спроможний порахувати його [Янушового] батька славні діяння?» і завершальна: «І повір мені: ти не помер, але живеш у своєму сині Януші». Для нас цей текст складає особливий інтерес, бо це — єдиний відомий на сьогодні поховальний панегірик одному з найзнаменитіших представників роду Острозьких, розтягнутий на 6,5 сторінок іп 4°, причому п'ять із них займає «плач». Варто нагадати, що про смерть 84-річного князя, на відміну від інших маґнатів такого ранґу, джерела не зберегли ні подробиць, ні опису урочистостей, що мали б супроводжувати його похорон; навіть дата смерті не зовсім ясна: 23 II або 28/29 II 45.
44 Латинський фраґмент фрази («бо день у день хапають стадо Господнє, і немає кому повертати його») є алюзією до Книги Єремії (13. 17): «бо стадо Господнє займуть у полон!».
45 Зіставлення інформації див.: Kempa T. Konstanty Wasyl Ostrogski... — S.232.
Певний смисловий нюанс тексту, відзначений нижче, показує, що «плач» міг бути вставкою до панегірика Мельхіоровича з якогось попереднього, не відомого нам панегірика. Процитую цей дещо загадковий твір розлогіше, оскільки метафорика «плачу землі» за володарем представлена тут з хрестоматійною повнотою і патетичністю:
Quo mortuo quantus tota in Russia luctus et gemitus exaudiebatur? quantae sollicitudines praecordia virorum impleverant? quanto fletu et gemitu infantes ora genasque suas lachrymis humectabant? quanto clamore virgines et matronae honestissimae aethera complebant? Exaudiebatur ubique locorum planctus, vici collesque gemabant. Quid multa? ubique pallor, fletus et plurima mortis imago obversabatur, omnium aetatum, omniumque ordinum atrae ac sordidae vestes apparebant, forum mutuum et obscurum aequissimo iudice orbatu silebat, ruebant coelo quasi undique tectae domus aedesque regifico luxu et Dedaleo operę exstructae viduatae erant, urbs ipsa moerensatque prostrata, omniaque templa quae ipse invisere solebat, denudata conspiciebantur. [...] Amissimus sapientem Principem, iustum iudicem, fortem et strenuum ballatorem. Perdidimus decus et splendorem patriae, praesidiumlegum,ornamentumdignitatisnostrae. [...] Tunuperhostium Russiae fuisti terror, tu nuper amplificandorum bonorum et ornamenti autor extitisti... [...] Occidis ergo, iam occidis, o Sol Clarissime, et nos in ista caligine, et nymbis civilium bellorum relinquis46.
46 Натяк в останній фразі на bellum civile (громадянську війну, див. нижче переклад), найімовірніше, має на увазі рокош Миколая Зебжидовського 1606-1607 рр., і це може служити доказом того, що «плач» було написано безпосередньо на похорон кн. Василя-Костянтина у 1608 р.
[Яке велике голосіння й стогін чулися по всій Русі, коли він помер? яка велика тривога наповнила груди мужів? із яким великим плачем та зітханнями юнаки зрошували слізьми свої обличчя й щоки? яким великим криком заповнили повітря діви й достойні матрони? Хіба є хтось, хто б стримався? Це чути було скрізь, ридало все, тужили села й гори. Що більше? Повсюди виднілися тривога, плач і безмірне відлуння смерті; вдягли чорну траурну одежу люди всякого віку й всякого стану; замовкла німа й темна судова зала, що позбулася найсправедливішого судді; завалилися повсюди, немов за ударом небес, будинки; осиротіли покої, зведені з королівською пишністю і з вправністю Дедала; тужить у розпачі саме місто; здаються оголеними всі храми, що їх він сам звик відвідувати. [...] Ми втратили мудрого Володаря, справедливого суддю, мужнього й сильного воїна. Ми позбулися окраси й слави батьківщини, сторожа законів, оздоби нашої гідності. [...] Ти ж іще недавно був пострахом для ворогів Русі, ти ж іще недавно височів як примножувач (її) багатств і оздоби... [...] Ось заходиш, уже заходиш, о Найясніше Сонце, і залишаєш нас у темному мороці, у бурях громадянських воєн.]
