Якщо розвиток друкарства-як-товару і є визначальним для цілого покоління нових ідей про одночасність, цей висновок лише констатує, що виникнення спільнот "горизонтально-секулярного, поперечно-часового" типу стає можливим. Чому, в межах цього типу, такої популярності набула саме нація? Тут, безперечно, задіяні складні й різноманітні фактори. Але можна висунути вагомі аргументи на користь вирішального значення капіталізму.
Як уже зазначалось, до 1500 р. було надруковано принаймні 20,000,000 книжок 1, що сигналізувало про початок, за словами Бенджаміна, "ери механічного репродукування". Тоді як мудрість манускриптів була прихованою й недоступною, друковані знання можна було відтворювати й поширювати 2.
1 Населення тієї частини Європи, де було вже знане друкарство, налічувало тоді близько 100,000,000 осіб. Febvre and Martin. The Corning of the Book, pp. 248-249.
2 Показовими є "Подорожі" Марко Поло, що залишалися здебільшого невідомими, поки не були надруковані вперше в 1559 p. Polo. Travels, p. XIII.
За підрахунками Февра й Мартена, до 1600 р. було вже, мабуть, видано близько 200,000,000 томів, тому й не дивно, що друкарство, на думку Френсіса Бекона, змінило "вигляд і стан світу" 3.
Книгодрукування, ця одна з найперших форм капіталістичного підприємництва, відчуло властивий капіталізму взагалі невгамовний пошук нових ринків. Першодрукарі відкрили філії по всій Європі: "таким чином було створено справжній видавничий "Інтернаціонал", який ігнорував національні [sic] кордони" 4. До того ж, час між 1500 і 1550 pp. став періодом виняткового європейського процвітання, і видавці теж скористались із загального пожвавлення. "Більш ніж будь-коли" це була "велика індустрія, контрольована заможніми капіталістами" 5. Природньо, що "книготорговці перш за все дбали про отримання прибутку й продаж свого товару, і відповідно в першу чергу розшукували ті твори, якими цікавилась якомога більша кількість їхніх сучасників" 6
3 Цитата наведена в Eisenstein. "Some Conjectures", p.56.
4 Febvre and Martin. The Comingofthe Book, p. 122. (В оригіналі, однак, йдеться просто про "par-dessus les frontières". L’Apparition, p. 184.)
5 Ibid., p. 187. В оригіналі йдеться радше про "puissants" (могутніх), ніж про "заможніх" капіталістів. L’Apparition, p. 281.
6 "Відповідно, запровадження друкарства було в цьому відношенні етапом на шляху до нашого сучасного суспільства масового споживання й стандартизації". Ibid., pp. 259-260. (В оригіналі говориться про "une civilisation de masse et de stardardisation", що, мабуть, краще передати як "стандартизована, масова цивілізація". L’Apparition, p. 394.)
Початково ринок складався з освічених європейців, поширеного, але тонкого прошарку латиномовних читачів. Насичення цього ринку відбулося протягом приблизно півтори сотні років. Характерним для латини — попри її сакральність — було те, що вона вживалася двомовними читачами. Мало хто розмовляв нею від народження, і ще менше, треба гадати, бачило на латині сни. В шістнадцятому столітті частка двомовних людей в населенні Європи була досить малою; цілком імовірно, не більшою ніж в населенні землі сьогодні й — незважаючи на пролетарський інтернаціоналізм — у найближчі століття. Тоді, як і нині, людство складалося переважно з моноглотів. За логікою капіталізму, таким чином, після насичення елітарного латиномовного ринку настала черга потенційно величезних ринків, представлених одномовними масами. Безумовно, Контрреформація сприяла тимчасовому відродженню латиномовного книгодрукування, проте на середину сімнадцятого сторіччя цей рух переживав занепад, а бібліотеки ревних католиків перенасичуються. Тим часом, загальноєвропейський брак грошей примушував друкарів все більше подумувати про торгівлю дешевими виданнями на розмовних мовах 7.
7 Ibid., p. 195.
Революційний перехід під впливом капіталізму до розмовних мов отримав додатковий імпульс від трьох побічних факторів, два з яких безпосередньо сприяли піднесенню національної свідомості. Першим і, зрештою, найменш важливим була зміна в характері самої латини. Завдяки трудам гуманістів по відродженню дохристиянської античної літератури й поширенню її засобами друкарського ринку, в середовищі трансєвропейської інтелігенції помітно відновився смак до вишуканих стилістичних здобутків древніх. Латина, якою вони тепер прагнули писати, ставала дедалі подібнішою до стилю Цицерона й, тим самим, усе віддаленішою від церковного й буденного життя. Таким чином вона набула езотеричності, цілком відмінної від церковної латини в середньовіччі. Адже давніша латина була таємничою не завдяки своїм темам чи стилю, а просто тому, що вона взагалі була писаною, тобто завдяки її статусу як тексту. Тепер вона ставала таємною через те, що саме було написано, через мову як таку.
