В новітній культурі націоналізму жодні символи не приковують більшої уваги, ніж пам’ятники й могили Невідомих солдатів. Публічні ритуальні почесті, якими вшановують ці монументи саме тому, що вони залишаються навмисно порожніми або ж ніхто не знає, хто там лежить, фактично не мають жодних історичних прецедентів 1.
1 У стародавніх греків існували пам’ятники-кенотафи, але вони були зведені на честь певних відомих осіб, чиї тіла, з тієї чи іншої причини, не можна було врятувати для нормального поховання. Цією інформацією я завдячую моїй колезі — візантиністу Джудіт Геррін.
Зверніть, приміром, увагу на ці відомі тропи: 1. "Довгий сірий стрій ніколи нас не зраджував. В хвилини вагань мільйони привидів у брунатному хакі, в сіроголубих захисних уніформах здійнялися б зі своїх білих хрестів, вигукуючи грізно магічні слова: Обов’язок, Честь, Вітчизна". 2. "Моє ставлення [до американського воїна] сформувалося на полі бою багато років тому і з того часу не змінилось. І зараз, і тоді я вважав його однією з найшляхетніших у світі постатей; його військова репутація не тільки одна з кращих, але й одна з найменш заплямованих [sic]... Він належить історії, подаючи чи не найбільший приклад успішного патріотизму [sic]. Він належить нащадкам, виховуючи майбутні покоління на принципах свободи й незалежності. Він, з усіма своїми досягненнями й заслугами, належить і нам, сучасникам". Douglas MacArthur. "Duty, Honour, Country", Address to the U.S. Military Academy, West Point, May 12,1962, in his A Soldier Speaks, pp. 354 and 357.
Щоб відчути всю силу цього нововведення, варто лише уявити, якою була б загальна реакція, якби хтось раптом "відкрив" ім’я Невідомого солдата чи став би домагатися, щоб кенотаф заповнили справжніми кістьми. Святотатство дивного, новітнього типу! Проте, хоч ці могили й позбавлені розпізнаваних тлінних останків або нетлінних душ, вони, однак, заповнені примарними національними уявленнями . (Ось чому так багато різних націй мають подібні могили, не відчуваючи жодної потреби з’ясовувати національність їхніх відсутніх мешканців. Ким же вони ще можуть бути, як не німцями, американцями, аргентинцями?..)
Культурна значимість таких монументів стає ще зрозумілішою, коли спробувати уявити, скажімо, могилу Невідомого марксиста або пам’ятник полеглим лібералам. Чи не виглядає це повним абсурдом? Справа в тому, що ні марксизм, ні лібералізм не переймаються особливо питаннями смерті й безсмертя. Якщо ж націоналістична уява цим так цікавиться, це наводить на думку про її глибоку спорідненість з уявою релігійною. Оскільки ця спорідненість аж ніяк не випадкова, варто було б розпочати розгляд культурних коренів націоналізму з відношення до смерті як останньої з усіх можливих невідворотностей.
Якщо спосіб, в який людина вмирає, є справою капризу, її смертність є неуникненною. Людські життя заповнені такими поєднаннями неминучості й випадку. Ми всі усвідомлюємо припадковість і невідворотність нашої індивідуальної генетичної спадщини, статі, життєвого циклу, фізичних можливостей, рідної мови тощо. Великим достоїнством традиційних релігійних світоглядів (не беручи, звичайно, до уваги їх роль в легітимації специфічних систем панування й експлуатації) була їхня зацікавленість "людиною в космосі", людською істотою як видом і випадковістю життя. Дивовижність самого факту виживання буддизму, християнства або ісламу впродовж тисяч років у десятках різних соціальних формацій свідчить про їхній винахідливий відгук на незчисленні людські страждання — хвороби, каліцтва, горе, старість та смерть. Чому я народився сліпим? Чому мій найкращий друг паралізований? Чому моя донька є розумово відсталою? Релігії намагаються знайти пояснення. Найбільшою вадою всіх еволюційних та прогресивних манер мислення, включаючи марксизм, є те, що замість відповіді на ці питаня ми отримуємо роздратовану мовчанку 3.
3 Порівн. Régis Debray. "Marxism and the National Question", New Left Review, 105 (September-October 1977), p. 29. Працюючи в 1960-ті роки в Індонезії, я був вражений незворушною відмовою багатьох мусульман прийняти ідеї Дарвіна. Спочатку я тлумачив цю відмову як обскурантизм. Згодом я зрозумів її як чесне намагання бути послідовними: еволюційна доктрина була просто несумісна з ученням Ісламу. Що ми можемо сказати з приводу наукового матеріалізму, який формально визнає відкриття фізики в галузі матерії, проте майже не робить спроб пов’язати ці відкриття з проблемами класової боротьби, революції чи чого б там не було. Чи не приховує ця безодня між протонами й пролетаріатом невизнану метафізичну концепцію людини? Див. однак обнадійливі тексти Sebastiano Timpanaro "On Materialism" та "The Freudian Slip"; a також вдумливу на них відповідь Raymond Williams "Timpanaro’s Materialist Challenge", New Left Review, 109 (May-June 1978), pp. 3-17.
Водночас, у різні способи, релігійна думка реагує також на приховані натяки на безсмертя, трансформуючи здебільшого фатальність у безперервність (карма, первородний гріх тощо). Таким чином, вона цікавиться зв’язками між мертвими й ще ненародженими, таємницею регенерації. Хто ж, переживаючи зачаття й народження власної дитини, не усвідомлював невиразно, як у понятті "безперервність" зливаються в одне ціле поєднаність, випадок і фатальність? (І знову, недоліком еволюційного/прогресивного мислення є майже Гераклітівська ворожість до самої ідеї безперервності.)
Я тут приводжу ці, можливо, простодушні зауваження перш за все тому, що в Західній Європі вісімнадцяте сторіччя знаменувало не тільки схід ери націоналізму, але й сутінки релігійних способів мислення. Століття Просвітництва, раціонального секуляризму, принесло з собою новітню темряву. З занепадом релігійної віри страждання, яке ця віра частково вгамовувала, не зникло. Ніщо не робить приреченість більш несправедливою, ніж думка про зруйнований рай. Ніщо не робить інший тип безперервності більш необхідним, ніж думка про абсурдність спасіння. Саме тому й виникла необхідність секулярної трансформації фатальності у безперервність, випадковості у значимість. Як ми ще пересвідчимось, ніщо не відповідало (відповідає) цій меті краще, ніж ідея нації. Якщо національні держави визнаються повсюди явищем "новим" та "історичним", то нації, яким вони надають політичного виразу, виникають завжди з незапам’ятного минулого 4 і, що найважливіше, прямують до безконечного майбутнього. Чари націоналізму обертають випадок на долю. Ми можемо повторити слідом за Дебре: "Так, я народився французом цілком припадково, але ж, зрештою, Франція — вічна".
4 Покійний президент Сукарно завжди цілком щиро говорив про 350 років колоніалізму, яких зазнала його "Індонезія", хоча самий концепт "Індонезії" є винаходом двадцятого сторіччя, а більша частина теперішньої Індонезії була завойована голландцями лише між 1850 і 1910 pp. Одним із найвидатніших національних героїв сучасної Індонезії є яванський принц Діпонегоро з початку дев’ятнадцятого сторіччя, хоча, згідно з його власними мемуарами, принц мав наміри радше "підкорити [не звільнити!] Яву", аніж вигнати звідти "голландців". І справді, він явно не уявляв "голландців" як певну сукупність. Див. Harry J. Benda and John A. Larkin, eds. The World of Southeast Asia, p. 158; and Ann Kumar. "Diponegoro (1778?-1855)", Indonesia, 13 (April 1972), p. 103. Виділено нами. Подібним чином, Кемаль Ататюрк назвав один зі своїх державних банків "Eti Banka" (Хетським банком), а інший Шумерським банком. (Seton-Watson. Nations and States, p. 259). Ці банки нині процвітають, і немає причин сумніватися в тому, що багато хто з турків, включаючи, мабуть, і самого Кемаля, з усією серйозністю сприймали і сприймають хетів та шумерів як своїх предків. Перш ніж посміхатися, нам варто пригадати міфи про Артура та Боадіцею, а також зважити на комерційний успіх міфографій Толкіна.
Я, зрозуміло, не стверджую, що поява націоналізму наприкінці вісімнадцятого століття була "спричинена" ерозією релігійних догм і що сама ця ерозія не потребує глибокого дослідження. Також я не говорю про те, що націоналізм якимось чином історично "витісняє" релігію. Я лише пропоную спробувати збагнути націоналізм, співставляючи його не з усвідомленими політичними ідеологіями, а з масштабними культурними системами, які йому передували, і з яких — та всупереч яким — він і народився.
