Попередня     Головна     Наступна

Скільки облич у війни: Хмельниччина очима сучасників

Над козацькими війнами середини XVII ст. донині тяжіють — у чомусь більшою, в чомусь меншою мірою — парадигми української, польської та єврейської «національних історій», сформульовані впродовж середини XIX — початку XX ст. як підґрунтя для ідеологій модерного націотворення. Спираючись на своєрідний «переклад» джерел мовою актуальних на той час понять, кожна історіографія знаходила в цих джерелах те, що їй боліло: українська — героїку боротьби за соціальне й національне визволення, польська — мужні чесноти втраченого «старопольського» світу, єврейська — жертовне мучеництво свого народу. Ставлення до гуманітарного виміру війни у кожній із цих моделей різне: для української доля окремої людини на тлі величних визвольних змагань є категорією другорядною; польська модель виопуклює саме ті дії противника (а, отже, і спричинені ними жертви й руйнування), які підкреслюють його «антипольськість», замах на святощі; єврейська модель, коли дозволено так висловитися, «зацікавлена» у якомога більшому числі мучеників зі свого боку. Але в кожному з трьох випадків війна, що розпочалася 1648 р., посідала статус Рубікону, за яким пролягла нова смуга історії (і це таки було правдою) — української, польської та єврейської. Очевидно, саме тому на зміну парадигм довелося чекати так довго, бо, як відомо, надто сфокусована на якомусь об'єкті увага неминуче призводить до історіографічних перекосів: об'єкт переростає у деяку метафізичну цілість, виходить із-під контролю історика й уже сам починає диктувати йому правила «діалогу». Зрозуміло теж, що при цьому зникає і порівняльна перспектива: унікальне на те і є унікальним, аби не терпіти обіч себе схожого.

Не вдаючися в екскурси до сьогоднішніх змін у поглядах на війну польської та єврейської історіографій, зазначу, що з українського боку перші зазіхання на ексклюзивний статус «великої війни» можна пов'язати з появою наприкінці 1970-х праць Франка Сисина — нині, поза сумнівом, головного авторитета в цій темі; впродовж 1990-х з'являється також низка праць Сергія Плохія, а зовсім нещодавно — піонерські розвідки Петра Саса та Сергія Леп'явка¹ (щоправда, в широкий обіг запропоновані в них новації поки що не ввійшли²). Цілком очевидно також, що на тих дослідників, які підхоплять естафету ревізії цього без перебільшення найміцпішого монумента старої історіографії, чекає низка сенсаційних несподіванок.

¹ Див. серед інших праць Ф. Сисина особливо важливу з погляду типологічної «нормальності» козацького повстання на порівняльному тлі соціальних катаклізмів в інших країнах: Sysyn F.E. War der Chmel'nyćkyj-Aufstand eine Revolution? Eine Charakteristik der «grossen ukrainishen Revolte» und der Bildungdes kosakischen Het'manstaates //Jahrbücher für Geschichte Osteuropas. — 1995, Bd. 43, Hf. l. — S. 1-18. Щодо численних статей C. Плохія про ідеологічні стратегії козацької старшини у війні, то нині вони підсумовані в монографії The Cossacks and Religion in Early Modem Ukraine. — Oxford, 2001. Спостереження над перемішанням поняття леґального «козацького хліба» (платні за службу) та воєнної здобичі див: Сас П.М. Політична культура українського суспільства (кінець XVI — перша половина XVII ст.). — К., 1998. — C. 143-149. Ширше про власне здобич у статті С. Леп'явка: «Формування світоглядних засад українського козацтва (поняття "козацького хліба" в останній третині XVI ст.)» // Україна в Центрально-Східній Європі. Студії з історії XI-XIII століть. — К., 2000. — С. 143-158.

² Пор. мою рецензію на монографію В.А. Смолія і В.С. Степанкова «Українська національна революція XVII ст. (1648-1676 рр.)», уміщену в «Українському гуманітарному огляді» (Вип. 3. — К., 2000, С. 58-78).

³ Короткий огляд багатолітньої дискусії європейських істориків над феноменом «генеральної кризи» (general crisis) у Європі XVII ст. з зазначенням головної літератури проблеми див.: Bogucka M. Wiek XVII — wiek kryzysu. Polska na tle europejskim // Epoka «Ogniem i mieczem» we współczesnych badaniach historycznych. Zbiór studiów pod red. Mirosława Nagielskiego. — Warszawa, 2000. — S. 19-24.

Приміром, зауважу той справді дивний факт, що нашу «велику війну» досі ще не поставлено в контекст сумного досвіду інших «великих воєн» і катаклізмів європейської «кризи XVII століття»³, і то навіть коли йдеться про таку просту річ, як числове порівняння демографічних втрат і нищівних спустошень, що їх завдала замалим не одночасна Тридцятилітня війна. Як відомо, на північно-західних німецьких землях, де точилися бойові дії, зникло до 60-70% мирного населення (Мекленбурґ, Віртенберґ); в окремих районах Віртенберґу демографічні втрати сягали 90%, в Бранденбурзі, Тюрінгії, Баварії — бл. 50% тощо. Я спробувала орієнтовно порахувати втрати мирного населення в Південній Волині — одному з епіцентрів жакерії 1648 р. і Збаразької війни 1649 р. За даними фіскальних присягу Кременецькому повіті від лютого 1650 р.⁴ із 23 тис. дворів, зафіксованих на 1630 р.⁵, заціліло ледь більше як 3.100 (13,5%). Тут можливе певне перебільшення втрат із метою отримати фіскальні пільги, та все одно мусимо констатувати, що за перші два роки війни зникло від 80 до 85% мирного населення, тобто не менше 100 тис. осіб. Як записано у згаданих присягах, людей «стинали» козаки чи коронні жовніри, брали в ясир татари, винищував голод, енерґійнішій частині вдалося втекти з небезпечного реґіону «на Україну» (тобто за Дніпро, на південні рубежі Російської держави, у майбутню Слобожанщину). А ось приклад з іншого ареалу воєнних дій часів Хмельниччини: на території Білорусі під час польсько-російської війни 1654-1667 рр. середня цифра втрат серед мирного населення дорівнювала 50%, а в окремих реґіонах сягала 98%⁶.

⁴ Наведені обрахунки зроблено на підставі повної цифрової вибірки з присяг, яку підготував І.М. Каманін: НБУ. — Ф. 83 (Архів І.М. Каманіна), №53. — Арк. 1-22 зв.

⁵ Крикун М.Г. Чисельність населення Волинського воєводства у першій половині XVII ст. // З історії Стародавності і Середньовіччя. №24. — Львів, 1988. — С. 73-74.

⁶ Сагановіч Г. Невядомая вайна. 1654-1667. — Мінск, 1995. — С. 139-140.

Паралелізм трагічної цифри втрат у Тридцятилітній війні й у війнах нашого політичного обширу тягне за собою низку запитань, на які з перспективи «національної історії» відповісти важко, а чи й зовсім неможливо. Гадаю, не надто допоможе тут і сумлінна позитивістська методика, яка добре рахує, але втрачає пояснювальну придатність, коли стає віч-на-віч із цим кривавим хаосом, де й справді далеко не все поясниш, керуючись раціональними категоріями позитивізму, і де за кожним «писаним правилом» поведінки — нормативним і ясним — стоїть десять неписаних, чиї системні ознаки можна видобути лише з випадкових фраз, символів, на перший погляд нелогічних учинків тощо. Зі сказаного випливає мета цієї розвідки — спроба реконструювати, з одного боку, неписані «правила війни», за якими жили ті, чиїм ремеслом вона була, а з другого боку — сприйняття тієї самої війни мирними людьми, котрим випало жити у тривожні часи. Підкреслю, що мова піде про пересічного вояка та пересічного обивателя, а не про політика, воєначальника чи державного мужа.

Вояцьке «щастя»

Коли йдеться про війну, то, розташовуючи згадані «неписані правила» за ієрархією важливості, варто розпочати з нагадування про специфіку «воєн найманців» ранньомодерного часу, які заступили середньовічні «війни рицарів» і вперше в практиці європейських воєн перетворили міжнародне найманство на прибуткове ремесло⁷ . В Речі Посполитій, щоправда, інститут найманства розвивався у «пом'якшених» обставинах, бо головна, кінна частина війська, яке поступово професіоналізувалося впродовж першої половини — середини XVI ст.⁸, була суто шляхетською, тобто до якоїсь міри й надалі «рицарською»; втім, з останньої чверті XVI ст., коли виникла потреба в численнішій піхоті, шляхетський збройний континґент було розбавлено козаками й так званою затяжною піхотою — соціально строкатими найманцями, що їх вербували як удома, так і в Угорщині, Трансільванії, Словаччині, німецьких землях, Шотландії⁹.

⁷ Пор., наприклад, узагальнювальну працю: Hovard M. War in European History. — Oxford, 1976 (зокрема, розд. 2).

⁸ Детальний аналіз поступової професіоналізації польської кінноти див.: Plewczyński M. Żolnierz jazdy obrony potocznej za panowania Zygmunta Augusta. — Warszawa, 1985.

⁹ Nowak T.M., Wimmer J. Historia oręża polskiego. 963-1795. — Warszawa, 1981. — S. 312-317.

Але характерне для Речі Посполитої домінування шляхти у війську не міняло фундаментальної засади найманства — виникнення професійної спільноти «cnotliwych ludzi rycerskich, chleba szablą nabywających», для якої засобом прожитку служила війна. Здобич, награбована на території противника під час тотального спустошення (а це — один з елементів тактики «воєн найманців»), з надлишком компенсувала не надто велику й не надто реґулярну платню: білоруський жовнір-шляхтич Богуслав Маскевич, описуючи у щоденнику взяття 1649 р. Мозиря загонами кн. Януша Радзивила, в яких служив і він сам, із досадою оповідає, як князь наказав закрити місто для «товариства», аж доки німецькі драгуни й угорська піхота не вибрали з усіх садиб здобич «на князя». Аж на другий день, додає він, «odtrąbiono, że już wolno komu chcieć jechać do Mozyra na zdobycz, ale nie było po co, bo cokolwiek było, wszystko na księcia wyrabowano, ostatek dragonija i piechota pobrała. A tak co nie mogli zabrać, to nam biednym zostawili, jakoby mówiąc: "Na tobie, niebożę, szto mnie nie hoże". I nie mieliśmy nic zdobyczy, jeśli tylko kuny przywiózł, sadło jakie, a cyna, miedź, srebro, złoto, pieniądze etc. wszystko to na księcia poszło». А через кілька сторінок, забувши власні жалі з приводу здобичі, яка вислизнула з рук, наш герой закидає на адресу несимпатичних йому «німчисьок»-найманців: «Bo ci tylko dla szarpaniny zaciągali się, lubo to nie wszyscy, ale wiele ich jest»¹⁰. На схожу згадку про «нечесні» дії начальства натрапляємо і в інших жовнірських щоденниках XVII ст., наприклад — у жовніра-шляхтича з-під Перемишля Якуба Лося, якому дуже не сподобався поділ здобичі, захопленої 1656 р. у відбитій від шведів Варшаві: «Cokolwiek było zdobyczy, pod dozór komisarzów dano... Siła obiecywano wojsku z tej zdobyczy, aleć to sami pobrali, mało co wojsku dawszy fancików»¹¹.

¹⁰ Pamiętniki Samuela i Bogusława Kazimierza Maskiewiczów (wiek XVII) / Opracował, wstępem i przypisami opatrzył Alojzy Sajkowski. — Wrocław, 1961. — S. 264, 268.

¹¹ Łoś J. Pamiętnik towarzysza chorągwi pancernej / Opracował Romuald Śreniawa-Szypiowski. — Warszawa, 2000. — S. 68.

А тепер порівняймо козацькі жалі, висловлені в петиції на коивокаційний сейм 1648 p.: «Zdobycze nasze i Tatarzęta nawet młode biorą panowie pułkownicy od Kozaków.... lassyr Tatarów starych i małe Tatarzęta, które nam właśnie do wojska należały, za co chudzina

Kozak by się przyodział, i to wszystko od nas poodejmowali, że niemasz za co i pracować»¹².