Другим фактором був вплив Реформації, яка сама завдячувала значною часткою свого успіху капіталістичному друкарству. Раніше, до ери друкарства, Рим з легкістю здобував перемоги над єрессю в Західній Європі, тому що володів кращими від своїх опонентів внутрішніми лініями комунікацій. Але коли в 1517 р. Мартін Лютер прибив свої тези на дверях каплички у Віттенберзі, їх віддрукували в перекладі на німецьку, і "через 15 днів [їх можна було] бачити в кожному куточку країни" 8. Протягом двох десятиліть з 1520 по 1540 pp. німецькою мовою було опубліковано втричі більше книжок, ніж за період з 1500 по 1520 pp. — дивовижна зміна, в якій Лютер зіграв абсолютно виняткову роль. Його праці становили не менш третини від усіх німецькомовних книжок, проданих між 1518 і 1525 pp. Між 1522 і 1546 pp. з’явилося 430 видань (повних або часткових) його перекладів Біблії. "Вперше ми тут маємо справді масового читача й усім доступну популярну літературу" 9. Фактично, Лютер став першим справжнім автором бестселерів. Або, інакше кажучи, першим письменником, який міг "продавати" свої нові книжки завдяки власному імені 10.
8 Ibid., pp. 289-290.
9 Ibid., pp. 291-295.
10 З цієї точки зору це був просто крок до ситуації, яка виникла у Франції XVII ст., коли Корнель, Мольєр і Лафонтен могли напряму продавати рукописи своїх трагедій і комедій видавцям, які вважали їх чудовими інвестиціями з огляду на ринкову репутацію авторів. Ibid., p. 161.
Слідом за.Лютером невдовзі вирушили й інші, започаткувавши колосальну релігійно-пропагандистську війну, що лютувала в Європі протягом наступного століття. В цій титанічній "битві за людські уми" протестантизм завжди принципово знаходився у наступі саме тому, що знав, як використати зростаючий ринок вернакулярних видань, створений капіталізмом, тоді як контрреформація захищала цитадель латини. Символом цього став Index Librorum Prohibitorum Ватикану — який не мав протестантського відповідника — новий реєстр, необхідність у якому виникла через саму кількість друкованих підривних матеріалів. Ніщо так не передає відчуття цієї ментальності облоги, як панічна заборона 1535 р. Франциском І друкувати в його королівстві будь-які книжки — під страхом смерті через повішення! Причиною як самої заборони, так і її нездійснимості було те, що східні кордони королівства були вже оточені протестантськими державами й містами, з яких текла ріка контрабандної друкованої продукції. Візьмімо хоча б Женеву часів Кальвіна: між 1533 і 1540 pp. там було опубліковано лише 42 окремих видання, а вже між 1550 і 1564 pp. їх число зросло до 527, причому в останні з цих років не менше 40 друкарських машин працювали понаднормово 11.
11 Ibid., pp. 310-315.
Союз протестантизму й капіталістичного друкарства, використовуючи дешеві популярні видання, швидко створив нову читацьку публіку — не в останню чергу серед торговців і жінок, котрі, як правило, майже (або цілком) не знали латини — і водночас мобілізував їх для політично-релігійних цілей. Неминучим було розхитування не лише церковних основ. Той таки землетрус породив перші значні європейські не-династичні й не-міські держави Голландської Республіки та пуританської Співдружності. (Паніка Франциска І була викликана не тільки релігійними, але й політичними причинами.)
Третім фактором було повільне, географічно нерівномірне поширення окремих народних мов як інструментів адміністративної централізації деким з майбутніх абсолютних монархів. Тут варто згадати, що універсальність латинської мови в середньовічній Західній Європі ніколи не означала універсальної політичної системи. Повчальним є контраст з імперським Китаєм, де сфери впливу ієрогліфів і бюрократії мандаринів в цілому збігалися. Фактично, політична роздрібленість Західної Європи після розпаду Західної Імперії означала, що жодний суверен не міг монополізувати латину й зробити з неї "його й тільки його" державну мову, й таким чином релігійний авторитет латинської мови ніколи не мав справжнього політичного відповідника.