Для наших цілей відповідними культурними системами є дві —релігійна спільнота і династична держава. Обидві в часи розквіту сприймалися як самозрозумілі й очевидні, подібно до того, як національність сьогодні. Ось чому важливо зрозуміти, що саме надало цим культурним системам таку самоочевидну вірогідність, і в той же час виділити деякі ключові елементи, що спричинились до їхнього розпаду.
Релігійна спільнота
Мало що так вражає, як широка територіальна поширеність світів ісламу — від Марокко до Зулуського Архіпелагу, християнства — від Парагваю до Японії, та буддизму — від Шрі Ланки до Корейського півострова. Великі сакральні культури (а ми можемо сюди включити й "конфуціанство") втілювали концепції неосяжних спільнот. Але християнство, світ ісламу (Ummah Islam) і навіть Серединна імперія — яка, попри те, що ми думаємо про неї як про китайську, вважала себе не китайською, а центральною — здебільшого уявляли себе за посередництвом сакральної мови й тексту. Взяти хоча б іслам: коли мешканці Магвінданао зустрічалися в Мецці з берберами, то, не знаючи відповідних мов, не маючи змоги спілкуватися усно, вони тим не менше розуміли знаки, ідеограми один одного, тому що спільні для них сакральні тексти існували тільки на класичній арабській мові. В цьому смислі писемна арабська мова функціонувала подібно до китайської ієрогліфіки, організовуючи спільноту навколо знаків, не звуків. (Так нині продовжує стару традицію мова математики. Румуни не мають жодного поняття про те, як вимовляється по-таїландськи +, і навпаки, але всі вони розуміють значення цього знака.) Всі великі класичні суспільства мислили себе космоцентричними завдяки сакральній мові, зв’язаній з надземними силами. Відповідно, простір дії писемної латини, палі, арабської й китайської мов був, теоретично, необмеженим. (По суті, чим мертвішою була писемна мова — чим далі від розмовної — тим краще: всі, в принципі, мають доступ до чистої сфери знаків.)
Проте такі класичні спільноти, з’єднані сакральними мовами, відрізнялися від уявних спільнот сучасних націй. Однією з таких ключових відмінностей була впевненість старих спільнот в унікальній сакральності своїх мов, з чого випливало їхнє відношення до прийняття нових членів. Китайські мандарини схвально ставилися до варварів, які старанно училися вимальовувати ієрогліфи Серединної імперії. Ці варвари вже знаходилися на півдорозі до повного поглинення5. Напівцивілізована особа була набагато краща від варвара. Таке відношення, звичайно ж, було властиве не тільки китайцям і не обмежувалося стародавніми часами. Зверніть, скажімо, увагу на "політику щодо варварів", яку сформулював колумбійський ліберал початку дев’ятнадцятого століття Педро Фермін де Варгас:
З метою поширення сільського господарства необхідно іспанізувати наших індіанців. Їхня ледачість, тупість і байдужість до нормальних зусиль примушує думати, що вони походять зі звироднілої раси, яка занепадає пропорційно віддаленості від своїх першопочатків... було б дуже бажаним викорінити індіанців шляхом мішаних шлюбів із білими, звільнення від данини та інших податків і надання їм приватної власності на землю 6.
5 Звідси й незворушність, з якою приймали до Небесних Синів китаїзованих монголів і маньчжурів.
6 John Lynch. The Spanish-American Révolution, 1808-1826, p. 260. Виділено нами.
Вражає, як цей ліберал ще пропонує "викорінювати" своїх індіанців, "звільняючи їх від данини" й "надаючи їм приватну власність на землю", замість того, щоб винищувати їх за допомогою рушниць і бактерій, що незабаром почали здійснювати його наступники в Бразилії, Аргентині й Сполучених Штатах. Варто також відмітити, поруч із поблажливою жорстокістю, такий собі космічний оптимізм: в кінцевому підсумку, індіанцю доступне спасіння — він досягне його запліднившись білим, "цивілізованим" сім’ям і отримавши приватну власність, як усі. (Як відрізняється позиція Ферміна від точки зору пізніших європейських імперіалістів, які віддавали перевагу "справжнім" малайцям, гуркам і гауса над "полукровками", "напівосвіченими тубільцями", "чужаками" тощо).
Однак якщо німі сакральні мови були засобом, завдяки якому уявляли себе глобальні спільноти минулого, їх реальні втілення спиралися на ідею досить таки чужу для сучасної західної думки: невипадковістю знака. Ідеограми китайської, латинської або арабської мови являли собою еманацію реальності, а не сфабрикований навмання її образ. Нам знайома тривала дискусія щодо мови (латини чи розмовної), гідної меси. В ісламській традиції ще донедавна Коран у буквальному смислі був неперекладним (а отже й неперекладеним), адже істину Аллаха можна було осягти лише через незамінимі справжні знаки писемної арабської мови. Тут ще не існує ідеї світу, настільки відділеного від мови, щоб усі мови сприймалися рівнодалекими (а отже взаємозамінюваними) його знаками. В результаті, онтологічна дійсність стає доступною розумінню тільки завдяки єдиній привілейованій системі репрезентації: істинній мові церковної латини, арабської мови Корану або Екзаменаційної китайської 7.
7 Церковна грецька, судячи з усього, не досягла статусу Істинної мови. Є багато причин цієї "невдачі", але одним із ключових факторів було, безперечно, те, що грецька (на відміну від латини) залишилася живою народною мовою в більшій частині Східної Імперії. Цією ідеєю я завдячую Джудіт Геррін.
Як мови істини, вони наділені імпульсом, переважно чужим націоналізмові, імпульсом до навертання. Під навертанням я розумію не стільки визнання певних релігійних догматів, скільки алхімічне поглинення. Варвар стає членом "Серединної імперії", ріф — мусульманином, ілонго — християнином. Ціла природа людської істоти є сакрально піддатливою. (Порівняймо престиж цих давніх світових мов, які гордо височать над усіма розмовними, з фактично зігнорованими есперанто чи волапюк). Зрештою, саме ця здатність до навертання засобами сакральної мови й давала можливість "англійцеві" ставати папою римським 8, а "маньчжуру" — Сином Небес.
Утім, хоча сакральні мови й робили можливим уявлення таких спільнот, як християнство, дійсні масштаби і привабливість цих спільнот не можуть бути пояснені самим лише сакральним текстом: врешті-решт, його освічені читачі були крихітними острівцями серед безмежного океану загальної неписьменності 9. Щоб з’ясувати це повніше, необхідно звернути увагу на відносини освічених людей зі своїми суспільствами. Помилково було б розглядати цю верству в якості такої собі теологічної технократії. Мови, хранителями яких вони були, хоча й герметичні, проте не мали нічого спільного з незрозумілістю юридичного чи економічного жаргонів, цілком маргінальних для уявлень суспільства про реальність. Навпаки, освічені люди були радше адептами, стратегічно важливою верствою в космологічній ієрархії, яка увінчувалась божеством 10.
8 Нікола Брейкспір займав посаду папи римського між 1154 та 1159 pp. під іменем Адріана IV.
9 Марк Блок нагадує нам, що "більшість лордів і багато хто з вельможних баронів [в часи середньовіччя] правили, не вміючи особисто перевірити якийсь рахунок або звіт". Feudal Society, І, p. 81.
10 Це не означає, що неосвічені люди зовсім не читали. Замість слів, вони прочитували видимий світ. "В очах тих, хто був здатний до рефлексій, матеріальний світ являв собою не більше ніж певну маску, за якою й відбувалися всі по-справжньому важливі речі; він їм також здавався мовою, призначеною виражати знаками значно глибшу реальність". Ibid., p. 83.
Фундаментальні концепції щодо "соціальних груп" були скоріше організовані навколо центру й ієрархії, ніж навколо ідеї границь і горизонталі. Дивовижну владу папського престолу в часи його розквіту можна збагнути, лише прийнявши до уваги роль трансєвропейського духовенства, яке володіло письмовою латиною, та концепцію світу, яку поділяли практично всі й згідно з якою двомовна інтелігенція, будучи посередником між розмовною мовою й латиною, була тим самим посередником між землею й небесами. (Страх перед відлученням віддзеркалює цю космологію.)
І все ж таки, попри всю величність і могутність великих релігійно уявлених спільнот, їх неусвідомлена цілісність невпинно слабшала починаючи від пізнього середньовіччя. Серед причин цього занепаду я хотів би тут виділити лише дві, що мають пряме відношення до унікальної сакральності цих спільнот.
