Можливо, не до кінця ще нами усвідомлена, у світі відбувається фундаментальна трансформація в історії марксизму і марксистських рухів . її найбільш помітними ознаками стали недавні війни між В’єтнамом, Камбоджею й Китаєм. Це війни історично-світової значимості, адже вони перші, що виникли між режимами, чиї незалежність і революційність поза всякими підозрами, а крім того, кожна з воюючих сторін вдавалася до більш ніж формальних спроб виправдати кровопролиття з перспективи звичної марксистської теорії. І хоча китайсько-радянські прикордонні сутички 1969-ого року, а також радянське військове втручання в Німеччині (1953), Угорщині (1956), Чехословаччині (1968) й Афганістані (1980) ще можна було інтерпретувати як — залежно від смаку — "соціалімперіалізм", "захист соціалізму" тощо, ніхто вже, гадаю, не сприйматиме всерйоз подібну лексику, окреслюючи події в Індокитаї.
Якщо в’єтнамське вторгнення й окупація Камбоджі у грудні 1978 й січні 1979 pp. являли собою першу великомасштабну традиційну війну, яку один революційний марксистський режим розв’язав проти іншого 1, то лютневий напад Китаю на В’єтнам послужив безпосереднім підтвердженням цього прецеденту.
1 Таке формулювання обрано лише для підкреслення масштабу й способу ведення бойових дій, а не для визначення винуватців. Щоб уникнути можливих непорозумінь, необхідно сказати, грудневе вторгнення 1978 р. виросло із військових сутичок між партизанами двох революційних рухів, початок яких сягав чи не 1971 р. Від квітня 1977 р. прикордонні рейди, започатковані камбоджійцями, але відразу ж підхоплені з боку В’єтнаму, ставали дедалі масштабнішими, досягши своєї кульмінації у потужному в’єтнамському вторгненні у грудні 1977 р. Проте жоден із цих рейдів не був спрямований на повалення ворожих режимів чи захоплення значних територій, а кількість залучених військ не йшла у жодне порівняння з тими, що були задіяні в грудні 1978 р. Щодо полеміки стосовно причин цієї війни див.: Stephen P. Heder. "The Kampuchean- Vietnamese Conflict", in David W. P. Elliot, ed., The Third Indochina Conflict, pp. 21-67; Anthony Barnett. "Inter-Communist Conflicts and Vietnam", Bulletin of Concerned Asian Scholars, 11: 4 (October-December 1979), pp. 2-9; and Laura Summers. "In Matters of War and Socialism Anthony Barnett would Shame and Honour Kampuchea Too Much", ibid., pp. 10-18.
Тільки найдовірливіша особа наважилася б стверджувати, що наприкінці цього сторіччя в будь-якому серйозному міждержавному конфлікти такі країни, як СРСР і КНР — не кажучи вже про дрібніші соціалістичні держави — будуть підтримувати ту саму сторону чи воювати на її боці. Хто може бути певним, що одного дня не зіштовхнуться між собою Югославія з Албанією? Всі ці строкаті угрупування, які прагнуть виведення Радянської Армії зі Східної Європи, повинні пам’ятати, до якої міри саме ця переважаюча військова присутність від 1945 р. виключала можливість збройних конфліктів між марксистськими режимами регіону.
Ці міркування покликані підкреслити той факт, що після Другої світової війни кожна успішна революція визначала себе в національних термінах — Китайська Народна Республіка, Соціалістична Республіка В’єтнам тощо — і, таким чином, міцно закорінювались у територіально-соціальному просторі, успадкованому від дореволюційного минулого. Натомість, той факт, що Радянський Союз поділяє зі Сполученим Королівством Великобританії й Північної Ірландії рідкісну честь відмови від національності у назві, свідчить про те, що він тією ж мірою є спадкоємцем донаціональних династичних держав, що й предтечею наднаціонального порядку двадцять першого століття 2.