Виникнення адміністративних народних мов передувало як друкарському, так і релігійному переворотам XVI ст., тому й має розглядатися (принаймні, спочатку) як незалежний фактор ерозії сакральної уявленої спільноти. У той же час, ніщо не вказує, що в основі цієї вернакуляризації (де вона відбувалася), лежали якісь глибинні ідеологічні, не говорячи вже про протонаціональні, імпульси. Випадок з "Англією" — на північно-західній периферії латиномовної Європи — є в цьому відношенні особливо показовим. До норманського завоювання, мовою королівського двору, літературною й адміністративною, була англосаксонська. Протягом наступних півтора століття практично всі королівські документи складалися латиною. Приблизно між 1200 і 1350 pp. ця державна латина була витіснена норманським діалектом французької мови. Тим часом, поступове злиття цієї мови чужоземного правлячого класу з англосаксонською підлеглого населення утворило ранньоанглійську мову. Це злиття дало змогу новій мові, в свою чергу, стати після 1362 р. мовою двору, а також сприяло відкриттю Парламенту. В 1382 р. з’явилася вернакулярна рукописна Біблія Вікліфа 12. Важливо пам’ятати, що все це були "державні", а не "національні" мови; і що держава, про яку йдеться, в різні часи охоплювала собою не тільки сьогоднішні Англію й Уельс, але й також частини Ірландії, Шотландії та Франції. Очевидно, що значні прошарки підлеглих народів не знали цілком, або погано володіли латиною, норманським діалектом чи ранньоанглійською мовою 13. Ще через більш ніж століття після політичної інтронізації ранньоанглійської мови влада Лондона буде виметена з "Франції".
На берегах Сени мав місце тотожний розвиток, хоч і дещо повільніше. Як зауважує глузливо Блок, "французька, тобто мова, якій, з тих пір як її вважали просто зіпсутою латиною, довелося протягом кількох віків доводити свої літературні достоїнства" 14, стала офіційною мовою правосуддя лише в 1539 p., коли Франциск І видав Віллер-Коттереський Указ 15.
12Seton-Watson. Nations and States, pp. 28-29; Bloch. Feudal Society, I, p. 75.
13 Не варто гадати, що адміністративна уніфікація вернакулярів була відразу ж або повністю досягнута. Малоймовірно, щоб адміністрування провінції Гієнь, керованої з Лондона, коли-небудь велося переважно ранньоанглійською мовою.
14 Bloch. Feudal Society, I, p. 98.
15 Seton-Watson. Nations and States, p. 48.
В інших династичних державах латинська мова протривала значно довше — під Габсбургами, скажімо, аж до дев’ятнадцятого сторіччя. Ще в інших верх узяли "чужі" народні мови: у XVIII ст. при дворі Романових звучала французька й німецька 16.
В кожному випадку "вибір" мови видається поступовим, неусвідомленим, прагматичним, щоб не сказати довільним кроком. Цим він цілковито відрізняється від свідомої мовної політики, яку проводили династичні правителі XIX ст., зіштовхнувшися з ростом ворожого їм мовного націоналізму. (Див. далі розділ 6.) Найочевидніша відмінність полягала в тому, що старі адміністративні мови тільки ними й були, використовуючись офіціозом і для офіціозу, задля його внутрішньої зручності. Не виникало й думки про систематичне нав’язування мови різним народам, що підлягали династичному правителю 17. Тим не менше, набуття цими народними говірками статусу мови-при-владі, коли, в певному сенсі, вони ставали суперниками латини (французька в Парижі, [ранньо] англійська в Лондоні), також сприяло занепаду уявленої спільноти християнства.
У кінцевому підсумку, схоже, що езотеризація латинської мови, Реформація й некерований розвиток адміністративних вернакулярних мов у контексті нашої теми важливі передусім в негативному смислі — своїм внеском у занепад латини. Цілком можливо припустити виникнення нових уявлених національних спільнот і без будь-якого з цих факторів, навіть без них усіх. Що дійсно зробило, в позитивному плані, можливим уявити нові спільноти, була напіввипадкова, але вибухоподібна взаємодія між системою виробництва й виробничих відносин (капіталізмом), технологією комунікації (друком) і неуникненним лінгвістичним розмаїттям людства 18.
16 Ibid., p. 83.
17 Відповідне підтвердження цієї точки зору надає нам Франциск І, який, як ми бачили, повністю заборонив друкування книжок у 1535 p., a чотирма роками пізніше зробив французьку мовою свого двору!
18 Це був не перший такий "випадок". Февр і Мартен зазначають, що хоча буржуазія помітна в Європі вже наприкінці XIII ст., папір увійшов у загальне користування лише наприкінці XIV ст. Тільки завдяки гладенькій рівній поверхні паперу стало можливим масове репродукування текстів і малюнків — і на це пішло ще сімдесят п’ять років. Проте папір не був європейським винаходом. Він прийшов сюди з іншої історії — з китайської — через мусульманський світ. The Corning of the Book, pp. 22,30 and 45.