Першою були наслідки відкриття не-європейського світу, які переважно в Європі (але не тільки) "стрімко розширили культурні й географічні горизонти, а також, відповідно, уявлення про можливі форми людського життя" 11. Цей процес простежується вже цілком очевидно в найвидатнішій зі всіх європейських мандрівних книг. Зверніть увагу, з яким благоговінням наприкінці тринадцятого століття достойний венеціанський християнин Марко Поло змалював Кубла Хана12:
11 Erich Auerbach. Mimesis, p. 282.
12 Marco Polo. The Travels of Marco Polo, pp. 158-159. Виділено нами. Зауважте, що Євангеліє цілували, але не читали.
Великий хан, здобувши цю блискучу перемогу, тріумфально й помпезно повернувся до столиці Канбалу. Це сталося листопада місяця, і він перебував там впродовж лютого й березня місяців, під час останнього з яких відзначається наше свято Пасхи. Знаючи, що це одне з наших головних торжеств, він наказав усім християнам прийти до нього й принести їхню Книгу, в якій містяться чотири Євангелія. Після церемонії кількаразового кадіння фіміамом, він побожно поцілував її й те саме звелів зробити всім своїм присутнім вельможам. Він це звичайно практикував під час кожного з основних християнських свят, таких як Пасха і Різдво; так само він відзначав і сарацинські, єврейські та ідолопоклонницькі свята. Коли його запитали про мотиви такої поведінки, він відповів: "Є чотири великих пророки, перед якими благоговіють і схиляються різні категорії людства. Християни своїм божеством вважають Ісуса Христа; сарацини — Магомета; євреї — Мойсея; а ідолопоклонники — Согомомбархана, найвидатнішого зі своїх ідолів. Я ж поважаю й шаную їх усіх і закликаю собі на допомогу будь-кого, хто з них чотирьох є справді верховним у небесах". Але, судячи з того, як його величність ставився до них, було очевидно, що він вважає віру християн найістиннішою й найкращою...
В цьому уривку вражає не стільки незворушний релігійний релятивізм великого монгольського правителя (це все-таки релятивізм релігійний), скільки позиція й мова самого Марко Поло. Хоч він і писав для своїх таки європейських християн, йому навіть на думку не спало назвати Кубілая лицеміром чи ідолопоклонником. (Частково, безсумнівно, тому що "стосовно кількості підлеглих, масштабів території та суми прибутків він перевершує будь-кого з правителів, які були колись чи зараз є на світі") 13. А в несвідомому вживанні "нашого" (яке перетворюється в "їхню") і в змалюванні віри християн як "найістиннішої", а не просто "істинної", ми можемо помітити зерна територіалізації вірувань, що проросли пізніше в мові багатьох націоналістів ("наша" нація є "найкращою" — в антагоністичній, порівняльній манері).
Як показово контрастує з цим вступ до листа, написаного перським мандрівником "Рікою" до свого приятеля "Іббена" з Парижа в "1712 р."14:
Папа римський є найголовнішим із християн; він — старовинний ідол, перед яким зараз схиляються за звичкою. Колись він був грозою навіть для принців, бо міг усувати їх з такою ж легкістю, як наші величні султани позбавляють влади царів Імеретії чи Грузії. Але тепер його ніхто вже не боїться. Він себе вважає наступником одного з найперших християн, святого Петра, і це розкішна спадщина, адже багатства його незмірні, а під його контролем знаходиться велика країна.
Навмисна й вишукана підробка, здійснена католиком з вісімнадцятого сторіччя, віддзеркалює наївний реалізм його попередника з тринадцятого століття, але тепер уже "релятивізм" і "територіалізація" стають цілком усвідомленими і політичними за своїми намірами. Чи так вже й безпідставно вбачати парадоксальний розвиток цієї традиції в ототожненні аятолою Руголла Хомейні Великого Сатани не з єрессю чи навіть з демонічним персонажем (безбарвний Картер аж ніяк сюди не пасував), а з нацією?
Другою причиною був поступовий занепад самої сакральної мови. Пишучи про середньовічну Західну Європу, Блок зазначав, що "латина була не тільки мовою, якою здійснювалось навчання, але й єдиною мовою, яку вивчали взагалі"15. (Це слово "єдиною" дуже ясно вказує на сакральність латини — жодна інша мова не вважалася вартою вивчення.) Але вже в шістнадцятому столітті все це почало швидко мінятися. Ми тут не зупинятимося на причинах цієї зміни: значення і вплив капіталістичного друкарства обговорюватиметься пізніше. Достатньо буде лише нагадати його масштаби й темпи. За оцінками Февра і Мартена, 77% книг, які вийшли друком до 1500 p., були ще написані латиною (що все-таки означає, що 23% були вже написані народними мовами)16. Якщо з 88 видань, надрукованих у Парижі в 1501 p., за винятком восьми, усі були латиномовні, то після 1575 р. більшість завжди належала франкомовним 17.
13 The Travels of Marco Polo, p. 152.
14 Henri de Montesquieu. Persian Letters, p. 81. "Lettres Persanes" з’явилися вперше у 1721 p.
15 Bloch. Feudal Society, I, p. 77. Виділено нами. 16 Lucien Febvre and Henri-Jean Martin. The Corning of the Book, pp. 248-249.
17 Ibid., p.321.
Незважаючи на тимчасове повернення латини в часи Контрреформації, її гегемонія була приреченою. І ми тут не говоримо лише про загальну популярність. Трохи пізніше, але з не менш карколомною швидкістю, латина перестала бути мовою вищого прошарку панєвропейської інтелігенції. В сімнадцятому сторіччі Гобс (1588-1678) був загальновизнаною на континенті постаттю, тому що писав на мові істини. З другого боку Шекспір (1564-1616), який творив розмовною мовою, був практично невідомий по той бік Ла-Маншу 18. І якби англійська не стала, двомастами роками пізніше, світовою імперською мовою, чи не залишався б він і надалі здебільшого незнаним поза Британськими островами? Тим часом, близькі їм сучасники з протилежного боку Ла-Маншу Декарт (1596-1650) і Паскаль (1623-1662) вели свою кореспонденцію переважно латиною; а от Вольтер (1694-1778) — практично повністю розмовною мовою 19. "Після 1640 p., коли все менше книжок виходило латиною й усе більше мовами розмовними, друкарство переставало бути міжнародним [sic] підприємництвом" 20. Одним словом, занепад латини став ознакою значно більшого процесу, в якому сакральні спільноти, об’єднані стародавніми сакральними мовами, поступово розколювалися, множилися й територіалізувалися.
18 Ibid, p. 330.
19 Ibid., pp. 331-332.
20 Ibid., pp. 232-233. Оригінальний французький текст є стриманіший та історично точніший: "Tandis que l’on Odite de moins en moins d’ouvrages en latin, et une proportion toujours plus grande de textes en langue nationale, le commerce du livre se morcelle en Europe". L’Apparition du Livre, p. 356.
Династична держава
В наш час, мабуть, нелегко уявити себе в світі, в якому династична держава була для переважної більшості єдиною мислимою "політичною" системою. Адже за своєю фундаментальною суттю "серйозна" монархія корінним чином відрізняється від усіх сучасних концепцій політичного життя. Монархія все зосереджує навколо верховного центру. Свою легітимність вона одержує від божества, а не від населення, яке, врешті-решт, складається з підлеглих, а не з громадян. За сучасною концепцією державний суверенітет здійснюється повністю, рішуче й рівномірно над кожним квадратним сантиметром законно розмежованої території. А за старими уявленнями, коли держави визначалися центрами, кордони були розмитими й нечіткими, а суверенітети непомітно перетікали один в одний . Звідси, як це не парадоксально, й та легкість, з якою домодерним імперіям і королівствам вдавалося на довгий час зберігати своє панування над надзвичайно різнорідними й нерідко навіть не суміжними народностями .
Необхідно також пам’ятати, що ці давні монархічні держави розширювалися не тільки завдяки війнам, але й завдяки шлюбній політиці — цілком відмінній від тієї, що практикується сьогодні. Здійснюючи принцип вертикальності, династичні шлюби сприяли об’єднанню різних народностей під новими владарями. Показовою в цьому відношенні була династія Габсбургів. Як ішлось у відомій сентенції: "Bella gerant alii tu felix Austria nubel" ("Нехай воюють інші, а ти, щаслива Австріє, одружуйся!"). Ось, у дещо скороченому вигляді, титули династів останньої 23:
21 Зверніть увагу на зміни, яких зазнали найменування правителів у зв’язку з цією трансформацією. Школярі пам’ятають монархів за їхніми іменами (яке було прізвище Вільгельма Завойовника?), а президентів — за прізвищами (як звали Еберта?). В громадянському світі, коли будь-хто теоретично може стати президентом, обмежений набір "християнських" імен робить їх непридатними для подібної специфікаційної функції. Натомість у монархіях, де правління зберігається за певним єдиним прізвищем, саме імена, з порядковими числами чи прізвиськами, забезпечують необхідне розмежування.