* * *
Розбудована в показаний вище спосіб генеалогічна програма Острозьких/Заславських створювала, поза сумнівом, підмурок для руської ідентичності як паритетної польській, а водночас цілком виразно «стягувала» строкаті терени Русі-України в спільний простір віртуальної влади й «історичних спогадів». З іншого боку, ця ж програма від самого початку орієнтувалася на зближення Русі з Польщею, бо її «розробниками» були люди польських культурних навичок, які шукали «доказів» у звичній для себе системі координат. Поява «прабатька Руса» стала виразним сиґналом саме такого напряму, адже панегіристи вбивали двох зайців одразу: 1) підносили своїх патронів над польською маґнатерією (чиїх предків генеалогічна традиція, як правило, виводила не від володарів, а від їхніх «вірних рицарів»: наприклад, родоначальником Тенчинських, найаристократичнішого малопольського роду, вважався один із 12 воєвод Леха 47), 2) за допомогою родинної метафори прив'язували Острозьких до їхньої пової — після Люблінської унії — батьківщини, наголошуючи, що Рус — це брат Леха.
47 Kurtyka J. Tęczyńscy. Studium z dziejów polskiej elity możnowładczej w średniowieczu. — Kraków, 1997. — S. 33.
Утім, «нострифікація» волинських князів цим не обмежувалася. Адже в панегіриках їх належало наділяти не тільки «золотою кров'ю», а й чеснотами, стандартний перелік яких наприкінці XVI ст., окрім традиційних мужності, вірності й побожності, охоплював низку публічних вартостей річпосполитського родоводу: служіння вітчизні й загальному благу, громадянську активність, відданість ідеї «золотих вольностей», пошанування рівності «народу-шляхти». Тут не місце вдаватися в порівняння, наскільки реальна поведінка князів збігалася з похвалами, що їх виголошували панегіристи (особливо стосовно «рівності» шляхти). Але фактом є те, що стандартна схема похвали «річпосполитські» сюжети обов'язково включала, а частотність наголошень на одних і тих самих чеснотах мусила сприяти їх засвоєнню як позитивної моделі поведінки (принаймні, коли не в повсякденному житті пихатого князя, то в ідеальному вимірі, а зокрема — в очах слуг). В такий спосіб «нащадки Руса» перетворювалися на взірцевих громадян Корони Польської — своєї «політичної» батьківщини, що обіймала два рівновартісні складники — Польщу та Русь.
Ось як віддзеркалюється це «об'єднання територій» у захоплених вигуках панегіристів: «О, щаслива Русь, яка породила такого Володаря... О благословенна Польщо, яка отримала такого мудрого сенатора» [О felicem Russiam, quae tantum procreasti Principem... O beatam Poloniam, quae tam prudentem senatorem nacta est] (Додаток, №16); «О, знаменитий Острозький Доме, ти слава Русі, ти втіха Польщі, ти пошанівок нашого народу» [О inclita Domus Ostrogia, tu gloria Russiae, tu laetitia Lechiae, tu honorificentia populi nostri] (Додаток, №61). Тому за покійними князями плаче не тільки Русь:
Plącze Rzeczpospolita z koronnymi syny,
Płacze ojczyzna, umarł ten co jej ruiny
I nachylone przednie filary na sobie
Dotychczas mężnie dźwigał...
(Додаток, №38)
Але й вони, своєю чергою, служать не тільки Русі: як закликатиме у 1603 р. синів покійного кн. Олександра Острозького Даміан Наливайко: «СлужЂте Речи Посполитой потужне а вЂрне» (Додаток, №12). (В унісон йому, але «вченіше» й виразніше, скаже про це саме у 1641 р. ректор Київської колеґії Ігнатій Оксенович-Старушич: «...Князеве их милость суть свЂтилами провЂнцій, очима тЂла политичного Речи Посполитои»48).