Ерік Хобсбоум цілком справедливо заявляє, що "марксистські рухи й держави мали тенденцію ставати національними не тільки формально, але й по суті, тобто націоналістичними. Ніщо не вказує на призупинення цієї тенденції" 3. Як і на те, що вона обмежується світом соціалізму. Майже щороку ООН поповнюється новими членами. І деякі зі "старих націй", які вважалися колись сконсолідованими, опинились перед загрозою виклику з боку "підлеглих" їм національних меншин у межах власних кордонів — національних меншин, які, безперечно, мріють одного щасливого дня скинути це підданство. Реалії є цілком очевидні — давно вже напророчений "кінець ери націоналізму" ніяк не збирається наставати. І справді, національний статус є загальновизнаною вартістю політичного життя нашого часу.
Утім, якщо факти зрозумілі, їх пояснення залишається предметом тривалої дискусії. Нація, національність, націоналізм — всі ці поняття завжди з труднощами піддавалися визначенню, не кажучи вже про аналіз. Порівняно з величезним впливом, який націоналізм справив на сучасний світ, теоретично він залишається немічним. Хью Сетон-Вотсон, автор, мабуть, найкращої й найповнішої англомовної праці з націоналізму і спадкоємець поширеної традиції ліберальної історіографії й соціології, з сумом зазначає: "Таким чином я змушений прийти до висновку, що неможливо виробити «наукову дефініцію» нації; а втім, сам цей феномен існував і існує" 4.
2 Ті, хто мають сумніви щодо претензій Сполученого Королівства до подібного паритету з СРСР, повинні поцікавитись, що ж то за національність: великобрито-ірландець?
3 Eric Hobsbawm. "Some Reflections on "The Break-up of Britain", New Left Review, 105 (Septernber-October 1977), p. 13.
4 Див.: Hugh Seton-Watson. Nations and States, p. 5. Виділено нами.
Том Нейрн, автор основоположного "Розпаду Британії" та спадкоємець не менш поширеної традиції марксистської історіографії й соціології, говорить відверто: "Теорія націоналізму — це велика історична поразка марксизму"5. Але навіть це зізнання є дещо оманливим, оскільки може створити враження сумного наслідку тривалого й свідомого пошуку теоретичної ясності. Точніше було б сказати, що націоналізм виявився для марксистської теорії незручною аномалією і, саме з цієї причини, здебільшого просто ігнорувався нею. Чим ще можна пояснити те, що Маркс так і не витлумачив ніяк принципово важливий займенник свого знаменитого формулювання 1848 p.: "Пролетаріат кожної країни повинен, звичайно, перш за все розібратися зі своєю власною буржуазією" 6? Як зрозуміти використання протягом понад сторіччя концепту "національної буржуазії" без жодної серйозної спроби дати теоретичне обгрунтування доречності цього прикметника? Чому такий поділ буржуазії — світового, з огляду на виробничі відносини, класу — є теоретично важливим?
5 Див.: Tom Nairn. "The Modem ]anus", New Left Review, 94 (November-December 1975), p. 3. Цей нарис включено без змін до "The Break-up of Britain" (chapter 9, pp. 329-363).
6 Karl Marx and Friedrich Engels. The Communist Manifesto, in the Selected Works, I, p. 45. Виділено нами. Слово "звичайно", вжите в будь-якій теоретичній праці, відразу б мало насторожити уважного читача.
Метою цієї книги було внести деякі попередні пропозиції щодо кращої інтерпретації "аномалії" націоналізму. Я відчуваю, що й марксистська, й ліберальна теорії з цього питання вже вичерпались у своїй пізньоптолемеївській спробі "врятувати феномени"; отже, вкрай необхідною є переорієнтація перспективи, так би мовити, в дусі Коперника. Моя вихідна позиція полягає в тому, що національність, або, якщо комусь це слово здається надто багатозначним, національна приналежність, так само, як і націоналізм, є культурними артефактами особливого роду. Щоб зрозуміти їх належним чином, необхідно ретельно дослідити, як саме вони виникли до історичного буття, в який спосіб змінювалося їх значення протягом часу і чому нині вони викликають такий потужний емоційний відгук. Я постараюсь довести, що створення цих артефактів наприкінці вісімнадцятого сторіччя 7 було процесом спонтанної дистиляції складної суміші незалежних історичних сил; проте, утворившись, вони стали "модульними", здатними, з різною мірою самоусвідомлення, до трансплантації на різноманітні соціальні терени, до того, щоб поглинати і бути поглиненими найрізноманітнішими політичними й ідеологічними утвореннями. Я також спробую показати, чому ці специфічні культурні пам’ятки викликали до себе таку глибоку відданість.