Незадоволення Богуслава Маскевича, Якуба Лося та козаків діями військового начальства «справедливе», бо порушено давній звичай: адже здобич, відбита у противника [fructus belli* ] — це з прадавніх часів невідлучна колективна власність усього війська, її належить згромаджувати докупи й чесно ділити — достоту як у леґендарному спорі Хлодвіґа із зухвалим франком за Суассонську чашу. Під 16 IV 1611 Самійло Маскевич, імовірно — батько згаданого вище Богуслава, описуючи у своєму щоденнику пограбування Китайгорода, найбагатшої торговельної дільниці Москви, полком Олександра Зборовського, розповідає доволі детально, як потім ділилася здобич поміж усім військом, що на той момент перебувало в Москві:

«І przetoż wszyscy na majdan składać się musieli i przysięgli wszyscy towarzystwo i pacholikowie rotą [текстом присяги. — Н.Я.] od wojska napisanąw kole przed tym towarzyszem, co majdan przedawał, a w każdym pułku był majdan osobny.... Nie oddawali niektórzy wszystkiego, choć przysięgali, a nawet i z towarzystwa, za co niektórych znacznie Pan Bóg karał». Далі йде повчальний приклад: двоє жовнірів, потай розігруючи між собою не покладені «на майдан» цінності, посварилися і перебили один одного: «Naleziono i te rzeczy, a ich już nieżywych»¹³.

За такою самою процедурою — на загальному «колі» — ділилася козацька здобич, про що є згадка, пов'язана з поверненням козаків до Бару після листопадового походу 1594 р. на Молдавію¹⁴. Показово, що аналогічна процедура кола/майдану зберігалася в гайдамацьких загонах (тобто, в козацькій військовій традиції) до XVIII ст.: спійманий гайдамака Матвій Ляшенко, оповідаючи на допиті про перипетії одного з гайдамацьких походів із Запорозької Січі «в Полскую область на добичь», називає цю процедуру татарським слівцем «дуван», тобто «пай»: «Пришедши под лЂс Чуту, тою добиччю дуванились»¹⁵.

¹² Jakuba Michałowskiego ... księga pamiętnicza / Wyd. Antoni Zygmunt Helcel. — Kraków, 1864. — S. 74-75. Коментар щодо цієї петиції див.: Грушевський М. Історія України-Руси. Т. 8, ч. 2. — С. 134-136.

* Ужинок війни (лат.).

¹³ Pamiętniki Samuela i Bogusława Kazimierza Maskiewiczów... — S. 159.

¹⁴ Про цей випадок згадує Сергій Леп'явко: Леп'явко С. Формування світоглядних засад українського козацтва... — С. 156.

Велика здобич ототожнювалось з військовою удачею — «щастям» [fortuna belli*]. Матеріальний вимір «щастя» полягав у захопленні матеріальних цінностей, а моральний дорівнював здобуттю «слави» доброго воїна, що ототожнювалося з максимально широким плюндруванням «землі ворога» — взяттям у полон чи винищенням населення, спаленням будівель тощо. Ось, наприклад, у яких поняттях описує таке «щастя» кн. Костянтин Острозький у листі до зятя Криштофа Радзивила «Перуна», оповідаючи про свій похід на Чернігово-Сіверщину в серпні 1579 р.:

«...Odprawiełiśmy castalana bracławskiego [Василя Загоровського. — Н.Я.] і Janusza, syna mego, na plądrowanie ziemie nieprzyjacielskiej w zagony ... Ci z łaski Bożej zdrowo się w szczęściu wrócili, ziemie nieprzyjacielskiej więcej niż na 40 mil w Siwieru wypustoszyli, ludzi do wiezienia kilka tysięcy i zdobycz niemałą wzięli, i jako mam sprawę, wsi kilkaset spalili, począwszy od Czernihowa pod Radohoszcz aż za Poczepów wyplądrowali»¹⁶. Отже, «щастя» у даному випадку (нагадаю: з погляду взірцевих православних християн кн. Костянтина та Василя Загоровського¹⁷) — це випалення до ґрунту Чернігово-Сіверщини і виведення кількатисячного православного полону.

Такі самі критерії «щастя» — в листі черкаського й канівського старости кн. Михайла Вишневецького, якого згодом буде з почестями поховано в Києво-Печерському монастирі: в серпні 1580 р. він доповідає королю, «że był z ludźmi tymi, które też ma pod sobą, pospołu złączywszy się z Tatary dzikiemi, głęboko w ziemi moskiewskiej, tak że wygnali przez 3.000 dusz więźniów moskiewskich, a bydła przez 10.000»¹⁸.

¹⁵ Гайдамацький рух на Україні в XVIII ст. Зб. док-тів / Упор. І.Л. Бутич, М.І. Бутич та ін. — К., 1970. — С. 185 (1750 р.).

* Удача війни (лат.). Варто додати, що в цьому вислові є двозначність: слово fortuna означало удача, щастя, везіння, а також майно.

¹⁶ Kijów, 28 IX 1579: AGAD, AR, dz. V, nr 11078, k. 97.

¹⁷ Його заповіт, складений у полоні в Орді, куди він потрапить одразу після згаданого походу, вважається зразком відданості православним традиціям (остання публікація: Українська література XIV-XVI ст. — К., 1988. — С. 167-184).

¹⁸ Sprawy wojenne Króla Stefana Batorego. Dyjaryjusze, relacyje, listy i acta z lat 1576-1586 / Wyd. X. Ignacy Polkowski. — Kraków, 1887. — S. 194.

Як бачимо, тут «щастя» доповнюється ще й тим прикметним нюансом, що плюндрування південних реґіонів Росії і виведення в полон православного населення черкащани й канівці здійснили разом з «дикими татарами», тобто ноґайцями.

Нотуючи під 23 II 1632 у щоденнику новини з театру Тридцятилітньої війни, ревний католик Альбрихт Станіслав Радзивил теж називає грабіжницькі успіхи протестанта Ґустава II Адольфа, шведського короля, «щастям»: «W Niemczech szczęściło się Gustawowi Adolfowi. Odniósłszy zwycięstwo pod Lipskiem nad wodzem cesarskim Tillym, zajął Bamberg, Wtirzburg, Frankfurt nad Menem oraz Moguncję; zrabował złote i srebrne naczynia kościelne; otworzył klasztory mniszek i bezwstydnie uwolnił je od ślubów»¹⁹.

А ось приклад за участю інших дійових осіб: у посмертній апології Томашу Замойському († 1638), складеній його слугою Станіславом Журковським, є теж низка батальних сцен зі згадкою про вояцьке «щастя». Подам одну з них — під 1624 р., де розповідається про вилазку проти татар Стефана Хмелецького, «старшого» над подільсько-брацлавськими загонами Замойських: «...Trafił na potężny zagon Sarmasz murzy, mężnie się oń uderzył, pogaństwa wiele na plac położył, korzyść wszytkę [тобто здобич: епізод стався при поверненні татар з набігу. — Н.Я.] і więźnie odgromił szczęśliwie...»²⁰.

Наведені приклади, як здається, достатньо виразно показують, що поняття вояцького «щастя» в комунікативному просторі Речі Посполитої було категорією персоналізованою, пов'язаною з особистим везінням доброго воїна (чи його безпосереднього командира) в успішній війні та отриманні супутньої здобичі — без огляду на політичну, етнічну чи релігійну приналежність «щасливця». (Російська формула, вживана на позначення аналогічної ситуації — «божиею милостью а государевым царевым счастьем»²¹, має, як бачимо, дещо інакший культурний конвой; схожа на російську і татарська формула, згідно з якою успіхи війни завжди вербально пов'язано зі «щасливою долею» хана²²; у польських текстах згадка про «щастя» короля теж трапляється, але набагато рідше і, схоже, здебільшого як суто літературний образ²³). Універсальне сприйняття згаданого особистого «щастя» охоплювало всіх професійних вояків незалежно від віри чи національності, об'єднуючи своєрідним «фаховим побратимством» тих людей, для кого «щаслива війна» була джерелом існування, а періоди незапотребованості — марно згаяним часом. Наприклад, саме так мотивує свій похід за здобиччю на територію Аккермаоського (Бендерського) санджаку сотник надвірної корогви князів Острозьких Северин Наливайко, який з неясних причин залишив княжу службу: «A tam służbę swą oddawszy, z onymże ludem, nieco ku sobie ochotniego nieco więcej przybrawszy, a niechcąc z nim w ziemi Waszej Królewskiej Mości próżno leżeć i puściłem się w ziemię nieprzyjacielską. [...] Czasu darmo i okazyi ku pustoszeniu nieprzyjaciela upuścić niechcąc, w ziemęśmy nieprzyjacielskąpod Kiliąpuścili, gdzie przyciągnąwszy pod Tehinią do szturmuśmy poszli; miasta za pomocą Bożą dostawszy, pohańcóweśmy część nie małą wyścinali, część żywcem wzięli. Miasto spaliwszy, o zamekeśmy się kusili, którego dostać nie mogąc, w zagonyśmy puścili, 500 i kilkunaście siół ogniem w niwecz obrócili, pohańców nie mało pogubili, jasiru, Turków, Turkiń, Tatarów, Tatarek 4.000 poimali» (тут варто уточнити: в поході 1594 p. були спустошені не лише турецькі села, як пише Наливайко, але й молдавські²⁴ — втім, так бувало в усіх козацьких вип равах на терени Бендерського санджаку та й самої Молдови).

¹⁹ Radzywiłł A.S. Pamiętnik o dziejach w Polsce. T. 1: 1632-1636 / Przełożyli i opracowali Adam Przyboś i Roman Żelewski. — Warszawa, 1980. — S. 102.

²⁰ Żurkowski S. Żywot Tomasza Zamojskiego / Wyd. A. Batowski. — Lwów, 1860. — S. 93.

²¹ Пор. військові донесення за 1613-1619 p.: Книга сеунчей 1613-1619 гг. / Подготовили к печати А.Л. Станиславский, С.П. Мордовина // Памятники истории Восточной Европы. Источники XV-XVII вв. Т. 1. — Москва-Варшава, 1995. — С. 48, 58, 97 passim.

²² Пор. багаторазове повторення цієї формули в «Історії Хана Іслам Гірая III» Мегмеда Сена'ї: Туранли Ф.Г. Літописні твори М. Сена'ї та Г. Султана як історичні джерела. — К., 2000; переклад «Історії...» — на с. 37-78.

²³ Пор. характерну підназву епічної поеми «Dzieło boskie...» Bеcпасіана Коховського: «Pieśni Wiednia wybawionego szczęściem i męstwem niezwyciężonego Monarchy Jana III, Króla polskiego... roku pańskiego 1683». — Kraków, 1684.

²⁴ Меморіал Наливайка до короля 1596 p.: Zbiór pamiętników do dziejów pobkich / Wyd. W.S. Broel-Plater. T. 2. — Warszawa, 1858. — S. 214-215. Про спустошення молдавських сіл див. паралельну тогочасну інформацію: Леп'явко С. Козацькі війни кінця XVI ст. в Україні. — Чернігів, 1996. — С. 111.

Розповідь про пізнішу найманську службу свого загону австрійському імператорові Наливайко теж розпочинає з мотиву «бездіяльності», тобто незапотребованості найманської шаблі: «W państwie Waszej Królewskiej Mości zabawy nie mając, a próżnować niezwykszy, za pisaniem do nas od Cesarza Jegomości» [etc., etc.]²⁵. Півстоліття пізніше учасник переговорів під Білою Церквою 1651 р. Роман Каторжний у приятельській розмові за обідом з комісарами говорить: «Jużeż teper koli mir budet, niechaj nam Król Jego Miłość i Rzeczpospolita nie broni mora [тобто морських походів за здобиччю на турецьку територію. — Н.Я.], bo Kozak nie budet bez wojny»; характерно, що присутні — теж вояки — сприймають це з повним розумінням: «poświadczyliśmy im wszyscy, że wam wolno będzie iść na morze...»²⁶, хоча на рівні високої політики згадане «море» було одним з найдражливіших сюжетів у відносинах Речі Посполитої та Порти.

«Побратимство фаху» торувало над поділом вояків на «своїх» і ворожих, а взаємні бої сприймалися як «робота», що рано чи пізно закінчується з вироку Божого чи «за волею старших», не шкодячи особистим контактам, взаємоповазі до бойових якостей, співчуттю у поразці тощо, бо, як напише у 1690-х роках відомий жовнір і забіяка, мазовшанин Ян Хризостом Пасек, ти — «takiś człowiek jako i on, tak żołnierz jako i on, i na nim skóra nie z karaceny [лускоподібного панцира на шкіряній основі] jako i na tobie»²⁷.

²⁵ Меморіал Наливайка... — S. 216.

²⁶ Relacje wojenne z pierwszych lat walk polsko-kozackich powstania Bohdana Chmielnickiego okresu «Ogniem i mieczem» (1648-1651) / Opracował Mirosław Nagielski. — Warszawa, 1999. — S. 303.

²⁷ Pasek J.Ch. Pamiętniki / Opracował Roman Pollak. — Warszawa, 1984. — S.82.