22 Тут можна мимохідь зазначити, що Нейрн цілком правомірно називає Акт 1707-го р. про унію між Англією й Шотландією "угодою патриціїв", в тому сенсі, що творцями унії були політики-аристократи. (Див. його чіткі аргументи у "The Break-up of Britain", pp. 136f.). Однак нелегко уявити, щоб подібної угоди досягли представники аристократії двох республік. Концепція Сполученого Королівства була, безперечно, вирішальною сполучною ланкою для забезпечення домовленості.
23 Oscar Jászi. The Dissolution of the Habsburg Monarchy, p. 34.
Імператор Австрії; Король Угорщини, Богемії, Далмації, Хорватії, Словенії, Галіції, Лодомерії та Іллірії; Король Єрусалимський тощо; Ерцгерцог Австрійський [sic]; Великий Князь Тосканський і Краківський; Герцог Лот[а]рінгський, Зальцбурзький, Штирії, Каринтії, Крайни й Буковини; Великий Князь Трансильванський, Маркграф Моравський; Герцог Верхньої й Нижньої Силезії, Модени, Парми, П’яченци й Гвастели, Аушвіцу й Сатору, Тешинський, Фріульський, Рагузький й Зарський; світлійший граф Габсбурзький й Тірольський, Кобурзький, Гюрзу й Градісек; Герцог Трієсту й Брізену; Маркграф Верхнього й Нижнього Лаузіцу та Істрії; Граф Гогенембсу, Фельдкірху, Брегенцу, Зонненбергу тощо; Повелитель Трієсту, Каттаро й верхнього рубежу Віндішу; Великий Воєвода Воєводини, Сербії... й т.д.
Це, як справедливо зауважує Ясі, було "не без ознак деякої комічності... свідоцтво незлічених шлюбів, гендлювань і захоплень з боку Габсбургів".
В державах із релігійно санкціонованим багатоженством складні системи багатоярусного конкубінату були фундаментальними для інтеграції цих держав. Фактично, престиж королівського роду, поза божественною аурою, нерідко залежав і від, сказати б, мішаних шлюбів 24. Адже такі суміші були ознакою вищого статусу. Характерно, що в Лондоні не було правлячої "англійської" династії від одинадцятого століття (як не раніше); а до якої "національності" могли б ми віднести Бурбонів 25?
24 Особливо в домодерній Азії. Але той самий принцип діяв і в моногамній християнській Європі. В 1910 р. якийсь Отто Форст видав "Ahnentafel Seiner Kaiserlichen und Königlichen Hoheit des durchlauchtigsten Hem Erzherzogs Franz Ferdinand", в якому нарахував 2047 предків Ерцгерцога, якого невдовзі уб’ють в Сараєво. Серед них було 1486 німців, 124 французи, 196 італійців, 89 іспанців, 52 поляки, 47 датчан, 20 англійців та англійок, а також представники чотирьох інших націй. Цей "курйозний документ" наводиться в ibid., p. 136, no. 1. Я не можу втриматися, щоб не процитувати тут чудовий відгук Франца Йосифа на звістку про вбивство свого дивака-спадкоємця: "Таким чином найвища влада відновила той порядок, який я не міг, на жаль, підтримувати" (ibid., p. 125).
25 Геллнер підкреслює типовість іноземного походження династій, але надто вузько інтерпретує це явище: місцева аристократія віддає перевагу чужоземному монарху, бо він не ставатиме на чийсь бік в їхній внутрішній боротьбі. Thought and Change, p. 136.
Протягом сімнадцятого сторіччя, однак, — з причин, на яких ми тут не зупинятимемось — сакральна монархія в Західній Європі почала поволі втрачати свою автоматичну легітимність. В 1649 p., під час першої з революцій новітнього світу, було страчено Карла Стюарта, і впродовж 1650-х років однією з найповажніших європейських держав правив не король, а плебей Лорд-Протектор. Проте, навіть у часи Попа й Аддісона, Анна Стюарт усе ще зцілювала хворих, накладаючи на них королівські руки, й подібні лікування проводились також Бурбонами, Людовиками XV і XVI, у Франції доби Просвітництва до самого кінця "ancien régime"26. Але після 1789 р. принцип Легітимності вже потрібно було голосно й свідомо захищати, внаслідок чого "монархія" перетворилась у напівстандартизовану модель. Тенно й Син Небес ставали "Імператорами". В далекому Сіамі Рама V (Чулалонгкорн) посилав своїх синів і племінників до Санкт-Петербурзького, Лондонського і Берлінського дворів навчатися тонкощів світової моделі. В 1887 р. він запровадив обов’язковий принцип "спадкоємності за правом первородства", тим самим привівши Сіам "у відповідність з «цивілізованими» монархіями Європи" 27. Нова система привела в 1910 р. на трон неврівноваженого гомосексуаліста, якого, звичайно, раніше туди б не допустили. Однак міжмонархічне схвалення його вступу на престол під іменем Рами VI було скріплене присутністю на коронуванні юних принців з Британії, Росії, Греції, Швеції, Данії... та Японії 28!
26 Marc Bloch. Les Rois Thaumaturges, pp. 390 and 398-399.
27 Noel A. Battye. "The Military, Government and Society in Siam, 1868-1910", PhD thesis, Cornell 1974, p. 270.
28 Stephen Greene. "Thai Government and Administration in the Reign of Rama VI (1910-1925)", PhD thesis, University of London 1971, p. 92.
Навіть у 1914 р. династичні держави все ще становили більшість у складі світової політичної системи, але, як ми розглянемо детально згодом, багато хто з династів уже підшукував штамп "національності" в міру того, як старий принцип легітимності поволі відживав своє. Тоді, як армії Фрідріха Великого (правив з 1740 по 1786 pp.) комплектувалися значною мірою з "іноземців", війська його двоюрідного племінника Фрідріха Вільгельма III (правив з 1797 по 1840 pp.) були вже, в результаті імпозантних реформ Шарнхорста, Гнейзенау й Клаузевіца, винятково "національно-пруськими" 29.
29 В 1806 р. понад 1,000 осіб з офіцерського складу прусської армії, який налічував 7,000-8,000 чоловік, були іноземцями. "Прусаків зі середніх верств у власній армії кількісно перевершували іноземці; це відповідало приказці про те, що Пруссія — це не країна з армією, а країна при армії". В 1798 р. прусські реформатори вимагали "скорочення наполовину кількості іноземців, яких у рядовому складі налічувалось майже 50%..." Alfred Vagts. A History of Militarism, pp. 64 and 85.
Концепції часу
Недалекоглядним було б, однак, уважати, що уявлені спільноти націй просто виросли з релігійних спільнот і династичних держав, замінивши їх собою. Занепад сакральних спільнот, родоводів і мов відбувався на тлі фундаментальної зміни в способах усвідомлення світу, яка, перш за все, й зробила можливим "вигадування" нації.
Для того, щоб відчути характер цієї зміни, варто придивитися до таких візуальних образів сакральних спільнот, як рельєфи й вітражі середньовічних храмів або живопис ранніх італійських і фламандських майстрів. Характерною ознакою цих зображень є щось оманливо аналогічне до "сучасного вбрання". Пастухи, яких зоря привела до ясел, де народився Христос, виглядають, як селяни з Бургундії. Зображення Діви Марії нагадує доньку тосканського купця. В багатьох картинах, благоговійно вклякнувши поруч із пастухами, змальовуються меценати-замовники в пишних шатах бюргера чи вельможі. Те, що нині здається недоречним, виглядало, очевидно, цілком природнім в очах середньовічних прихожан. Перед нами постає світ, який зображав уявлену реальність надзвичайно зримо й відчутно. Християнство набувало своєї універсальної форми завдяки міріадам конкретних деталей: ось цей рельєф, ось той вітраж, ця проповідь, та історія, ця моралістична п’єса, та реліквія. Хоча трансєвропейське латиномовне духовенство було найістотнішим елементом в структуруванні християнської образності, не менш важливу роль відігравала передача ним своїх концепцій неписьменним масам за посередництвом візуальних і слухових образів, завжди індивідуалізованих і конкретних. Скромний приходський священик, чия суєтність була відома кожному з тих, хто слухав його проповіді, залишався однак прямим посередником між своїми парафіянами й небесами. Це зіставлення космічно-універсального з індивідуально-земним означало, що християнський світ, яким би безмежним він не був (або сприймався), являв себе по-різному в конкретній швабській або андалузійській громаді. Зображення Діви Марії зі "семітськими" рисами чи в одязі з "першого сторіччя" в реставраційному дусі сучасного музею було немислимим, адже сприйняттю середньовічного християнина була чужа концепція історії як нескінченного ланцюга причин і наслідків або радикального розриву між минулим і сучасним30.