7 Як зазначає Айра Кеміляйнен, "батьки-засновники" академічного наукового націоналізму Ганс Кон і Карлтон Гейз переконливо доводили правомірність саме цієї дати. Ніхто, мені здається, не піддавав серйозним сумнівам ці висновки, за винятком націоналістичних ідеологів певних країн. Кеміляйнен також зауважує, що слово "націоналізм" увійшло до широкого загального вжитку лише наприкінці дев’ятнадцятого століття. Воно, скажімо, не зустрічалося в багатьох типових словниках дев’ятнадцятого століття. Коли Адам Сміт говорив про багатство "націй", він мав на увазі під цим терміном "суспільства" або "держави". Aira Kemiläinen. Nationalism, pp. 10,33 and 48-49.
Концепти та дефініції
Перш ніж давати відповідь на всі ці питання, варто було б коротко розглянути концепцію "нації" й запропонувати якусь робочу дефініцію. Досить часто теоретиків націоналізму збивали з пантелику, а то й відверто дратували наступні три парадокси: 1. Об’єктивна новочасність націй в очах істориків супроти їхньої суб’єктивної стародавності в очах націоналістів. 2. Формальна універсальність соціо-культурного концепту національності — в сучасному світі кожна особа може, здатна й повинна "мати" національність тією ж мірою, що й стать — супроти неуникненної специфічності конкретних її виявлень, до тієї міри, що "грецька" національність вже за визначенням є унікальною. 3. "Політична" сила націоналізму порівняно з його філософською убогістю і навіть непослідовністю. Інакше кажучи, на відміну від інших -ізмів, націоналізму не вдалося породити власних видатних мислителів, таких, як Гоббс, Токвіль, Маркс чи Вебер. Ця "порожнеча" з легкістю дає підстави космополітичним і полімовним інтелектуалам легковажити ним. Подібно до Гертруди Стайн при виді мосту Оукленд, можна поспішно зауважити: "що в ньому особливого?" Характерно, що навіть такий прихильний дослідник націоналізму, як Том Нейрн, все-таки писав: "Націоналізм" є патологією сучасної еволюційної історії, так само неуникною, як індивідуальний "невроз", з тією ж властивою йому двозначністю, з подібною схильністю до нападів божевілля, закорінених у дилемах безпорадності, перед якими стоїть більшість світу (щось на зразок інфантильності суспільств), і здебільшого невиліковних" 8.
Частково проблема полягає в тому, що ми підсвідомо схильні уявляти існування Націоналізму з великої літери (так само, як і Віку з великої літери) і слідом за тим класифікувати "його" як ідеологію взагалі. (Зазначимо: коли кожний має якийсь конкретний вік, Вік є тільки аналітичним виразом.) Гадаю, що справа виглядала б простіше, коли б ми трактували його в одному ряду з поняттями "кровної спорідненості" і "релігії", ніж "лібералізму" чи "фашизму".
Таким чином, в антропологічному смислі я пропоную наступне визначення нації: це уявлена політична спільнота — при тому уявлена як генетично обмежена і суверенна.
Вона уявлена тому, що представники навіть найменшої нації ніколи не знатимуть більшості зі своїх співвітчизників, не зустрічатимуть і навіть не чутимуть нічого про них, і все ж в уяві кожного житиме образ їх співпричетності 9.
8 The Break-up of Britain, p. 359.
9 Порівн. Seton-Watson. Nations and States, p. 5: "Я можу лише сказати, що нація існує, коли значна кількість людей певної спільноти вважає, що формує націю, або ж поводять себе так, ніби вже її сформували". Можна витлумачити "вважають себе" як "уявляють себе."