За символічний знак «поновлення братерства» після бойових дій часто правили спільні бенкети вчорашніх противників після укладення миру, в яких брало участь іноді лише високе командування (як, наприклад, у бенкеті Станіслава Конєцпольського з козаками 1625 р. після битви на Медвежих Лозах чи в бенкеті 1651 р. після укладення Білоцерківської угоди), іноді — «все військо» або старшина середнього рангу. Ось дві розділені майже століттям оповіді про такі епізоди — в Острозькому літописі та в щоденнику литовського жовніра Яна Почобута. «Того ж року [1577], — читаємо в літописі, — татари ... Острога добували і мало не добули, аж князь Василій [Василь-Костянтин Острозький] поєднал їх і частовал в замку, і вмісті з людьми татаре їли і пили»²⁸. Більше колоритних подробиць бенкету за участю офіцерів середньої руки після укладення російсько-польської мирної угоди подає у записі під 5 III 1661 Ян Почобут: «... Była Moskwa na bankiecie u jm. pana rejmentarza, więcej 40 osób, którym mocno ochoty dodawszy popoili tak, że się już nam barzo ofiarowali i na pobratymstwo przysięgali. A mianowicie i mnie też poprzysiągł na pobratymstwo Maxim Somorokow — na ten czas był porucznikiem, a potem był podpułkownikiem»²⁹.

Блискавичне порозуміння спостерігаємо і під час коротких пауз у бойових діях, як, наприклад, у цих промовистих епізодах зі щоденника безіменного жовніра з-поміж обложених козаками в Збаражі 1649 p.: «Jako poczęto die 21 julii o zorzy strzelać, tak aż dziś, to jest 24 julii (w sobotę) o południu przestali. In hoc silentio [у цій тиші], gdy oni zawołali, żebyśmy do nich nie strzelali i oni do nas nie strzelać obiecali, congressus [зустріч] znajomych naszych z znajomemi Kozakami i rozmowy przyjacielskie. Compassio [жалі, співчування], że się krew chrześciańska niewinnie leje. O domowe rzeczy pytali się niektórzy, aż za wał wyszedłszy tabakąśmy ich częstowali³⁰. [...] Die 22 augusta. Niedziela, rano deszcz: naszych ubiezpieczonych pokojem, z rzadka strzelając, szkodzą. Ku południowi pogoda; i dawszy pokój strzelaniu, rozmowy przyjecielskie z niemi³¹. [...] Die 23 augusti (w poniedziałek)... My już in pace [в мирі] kupujemy u Kozaków żywność i konie. Dzień pogodny, znajomi znajomych częstują gorzałką, chlebem, jabłkami»³².

²⁸ Цит. за виданням тексту: Бевзо О.А. Львівський літопис і Острозький літописець. Джерелознавче дослідження. 2-е вид. — К., 1971. — С. 129.

²⁹ Pamiętnik [1640-1684]. Jan Władysław Poczobut Odlanicki / Opracował Andrzej Rachuba. — Warszawa, 1987. — S. 150.

³⁰ Relacje wojenne z pierwszych lat walk pobko-kozackich... — S. 139.

³¹ Ibidem. — S. 160.

³² Ibidem. — S. 161.

Навряд чи ці сцени «приятельських розмов» і взаємних частувань потребують коментаря. Передбачаючи закид, що, мовляв, по обидва боки збаразьких валів було чимало знайомих між собою людей, і саме це сприяло порозумінню, наведу ще один приклад — із побуту вояків, уже напевне особисто не пов'язаних. Ідеться про події серпня 1649 р., коли під Зборовом нудилися коронне і татарське війська, очікуючи кінця переговорів короля з Ісламом Ґіреєм.

В епізоді, опис якого я далі процитую, немає тієї взаємодовіри, що в збаразьких сценах: татарин усе-таки не настільки «свій », як козак, але для нас тут найважливішим є зафіксований факт спілкування, порозуміння та спільних пиятик, який підтверджує, що «побратимство зброї» брало гору навіть над християнсько-мусульманським бар'єром; характерною також є лексика «братерства», якою користуються татари. Отже, як розповідає очевидець подій Якуб Міхаловський, татари «poczęli się byli z naszymi bratać, towarzyszyć, frymarki stroić [торгувати], a kogo mogą zarwawszy uchodzić, a drudzy naj dowali się takowi niektórzy, co zarwawszy to odebrał konia mówiąc: "Łosak [лошак] nie bratka, tabak nie bratka, pieniądz nie bratka twoja, już bratka", to go do koszule obrawszy, to go nahajką wyłechtawszy na pobrateństwo puścił»³³.

Епізоди вояцького братання (а їх не бракувало і на козацькій, і на інших війнах) набудуть іще стрункішої внутрішньої логіки, коли візьмемо до уваги схвальні інтонації в описах противника, який викликає повагу фізичною силою, витривалістю чи мужністю:

• «chłop dorodny, mężnie nacierał... wielki wojownik» (про ноґайця Адиль-мурзу); «jakoż przyznać im, że chłopi dobrzy» (про вояків Іслама Ґірея)³⁴;

• «chłop dorodny i wojenny ... chłop hoży ... celował drugich i strojem i osobą» (про чигиринського полковника Михайла Крису)³⁵;

• «człek rycerski wprawdzie, ale bardzo przytem zuchwały» (про вінницького полковника Івана Богуна)³⁶;

• «odważny człowiek...; czynił to, co dobremu junakowi należało» (про брацлавського полковника Данила Нечая)³⁷;

• «dzielny i dowcipny, starynny żołnierz» (про Богдана Хмельницького)³⁸ ;

• «kędy z sobą tak wielką i odważną potrzebę mieli, iż nasi siłą i męstwem, Kozacy ostatnią odwagą gardł swoich przez trzy dni prawie, bijąc się we dnie i w nocy» (про битву під Городком у вересні 1655 р.)³⁹ і т.д., і т.ін.

Цей побіжний огляд «побратимства зброї» всіх вояків — коронних і литовських жовнірів, козаків, татар, росіян, німців-найманців тощо — має на меті підкреслити важливу для нашої проблеми лінію вододілу, а саме: професійні вояки сприймали свою метаспільноту як певну цілість, поєднану небезпечним фахом. «Своїми» в ній були тільки професійні вояки (в тому числі й ворожої армії), натомість цивільне населення трактовано в категорії «чужих»: його грабували, а під час бойових дій і знищували без жодних докорів сумління — городян і селян, одновірців і людей іншої конфесії, шляхтичів і простолюд. Людина без військового досвіду в очах вояків була істотою нікчемною: як прокоментує вже згаданий Якуб Лось масовий затяг 1663 р. до війська нефахівців, «nowe wojsko zaciągać byli poczęli z ludzi luźnych, nikczemnych, nie wojennych»⁴⁰, а Пасек оцінить боєздатність такого війська (підкреслю — шляхетського) ще рішучіше: «wolałbym świnie paść, niżeli nad takimi ludźmi mieć komendę»⁴¹. Не менш виразним є і поділ на «добрих» козаків, тобто професійних воїнів, та «мотлох» — міщан і селян, що пристали до козацького війська: це власне до «мотлоху» зверхньо скаже переяславський полковник Петро Головацький, колишній драгун⁴², що вже годі їм із папами воювати — пора гречку сіяти.

³³ Ibidem. — S. 198.

³⁴ Ibidem. — S. 191, 192.

³⁵ Starożytności historyczne polskie czyli pisma i pamiętniki do dziejów dawnej Polski / Zebrał Ambroży Grabowski. T. 1. — Kraków, 1840. — S. 318, 322.

³⁶ Ojczyste spominki w pismach do dziejów dawnej Polski/ Zebrane przez Ambrożego Grabowskiego. T. 2. — Kraków, 1845. — S. 69.

³⁷ Лист Миколая Остророга з Бару від 24 III 1649: Липинський В. Участь шляхти у великому українському повстанні під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. — Філадельфія, 1980. — С. 474; Stanislawa Oświęcyma dyaryusz 1643-1651 / Wyd. Wiktor Czermak. — Kraków, 1907-S.261.

³⁸ Łoś J. Pamiętnik... — S. 58.

³⁹ Ibidem. — C. 62.

⁴⁰ Ibidem. — C. 114.

⁴¹ Pasek J.Ch. Pamiętniki... — S. 207.

⁴² Липинський В. Участь шляхти... — С. 131.

(Принагідно зауважу, що «класового» презирства в слові «мотлох» немає: таку назву в жовнірських щоденниках носить небойовий, обслуговий супровід на марші). Російські джерела називають цей випадковий серед професійних вояків елемент «збірними людьми»: як напише брянський воєвода, доповідаючи царю про жакерію літа 1648 р., «воюют де, государь, в их Литовской земле охочие всякие зборные люди, а не черкасы»⁴³, тобто не козаки.

Беручи до уваги сказане, легше зрозуміти, чому реквізиція майна мирних обивателів-співгромадян не була в очах вояків грабунком. «Рицарський люд» сприймав її як таку собі моральну компенсацію за небезпеки, ризик, рани, труднощі походів — тобто за весь сплачуваний ним «податок крові» на користь певних абстрактних цінностей: «отчизни», «християн», «посполитого добра». Ось приклад однієї з таких нехитрих мотивацій: повернувшись восени 1595 р. з походів П'ятнадцятилітньої війни і рушивши «для відпочинку» на Білорусь, Северин Наливайко надсилає слуцьким міщанам лист із вимогою 5 тис. окупу — «на залізця до стріл, які він вистріляв на неприятеля святого хреста в Угорщині»⁴⁴. Порівняймо: Самійло Маскевич, оповідаючи під 1613 р. про небажання львівських міщан давати стації конфедератам, серед яких був і він сам, теж долучає до цього вельми виразну мотивацію: «Lwowianie, że prawa wielkie mają od królów dawnych nie tylko stacyj, których nikomu nie powinni dawać, i samemu królowi, ... tymi się nam szczycili i od stacyj uwolnienia chcieli. Ale u nas prawo natenczas w boku, tamegośmy nie przyjmowali»⁴⁵.

Згадане «право при боці», тобто право шаблі на грабунок мирного населення, можна проілюструвати величезною кількістю прикладів — як у мирні дні (зокрема, на постоях війська, що часто перетворювалися на катастрофу для цілої округи⁴⁶), так і, зрозуміло, під час «щасливої війни» на території ворога. Тут право грабунку і насильства, нібито заборонених військовими статутами, набирало чинності після виконання певного неписаного ритуалу, про який 14 І 1664 згадує у щоденнику Почобут, описуючи перехід московського кордону: «...za najściem о półtory mile w moskiewską ziemię sam [польний гетьман Міхал Пац. — Н.Я.] ogień włożył w dach jednej słobody, która na granicy była, dawszy w imię Boże licencyją [дозвіл] palić i ścinać»⁴⁷ . Не легшим для населення був зворотній марш із театру війни — вже по власній території. Описуючи один із таких маршів — повернення 1634 р. війська через Білорусь зі Смоленської війни, Альбрихт Станіслав Радзивил порівнює його з нападом ворога: «Wesoło więc wracało wojsko ciesząc się pokojem, a jeszcze więcej radując się nadziej ą powrotu do ojczyzny, która ze smutkiem ich przyjęła na swe łono, kiedy żołnierze jak wrogowie niszczyli dobra szlzcheckie, duchowne i królewskie. Litwa najbardziej ucierpiała... była prawiejak po napadzie nieprzyjacielskim... i nie wiadomo, czy nieszczęśliwi nie woleliby wojny od takiego pokoju»⁴⁸.

Коли ж війна точилася на власній території як громадянська, «право шаблі» не вирізняло серед мирного населення «наших» і «їхніх»: вояки однаково завзято грабували тих і тих. Численні охоронні універсали Богдана Хмельницького, що містять грізні застереження проти козацьких грабунків у православних монастирях та українських містах⁴⁹, краще за будь-які інші докази свідчать про «нормальність» козацького війська під цим оглядом.

⁴³ Воссоединение Украины c Россией. Документы и материалы. В 3-х т. — Москва, 1954. — Т. 2. — С. 43.

⁴⁴ Леп'явко С. Козацькі війни... — С. 163.

⁴⁵ Pamiętniki Samuela i Bogusława Kazimierza Maskiewiczów... — S. 185-186.

⁴⁶ Окрім документів, листування і сеймових та сеймикових матеріалів, про це свідчать численні публіцистичні твори того часу. Нагадаю, серед іншого, дві брошури популярного в Україні Шимона Старовольського «Zguba ojczyzny stacja» (б.м., б.д.) та «Stacje żołnierskie» (Краків, 1636; 2-ге вид.: Люблін, 1638). Перша з брошур передрукована: Starowolski Sz. Wybór 2 pism/ Przekład tekstów łacińskich, wybór i opracowanie Ignacy Lewandowski. — Wrocław etc., 1991 (Biblioteka Narodowa, nr 272). — S. 194-208.

⁴¹ Pamiętnik... — S. 188.

⁴⁸ Radziwiłł A.S. Pamiętnik o dziejach w Polsce. T. 1. — S. 379 (запис у квітні 1634 p.).