Елемент визначеності є надзвичайно важливим. Адже, на які надлюдські подвиги не був би здатний капіталізм, у смерті й мові він знайшов собі двох достойних суперників 19. Окремі мови можуть вигасати чи бути знищеними, але загальна мовна уніфікація людства не можлива. Однак ці мовні бар’єри історично були маловажливими, поки капіталізм і друкарство не створили масову мономовну читацьку публіку.
Хоча пам’ятати про ідею визначеності в смислі загальної умови неподоланної лінгвістичної різноманітності важливо, помилкою було б ототожнювати таку рокованість з тим спільним елементом націоналістичних ідеологій, який підкреслює примордіальну визначеність певних мов та їх зв’язку із певними територіальними одиницями. Істотним є взаємодія між данністю, технологією й капіталізмом. В Європі перед зародженням друкарства, як, зрозуміло, й деінде в світі, строкатість розмовних мов, тих мов, що для своїх носіїв складали (і складають) саму тканину життя, була безмежною. Настільки, що коли б капіталістичне друкарство схотіло використати кожний потенційний народномовний ринок, він залишився б досить дрібним капіталізмом. Але з усіх цих говірок можливо було сконструювати, з певними обмеженнями, значно меншу кількість мов, придатних для друку. Вже сама довільність будь-якої знакової системи передачі звуків полегшувала процес монтажу 20.
19 Ми й досі не маємо гігантських багатонаціональних компаній у видавничому світі.
20 Для корисної дискусії на цю тему див. S. H. Steinberg. Five Hundred Years of Printing, chapter 5. Te, що знак "ough" по-різному вимовляється у словах "although", "bough", "lough", "rough", "cough" і "hiccough", вказує як на ідіолектичну різноманітність, з якої виник стандартний тепер англійський правопис, так і на ідеографічну якість остаточного продукту.
(Водночас, чим ідеографічніші знаки, тим ширша потенційна зона конструювання. Тут можна помітити щось на зразок нисхідної ієрархії від алгебри через китайську й англійську мови до регулярних силабічних азбук французької та індонезійської мов.) Ніщо так не сприяло "монтажу" споріднених говірок, як капіталізм, що у межах, дозволених граматикою й синтаксисом, створював механічно репродуковані книжні мови, придатні до поширення засобами ринку 21.
21 Я навмисно кажу "ніщо так не сприяло... як капіталізм". І Штайнберг, і Айзенштайн наблизились до обожнення "друку" як геніального втілення новітньої історії. Февр і Мартен ніколи не забували, що за "друком" стояли Друкарі й видавництва. В цьому контексті варто пам’ятати, що, хоча друк уперше винайшли в Китаї, приблизно за 500 років до його появи в Європі, він не справив тоді жодного значного, вже не кажучи революційного, впливу — саме через відсутність там капіталізму.
Ці друковані мови заклали підґрунтя національної свідомості трьома різними шляхами. Перш за все, вони створили єдиний простір взаємообміну й комунікації, нижче від латини, але вище розмовних діалектів. Носії величезної кількості французьких, англійських чи іспанських мов, з труднощами або й цілком не розуміючи один одного під час розмов, отримали змогу порозумітися через друк і папір. Упродовж цього процесу вони поступово доходили до усвідомлення існувань сотень тисяч, навіть мільйонів людей у своєму власному мовному просторі, а водночас до того, що тільки ці сотні тисяч чи мільйонів до нього належать. Ці читачі, пов’язані між собою за допомогою друку, формували, у своїй секулярній, специфічній, видимій невидимості, ембріон національно уявленої спільноти.
По-друге, капіталістичне друкарство надало мові нової стабільності, яка, в кінцевому підсумку, допомогла вибудувати центральний для суб’єктивної ідеї нації образ її стародавності. Як нам нагадують Февр і Мартен, друкована книга мала незмінний вигляд і здатність до практично безконечного відтворювання в часі й у просторі. Вона вже більше не залежала від індивідуалістичних та "несвідомо осучаснюючих" звичок монастирських переписувачів. Таким чином, якщо французька мова дванадцятого сторіччя суттєво відрізнялася від тієї, якою писав Війон у п’ятнадцятому, темп змін у шістнадцятому віці значно уповільнився. "Вже на XVII ст. європейські мови в цілому набули своїх сучасних форм" 22.
22 The Coming of the Book, p. 319. Порівн. L’Apparition, p. 477: "Au XVII siècle, les langues nationales apparaissent un peu partout cristallisées".