Цю уявленість у властивій йому ввічливо-двозначній манері згадував Ренан, коли писав, що "Or l’essence d’une nation est que tous les individus aient beaucoup de choses en commun, et aussi que tous aient oublir bien des choses" (Суттю нації є те, що всі індивіди поділяють багато спільних речей, а також багато речей забувають) 10. Дещо прямолінійно подібну ж думку висловлює й Геллнер, проголошуючи що "націоналізм — це не пробудження націй до самоусвідомлення: він вигадує нації там, де їх ще не існує" 11. Недоліком, одначе, цього формулювання є те, що Геллнер, прагнучи показати, як облудно маскується націоналізм, прирівнює "вигадування" радше до "фабрикації" й "фальшивки", аніж до "уявлення" і "творення". В такий спосіб він припускає існування "справжніх" спільнот, які можна з успіхом протиставляти націям. Насправді ж, будь-яка спільнота, більша за первісне поселення з безпосередніми контактами між мешканцями (хоча, можливо, й вона), є уявленою. Спільноти потрібно розрізняти не за їхньою справжністю чи несправжністю, а за манерою уявлення. Яванські селяни завжди знали про свій зв’язок із людьми, яких ніколи не бачили, але ці узи уявлялися їм партикуляристично — як нескінченно продовжувана мережа кровної спорідненості й клієнтарності. Ще донедавна в яванській мові не було слова, яке виражало б абстрактне поняття "суспільство". Нині ми сприймаємо французьку аристократію ancien régime як окремий клас; але таке уявлення про неї виникло, безперечно, досить пізно 12.
10 Ernest Renan. "Qu’est-ce qu’une nation?" in OEuvres Complètes, 1, p. 892. Він додає: "tout citoyen français doit avoir oublié la Saint-Barthélémy, les massacres du Midi an XIII e siècle. Il n’y a pas en France dix familles qui puissent fournir la preuve d’une origine franque..." (багато хто з французів повинен був би вже забути про Варфоломіївську ніч, про різанину на французькому півдні в XIII ст. Ви не знайдете у Франції й десятка родин, які могли б аргументовано викласти історію походження франків...).
11 Ernest Gellner. Thought and Change, p. 169. Виділено нами.
12 Хобсбоум, так би мовити, "зафіксовує" її, стверджуючи, що в 1789 р. її кількість становила близько 400,000 при населенні в 23,000,000. (Див. його "The Age of Révolution", p. 78). Але чи хто уявляв собі подібний статистичний образ аристократії в дореволюційній Франції?
Звичайною відповіддю на питання "Хто такий Віконт де А?" було б не "представник аристократії", а "власник маєтку А", "дядько Барона де Б" або "підлеглий Герцога де В".
Нація уявляється обмеженою, бо навіть найбільша з них, налічуючи сотні мільйонів людей, має свої межі, нехай навіть і еластичні, поза якими знаходяться інші нації. Жодна нація не уявляє себе рівнозначною людству. Навіть найбільш месіяністичні націоналісти не мріють про той день, коли всі представники людської раси об’єднають свої нації в одну, подібно до того, як у певні епохи, скажімо, християни мріяли про повністю християнізовану планету.
Вона уявляється суверенною, бо сам концепт народився в епоху, коли Просвітництво й Революція руйнували легітимність боговстановленої й ієрархічної династичної держави. Досягаючи зрілості на тому етапі людської історії, коли навіть найпалкіші послідовники будь-якої з універсальних релігій неминуче зіштовхувалися з очевидним плюралізмом цих релігій і аломорфізмом між онтологічними претензіями й територіальним поширенням кожної віри, нації прагнули отримати свободу, якщо вже й підлягати Богу, то без посередників. Емблемою та символом цієї свободи стає суверенна держава.
Нарешті, вона уявляється спільнотою, адже, незважаючи на фактичну нерівність і експлуатацію, які там панують, нація завжди сприймається як глибоке й солідарне братерство. У кінцевому підсумку, саме це братерство й робило можливим протягом останніх двох сторіч для мільйонів людей не лише вбивати, але й охоче віддавати своє життя в ім’я таких обмежених уявлень.
Ці смерті раптово ставлять нас віч-на-віч перед центральною проблемою націоналізму: яким чином уявні цінності недавньої історії (яким ледве чи більше двох сторіч) продукують такі колосальні жертви? Мені здається, що відповідь на це питання треба шукати серед культурних коренів націоналізму.