⁴⁹ Універсали Богдана Хмельницького, 1648-1657 / Упор. І. Крип'якевич, І. Бутич. — К, 1998: Густинському монастирю 1648 р. (с. 76), місту Ніжину 1650 р. (с. 108), Мгарському монастирю 1651 р. (с. 117), київським міщанам 1653 р. (с. 133) та ін.

Для порівняння, аналогічні безчинства супроводжують на теренах Польщі протиборство прошведських і антишведських сил під час «Потопу», тобто у 1655-1660 рр., коли, за в'їдливою реплікою Якуба Лося, «nasze zaś wojska, nie więcej tylko Wielką Polskę zrabowały, tak pospolitego ruszenia jako i kwarciana hołota, za to że wpuścili Szwedów. Szukali ich też i we skrzyniach»⁵⁰. Кількаразових спустошень зазнавали ті населені пункти, які переходили з рук у руки або й просто лежали на шляху військових маршів. Як свідчить тойтаки Лось, Краків був «pierwiej od naszych, a potem od nieprzyjaciela złupiony»⁵¹. Підкарпаття (Сяноцька та Перемишльська землі), зазнавши нищівних плюндрувань від козаків і татар в осінній кампанії 1648 р.⁵², повторно пережили це лихо в 1655-1657 рр. — уже від шведів і семиградського війська та союзного йому козацького полку Антона Ждановича⁵³. Такі самі хвилі — з різним складом виконавців насильства — по кілька разів перекочувалися через Волинь, Наддніпрянщину, Поділля, Білорусь (тут до коронних і литовських жовнірів та козаків долучилася російська армія, яка 1654 р. застосувала в Могильовському, Оршанському та інших повітах тактику випаленої землі, виводячи до Росії тисячні полони й спалюючи всі села поспіль незалежно від того, чи приймали їхні власники царське підданство, чи ні⁵⁴).

Зайве казати, що смерч війни, утілений у грабіжниках із шаблею при боці, не розрізняв мирного населення за конфесійною, становою чи етнічною ознаками. Ось приклад промовистої тотожності жертв із різною етнічною та конфесійною приналежністю: у волинському містечку Киселин, яке восени 1648 р. розграбували і спалили козаки спільно з татарами, з 35 християнських дворів уціліло 15, із 37 єврейських — 20 ⁵⁵.

⁵⁰ Łoś J. Pamiętnik... — S. 66.

⁵¹ Ibidem. — C. 63.

⁵² Пор. податковий реєстр Перемишльської землі 1651 р. зі згадками про дощенту спустошені й знелюднені (tota et integra desolata et depopulata) міста і села: Rejestr poborowy ziemi przemyskiej z 1651 roku / Wydali Zdzisław Budzyński i Kazimierz Przyboś. — Rzeszów, 1997. — S. 4, 11, 21, 30, 32 etc.

⁵³ Див. зокрема: Wolski K. Licholeciepo wojnach szwedzkich w dorzeczu średniego Sanu // Kwartalnik Historyczny. — 1957, T. 48, z. l. — S. 100-110; багато інформації також: Borcz A. Działania wojenne na terenie ziemi przemyskiej i sanockiej w latach «Potopu» 1655-1657. — Przemyśl, 1999.

⁵⁴ Сагановіч Г. Невядомая вайна... — С. 28-33.

⁵⁵ НБУ. — Ф. 83, № 52. — Арк. 9 зв.

Коли пригадати, що мешканці християнських дворів були українці, то отримаємо вельми промовисту пропорцію: у сплюндрованому містечку українців постраждало не менше як 100 осіб, євреїв — не менше як 85. Іще один приклад: улітку 1649 р. чернігівський полковник Мартин Небаба наказує своїм людям, що взяли в облогу місто Гомель: «Podyte, mołojcy dorodni hołowy, a dobywajte tych mieszczan i Lachów, których dobywszy wsiech wpień stynajte, żadnego nie żywiąc, miesto spalite...»⁵⁶. Як бачимо, життя міщаи-одновірців не становить жодної вартості в очах Небаби так само, як не брав його до уваги кн. Костянтин Острозький, чийого листа 1579 р. цитовано вище. Аналогічно поводить себе інша сторона. Описуючи взяття Мозиря в лютому 1649 р. литовськими загонами Януша Радзивила (а Мозир, нагадаю — це литовське, тобто «своє» для вояків місто), Богуслав Маскевич нейтрально фіксує: «Nasi też zaczętą, kontynuowali wiktorją, siekąc i paląc domy, a najbardziej Niemcy, którzy nie tylko samym Kozakom, ale niewiastom i dzieciom ich nie przepuszczając; kto mógł — uszedł, ale niewiele ich pouchodziło»⁵⁷. Мало допомагав у біді і шляхетський статус. Як нарікає одна білоруська вдова-шляхтянка, чий двір розграбували «свої» жовніри в 1662 р., вони «gorsi Moskwy, gorsi od nieprzyjaciela»⁵⁸. Проте найбеззахисніший стан — селяни — таки потерпав найбільше. Трагедію мирного селянського населення, яке металося між двома протиборчими сторонами, не знаходячи порятунку від насильства ні там, ні там, з особливо яскравою силою передає один з епізодів голодної збаразької облоги, описаний під 20 серпня 1649 p.: «Chłopi, którzy się do nas z włości przed oblężeniem byli zawieźli, że z głodu bardzo pochorzeli i umierali, do domów wypuszczono ich z miasta od nas, gdy miłosierdzia, którego się spodziewali od Kozaków nie otrzymali, zaraz Tatarowie z żonami i dziećmi o cztery tysiące dusz utriusque sexus [обох статей] zagarnęli. Inszych, co między rowy uciekali, siekli, strzelali, na co drudzy pozostali w mieście chłopi patrzali»⁵⁹.

⁵⁶ Sprawy i rzeczy ukraińskie. Materjały do dziejów kozaczyzny i hajdamaczyzny / Wyd. Fr. Rawita-Gawroński. — Lwów, 1914. — S. 126.

⁵⁷ Pamiętniki Samuela i Bogusława Kazimierza Maskiewiczów... — S. 263.

⁵⁸ Цей епізод описав Пасек: Pasek J.Ch. Pamiętniki... — S. 120. ⁵⁹ Relacje wojenne z pierwszych lat walk pobko-kozackich... — S. 158.

Окремою, досі дражливою з погляду «національної історії» проблемою залишається пограбування козаками церковних осередків. Згідно з парадигмою «національної історії», козак був головним захисником православної віри, тож українським історикам досі доводиться соромливо відводити очі від епізодів плюндрування храмів чи збиткування над священиками. Тимчасом цей непривабливий бік козацьких воєн повністю втратить своє «козакофобське» навантаження, коли ми поставимо його в ширший контекст «жовнірської віри», тобто тих вельми поверхових релігійних навичок, якими задовольнявся професійний «рицарський люд»⁶⁰. До цього додавалося зневажливе ставлення до священнослужителів узагалі, на докази чого натрапляємо в багатьох жовнірських щоденниках і з чим уповні солідаризуються козаки, бо й на їхню думку, як скаже без риторичних тонкощів чигиринський полковник Федір Вишняк, «і wasi xięża, і nasi popi — wszyscy z kurwy synowie»⁶¹. З іншого боку, церковні матеріальні цінності були такою самою «здобиччю», як і все інше, відтак у цій якості втрачали сакральну недоторканність. Переконливим прикладом такого сприйняття може служити епізод із московської війни 1611 р., коли жовнірам за браком готівки заплатили коштовностями з царської скарбниці, серед яких була й «statua Zbawiciela odlana bez wydrążenia ze złota, wysokości człowieka zwyczajnego wzrostu, 360 funtów ważąca, którą oni porąbaną na sztuki rozchwytali»⁶² (характерно, що в реляції жовніра, безпосереднього учасника подій, цей самий блюзнірський вчинок передано набагато нейтральнішим висловом: «porąbawszy na sztuki podzielili»⁶³).

⁶⁰ Див. про цс також докладніше: «Релігійні конверсії...» у цій книжці.

⁶¹ Jakuba Michalowskiego... księgapamiętnicza. — S. 373. Тут у публікацію вкралася очевидна помилка: репліку Вишняка, звернену до ченця-кармеліта на переговорах у Переяславі в січні 1649 р., передано як «nasi xięża і nasi popi», хоча Вишняк вочевидь не міг назвати ксьондзів «нашими», а надто звертаючись до ксьондза з ворожого табору.

⁶² Kronika Pawła Piaseckiego, biskupa przemyślskiego. — Kraków, 1870. — S. 240.

⁶³ Scibor-Marchocki M. Historia wojny moskiewskiej / Wyd. przez Redakcję «Orędownika». — Poznań, 1841. — S. 111.

Війни середини XVII ст. подають історикові безліч доказів того, наскільки мало важив фактор конфесійної належності вояка, коли йшлося про можливість отримати здобич — або в самому храмі, або пограбувавши людей Церкви. «Jakoż i kościół tam niedaleko wyłupili litewscy», — спокійно зауважує Якуб Лось в оповіді 1666 р. про те, як коронне військо, захопившись грабунками сусідніх сіл, затрималося з переправою через р. Нотець у Куявії⁶⁴. Ще приклад: у липні 1648 р. київський воєвода Януш Тишкевич послав 400 жовнірів обороняти Бердичів і, зокрема, розташований тут багатий бернардинський монастир, якого сам заснував. Далі надамо слово одному з потерпілих бернардинців: «Oni przyszedszy kazali mnichom precz, bo was potopiemy... i więcej niżli na 30 tysięcy srebra kościelnego odjechali»⁶⁵. А ось зразок аналогічних козацьких дій у липні того самого 1648 р., засвідчений універсалом Богдана Хмельницького з наказом покарати козаків, які пограбували Прилуцький Густинський монастир: «Иноков велице побожних нападши... зпустошили, чернцов окрутне мордовавши збили, а инных людей, ктиторов мЂсца того святого насмерть позабивали, речи и спряты церковные кгвалтовне пошарпали»⁶⁶. Грабунки нерідко супроводжувалися профануванням святинь, у тому числі власної конфесії, що могло символізувати утвердження над противником, якого з цієї святині вибито. Схоже, саме так можна зінтерпретувати долю львівського православного собору св. Юра, захопленого козаками у жовтні 1648 року. Ось реляція про цей епізод війни: «Naostatek w cerkwi s. Jura niemało męszczyzn pozabijali przez okna, do których drabiny przystawiali, do ludzi jako do żubrów strzelając, a potym cerkwi dostawszy białe głowy Tatarzom, lubo były religiej greckiej, zaprzedali. Co zrobiwszy tam się Głowacki pułkownik z swoim pułkiem położył»⁶¹ (православний хроніст додає ще одну колоритну деталь, яка мусила вразити уяву міщан своєю «безбожністю»: «Замку Високого добули і люд вистинали, также по кляшторах все побрали і по церквах... У церкві святого Юр'я трупа 54 забитих людей, і татарин, на самий престол упадши, розбився»⁶⁸).

⁶⁴ Łoś J. Pamiętnik... — S. 123.

⁶³ З листа о. Старовольського від 15 VII 1648: BJ, rps 90, k. 5 v.

⁶⁶ Універсали Богдана Хмельницького... — С. 78 (універсал від 12 VII 1648).

⁶⁷ Лист-новина зі Львова від 13 X 1648: BCz, rps 143, s. 298.

⁶⁸ Львівський літопис // Бевзо О.А. Львівський літопис і Острозький літописець... — С. 123.

Навіть із такого побіжного огляду, який запропоновано тут, можемо переконатися: а) наскільки схожим було самосприйняття професійними вояками (і коронними жовнірами, й козаками) себе та своїх партнерів/противників по бойових діях; б) якими специфічними критеріями окреслювалося поняття «рицерського/козацького хліба»; в) які неписані правила поведінки й пріоритети досконалості мали силу в цьому середовищі. Це дозволяє говорити про існування — принаймні, в комунікативному просторі Речі Посполитої, а, можливо, почасти й Криму — окремої, функціонально спеціалізованої субкультури, котра «обслуговувала» всіх людей ризику і в котрій мотив фахової самоідентифікації домінував над етнічною чи конфесійною тотожністю. Це набуде особливого значення, коли ми пригадаємо, яким строкатим за мовною, етнічною та віросповідною ознаками було населення Речі Посполитої. Очевидно теж, що це додасть клопоту дослідникам козацьких воєн середини XVII ст., оскільки зруйнує чорно-білу (таку зручну для сортування фактів!) дихотомію «наших» і «їхніх».