30 Ідея "сучасного одягу", метафоричного еквіваленту між минулим і сучасним, є для нас непрямим визнанням цього фатального розриву.
31 Bloch. Feudal Society, I, pp. 84-86.
32 Auerbach. Mimesis, p. 64. Виділено нами. Порівняйте з тим, як св. Августин називав Старий Завіт "тінню[яку відкидає] майбутнє ". Цитата з Bloch. Feudal Society, I, p. 90.
Як зазначає Блок, люди думали, що наближається кінець світу, в тому сенсі, що друге пришестя Христа могло настати будь-якої миті: св. Павло казав, що "день Господній прийде, як злодій уночі". Таким чином, цілком природньо, що видатний хронікер XII ст. єпископ Отто Фрейзінгенський говорив постійно "ми, хто опинились наприкінці віку". Блок приходить до висновку, що, коли середньовічні люди "віддавалися релігійним роздумам, менш за все їм уявлялася перспектива неозорого майбутнього для молодої й енергійної людської раси" .
Незабутній начерк такої форми свідомості наводить Ауербах 32:
Якщо жертвоприношення Ісаака інтерпретувати як явище, що прообразує жертву Христа, так що перше знаходиться в другому, як і було проголошено й обіцяно, й друге "здійснює"... перше, тоді встановлюється зв’язок між двома подіями, що не сполучені ані часово, ані причинно — зв’язок, який неможливо встановити раціонально в горизонтальному вимірі... Він виникає лише тоді, коли обидва явища вертикально поєднані з Божественним Провидінням, яке єдине здатне розробити подібний задум історії та надати ключ для його розуміння... Тут і тепер не є вже звичайною ланкою в ланцюзі земних подій, це є водночас чимось, що було завжди і що здійсниться в майбутньому; а точніше, з Господньої перспективи, це щось вічне, щось позачасове, щось уже звершене в царстві фрагментарних земних подій.
Він справедливо зауважує, що така ідея одночасності є нам цілком чужою. Сприйняття часу тут є наближеним до того, що Бенджамін назвав "месіанським часом", одночасністю минулого й майбутнього в миттєвому сучасному 33. З цієї точки зору, вираз "тим часом" втрачає своє значений.
Наша власна концепція одночасності народжувалась досить довго, і її виникнення безумовно пов’язане — як саме, потребує ще детального дослідження — із розвитком секулярних наук. Однак це концепція такої фундаментальної ваги, що, не беручи її серйозно до уваги, нам буде важко досліджувати туманні витоки націоналізму. На зміну середньовічній концепції "одночасного часу" прийшла, якщо знову скористатися визначенням Бенджаміна, ідея "однорідного, порожнього часу", в якому одночасність є, так би мовити, поперечною, перехресною з часом, визначеною не прообразом і реалізацією, а тимчасовим співпадінням, і вимірюваною за допомогою годинника й календаря 34.
33 Walter Benjamin. Illuminations, p. 265.
34 Ibid., p. 263. Настільки глибинною є ця нова ідея, що можна стверджувати про базування кожної істотної сучасної концепції на понятті "тимчасовості".
Чому ця трансформація була настільки важливою для народження як уявної спільноти нації, можна найкраще зрозуміти, розглянувши основну структуру двох форм вимислу, які вперше розквітли в Європі у вісімнадцятому столітті: роману й газети 35. Адже ці форми надали технічні засоби для "репрезентації" того типу уявної спільноти, яким і є нація.
Розгляньмо спочатку структуру старомодного роману, структуру, типову не тільки для бальзаківських шедеврів, але й для будь-якого сучасного дешевого чтива. Це, поза всяким сумнівом, засіб для відтворення одночасності в "однорідному, порожньому часі", або складний коментар до прислівника "тим часом". Візьмімо, для унаочнення, уривок простенького сюжету для роману, в якому певний чоловік (А) має жінку (Б) і коханку (В), в якої теж є коханець (Г). Можна уявити наступну, так би мовити, часову таблицю цього уривка:
|
Час |
І |
II |
III |
|
Події |
А сперечається з Б В і Г кохаються |
А дзвонить В Б робить покупки Г грає в більярд |
Г напивається в барі А обідає вдома разом із Б В сниться страшний сон |
Зауважмо, що впродовж усіх цих сцен А і Г не зустрічаються між собою, вони, фактично, можуть і не здогадатися про існування один одного, якщо В була досить обережною 36.
35 Хоча "Принцеса де Клев" з’явилася вже в 1678 p., ерою Річардсона, Дефо й Філдінга став початок вісімнадцятого сторіччя. Походження сучасної газети бере свій початок від голландських gazettes кінця XVII століття; проте до розповсюдженої категорії друкованих матеріалів газета увійшла тільки після 1700 p. Febvre and Martin. The Corning of the Book, p. 197.
36 І справді, сюжетні перипетії в часах І, II і III можуть залежати від того, що А, Б, В і Г не знатимуть про те, що затівають інші.
Що ж тоді пов’язує А з Г? Дві додаткові концепти: по-перше, вони є часткою "суспільств" (Вессексу, Любеку, Лос-Анжелесу). Ці суспільства є соціологічними організмами, реальність існування яких є настільки сталою й тривкою, що можна зобразити, як їхні представники (А і Г) розминаються на вулиці, так і не познайомившись, і все ж таки пов’язані 37. По-друге, А і Г є часткою свідомості всевідаючих читачів. Тільки вони, наче Бог, можуть одночасно слідкувати за тим, як А дзвонить по телефону В, Б ходить по крамницях, а Г грає в більярд. Те, що всі ці сцени розігруються в один і той самий час, зафіксований годинником та календарем, але акторами, які здебільшого нічого не знають одне про одного, підкреслює новизну цього уявного світу, створеного авторськими чарами в свідомості читачів 38.
Ідея соціологічного організму, який переміщається згідно з календарем у однорідному, порожньому часі, є точним аналогом ідеї нації, що теж сприймається цілісною спільнотою, яка розмірено просувається крізь історію 39.
37 Цим багатоголоссям сучасний роман рішуче відрізняється навіть від такої блискучої предтечі, як "Сатирикон" Петронія. Виклад подій розгортається там однолінійно. Коли Енколпій оплакує невірність своєї юної коханки, нам не показують одночасно Гіту в ліжку з Аскілтом.
38 В цьому контексті повчально порівняти будь-який історичний роман із документами чи хроніками з описаної в ньому епохи.
39 Ніщо так не свідчить про занурення роману в гомогенному, порожньому часі, як відсутність отих вступних генеалогій, що часто брали свій початок від походження людини й були такою характерною особливістю старовинних хронік, легенд і священних книг.
Пересічний американець ніколи не зустріне, та й навіть не знатиме імен нікого, крім малої дрібки з 240 з лишком мільйонів своїх співвітчизників. Він не має уявлення, чим вони займаються тієї або іншої хвилини. Але він абсолютно певний щодо їхньої постійної, анонімної, одночасної активності.
Можливо, перспектива, запропонована мною, виглядатиме менш абстрактною, якщо ми коротко розглянемо чотири художні твори з різних культур і різних епох, усі з яких, крім одного, нерозривно пов’язані з національними рухами. В 1887 р. "батько філіппінського націоналізму" Хосе Рісаль написав роман "Noli Me Tangere", який нині вважається найбільшим досягненням нової філіппінської літератури.
Також це був мало не перший роман, написаний "indio", тубільцем 40. Ось як чарівно він починається 41:
Десь наприкінці жовтня Дон Сантьяго де лос Сантос, відомий усім як капітан Тьяго, влаштовував звану вечерю. Хоча, на відміну від своїх звичаїв, він оголосив про це щойно вдень, це вже стало єдиною темою розмов у Бінондо, в інших міських кварталах і навіть в [оточеному мурами внутрішньому місті] Інтрамурос. Капітан Тьяго мав тоді репутацію щедрого господаря. Всі знали, що двері його дому, як і його країни, були відкриті для всього, крім торгівлі та будь-яких нових і несподіваних ідей.