Підсумовуючи, сформулюю такий висновок: проголошена православними інтелектуалами на початку 1620-х рр. ідея добровільного об'єднання в Речі Посполитій не двох (як це фіксувала «парадна» назва держави — Rzeczpospolita Obojga Narodów), а трьох народів являла собою проекцію тих уявлень про «політичне», які склалися безвідносно до явищ, що ми їх звично шукаємо на поверхні соціального життя: в загостренні релігійної ситуації, у довколоунійних дебатах, у пожвавленні культурної активності міщан тощо. На мій погляд, в основу виокремлення нового політичного суб'єкта — «народу руського» — лягло пересічно засвоєне вченими людьми сприйняття Русі-України як суцільного (від Києва по Львів) віртуального простору влади, котра має леґітимну тяглість, оскільки засвідчується фактом фізичного існування законних спадкоємців і нащадків Руса, будівничого Руської землі, та перших «княжат руських», що подарували їй «закони». Власне, згадані спадкоємці і є тими «великими князями», з чиїм вічним буттям пов'язував майбутню долю «руського народу» Мелетій Смотрицький.
Насамкінець залишається нагадати, що коли Острозькі вимерли, а Заславські від середини 1620-х стали фактичними протекторами Унійної Церкви, тобто в очах православних інтелектуалів віддалилися від «справжньої» Русі, оточення Петра Могили пробувало зробити ідеологічну ставку на ще одних «нащадків Руса» — князів Четвертенських (відповідне коло текстів іще чекає на свого дослідника). Паралельно, як альтернатива києво-могилянському (сказати б, «консервативному») сприйняттю руського політичного простору в категоріях княжої традиції, набуває сили її шляхетський варіант — з гаслами оборони «вольностей» Русі як територіальної одиниці, наділеної відповідними правами за актом Люблінської унії.
48 Казанє погребовоє над тЂлом ... Иліи Святополка на ЧетвертнЂ Четвертенского... // Українське літературне барокко. 36. наук, праць. — К., 1987. — С. 260 (реедиція В.І. Крекотня).
Саме цей варіант, якого ще на зорі довколоунійної полеміки, у 1597 р., намітив протестант Мартін Броневський49, яскраво озвучено в промові Адама Киселя на сеймі 1641 р., вичерпно проаналізованій у згаданій вище розвідці Франка Сисина. Як і люди церковного кола, Кисіль сприймає взаємини Русі й Польщі через призму «контракту», але суб'єктами контракту для нього є не руські й польські володарі, а шляхта: «наші предки, Руські Сармати, добровільно прийшли до В(аших) М(илостей), Польських Сарматів... [...] Не до країни, але з країною, не до релігії, але з релігією, не до титулів і відзнак, але з титулами й відзнаками — так ми прийшли до нашої спільної Вітчизни» [przodkowie nasi Sarmatae Rossi do W.M., ad Sarmatas Polonos libere accesserunt... [...] A my non ad regionem, sed cum regione, non ad religionem, sed cum religione, nie do tytułów i honorów, ale z tytułami i honorami accessimus do tej spolnej Ojczyzny naszej]50. Руські ж князі для промовця (їх Кисіль згадує у контексті актуальної на той момент сеймової дискусії про відміну чи збереження княжих титулів, суперечних гаслам рівності шляхти) — це всього лиш «decora et emolumenta [оздоба й пожиток] krajów naszych»; вони, звичайно, теж причетні до «контракту», але тільки як партнер шляхти: «za ręcę się wziąwszy szli do unii książęta i szlachta»51. Як бачимо, у шляхетській версії ідеї «контракту» її суб'єктом є «народ-шляхта», що вже не потребує політичного поводиря.
Врешті-решт, як відомо, козацька старшина невдовзі запропонує власну версію прочитання «політичного» — і теж з ідеєю «контракту». Але це вже зовсім інша тема.
49 Йдеться про трактат «Apokrisis abo odpowiedź na książki o Synodzie Brzeskim 1596», виданий 1597/1598 p. По-польському й 1598/1599 p. по-українському (бібліографію див.: Мицько І.З. Острозька слов'яно-греко-латинська академія... — С. 84-85, 121-122; останнє перевидання тексту: Apokrisis... /Wydali Józef Długosz i Janusz Byliński. — Wrocław ctc,. 1994).
50 Цих. за публікацією тексту промови: Sysyn F.E. Regionalism and political thought... — P. 186, 189. Обговорення цих пасажів у самій статті: С. 178, 184.
51 Там само. — С. 188; обговорення — С. 181-182 (оборону княжих титулів волинською шляхтою і, зокрема, згадку в промові Киселя про «два стани» — княжий і шляхетський, що нібито приймали унію, Сисин кваліфікує як «консерватизм політичної думки»).