Синдром «перевернутого світу»

Другою важливою проблемою, опрацювання якої, на мою думку, може суттєво скориґувати наші погляди на «велику війну», є «дешифрування» властивих часові стереотипів сприйняття воєн і взагалі соціальних катаклізмів. Вони відлунюють поміж рядків більшості джерел XVII ст., але ми їх «не чуємо», бо наше вухо «безнадійно зіпсоване» кількома хвилями пізніших світоглядних модернізацій — від Просвітництва аж до епохи інтернету. Тимчасом, схоже, саме вони, ці досі не проаналізовані нами натяки й обмовки, здатні підвести набагато ближче до нездійсненної мрії історика — історії «як вона була насправді», бо дають шанс зрозуміти, нехай і з величезною дозою гіпотетичності, найголовніше: чим керувалися люди XVII століття, коли робили те, що робили?

А що ця розвідка має пілотний характер, то дозволю собі «вихопити» з багатьох можливих сюжетів, дотичних окресленої проблеми, лише один — я дала йому умовну назву «синдром перевернутого світу». Мова піде про сприйняття подій тогочасними людьми й про відповідну модель їхньої аиормативної — аґресивної чи захисної — поведінки, спричиненої тим, що звичний порядок речей «перевернувся» у головах цих людей, коли запалала велика війна.

I

Почати варто з того, що війна розламала усталений плин життя ударом гострим і неочікуваним. Із-поміж багатьох доказів її несподіваності для мирного обивателя (навіть київського, який за логікою територіальної близькості мав би бути поінформований — бодай із чуток — про назрівання вибуху в Запорожжі) згадаю такий курйозний факт: Києво-Могилянський колеґіум, готуючись у 1648 р. до візиту високого гостя — кн. Яреми Вишневецького, видав у Лаврській друкарні текст віршованої вистави-декламації, датований наперед — 1-м травня⁶⁹, тобто днем, коли, очевидно, мали вітати князя. Тимчасом уже 20 лютого коронний гетьман перемістив військо до Корсуня, тобто ознаки наближення війни були в поінформованому середовищі очевидними⁷⁰. Не менш характерно, що сам князь — людина, на відміну від київських професорів, військова, отримав звістку про те, що «Chmielnicki jakiś zebrawszy trochę hultajstwa z Zaporoża spędził pułk korsuński», ще 15 лютого, але не надав їй жодного значення: у березні-квітні він безвиїздно мешкав у себе в Лубнах, і саме звідси аж наприкінці квітня вислав слугу, Богуслава Маскевича, до ставки коронного гетьмана на правий берег Дніпра, аби дізнатися, що ж там діється⁷¹.

⁶⁹ Назва цього тексту: Maiores illustńssimorum principium Korybut Wiszniewiecciorum in suo nepote Principe Ieremia Korybut Wiszniewiecki... redivivi. Ab auditoribus eloquentiae in Collegio Mohilaeano Kioviensi ... celebrati. Унікат зберігається: РДАДА, ф. 381, № 1767. Фраґменти опубліковано: Radyszewśkyj R. Roksolański Parnas. Polskojęzyczna poezja ukraińska od końca XVI do początku XVIII wieku. — Kraków, 1998. — S. 215-230.

⁷⁰ Детальний огляд перших повідомлень за лютий-березень 1648 р. про початок козацького повстання див.: Грушевський М. Історія України-Руси. Т. 8, ч. 2. — С. 165-181.

⁷¹ Pamiętniki Samuela i Bogusława Kazimierza Maskiewiczów... — S. 237-239.

Показово теж, що інформація про початок козацького повстання, яка дійшла до Вільна наприкінці травня 1648 р., тобто вже після розгрому й полону обох коронних гетьманів, не справила належного враження на литовського польного гетьмана Януша Радзивила⁷².

Тож не дивно, що ця війна — для обивателя несподівана, а з огляду на участь у ній татар іще й безбожна — бачилася в категоріях доти небувалої, замалим не апокаліптичної. Саме з цього акценту, вплетеного в урочистий парафраз Верґілієвої «Енеїди», розпочинає свою поему «Wojna domowa» (1660 р.) Самуель Твардовський: «Wojnę powiem okrutną, sroższej której ani krwawszej nigdy nie było»⁷³. Такій війні, звичайно ж, мусили передувати знамення, тож у джерелах не бракує описів дивних явищ, комет тощо, як і посиленої уваги до старозагювітиих пророцтв, де шукалося провіщення цих страшних часів. Наприклад, описуючи одне з таких чудес — явлення 10 XI 1648 в небі над Любліном хреста, що перемінився на меч, далі на вогненну стрілу, батіг і, врешті, покров над містом, і це нібито врятувало Люблін від захоплення козаками й татарами, — домініканець Павел Рушель не забуває нагадати застереження пророка Осії: «Venerunt dies visitationis, venerunt dies retributionis. Prszyszły dni nawiedzenia, pszyszły dni nagrodzenia, jako niekiedy mówił Ozeasz prorok do ludu Izraelskiego (cap. 9), kiedy ich Bóg miał karać. Przyszedł też czas, aby Bóg nawiedził karaniem swym i Koronę Polską...»⁷⁴. Один із найяскравіших зразків погляду на війну як передвизначену Богом саме на 1648 рік подає хроніка заславського єврея Натана Ганновера, кабаліста й містика, «Yeven Metzula»⁷⁵ (як і в інших випадках — це пророцтво post hoc, бо хроніку, судячи зі згадок про ті чи ті події, написано не раніше 1652 р.; видано у Венеції в 1653 р.). Авторська передмова до хроніки присвячена саме цьому:

«Я тот муж, глаза которого узрели жезл гнева, каким разил господь народ израильский... Об этом бедствии предостерегал царь Давид в 32-м псалме, в котором сказано: "За то помолится тебе каждый праведник в то время, когда тебя можно будет найти", дабы избежать бедствия. Сумма числовых значений букв, входящих в слова "время, когда тебя можпо будет найти", равняется числовому значенню такой фразы: "православний u татарин соединились вместе (пес й кот), чтобы в этом 5408 [1648] году уничтожить народ израильский, который уподобился заблудшей овце»⁷⁶.

⁷² Wisner H. Janusz Radziwiłł wobec wybuchu powstania 1648 roku od śmierci Władysława IV do elikcji Jana Kazimierza / / Україна в Центрально-Східній Європі... — С. 182.

⁷³ Twarclowski S. Woyna domowa z Kozaki y Talary, Moskwą potym Szwedami y z Węgry... — W Krakowie, W druk. u wdowy Łukasza Kupisza, 1660. — S. 1.

⁷⁴ Цит. за фраґментами з брошури Рушеля, наведеними у статті: Sysyn F. A Curse on Both Their Houses: Catholic Attitudes toward the Jews and Eastern Orthodox during the Khmel'nyts'kyi Uprising in Father Paweł Ruszel's «Fawor niebieski» // Izrael and the Nations. Essays Presented in Honor of Shmuel Ettinger. — Jerusalem, 1987. — P. XXI. Брошуру видано в Любліні 1649 p.; вірш із «Книги пророка Осії», який цитує о. Рушель, в українському канонічному перекладі звучить так: «Прийшли дні відвідин, прийшли дні заплати» (Ос. 9, 7).

⁷⁵ Назва хроніки «Явен метнула» запозичена з Біблії (Пс. 69, 3); в українському канонічному перекладі це словосполучення передається як «глибоке багно» (лат. caenum profundissimum — найглибший бруд). За коментарем Саула Борового, тут присутня гра слів: jawein (yeven) у гебрайській писемності, крім значення «багно», «пучина», означало також «грек», а в XVI-XVII ст. — взагалі християнин грецького віровизнання (Еврейские хропики XVII столетия (Эпоха «хмельпичины») // Исследование, перевод и комментарии С.Я. Борового. — Москва-Иерусалим, 1997. — С. 138). Хроніка неодноразово перевидавалася різними мовами, причому й сама її назва перекладалася по-різному (пор. в американському виданні 1950 p. «Abyss of Despair»; інший англомовний варіант — «Deep mire»: Nadav M. The Jewish Community of Nemyriv in 1648: Their Massacre and Loyalty Oath to the Cossacks // HUS. — 1984, vol. VIII, nr 3/4. — P. 376). Тут і далі я цитуватиму Ганновера в перекладі Борового «Пучина бездонная». Щодо наукового огляду єврейських хронік часів Хмельниччини, то найдокладнішим є: Weinryb B.D. The Hebrew Chronicles on Bohdan Khmel'nyts'kyj and the Cossack-Polish War // HUS. — 1977, vol. l, nr 2. — P. 153-177.

⁷⁰ Еврейские хроники... — C. 83 (коментар до кабалістичних підрахунків Натана Ганновера на с. 138-139). Докладніші цифрові підрахунки див. теж у перекладі Маєра Балабана «Jawein Mecula t.j. Bagno głębokie» (Sprawy i rzeczy ukraińskie..., s. 10-11).

Неймовірність подій передано в рефлексіях сучасників як відчуття переміни звичного порядку речей на свою протилежність — «перевертання світу». Це зафіксовано на кількох рівнях — соціальному, символічному, містичному. Наприклад, соціальна драбина бачилася перевернутою в буквальному, тілесному сенсі: Богдан Хмельницький каже королівським комісарам на переговорах у Переяславі в лютому 1649 р.: «Nauczu was wsiech Lachów dohory nogami, i podepczu tak, że będziecie pod mojemi nohami»⁷⁷; до того самого образу вдаються козаки, говорячи випадковому співрозмовникові-шляхтичу:

«Pierwiej języki ludzkie w tył się obrócą, niżeli Lachowie nad nami będą panować»⁷⁸. Через тілесний образ перевороту звичної соціальної структури передає перебіг подій і львівський городянин і поет Бартломей Зиморович: «Nasi właśni najmyci, smrodliwi gnojkowie, / Nam panom swym dziedzicznym usiedli na głowie»⁷⁹ (втім, антропоморфна метафора такого змісту звичайна для барокової поезії; пор. в анонімному вірші на розгром козацького повстання Тараса Трясила 1630 p.: «Na karki nam nastąpili, / Pod nogami którzy byli»⁸⁰).

«Перевертання світу» в знакових, символічних діях фіксується через ширшу палітру варіацій, хоча без спеціального дослідження неможливо з певністю сказати, чи такі випадки траплялися насправді, чи про них розповідали тому, що так мало би бути згідно з сакральним прецедентом, описаним у Святому Письмі. Це, наприклад, стосується переміни семіотики коштовних речей, які нібито втратили звичну вартість. Два такі епізоди, зокрема, є в хроніці Натана Ганновера, і то перший із них безпосередньо відсилає читача до пророцтв Єзекіїля: «В поле было набросано золото, серебро, одежда, по не нашлось пи одного єврея, который подбирал бы это. Так в этот час исполнилось над ними проклятие: "Свое серебро и золото вы побросаете на улицах и перекрестках"»⁸¹. Ледь не дослівно те саме повторене у хроніці Меєра зі Щебжешина «Tsok Haittim», уперше виданій у Кракові 1649/1650 р. — але вже не стосовно євреїв, а стосовно втікачів-поляків: «По дорогам бродит множество лошадей, валяется золото и серебро, которое никто не подбирает»⁸².

⁷⁷Jakuba Michałowskiego ... księga pamiętnicza- S. 374.

⁷⁸ Ibidem. — C. 389 (інформація з листа Лукаша Мясковського від 23 IV 1649).

⁷⁹ Zimorowic B. Sielanki nowe ruskie różnym stanom dla zabawy / Wyd. KJ. Turowski. — Przemyśl, 1857. — S. 73.

⁸⁰ Цит. за: Nowak-Dłużewski J. Okolicznościowa poezja polityczna w Pobce. Dwaj młodsi Wazowie. — Warszawa, 1972. — S. 9.

⁸¹ Еврейские хроники... — C. 108. Прокляття — це парафраз з Єз. 7,19: «Вони повикидають на вулицю і срібло своє, за ніщо їхнє золото стане». У коментарі Саула Борового тут є, очевидно, друкарська помилка: цитату віднесено до Єз. 7, 15 (с. 146, прим. 93).

⁸² Там само. — С. 167. У перекладі Борового ця хроніка носить назву «Тяготы врсмеп» (у давнішому російському виданні — «Бедствия времен»; в англомовному обігу — «Stress of the times»: Nadav M. The Jewish Community..., p. 376).

На той факт, що біблійний топос абсолютного знецінення коштовностей використовувався у текстах учених людей як метафора граничної фази нещасть, вказує його присутність і в інших пам'ятках, не пов'язаних із нашою війною. У хроніці лютеранського пастора Мартіна Бера, де, серед іншого, змальовано перебування коронних жовнірів у Москві в 1611-1612 рр. (звичайно, за чутками, бо самого пастора на той час не було в Москві), картина бешкетів і грабунків у фіналі всієї епопеї набуває згаданих вище есхатологічних ознак: «Своевольные солдаты стреляли в русских жемчужинами величиною в добрый боб и проигрывали в карты детей, отнятых у бояр и купцов именитых»⁸³ . А тепер порівняймо схожий за підтекстом епізод з «Анналів» краківського ксьондза Станіслава Темберського, де описано панічну втечу коронного війська з-під Пилявців восени 1648р. — подію в очах сучасників нечувану: «В одного була делія [vestis], підшита соболиним хутром і оторочена по краях діамантами, що коштувала 80 тис. флоренів; натрапивши на неї, татарський пахолок [calo] накрив нею спину коня з наміром приховати [для себе] здобич»⁸⁴.