Отож новина блискавицею розлетілась у середовищі дармоїдів, нахлібників і непрошених гостей, котрих Господь, у своїй невичерпній доброті, сотворив і ласкаво розплоджує в Манілі. Одні полювали за ваксою для черевиків, інші розшукували комірці й краватки. Але всі переймалися тим, як привітати господаря з достатньою мірою фамільярності, що необхідна для створення враження давньої дружби, або, в разі чого, як виправдатися за запізнення.
Вечеря мала відбутися в будинку на Анлоуг Стріт. Ми не пригадуємо номера будинку, тому опишемо його так, щоб усі могли впізнати — звичайно, якщо він уже не зруйнований землетрусом. Ми не повіримо, щоб сам власник міг його знести, адже цим переважно займається Бог або Природа, з якими, до речі, наш Уряд уклав ряд контрактів.
Тут не потрібно багато коментарів. Достатньо зазначити, що вже на самому початку образ званої вечері (цілком новий для філіппінської літератури), яку обговорюють сотні безіменних, не знайомих між собою людей, в різних куточках Маніли, певного місяця певного десятиліття, відразу ж перетворюється в образ уявленої спільноти. А речення про "будинок на Анлоуг Стріт", котрий "ми... опишемо...так, щоб усі могли впізнати", відноситься до тих, хто й мав би впізнавати, тобто до нас-філіппінських-читачів. Мимовільне переміщення цього будинку з "внутрішнього" часу роману до "зовнішнього" часу повсякденного життя читача [з Маніли] стає гіпнотичним підтвердженням сталості єдиної спільноти, яка охоплює собою дійових осіб, автора й читачів, і рухається вперед крізь календарний час 42. Зверніть теж увагу на стиль. Хоча й Рісаль не має найменшого уявлення про індивідуальні особливості своїх читачів, він звертається до них іронічно-інтимно, так, начебто анітрохи не сумнівається у близькості своїх з ними відношень 43.
Ніщо так не допоможе відчути раптову розірваність свідомості, про яку говорив Фуко, як порівняння "Noli" з найбільш відомим раніше літературним твором "індіанця" Франсиско Балагтаса (Балтазара) "Pinagdaanang Buhay ni Florante at ni Laura sa Cahariang Albania" ["Розповідь про Флоранта й Лауру в Албанському Королівстві"], перше друковане видання якого датоване 1861 p., хоча він був написаний, мабуть, ще в 1838 р.44
40 Рісаль написав цей роман колоніальною (іспанською) мовою, яка тоді була lingua franca для етнічно різнорідних євразійських і місцевих еліт. Разом із романом вперше також виникла "національна" преса, не лише іспанською, але й такими "етнічними" мовами, як тагалозька й ілоканська. Див. Leopoldo Y. Yabes. "The Modem Literature of the Philippines", pp. 287-302, in Pierre-Bernard Lafont and Denys Lombard (eds), Littératures Contemporaines de l’Asie du Sud-Est.
41 José Rizal. Noli Me Tangere (Manila: Instituto Nacional de Historia, 1978), p. 1. Переклад [на англійську] мій. В той час, коли вийшло у світ перше видання "Уявлених спільнот", я не володів іспанською й таким чином мимоволі поклався на цілком недостовірний переклад Леона Марії Гверреро.
42 Зауважте, наприклад, як в одному реченні Рісаль делікатно переходить від минулого часу — "сотворив" (crió) — до теперішнього для нас із вами — "розплоджує" (multiplica).
43 Лицьовим боком анонімної безликості читачів була/є миттєва популярність автора. Як ми побачимо, ця безвісність/популярність цілковито залежить від поширення друкарства при капіталізмі. Ще в 1593 р. завдяки завзятості домініканців у Манілі була опублікована "Doctrina Christiana". Та після цього ще протягом віків друкарство залишалось під суворим церковним контролем. Лише у 1860 р. розпочався процес лібералізації. Див. Bienvenido L. Lumbera. Tagalog Poetry 1570-1898, Tradition and Influences in its Development, pp. 35, 93.
44 Ibid., p. 115.
Адже, хоча Балагтас був ще живий, коли народився Рісаль, внутрішній світ його шедевру кардинально відрізняється від світу "Noli". Місце дії — вигадана середньовічна Албанія — абсолютно відірване в часі й просторі від Бінондо 1880-х pp. Герої — Флорант, албанський вельможа-християнин, і його вірний приятель Аладін, перський аристократ-мусульманин ("моро") — нагадують нам про Філіппіни тільки відносинами між християнами й моро. Якщо Рісаль навмисне розбавляє свою іспанську прозу тагалозькими словами для "реалістичного", сатиричного або національного ефекту, то Балагтас неусвідомлено додає до своїх тагалозьких катренів іспанські фрази лише для того, щоб підсилити пишність і милозвучність звучання. "Noli" призначалося для читання, тоді як "Florante at Laura" треба було декламувати вголос. Найбільш вражає поводження Балагтаса з часом. Як зазначає Лумбера, "розвиток сюжету не відбувається згідно з хронологічною послідовністю. Розповідь починається in medias res, тому вся історія розгортається перед нами через серію ретроспективних монологів" . Добра половина з 399 катренів присвячена описам дитинства Флоранта, його студентських років у Афінах і наступних військових подвигів, які подає сам герой у бесіді з Аладіном 46.
45 Ibid., р. 120.
46 Подібну техніку вживав Гомер. На цю тему див. Auerbach. Mimesis, ch. 1 ("Odysseus’ Scar").
"Paalam Albaniang pinamamayanan
ng casama, t, lupit, bangis caliluhan,
acong tangulan mo, I, cusa mang pinatay
sa iyo, I, malaqui ang panghihinayang".
"Прощавай, Албаніє, королівство
зла, жорстокості, брутальності й облуди!
Я, захисник твій, кого ти розпинаєш,
оплакую ту долю, що тебе спіткала".
Цей відомий станс часто витлумачували як завуальоване свідчення фіkіппінського патріотизму, але Лумбера переконливо доводить, що така інтерпретація є просто наведенням анахронічного глянцю. Tagalog Роetry, p. 125. Переклад [на англійську] Лумбери. Я трохи змінив його тагалозький текст у відповідності з виданням поеми 1973 p., базованим на виданні 1861-го р.
"Розмовна ретроспектива" була для Балагтаса єдиною альтернативою прямому однолінійному викладу. Якщо ми й довідуємось про "одночасне" минуле Флоранта й Аладіна, то це пов’язане з їхніми бесідами, а не зі структурою поеми. Як сильно відрізняється від цього техніка роману: "Тієї ж весни, коли Флорант ще навчався в Афінах, Аладіна викинули з двору його сюзерена..." Балагтасу, по суті, ніколи не спадає на думку "помістити" своїх героїв у "суспільство" або поговорити про них з читачами. Також, поза солодкозвучним потоком тагалозьких багатоскладових слів, майже нічого "філіппінського" в тексті немає .
У 1816 p., за сімдесят років до створення "Noli", Xoce Хоакін Фернандез де Лізарді написав роман під назвою "El Periquillo Sarniento" ["Папуга зі сверблячкою"], чи не перший латиноамериканський твір цього жанру. За словами одного критика, цей текст є "жорстоким звинуваченням іспанського уряду Мексики: невігластво, забобони й корупція зображені як його найвиразніші риси" 48. На суть формальної побудови цього "націоналістичного роману вказує наступний опис його змісту 49:
48 Jean Franco. An Introduction to Spanish-American Literature, p. 34.
49 Ibid., pp. 35-36. Виділено нами.
Від самого початку [герой, Папуга зі сверблячкою] потрапляє під погані впливи — неосвічені покоївки насаджують забобони, мати потурає його примхам, вчителі не мають ні здібностей, ні вміння привчити його до дисципліни. І хоч його батько є розумним чоловіком, який хоче, щоб син займався корисною справою, а не поповнював ряди адвокатів і дармоїдів, надмірно любляча мати бере верх, посилаючи Перікільо, свого сина, до університету й гарантуючи таким чином те, що він навчиться хіба що марновірним нісенітницям... Попри всі зустрічі з добрими й мудрими людьми, Перікільо все-таки залишається безнадійним невігласом. Він не бажає працювати або займатись серйозними речами й стає послідовно священиком, гравцем, злодієм, учнем аптекаря, лікарем, клерком у провінційному містечку... Ці епізоди дають автору змогу зобразити лікарні, в’язниці, віддалені села, монастирі, водночас переконливо доводячи найголовніше — те, що іспанський уряд і система освіти заохочують дармоїдство й лінощі... Під час своїх пригод Перікільо кілька разів опиняється серед індіанців і негрів...