Інакше кажучи, ось уже протягом трьох століть ці стабілізовані друковані мови лише шліфуються; слова наших предків із сімнадцятого сторіччя залишаються нам доступними на відміну від Війона, котрий міг не розуміти своїх попередників з дванадцятого віку.
По-третє, капіталістичне друкарство створило мови-привладі, які різнилися від давніших адміністративних вернакулярних мов. Певні діалекти неминуче ставали "ближчими" для відповідних друкованих мов і домінували в їх остаточних формах. Менш щасливі кузени цих діалектів, також здатні до асиміляції з новою друкованою мовою, програли справу головним чином тому, що їм не вдалося (або вдалося частково) наполягти на власній друкованій формі. "Північнозахідна німецька" перетворилась у "Platt Deutsch", здебільшого розмовну, а отже нелітературну німецьку говірку, тому що була здатна до асиміляції з друкованою німецькою мовою на відміну від богемського діалекту розмовної чеської. Верхньо-німецька, королівська англійська, а згодом центральна тайська, були відповідно піднесені на нову політикокультурну висоту. (Звідси й боротьба деяких "другорядних" націй у Європі кінця XX ст. за зміну свого підлеглого становища через стабільний доступ до друку й радіо.)
Лишається тільки підкреслити, що на самому початку стабілізація друкованих мов і диференціація їхнього статусу були здебільшого неусвідомленими процесами, що виникали в результаті стрімкої взаємодії між капіталізмом, технологією й людською багатомовністю. Але, як це часто траплялося в історії націоналізму, раз утворившись, вони могли ставати формальними моделями для наслідування, а там, де це було доцільним, для свідомого використання в дусі Мак’явеллі. Сьогодні уряд Таїланду активно перешкоджає спробам іноземних місіонерів створити для меншин з гірських племен власні системи транскрипції та сприяти поширенню публікацій на їхніх мовах: той самий уряд байдуже в цілому ставиться до того, як говорять ці меншини. Особливо повчальною є доля тюркомовних народностей в районах, розташованих у нинішніх Туреччині, Ірані, Іраку й СРСР. Сімейство розмовних мов, яке колись було зрозумілим скрізь завдяки арабській орфографії, втратило цю єдність в результаті свідомих маніпуляцій. Щоб піднести тюркську національну свідомість Туреччини коштом будь-яких ширших ісламських ідентифікацій, Ататюрк нав’язав обов’язковий латинський шрифт 23. Радянський уряд наслідував цей приклад, спочатку антиісламською, антиперською примусовою латинізацією, а потім, у сталінські 1930-ті, примусово запровадивши русифікаторську кирилицю 24.
23 Hans Kohn. The Age of Nationalism, p. 108. Справедливо, мабуть, буде Додати, що таким чином Ататюрк сподівався наблизити турецький націоналізм до сучасної цивілізації Західної Європи, що використовує латинський шрифт.
24 Seton-Watson. Nations and States, p. 317.
Ми можемо підсумувати висновки з попереднього огляду, стверджуючи, що зіткнення капіталізму й друкарської технології з історично успадкованою строкатістю людських мов створило передумови для нової форми уявленої спільноти, яка вже самими своїми базовими структурами підготувала арену для сучасної нації. Потенційний обсяг цих спільнот був обмежений їх походженням і, водночас, мав не більш ніж припадкове відношення до існуючих політичних кордонів (які, в цілому, окреслювали максимальні здобутки династичних експансій).
Однак цілком очевидно, що хоч нині майже всі сучасні нації — й національні держави теж — мають "національні друковані мови", багато з них користуються спільною мовою, тоді як в інших лише незначна частка населення "користується" національною мовою в розмовах чи на папері. Національні держави іспаномовної Америки, або ті, що належать до "англосаксонської групи", є показовим прикладом першого з цих варіантів; чимало постколоніальних держав, особливо в Африці — другого. Інакше кажучи, конкретні утворення, що ними є сучасні національні держави, у жодному разі не є ізоморфними встановленому простору тієї чи іншої друкованої мови. Щоб зрозуміти цю "незалежну залежність" між друкованими мовами, національною свідомістю й національними державами, необхідно звернутися до великої групи нових політичних утворень, що виникли в Західній півкулі між 1776 і 1838 pp., цілком усвідомлено визначивши себе націями і, за винятком Бразилії, (нединастичними) республіками. Адже вони не тільки були історично першими державами такого типу на світовій сцені, й тому першими реальними моделями того, як мали б "виглядати" подібні держави, але й сама їх кількість і одночасність появи на світ дають нам плідний грунт для компаративного дослідження.