Утім, можливість «есхатологічного» типу поведінки не лише в уяві людей книжної культури, але й у реальному житті, підтверджують документально засвідчені епізоди ірраціональних руйнувань з боку обох протиборчих сторін. У фіскальних присягах згадується, що козаки, захопивши Кременець, викидали майно городян із будинків на вулиці й спалювали, а переходячи села, розкопували греблі й палили млини⁸⁵;

⁸³ [Мартин Бер]. Летописъ московская c 1584 г. по 1612 // Сказания современников о Дмитрии Самозванце. Ч. 1. Изд. 3-е. — СПб, 1859. — С. 142.

⁸⁴ Temberski S. Annales 1647-1656 / Ed. Wiktor Czermak. — Cracoviae, 1897 (Scriptores Rerum Polonicarum, t. 16). — P. 89 (Переклад з лат. мій — Н.Я.).

⁸⁵ НБУ. — Ф. 83, № 53. — Арк. 32, 43 й далі.

порівняймо схожий тип поведінки коронних жовнірів, зафіксований у щоденнику білоцерківської кампанії 1651 р. Анджея Мясковського, де описується взяття Паволочі, супроводжуване ірраціональним випаленням міста й околиць:

«...Do ostatka wszystko miasteczko z gruntu, tak jak zamek z folwarkami, w proch spalone ... Nawet i dęby, któremi zamek i miasteczko otoczone było, mało co cieńsze od beczek piwnych wareckich i te wypalone, owo zgoła wszystko ogniem i mieczem wygubione»⁸⁶.

Можна припускати, що йшлося про тотальне знищення всього, що асоціювалося з образом ворога. На той факт, що рядовий польський обиватель міг саме так сприймати мету війни, вказують панічні чутки про нібито сказану Богданом Хмельницьким фразу: «...Ja chcę wszystkich wygubić, iżby ani jednego Lacha na świecie nie byto»⁸⁷. Мартирологічна стилістика єврейських хронік підсилює цей мотив есхатологічною безвихіддю: козацьке військо ототожнюється з «брамою смерті», що нею відає Бог (Пс. 68, 21)⁸⁸, і це надає йому магічної, невідворотної сили, яка досягає жертву скрізь і руйнує все дощенту: «Не защищаясь, они шли на заклание. Если в дом, где были сотни евреев, входил даже один православный — они не сопротивлялись ему, и один убивал их всех»⁸⁹. [...] Враг подстерегал по всем углам, и стража стояла со всех четырех сторон [в англійському перекладі точніше: east and west, north and south], дабы ни один єврей не мог спастись... [...] Кто может счесть ... мученически погибших в городах округи Немирова, в степи и в лесах, на перекрестках дорог, в пещерах и в горах. [...] Бунтовщики подошли со всех сторон, c востока и севера, запада и юга... [...] Весь город был разрушен до основания; окна и печи в домах были разломаны все до одной»⁹⁰.

⁸⁶ Relacje wojenne z pierwszych lat walk polsko-kozackich... — S. 280. Атрибутація авторства даного діаріуша — у передмові видавця Мирослава Наґельського, с. 43.

⁸⁷ Jakuba Michałowskiego... księga pamiętnicza. — S. 389 (з листа Лукаша Мясковського від 23 IV 1649, якому про це оповідав якийсь Лозинський). Про panicus terror [панічний страх] серед мешканців Варшави див. там само, с. 268, 279.

⁸⁸ Тяготы времен... — С. 182 (коментар щодо «брами смерті», але псалом тут указано помилково як 67-й).

⁸⁹ Пучина бездонная... — С. 105; цей самий мотив: Тяготы времен... — С. 169.

⁹⁰ Тяготы времеи... — С. 159, 169, 172. Англійський ритмізований переклад: Nadav M. The Jewish Community of Nemyriv... — P. 388-393.

З українського боку сприйняття конфлікту як такого, що тягне за собою тотальне знищення ворога, відлунює у містичній метафорі «очищеної землі». Вперше ми зустрічаємося з нею у вірші, який, імовірно, декламували студенти Києво-Могилянського колеґіуму, вітаючи урочистий в'їзд Богдана Хмельницького до Києва наприкінці 1648 р.:

Честь Богу, хвала, навіки слава Войську Дніпровому,

Же з Божей ласки загнали ляшки ку порту Вісляному.

А род проклятий жидовський стятий, чиста Україна...⁹¹

Через кілька років про «очищення благословенної країни» згадає і архідиякон Павло з Алеппо, який у почті антіохійського патріарха Макарія переїжджав 1654 р. через Україну, прямуючи до Москви⁹²: «Но сколько ляхов перебили казаки! сотни тысяч с женами и детьми, не оставляя из них ни единого. ... Что касается породы жидов и армян⁹³, то их вконец истребили.... Хмель (да будет долга его жизнь!), завладев этими многочисленными городами, истребил в них целиком все чужие народы, и теперь эта страна занята чисто-православными казаками. [...] О, какой это благословенный народ! И какая это благословенная страна! Великое достоинство ее в том, что нет в ней совершенно ни одного чужого иной веры, а только чисто-православные, верные и набожные».

⁹¹ Українська поезія. Середина XVII ст. // Упор. В.І. Крекотень, М.М. Сулима. — К., 1992. — С. 100; припущення про місце декламації — с. 592.

⁹² Записки архідиякона Павла далі цитуватимуться за відомим перекладом Г. Муркоса, перевиданим як вибірка українських епізодів під назвою: Путешествие антиохийского патриарха Макария в Украину в половине XVII века, описанное его сином, архидиаконом Павлом Алеппским. — К., 1997. — С. 33, 40.

⁹³ Це характерна деталь, яка добре ілюструє умовний характер «літературного» наративу: вірмени серед жертв війни насправді не згадуються, тож цей та кілька інших антивірмепських випадів є насправді екстраполяцією православно-вірменських суперечностей на Сході. Коментар до цього нюансу записок архідиякона Павла див. теж: Плохій С. Хмельниччина та євреї: причинки до ідеології повстання // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Історичні та філологічні розвідки, присвячені 60-річчю академіка Ярослава Ісаєвича. — Львів, 1998- С.484.

Наступна за цим похвала «вірних і набожних», що населяють «благословенну» країну, дозволяє розгледіти той сакральний першовзірець, на який орієнтується Павло з Алеппо і про який «не договорюють» київські спудеї. За текстом Павла, люди цього «благословенного народу», «быв в плену и рабстве, теперь живут в радости, веселье и свободе»; вони «громогласно исповедуют свою веру c новым рвением»; їм властиві «чрезвычайная набожность, богобоязненность и смиренне»; вони «живут, довольствуясь весьма малым»; врешті, «нет у них ни воров, ни грабителей», а сама їхня земля сповнена «всяких благ» — дітей, дарів природи, свійської худоби й птиці і т.д.⁹⁴. Коротше кажучи, цю ідилію описано в категоріях «нового неба й нової землі», обіцяних Богом після покарання та очищення людей від гріхів⁹⁵.

Однак, як і в сюжеті про символічне знецінення коштовностей, книжний канон має перегуки з реальними подіями — звісно, не в ідилії «чистої землі», а речах набагато жорстокіших, а саме — способах фізичного знищення чужих, тобто «очищення» землі в буквальному сенсі. Під цим кутом зору варта уваги різниця у каральних практиках коронного та козацького військ. Жовніри, як правило, садять полонених на палю: цей вид страти фіксується у військовому побуті Речі Посполитої з другої половини XVI ст. (ймовірно, як орієнтальна репліка), традиційно служачи покаранням за зраду під час бойових дій або шпигунство; схоже, саме такий зміст вкладався у цю страту й під час нашої війни, бо немає випадків посадження на палю жінок та євреїв, які не могли вважатися ні учасниками війни, ні військовими зрадниками. Козаки натомість доволі часто топлять полонених, ясно — тих, кого татари не прихопили за живий товар. Характерно, проте, що потопленням знищується не так збройний противник, як католицьке духівництво та євреї, тобто знакові постаті носіїв іншої віри. Саме на таке знакове навантаження цього різновиду терору вказують численні випадки, коли жертву було би, з дозволу сказати, «простіше» вбити на місці, а проте її переміщують до води й топлять, як наприклад у Києві в березневому погромі 1649 р., що його описав очевидець Йоахим Єрлич: «Księży człowieka 113 dusz zebrawszy, na Dniepr z czółen w wodę wpychali»⁹⁶. Варто нагадати також довоєнні випадки, коли 1618 р. козаки «под льод подсадили води пити» унійного митрополичого намісника Антонія Грековича чи коли 1632 р. погрожували київським професорам, підозрюваним у прокатолицьких симпатіях, що нагодують ними шлунки дніпровських осетрів. Найімовірніше, за такою стратою стояло уявлення про «нечисту» смерть⁹⁷, яка прокладає жертві пряму дорогу до пекла, внаслідок чого земля «очищається». На таку думку наштовхує дещо пізніша репліка — з часу чигиринських воєн 1670-х, де натрапляємо на схожу символіку «скверної» крові, відправляти яку до пекла очищаючи землю — «праведно»:

Дождь идет частый, скверна кров поганских башей

Дождем да истєкаєт скоро c земли нашей!

Недостойна тых псов кров, дабы нам свЂтила,

Праведно єст, бы псов кров дождем во ад снисходила...⁹⁸

На підставі порівняння згаданих вище репресивних практик ніби напрошується висновок, що коронні жовніри вели війну за неписаними «правилами» насильства, а козаки — пливучи за стихією терору. Однак такому прямолінійному висновкові суперечить той очевидний факт, що козацьке військо, на відміну від коронного, у подіях середини XVII ст. не було суто вояцькою спільнотою, бо вже з літа 1648 р. втягнуло в себе велику масу непрофесійного елементу — міщан і селян, для котрих згадані на початку цієї розвідки «правила війни» не становили органічної норми поведінки (за винятком гонитви за здобиччю, але для цього навряд чи потрібні були спеціальні навички, і саме прагненням легкої здобичі недоброзичливий до «посполитих людей» козацький хроніст пояснить

⁹⁴ Путешествие антиохийского патриарха... — С. 35, 41, 44 та ін.

⁹⁵ Пор у Св. Письмі: Іс. 65.17; Єр. 33, 8; Єз. 36.25, 33; 43.8; Об. 21.1. ⁹⁶ Jerlicz J. Latopisiec albo kroniczka / Wyd. K.Wł. Wojcicki. T. 1. — Warszawa, 1853. — S. 97.

⁹⁷ Про воду як місце «нечистої» смерті в уявленнях людей того часу ширше див. мою статтю: «"Чоловік добрий" і "чоловік злий": з історії ментальних установок в Україні-Русі кінця XVI — середини XVII ст.» // Mediaevalia Ucrainica: ментальність та історія ідей. Т. 1. — К., 1993 (у переробленій версії цієї статті, вміщеній до даної книжки, цей сюжет скорочено).

⁹⁸ Українська поезія. Середина XVII ст. — C. 118.

⁹⁹ Літопис Самовидця / Підготував Я.І. Дзира. — К., 1971. — С. 57.

їх наплив до війська: «Так усе, що живо, поднялося в козацтво, же заледво знайшол в яком селі такого человіка, жеби не міл албо сам, албо син до войска ити... А то усе діялося задля того, же ирошлого року [ 1648. — Н.Я.] збагатилися шарпаниною добр шляхецких і жидовских и иных людей...»⁹⁹). Як відомо, бойові сили Хмельницького в окремих кампаніях складалися більш як наполовину з некозацького елементу¹⁰⁰, а тимчасом стан джерел є таким, що в багатьох випадках годі встановити, кому належать ті чи ті вчинки й репліки — щойно покозаченим, не виключено — всього на один похід, селянам і міщанам чи професійним воякам (і «добрим», і «черні»: історики найчастіше ототожнюють її з некозацьким простолюдом, хоча насправді синонімом останнього є слово «плебс», а під «черню» можуть ховатися, судячи з паралельної військової термінології коронного війська, шерегові козаки й пахолки).

Для випадкового, «одноразового» континґенту козацької армії війна була життєвим катаклізмом, а не тією буденною козацькою «роботою», де сьогодні виграють — завтра програють, сьогодні б'ються — завтра присягають на побратимство. Гадаю, власне до цього, невояцького середовища знаходили найпрямішу дорогу і релігійні мотивації війни¹⁰¹, і її провіденціалістські топоси, запропоновані людьми книжної культури (наприклад, порівняння Богдана Хмельницького з Мойсеєм, що вивів свій народ «з неволі лядської», чи згадане вище сприйняття тотальних спустошень як милого Богові «очищення землі»).