Тут ми знову спостерігаємо за дією "національної уяви" в тому, як відбувається переміщення самотнього героя в сталому соціологічному ландшафті, з’єднуючи внутрішній світ роману зі світом зовнішнім. Цей авантюристичний tour d’horison — лікарні, в’язниці, віддалені села, монастирі, індіанці, негри — не є однак tour du monde. Горизонт явно обмежений колоніальною Мексикою. Ніщо так не переконує нас у цій соціологічній тривкості, як послідовне вживання множини. Адже це витворює соціальний простір, наповнений подібними в’язницями, жодна з яких нічим не особлива, проте взяті разом, вони свідчать (своїм одночасним, відокремленим існуванням) про гнітючість цієї колонії 50 . (Порівняйте з біблійними в’язницями. Вони ніколи не уявляються типовими для того чи іншого суспільства. Кожна з них, як та, скажімо, в якій Саломея була зачарована Йоанном Хрестителем, є магічно винятковою.)
Нарешті, щоб ліквідувати ймовірність того, що, оскільки й Рісаль, і Лізарді писали іспанською мовою, структури, які ми тут розглядали, є все ж таки "європейськими", подаємо вступ до оповідання "Semarang Hitam" ["Чорний Семаранг"], написаного молодим індонезійським націоналкомуністом з трагічною долею Мас Марко Картодікромо 51 й опублікованого серійно у періодиці в 1924 р. 52:
50 Це переміщення самотнього героя в межах незрушного соціального ландшафту являється типовим для багатьох ранніх (анти-)колоніальних романів.
51 Після короткої яскравої кар’єри радикального журналіста Марко був інтернований голландською колоніальною владою в Бовен Дігулі, одному з найперших у світі концентраційних таборів, глибоко в нетрях боліт на заході Нової Гвінеї. Там він і помер у 1932 р. після шести років ув’язнення. Henri Chamber-Loir. "Mas Marco Kartodikromo (c. 1890-1932) ou L’Education Politique", p.208, in Littératures contemporaines de l’Asie du Sud-Est. Найновіший блискучий повноцінний опис кар’єри Марка можна знайти в Takashi Shiraishi. An Age in Motion: Popular Radicalism in Java, 1912-1926, chapters 2-5 and 8.
52 Переклад [на англійську] Пола Тікела. Див. Paul Tickell. Three Early Indonesian Short Stories by Mas Marco Kartodikromo (c. 1890-1932), p. 7. Виділено нами.
Була сьома година в суботу вечором; молодь у Семаранзі ніколи не залишалася вдома суботніми вечорами. Однак цього разу нікого не було видно. Через цілоденну зливу дороги стали мокрими й дуже слизькими, тому всі сиділи по хатах.
Суботній ранок був для працівників крамничок і контор часом очікування — очікування дозвілля й радощів, які їм приносили вечірні прогулянки містом, та цього разу на них чекало розчарування — через апатію, викликану мерзенною погодою й жахливими дорогами в кампунгах. Головні шляхи, де завжди було повно руху, стежки, що звичайно кишіли людьми, тепер спорожніли. Час від часу можна було почути ляскіт батога, яким візник підганяв коней — або ж цокіт конячих копит, що долинав від екіпажів.
Семаранг обезлюднів. Сяйво гасових ліхтарів відбивалося від лискучого асфальту дороги. Часом це ясне сяйво тьмянішало, коли набігав вітерець зі сходу...
На видовженому плетеному кріслі сидів, читаючи газету, молодий чоловік. Він увесь поринув у читання. Іноді гнів, а іноді посмішки свідчили про його захоплення цією історією. Він гортав сторінки газети, сподіваючись, що не почуватиме себе таким нещасним. Зненацька натрапив на статтю під назвою:
ДОБРОБУТ
Жебрак-волоцюга захворів і помер, замерзнувши на узбіччі дороги
Юнака зворушило це коротке повідомлення. Він уявив собі страждання бідолахи, коли той помирав, лежачи на узбіччі... Однієї миті його заполонила раптова злість. Пізніше він відчув жаль. Ще трохи згодом його гнів спрямувався на ту соціальну систему, що привела до такої злиденності, збагативши при цьому маленьку купку людей.
Тут, як і в "El Periquillo Samiento", ми опиняємось у світі множини: крамнички, контори, екіпажі, кампунги й гасові ліхтарі. Як і у випадку з "Noli", ми-індонезійські-читачі відразу ж занурюємось у календарний час і знайомий нам ландшафт; можливо, дехто з нас і сам блукав цими "жахливими" дорогами Семарангу. Знову ж таки, самотній герой протиставляється соціопростору, ретельно змальованому в загальних деталях. Але є тут і щось нове: герой, жодного разу не названий на ім’я, про якого автор каже "наш молодий чоловік". Саме незграбність і літературна наївність тексту й підкреслюють несвідому "щирість" цього займенникового прикметника. Ні в Марко, ні в його читачів це звертання не викликає жодних застережень. Якщо у вишукано-гумористичній європейській літературі вісімнадцятого й дев’ятнадцятого віків використання тропу "наш герой" просто свідчило про авторську гру з (будь-яким) читачем, то "наш молодий чоловік" Марко, не в останню чергу через свою новизну, означає молодого чоловіка, що належить до сукупності читачів-індонезійців і, таким чином, імпліцитно до ембріональної індонезійської "уявленої спільноти". Зауважмо, що Марко не відчуває жодної потреби уточнювати назву цієї спільноти: вона самозрозуміла. (Навіть, якби багатомовні колоніальні цензори-голландці могли потрапити до кола його читачів, вони не були б допущені до цієї "нашості", про що може свідчити хоча б той факт, що гнів молодого чоловіка спрямований на "ту", а не "нашу" соціальну систему.)
Нарешті, наявність уявленої спільноти підтверджується нашим подвійним прочитанням того, що читає молодий чоловік. Він не знаходить труп жебрака-волоцюги на узбіччі слизької семаранзької дороги, а уявляє його, прочитавши надруковану газету53. Його також анітрохи не цікавить особа мертвого волоцюги: він думає про типового представника, а не про персональне життя.
53 В 1924 р. близький приятель і політичний союзник Марко опублікував роман під назвою "Rasa Merdika" ["Відчуття свободи"]. ШомберЛуар пише про героя цього роману (якого він помилково ототожнює з Марко), що "він не розуміє значення слова «соціалізм»: однак він відчуває, що соціальний організм, який його оточує, є тяжко хворий, тому він має потребу розширити свої горизонти двома засобами: подорожами й читанням." ("Mas Marko", р. 208. Виділено нами). Папуга зі сверблячкою опинився на Яві та, до того ж, у двадцятому сторіччі.
Досить доречним є те, що в "Semarang Hitam" газета виявляється вкрапленою в художнє тло оповідання, тобто вимислу, адже, якщо ми зараз звернемось до газети як продукту культури, нас вразить її цілковита фіктивність. В чому полягає основна літературна умовність газети? Якщо б ми глянули на першу сторінку газети, скажімо, "Нью-Йорк Таймс", там ми могли б знайти повідомлення про радянських дисидентів, голод у Малі, страхітливе вбивство, переворот в Іраку, рідкісну палеонтологічну знахідку в Зімбабве й промову Міттерана. Чому ці всі події розташовані поруч? Що єднає їх між собою? Не просто примха. Проте очевидно, що більша частина їх відбувається цілком незалежно, й діючі особи не здогадуються про існування інших та про їхні наміри. Довільність їхнього включення й розташування (у пізнішому випуску замість Міттерана з’явиться репортаж про бейсбольний матч) свідчить про уявність зв’язку між ними.
Цей уявний зв’язок походить із двох побічно споріднених джерел. По-перше, це звичайний календарний збіг. Дата вгорі, єдина найважливіша емблема газети, подає найістотніший зв’язок — постійний і невпинний відрахунок однорідного, порожнього часу 54. В межах цього часу "світ" впевнено просувається вперед. Ознака цього: якщо Малі, після дводенних репортажів про голод, зникає зі сторінок "Нью-Йорк Таймс" відразу на кілька місяців, читачі й на мить не припускають, що Малі щезло зі світу або голод винищив усіх його громадян. Белетристична газетна форма гарантує їм, що десь там "персонаж" Малі живе своїм непомітним життям, очікуючи наступної своєї появи в сюжеті.
Друге джерело уявного зв’язку полягає у відносинах між газетою як формою книги та ринком. Підраховано, що за сорок з лишком років між виданням Біблії Гутенберга і кінцем XV ст. в Європі було надруковано понад 20,000,000 книжок 55.