¹⁰⁰ Див. з-поміж останніх спеціальних робіт підрахунки Івана Стороженка за першим збором війська в липні 1648 р. на Масловому Стані та в окремих кампаніях: Стороженко І.С. Богдан Хмельницький і воєнне мистецтво у Визвольній війні українського народу середини XVII ст. — Дніпропетровськ, 1996. — С. 191-192 і далі.

¹⁰¹ Про спрощену картину релігійної свідомості українського простолюду див. ширше: Флоря Б.Н. Отражение религиозных конфликтов между противниками u приверженцами унии в «массовом сознаиии» простого населения Украины u Белоруссии в первой половине XVII в. // Брестская уния 1596 г. u общественно-политическая борьба на Украине u в Белоруссии в конце XVI — первой половине XVII в. Ч. 2. — Москва, 1996. — С. 151-174.

Окреме дослідницьке питання, на якому тут немає змоги спинитися детально: за якими ознаками можна відрізнити професійного вояка — козака чи шляхтича — від людини, що пристала до війська, не маючи відповідного досвіду. Як приклад, пов'язаний зі сказаним вище, згадаю своєрідний «провідеіщійний оптимізм», тобто певність того, що Бог постійно й незмінно опікає лише «нашу» сторону — «правильних» християн. Ось характерний епізод: один із бранців, переказуючи на допиті в липні 1648 р. чутки, що Владислав IV не помер, а втік до козацького війська, говорить: у нашому таборі постійно стоять три намети — один для Бога, другий для короля, третій для гетьмана¹⁰². Таку заяву неможливо уявити з уст професійного вояка: хоча він теж раз по раз згадує про Божу поміч, але, марновірно остерігаючись прогнівити Бога «пихою», сприймає кожний окремий бій, ба — кожну вдалу мить бою за одиничну, спеціально явлену ласку, бо кому Бог допоможе завтра — невідомо. Можна навести безліч прикладів на доказ такої специфіки «обережних» жовнірських апеляцій до вищої сили; обмежуся фраґментом напівприватної розмови козацького посла Богдана Пешти з членом московського посольства у Варшаві Григорієм Богдановим 9 V 1650 про плани Богдана Хмельницького: «...И как де мы до гетмана приЂдем, и гетман де и Войско Запорожское того терпЂти не будет и учнет помышлять ныне вскоре, как ему гетману и Войску Запорожскому Бог помощи подаст... А как де Господь Бог то дЂло приведет в совершенье [etc., etc.]»¹⁰³.

¹⁰² З листа Войтеха Мясковського від 4 VIII 1648: Szajnocha K. Dwa lata dziejów naszych, 1646, 1648. Opowiadanie i żródła. T. 2. — Kraków, 1900, nr 35.

¹⁰³ Цит. за: Грушевський M. Історія України-Руси. T. 9. — C. 44 (прим. 3).

Цілком очевидно, що розбіжності світоглядного порядку на зразок пунктирно зазначених вище, які відрізняли професійних козаків від щойно покозаченого простолюду, мусили проявлятися і в інших колізіях, опосередковано впливаючи на поведінку в бою, ставлення до старшини, противника чи мирного населення, сприйняття самої мети війни тощо. Очевидним також є і те, що аналогічного «розсортування» потребують свідчення про війну ворожої сторони. Адже, як відомо, — це не лише жовнірські та шляхетські (тобто, теж свого роду «рицерські») репліки, а й наратив осіб духовного стану та міщан, у тому числі євреїв, які особливо потерпіли від повстання. Тут, проте, справа ускладнюється тим, що за багатьма наративами височіє літературний канон, зіпертий на прецедент Св. Письма чи на мандрівний топос, внаслідок чого достовірність описаного стає, м'яко кажучи, сумнівною. Далі я спробую навести кілька таких шаблонів, аби показати, які «підводні мілини» можуть чекати на історика, який надто буквально довіряє джерелу.

2

Світові, де нормативний порядок обернувся на свою протилежність, мали відповідати прикмети «кінця часів» — нелюдські злочини, святотатство, моторошні візії повальної загибелі, незвичайні кари, нечувані пропорції «наших» і ворогів тощо. Тобто людина тих часів була внутрішньо готова вірити будь-яким чуткам про такі речі, а також — що не менш важливо — мала в запасі достатньо розлогий арсенал мандрівних топосів, аби дуже барвисто описувати ці «страшилки» чи переповідати їх як нібито достовірні новини (до речі, вельми показово, що в щоденниках, які фіксують перипетії козацьких воєн очима професійних вояків — Станіслава Освєнціма, Богуша Маскевича, Якуба Міхаловського, Якуба Лося, Миколая Ємьоловського та ін., таких «страшилок», за поодинокими винятками, немає).

Коли згадані есхатологічні топоси спираються на прецедент Св. Письма, то визначити їх першовзірсць не надто складно. Натомість коли в підставі лежить якась репліка античної чи житійної традиції, зокрема — засвоєна через вторинне переломлення у проповідях, то проблема для дослідника виглядає набагато заплутанішою. За взірець віртуозного розшифрування «біографії» однієї з леґенд-страшилок такого роду може правити стаття Івана Франка «Наливайко в мідянім биці»¹⁰⁴; тут-таки є і напрочуд влучне окреслення феномену мандрівних сюжетів і топосів, які, за словами Франка, «мов мікроскопійний грибок, літають у повітрі; осідають та розростаються в місцях та часах далеко віддалених, прилягають до осіб, розділених від себе сотками миль і тисячоліттями часу, хоча, без сумніву, завдяки якійсь далекій покревності ситуацій та обставин, які для дослідника не всі й видні виразно»¹⁰⁵.

Нескладним прикладом такого «летючого грибка» є приписана одним із перших істориків війни, вармінським каноніком Лаврентієм Рудавським кн. Яремі Вишневецькому фраза, нібито сказана під час екзекуцій у Немирові: «Мучте їх так, аби чули, що вмирають!»¹⁰⁶ (її повторить, щоправда — не посилаючись на Рудавського, і Михайло Грушевський¹⁰⁷). Тимчасом слова, вкладені в уста кн. Яреми, свідчать лише про те, що канонік, навчаючись замолоду в Бранівському єзуїтському колеґіумі, добре засвоїв уроки античних історіографів, бо дослівно таку саму фразу любив повторювати, за Светонієм, жорстокий римський імператор Каліґула (Suet. De vita Caes. IV, 29). Отже, тут залишається загадкою хіба те, чому Рудавський, загалом прихильний до Вишневецького¹⁰⁸, підказує читачеві паралель між ним та одним із найбільших «монстрів» античної традиції, але то вже загадка інакшого порядку. А для нашої розмови найбільший інтерес може скласти та матриця-прецедент, що служить Рудавському за основу його оповіді про козацькі злодіяння на самому початку війни, влітку 1648 року¹⁰⁹, бо саме ці — вступні — епізоди мають переконати читача, хто в цій війні злочинець, а хто — праведний месник.

¹⁰⁴ Франко І. Наливайко в мідянім биці. Причинок до історії легенди // Франко І. Зібрання творів. У 50-ти т. — К., 1982. — Т. 36. — С. 376-390.

¹⁰⁵ Там само. — С. 376.

¹⁰⁶ Rudawski W.J. Historia polska od śmierci Władysława IV aż do pokoju oliwskiego, czyli dzieje panowania Jana Kazimierza od 1648 do 1660 r. / Przełożył z łacińskiego Włodzimierz Spasowicz. — T. 1-2. — Petersburg i Mohylew, 1855. — S. 37. Латиномовний ориґінал «Historiarum Poloniae...»: Warszawa, 1755. За життя автора (нар. 1617 — † бл. 1690) праця друком не виходила.

¹⁰⁷ Грушевський М. Історія України-Руси. Т. 8, ч. 3. — С. 45.

¹⁰⁸ Пор. опис тріумфального в'їзду князя до Варшави восени 1648 р., де його, за словами автора, паче «Królajakicgo wyglądano» (Historia polska, s. 100-101).

У преамбулі до опису взяття Кривоносом Полонного автор сам відсилає нас до першовзірця: «tak że sprawdziło się na nim, co Tacyt o Kremonie powiada». Просто за цим іде розлогий текст, котрий варто процитувати повністю, бо тут є всі ті елементи «злодіянь», до літературної основи яких ми далі будемо повертатися:

«Wdarło się do niego 60.000 chłopstwa, bez rodu, bez nazwiska, motłoch z brudu żołdactwa złożony, do okrucieństwa i wszetecznych chuci pochopny. Nie przepuszczano ani wiekowi, ani godności, wleczono starców i poważne niewiasty do niewoli, pastwiono się nad niemi rospustnie, gwałcono groby, wyrzucano trupy; nie dość na tem — odważono się podnieść rękę na ołtarze i sług Bożych, a kosztowności, klasztory i relikwiarze, skrzynie w złoto i kamienie oprawne dostały się w ręce łupieżców. Obnażano, biczowano, a potem duszono mnichów, gwałcono czystość mniszek, na stajnie obracano miejsca, na których codziennie mocą sakramentu ofiarowano krew Boga-człowieka, a konie pożywały owies w przenajświętszym Przybytku, z arki przymierza, kędy chowała się manna niebieska. Do tego nakoniec doszło, że Bóg upostaciowany w hostji, zdeptany został stopami ludzkiemi, a chleb, którym się karmią Anieli, na pastwę bydlętom porzucony. Co tylko można sobie pomyśleć okrucieństwa i bezbożności, wszystko to popełniali Kozacy...»¹¹⁰

Цитований фраґмент є таким собі компілятивним «бутербродом». Його перша частина (до нещасть монахів і монахинь) — це скорочений переказ хрестоматійного тексту Тацита про сплюндрування Кремони під час громадянської війни 69 р. (Hist. III, 33). Така «щільна» прив'язка до Тацита на самому початку опису козацької війни, припускаю, мала за мету не лише імітувати досконалий літературний взірець, але й подати пересічно освіченому читачеві сиґнал аналогії: Тацит у своїх «Історіях» теж описував свого роду «кінець часів» — «добу, цілком позбавлену доброчестя» [virtutum sterile saeculum], чиї похмурі ознаки перераховані у вступних розділах (Hist. I, 2-3).

Що стосується другої частини — збезчещення священнослужителів і плюндрування святощів, то тут роль прецедентного тексту виконує Св. Письмо: пророцтва Єремії про збезчещення і зруйнування Єрусалимського храму (Єр. 7. 11; 7. 30; 52.17-23); «Плач Єремії» над храмом, до якого увіходять погани, веселячись у ньому «немовби святкового дня» і вбиваючи священиків (Плач. 1.10; 2.7; 2.20); пророцтва Єзекіїля про ту мить, коли до храму увірвуться «насильники та й побезчестять його» (Єз. 7. 22) тощо. На криптоцитати й алюзії до старозаповітних текстів цього змісту можна натрапити чи не в більшості тогочасних згадок про плюндрування католицьких і єврейських святинь, і то прикметним є мало не дослівний збіг формулювань мандрівних топосів, що їх запозичували як зі старого, так і з новочасного письменства, витворюючи пересічно знайомий образ блюзнірств, якими вони мали бути. Ось, приміром, типовий набір тривіальностей такого роду в описі «злочинів» мешканців Праги, складеному францисканцем Войтехом Демболенцьким, котрий у 1621-1622 рр. як капелан полку лісовчиків на службі імператора Фердинанда нібито бачив це на власні очі:

«...Mniemanych panów sobie naobierawszy, pod ochroną ich kościoły katolikom gwałtem brali, ciała wiernych z grobów dobywali, relikwie świętych bożych palili, na ołtarzach bluźnierstwy swemi gniew boży na naród ludzki wzbudzali, obrazy świętych, a naostatek i krucyfixy deptali, kielichy, krzyże i insze srebra kościelne wiecznemi czasy na chwałę bożą oddane, na pieniądze przerabiali, dzwony na działa przelewali, kapłany i zakonniki męczyli, panienki zakonne Bogu poślubione gwałcili, i wszelkie katoliki według różnych inwencyj szatańskich trapili i prześladowali»¹¹¹ .

¹⁰⁹ Це, зокрема, два шкіци на початку 1-го тому: «Okrucieństwo i rzezie sprawiane przez Kozaków» та «Zniszczenie Połonnego» (Historia polska, s. 38-39).

¹¹⁰ Там само.

¹¹¹ Pamiętniki o Lissowczykach czyli przewagi Elearów polskich (r. 1619-1623) przez ks. Wojciecha Dembołęckiego / Wyd. K.J. Turowski. — Kraków, 1859. — S. 8.

¹¹² Jakuba Michalowskiego ... księga pamiętnicza. — S. 112-113 (зі щоденника конвокаційного сейму під 20 VII 1648).

Ба, навіть коли загальна схема доповнюється тими чи тими деталями, то й за цим варто пошукати біблійний прецедент. Скажімо, кн. Домінік Заславський у листі, зверненому до сенату, так описує святотатські ексцеси, що нібито стались у Вінниці влітку 1648 p.: «...Jako w kościołach wielkie nieusznowanie samego Boga, a osobliwie w kościele jezuickim w Winnicy, gdzie wyrzuciwszy Najświętszy Sakrament nogami deptali, a kielichami do siebie, poubierawszy się w aparamenty kościelne gorzałkę pili; kapłanów okrutnie pomordowali, nawet i trupów z grobów dobywając, a rozsiekawszy je w sztuki, psom rozciskali»¹¹². Як бачимо, збезчещення святині й священиків та «веселощі» в ній «поганих» доповнені, як і в Демболенцького, викиданням тіл із гробів, тобто ще однією алюзією до пророцтв Єремії: «Того часу, — говорить Господь, — повитягують ... кості священиків, і кості пророків, і кості мешканців Єрусалиму з їхніх гробів, і порозкладають їх перед сонцем, і перед місяцем...» (Єр. 8. 1-2). Що ж до згаданого князем поїдання непохованих тіл нечистими тваринами — собаками та свинями, то цей біблійний топос взагалі належить до найпоширенішого концепту катастрофи; у текстах, дотичних козацької війни, ним, зокрема, часто послуговуються єврейські автори, чиї твори носять виразну мартирологічну спрямованість¹¹³.

З іншого боку, профанація і храмів, і трупів справді могла мати місце — на доведення сакрального безсилля «чужих» святощів¹¹⁴. Але без прискіпливого порівняльного зіставлення відповідних свідчень було б надто ризиковано, як на мене, ототожнювати елементарне пограбування храмів і поховань із фанатичним блюзнірством, а надто сприймати буквально нібито виголошувані насильниками «мотивації» як-от: «С обнаженными саблями и пиками окружили православные co всех сторон евреев, и они сказали: "Почему вы еще верите в Бога, который не спасет вас от смерти, в грозный час не внемлет вашим молитвам, который отвернулся от своего осужденного народа?.."»¹¹⁵ (пор. той самий мотив у католицькому виконанні: козаки «obrazy tłuką i depcą nogami, / zowąc na wzgardę łąckimi bogami. / Żaden Bóg, mówią, Lachom nie pomoże»¹¹⁶).

¹¹³ Пор.: Еврейские хроники... — С. 118, 164, 171, 172, 175. Про стереотипи, присутні в хроніках, див.: Weinryb B.D. The Hebrew Chronicles on Bohdan Khmel'nyts'kyj... — P. 164-166, 176-177.

¹¹⁴ Пор. аналіз цього явища: Crouzet D. Les guerries de Dieu. La violence au temps des troubles de religion (vers 1525 — vers 1610). T. 1-2. — Paris, 1990.

¹¹⁵ Еврейские хроники... — C. 163 («Тяготы времен»).

¹¹⁶ Trąba koronna przeciwko swejwoli ruskiej napisana anno 1648 // Nowak-Dłużcwski J. Okolicznościowa poezja polityczna w Polsce. Dwaj młodsi Wazowie. — Warszawa, 1972. — S. 96.

Зупинюся на ще одному топосі старозаповітного походження, на який часто натрапляємо в описах козацьких «злодіянь», а саме: винищення невинних і беззбройних «усіма видами смертей». Основу топоса, найімовірніше, складають Мойсеєві закони про чотири види страти (це до них відсилають єврейські хроніки: «Не существует на свете способа мучительного убийства, которого бы они не применили; использовали все четыре вида казни: побивание камнями, сжигание, убиение и удушение»¹¹⁷). Достатню поживу для розширеного тлумачення незвичих «видів смерті» надавали також пророцькі книги та житія ранньохристиянських святомучеників, а також, припускаю, ікони та фрески із зображенням Страшного суду. Саме вони можуть бути джерелом вочевидь фантастичних оповідей про пиляння (а не рубання) голів, свердлення очей, здирання шкіри, варіння дітей у казанах тощо.

Складніше розібратися зі згадками про цілеспрямоване винищення немовлят, оскільки тут, як і в сюжетах із плюндруванням святощів, важко провести межу між літературним шаблоном і реальною подією. Адже, з одного боку, цей образ — у схвальному контексті! — використовувався, щоб підкреслити успішність дій «нашого» війська, спрямованих на спустошення «землі ворога», а з другого боку — такі самі дії противника на «нашій землі» служили доказом його безбожності. Врешті, остаточно заплутує справу інформація, схожа на достовірну, про реальні випадки такого роду, коли цілеспрямоване дітовбивство таки могло траплятися — очевидно, як архаїчний акт згладження противника з землі «до кореня». Наведу три приклади — для ілюстрації усіх трьох значеннєвих варіантів оповідей про дітовбивство:

• Леонард Ґорецький, один із перших істориків козаччини, описуючи похід кн. Богдана Ружинського та запорожців за Дністер як «помсту» за жовтневий 1575 р. татарський набіг, як героїчний епізод подає таке: «...Wpadli do ziemi Tatarów, mieczem i ogniem wszystko pustosząc; niewiastom odrzynali piersi, innym wydzierano oczy, druzgotano dzieci, a dawnych jeńców uwalniano»¹¹⁸.

¹¹⁷ Еврейские хроники... — C. 94; те саме: c. 102, 105, 116, та ін.

¹¹⁸ Górecki L. Opisanie wojny Iwona, Hospodara wołoskiego, z Selimom II, Cesarzem tureckim, toczonej w roku 1574 / Przełożył z łacińskiego Władysław Syrokomla. — Petersburg i Mohylew, 1855. — S. 44. Латиномовний ориґінал «Descriptio belli Ivoniae...» вперше видано у Франкфурті 1578 p.

• Павло з Алеппо епізод аналогічного змісту пов'язує з точніше не датованим нападом «ляхів», який нібито стався вночі перед великодньою суботою, тобто був а) блюзнірським, б) підступним (бо нічним): «...они пришли и напали неожиданно на 70-80 базаров [містечок. — Н.Я.] в стране казаков, зная, что жители их (в эти дни) заняты молитвами в своих церквах... При этом нападении они избили мечом всех, кого застигли, даже грудных младенцев, распарывали животы у беременных женщин и убежали»¹¹⁹. Натомість аналогічні дії козаків у Тульчині стосовно євреїв архідиякон оцінює схвально, бо йдеться, за його ж висловом, про «очищення землі»: «...вошли в крепость и избили не мечами, а палками и поленьями всех там находившихся, коих было около 20 тыс. душ; даже младенцев казаки вытаскивали копьями из живота беременных женщин и убивали; таким образом, уничтожили их всех и захватили в добычу их сокровища»¹²⁰. Врешті, такі самі епізоди дітовбивства в єврейських хроніках наділені інфернальними ознаками: козаки приходять «під чорними знаменами»; обличчя дітовбивці «диявольське»; немовлят смажать на списах; над їхніми тілами нечувано глумляться¹²¹.

• А тепер послухаймо нібито живе свідчення учасника такої дикої на сьогоднішній погляд розправи, анонімного коронного жовніра, який 1612 р. брав участь у боях із російськими загонами під Москвою: «...Nie tylkośmy bojar, chłopów, niewiast wysiekali, ale nawet niemowlątka u piersi matek wpół przecinali, i tak być musiało, a inaczej nielza było nadętego nieprzyjaciela znosić»¹²².

¹¹⁹ Путешествие антиохийского патриарха... — С. 24.

¹²⁰ Там само. — С. 55.

¹²¹ Еврейские хроники... — C. 118, 160,162 та iii.

¹²² Цит. за публікацією: Koprejewa T.N. Listy polskie spod Smoleńska // OiRP. T.21. — 1976. — S. 194.

¹²³ Dzieje Marsa krwawego i sprawy odważne rycerskie przez ...Jana Piotra Sapiehę... sławnie odprawowane // Polska a Moskwa w pierwszej połowie wieku XVII. Zbiór materjałów do historii stosunków polsko-rosyjskich za Zygmunta III / Wyd. Alexander Hirschberg. — Lwów, 1901. — S. 209.

¹²⁴ Пор. хрестоматійну добірку прикладів: Łoziński W. Prawem і lewem. Obyczaję na Czerwonej Rusi w pierwszej połarne XVII wieku. T. 1-2. — Kraków, 1960; див. теж свого роду «типологію» жорстокості: Tazbir J. Okrucieństwo w nowożytnej Europie. 2 wyd. — Warszawa, 1999; про страх і жорстокість: Kuchowicz Z. Człowiek polskiego Baroku. — Łódź, 1992. — S. 186-228; і т. ін.

Про схожі дії російської сторони у стратах прибічників Дмитрія Самозванця оповідає під 1608 р. ротмистр Ян Сапєга — добре поінформований учасник обох Дмитріад, шукач пригод і, додам, людина далека від моральних упереджень, тобто навряд чи схильна переповідати «страшилки»: люди Василя Шуйського в Костромі «pobili ludu carskiego [Самозванця] do 200 synów bojarskich, żony i dzieci ich potopili, okrutnie pomordowawszy, z brzemiennych białych głów dzieci wyparali, obciąwszy ręce i nogi w gębę matce kładli i w wodę rzucali, a samych bojar któregokolwiek żywcem pojmają — w pasy rzeza i w kotlech smażą»¹²³.

Ці приклади достатньо переконливо показують, наскільки складними для інтерпретації є так звані «свідчення» тогочасних джерел — і в щойно наведеному сюжеті дітовбивства, і в згаданих вище сюжетах з описами профанацій та жорстокостей. Адже, з одного боку, текстовий канон, що стояв за ними й зобов'язував будь-яку частковість укладати в рамки авторитетно описаного прецеденту, денонсує достовірність інформації як такої. Але, з другого боку, залишається відкритим питання, чи людина XVII ст., для якої «жорстокість» асоціювалася з цілком інакшими рамками поведінки, ніж сьогодні¹²⁴, не копіювала за певних обставин той-таки «нормативний» прецедент? Скажімо, грабуючи храм своєї конфесії — просто грабувала, а грабуючи чужий храм — ще й «пригадувала», як саме, згідно з прецедентом, профанується його магічна сила, тобто гріх обертається на подвиг віри?

* * *

Підсумовуючи, наголошу, що ця розвідка не ставила за мету розв'язати увесь вузол проблем, пов'язаних із застарілістю інтерпретаційних методик, які до сьогодні застосовують у досліджуванні козацьких воєн. Моє завдання було набагато скромніше: показати на конкретних прикладах, якою оманливою може бути наративна основа наших знань про XVII ст., коли вірити джерелам буквально, і яким здеформованим постає тодішній світ, коли історик вириває його з контексту передмодерного часу й описує в новітніх звичках думання чи, тим більше, оцінкових категоріях систематизації. Мені хотілося також звернути увагу на потребу переосмислити модернізаторські інтерпретаційні ухили, що їх свого часу запропонувала українська класична історіографія з позицій новітнього розуміння «духу й завдань нації» — абсолютно чужих добі, про яку йдеться. Ця інтерпретація, зосереджена на доказах існування певного «національного» (мовного, релігійного, культурного) моноліту, проминула увагою не лише гетерогенність річпосполитського культурного простору, а й безсумнівний факт побутування — у його рамках — функціонально спеціалізованих субкультур, що мали надетнічний, надмовний і надконфесійний характер. Як нині вже достатньо вивчений приклад тут можна згадати політичну культура «народу-шляхти» чи, скажімо, «шкільну» культуру, об'єднану спільним ключем освітньої комунікації — мовою навчання, базовими підручниками й текстами для вивчення тощо. Аналогічний феномен, досі під цим кутом зору ще не досліджуваний, становила субкультура професійних людей зброї — жовнірів і козаків, докази чого я наводила у цій розвідці, хоча проблема, звісно ж, є далеко ширшою за побіжно згадані тут епізоди, і зокрема — в такому вкрай складному питанні, якою була неписана грань між нормативним (на погляд самої групи) насильством і його «контркультурними» девіаціями. Погодьмося, що простеження цього явища — хоч і туманію, але засвідченого джерелами — дозволить поставити цілком інакші наголоси в інтерпретації козацьких воєн.

Отже, вкотре — ad fontes, але цього разу не по «факти» (бо навряд чи залишився бодай один «факт» Хмельниччини, не зафіксований нашими сумлінними попередниками), а по питомий зміст джерела. Коли вдасться його видобути...

Попередня     Головна     Наступна