54 Читаючи газету, начебто читаєш роман, автор якого зовсім не подбав про послідовність сюжету.
55 Febvre and Martin. The Corning of the Book, p. 186. Це становить не менше 35,000 окремих видань, випущених, як мінімум, у 236 містах. Вже у 1480 р. друкарні існували більш ніж у 110 містах, з яких 50 знаходилися в нинішній Італії, 30 у Німеччині, 9 у Франції, по 8 у Голландії та Іспанії, по 5 у Бельгії та Швейцарії, 4 в Англії, 2 в Богемії та 1 в Польщі. "Відтоді вже можна було казати, що друкована книга в Європі стала предметом загального вжитку" (р. 182).
Між 1500 та 1600 pp. було виготовлено від 150,000,000 до 200,000,000 екземплярів56. "Від самого початку... друкарські цехи більше нагадували сучасні майстерні, ніж середньовічні монастирські скрипторії. У 1455 р. фуст і Шеффер вже провадили бізнесом, спрямованим на стандартизоване виробництво, а двадцятьма роками пізніше скрізь у всій [sic] Європі діяли великі друкарські концерни" 57. В якомусь смислі книга стала першим, у сучасному розумінні, масово виготовленим промисловим товаром 58. Що саме я маю на увазі, можна зрозуміти, порівнявши книгу з іншими ранніми промисловими виробами, такими, як текстиль, цегла чи цукор. Адже ці товари вимірюються в точних кількостях (фунтах, партіях чи штуках). Фунт цукру є просто кількістю, зручною вагою, а не самостійним об’єктом. Книга, однак — і в цьому вона стає прототипом сучасних товарів тривалого користування — є виразним самодостатнім об’єктом, що ідентично репродукується у великих масштабах 59.
56 Ibid., p. 262. Автори зазначають, що у шістнадцятому столітті книги вже були цілком доступні всім, хто вмів читати.
57 Велике видавництво Плантена з Антверпену контролювало, на початку шістнадцятого сторіччя, 24 друкарні, де в кожному цеху працювало понад 100 робітників. Ibid., p. 125.
58 Це є одним із ґрунтовних моментів серед усіх химер Маршалла МакЛюена (див. Marshall McLuhan. Gutenberg Galaxy, p. 125). Можна додати, що, хоча книжковий ринок і був перевершений ринками інших товарів, його стратегічна роль у поширенні ідей залишалась, однак, надзвичайно важливою для розвитку сучасної Європи.
59 Принцип тут важливіший від масштабу. До XIX ст. тиражі були відносно скромними. Навіть перше видання Біблії Лютера, виняткового бестселера, вийшло тиражем усього лише 4,000 екземплярів. Незвично великий тираж першого видання "Енциклопедії" Дідро не перевищував 4,250 копій. Середній тираж у XVIII ст. становив менше ніж 2,000 книжок. (Febvre and Martin. The Corning of the Book, pp. 218-220). Водночас, книга завжди відрізнялась від інших товарів тривалого користування своїм з необхідності обмеженим ринком. Будь-хто з грошима може купувати чеські автомобілі; лише читачі-чехи купуватимуть чеськомовні книжки. Нижче ми розглянемо значення цього розмежування.
Один фунт цукру слідує за іншим; кожна ж книга існує в самодостатності пустельника. (Не дивно, що вже в шістнадцятому столітті у таких центральних містах, як Париж, звичними стали бібліотеки, ці персональні зібрання масово виготовлених виробів 60.) З цієї перспективи газета являє собою просто "екстремальну форму" книги, яка продається у величезних кількостях, але користується ефемерною популярністю. Чи не можна сказати так: одноденні бестселери 61? Старіння газети вже наступного дня після виходу в світ — цікаво, як один з найперших масово виготовлених виробів став прообразом швидкого старіння, притаманного сучасним товарам тривалого користування — саме тому, однак, і створює цей дивовижний масовий ритуал: практично одночасне споживання ("уявлювання") газети-як-літератури. Ми знаємо, що певні ранкові й вечірні випуски здебільшого будуть спожиті у визначені години саме того, а не іншого дня. (Порівняймо з цукром, вживання якого відбувається рівномірно й незалежно від певних годин; він може зіпсуватися, але не може втратити актуальність.) Сенс цього масового ритуалу — Гегель зауважував, що для сучасної людини газети відіграють роль замінника ранкових молитв — парадоксальний. Він відбувається в самотній тиші, в криївці власної голови 62.
60 Більше того, вже наприкінці п ятнадцятого віку венеціанський видавець Альдо Манунціо започаткував портативне "кишенькове видання".
61 На прикладі "Semarang ffitam" можна пересвідчитись, що раніше ці два різновиди бестселерів були тісніше пов’язані між собою, ніж нині. Дікенс також друкував серійно в масових газетах свої популярні романи.
62 "Друковані матеріали заохочували мовчазну прихильність до справ, оборонців яких неможливо було віднайти в жодній парафії, бо вони звертались до невидимої публіки звіддаля". Elizabeth L. Eisenstein. "Some Conjectures about the Impact of Printing on Western Society and Thought", Journal of Modem History, 40:1 (Mardi 1968), p. 42.
Проте кожен з причасників чудово усвідомлює, що здійснюваний ним ритуал одночасно відтворюється тисячами (або й мільйонами) інших, в існуванні яких він не сумнівається, але про ідентичність яких не має найменшого уявлення. До того ж, цей ритуал безперервно повторюється з інтервалами в півдня або день згідно з календарем. Чи можна уявити собі більш яскравий образ секулярної, історично захронометрованої уявної спільноти 63?
63 Пишучи про стосунки між майновою анархією суспільства середнього класу та абстрактним політичним державопорядком, Нейрн зауважує, що "представницький механізм перетворював реальну класову нерівність у абстрактний егалітаризм громадян, індивідуальний егоїзм у безлике колективне волевиявлення, загрозу хаосу в нову державну легітимність". (The Break-up of Britain, p.24). Безсумнівно. Проте представницький механізм (вибори?) є рідкісним і мінливим святом. Мені здається, що покоління безликого волевиявлення найкраще розкривається у регулярному щоденному уявлюванні життя.
Водночас читач газети, спостерігаючи, як відвідувачі перукарні, метро або сусіди по житлу переглядають ідентичні копії його газети, постійно переконується в тому, що уявний світ зримо закорінений у щоденному житті. Як у випадку з "Noli Me Tangere", літературний вимисел непомітно й упевнено просочується в реальність, творячи ту дивовижну впевненість анонімної спільності, що є ознакою сучасних націй.
Перш ніж перейти до обговорення специфічних першопричин націоналізму, варто було б підсумувати основні твердження, висловлені досі. По суті, я доводив, що сама можливість уявлювання нації історично з’явилася там і тоді, коли три дуже давні фундаментальні культурні концепції втратили свою аксіоматичну владу над людськими умами. Першою з них була ідея про те, що тільки певна книжна мова забезпечувала привілейований доступ до онтологічної істини — саме тому, що мова була невіддільною частиною цієї істини. Ця ідея дала життя великим трансконтинентальним солідарностям християнського, ісламського та інших світів. Другою була віра в те, що суспільство природнім чином організоване навколо і в підпорядкуванні до верховних центрів — монархів, які стоять осторонь решти людських істот, і чиє правління є формою космологічного (божественного) завіту. Людські лояльності були необхідно ієрархічними й доцентровими, адже володар, як і сакральний текст, був фокусом доступу до буття й невід’ємною його частиною. Третьою була концепція темпоральності, в якій космологія та історія були нерозрізнимі, а першопричини світу й людини сутнісно ідентичні. Разом ці ідеї міцно вкорінювали життя людей у самій природі речей, надаючи певний смисл фатальностям щоденного існування (перш за все смерті, втратам і залежності) та пропонуючи, різними засобами, визволення від них.
Повільний, нерівномірний занепад цих взаємопов’язаних очевидностей — спочатку в Західній Європі, а згодом повсюди — під впливом економічних змін, "відкриттів" (соціальних і наукових) та поширення дедалі швидших засобів комунікації, вбив глибокий клин між космологією й історією. Не дивно отже, що йшли пошуки, так би мовити, нового способу осмислено поєднати разом солідарність, владу й час. Мабуть, ніщо так не прискорило ці пошуки й не зробило їх пліднішими, ніж розвиток капіталістичного друкарства, що надав можливість все швидше зростаючій кількості людей думати про себе й співвідносити себе з іншими у кардинально новий спосіб.