Своїм завданням він вважає погладжування історії проти шерсті.
Волтер Бенджамін,"Осяяння"
Ось так, із суміші нестямної постала
Англійця розмаїтая постава:
Із ґвалту й пристрасті народжений гібрид,
Сплелися в ньому скотт і бритт:
Їх чадо вчилось кланятись — воно
Впряглось швиденько в римськеє ярмо:
Відтоді напівкровки вже пішли,
Без мови, імені, покірні, як воли.
Щоб розігріти захололі вени знов,
Додали в суміш саксів й данів кров.
Батьків отих пихаті дочки і сини
Країни мають вже і нації свої,
Але й вони зізнатись мусять неохоче,
Що в них англійська чиста кров клекоче...
Деніел Дефо,
уривок зі "Справжнього англійця"
Як пересвідчиться читач, глибокий вплив на мої роздуми з приводу націоналізму справили праці Еріха Ауербаха, Волтера Бенджаміна й Віктора Тернера. В роботі над самою книгою я вельми скористався з критики й порад мого брата Перрі Андерсона, Ентоні Бернетта і Стіва Гедера. Неоціненну допомогу мені також надавали різним чином Д. А. Беллерд, Могамед Чамбас, Пітер Каценштейн, покійний Рекс Мортімер, Френсіс Мулерн, Том Нейрн, Шіраіші Такаші, Джім Сігел, Лора Саммерс і Еста Унгар. Звичайно, ніхто з цих доброзичливих критиків не несе жодної відповідальності за недоліки книги, які є повністю на моєму сумлінні. Можливо, варто додати, що я, за своєю освітою й фахом, фахівець з Південно-Східної Азії. Це зізнання допоможе пояснити деякі з упереджень книги та вибору прикладів, а також знизити її можливі глобальні претензії.
Хто б міг подумати, що чим далі від раю, тим грізніше бушуватиме буря?
Збройні конфлікти в Індокитаї 1978-1979 pp., які були безпосереднім поштовхом до написання першого варіанту "Уявлених спільнот", тепер, коли минуло всього лише дванадцять років, належать нібито до іншої ери. Тоді мене переслідувала перспектива майбутніх повномасштабних воєн між соціалістичними державами. Нині половина з них лежить уламками біля ангельських стін, а решта з острахом очікує подібної ж долі. Війни, які чекають на вцілілих — це громадянські війни. Велика ймовірність, що на початку нового тисячоліття майже нічого не залишиться від Союзу Радянських Соціалістичних Республік, крім... власне республік.
Чи можливо було це якось передбачити? 1983 року я писав, що Радянський Союз був "тією ж мірою спадкоємцем донаціональних династичних держав, що й предтечею нового наднаціонального порядку двадцять першого століття". Але, проаналізувавши національні вибухи, що зруйнували величезні багатомовні й поліетнічні утворення, керовані з Відня, Лондона, Константинополя, Парижа й Мадрида, я не врахував, що ланцюг цих подій сягне, як мінімум, Москви. Можна себе меланхолійно втішати хіба тим, що історія, схоже, діяла за "логікою" "Уявлених спільнот" ще краще, ніж це вдалось автору.
Не тільки світ змінився за дванадцять років. Дослідження націоналізму також зазнало дивовижної трансформації — в методі, масштабі, довершеності й загальній кількості праць. Тільки англійською мовою з’явилися "Нації перед націоналізмом" Д. А. Армстронга (1982), "Націоналізм і держава" Джона Брейлі (1982), "Нації й націоналізм" Ернеста Геллнера (1983), "Соціальні передумови національного відродження в Європі" Мирослава Гроха (1985), "Етнічне походження націй" Ентоні Сміта (1986), "Націоналістична думка й колоніальний світ" П. Четтерджі (1986) та "Нації й націоналізм після 1788 р." Еріка Хобсбоума (1990) — і це лише деякі з ключових текстів. Ці праці — своїм історичним розмахом та теоретичною потужністю — змусили традиційну літературу на цю тему виглядати застаріло. Частково ці праці сприяли появі величезної кількості історичних, літературних, антропологічних, соціологічних, феміністичних та інших досліджень, які пов’язують предмети своїх зацікавлень з націоналізмом і нацією 1.
1 З цього науково-дослідницького вибуху Хобсбоум наважився зробити висновок про наближення кінця ери націоналізму: сова Мінерви літає в сутінках.
Адаптувати текст "Уявлених спільнот" до вимог, породжених цими величезними змінами у світі й текстах — завдання вище моїх нинішніх сил. Краще, мабуть, залишити його в основному "нереставрованим" відбитком часу, із своєрідним стилем, силуетом і настроєм. Мене втішають дві речі. З одного боку, повна і остаточна розв’язка подій у старому соціалістичному світі залишається оповитою пітьмою невідомості. З іншого боку, своєрідний метод і зацікавлення "Уявлених спільнот", на мою думку, усе ще лишаються на узбіччі новітніх досліджень націоналізму — і принаймні в цьому сенсі все ще не перевершені.
У цьому виданні я просто намагався виправити фактичні, концептуальні й інтерпретаційні помилки, яких я мусив би уникнути при підготовці оригінального варіанту. Ці правки — в дусі, так би мовити, 1983 р. — включають деякі зміни тексту першого видання, а також два нових розділи, які, фактично, є скромними додатками.
В основному тексті я виявив дві серйозні помилки у перекладах, щонайменше одну невиконану обіцянку та один хибний акцент. Не маючи змоги читати іспанською 1983 року, я необачно довірився Леонові М. Гверреро та його перекладові на англійську мову "Noli Me Tangere" Xoce Рісаля, хоч існували й раніші переклади. Лише в 1990 р. я виявив, наскільки дивовижно зіпсованою була версія Гверреро. Також, наводячи довгу й важливу цитату з праці Отто Бауера "Die Nationalitatenfrage und die Sozialdemokratie", я легковажно скористався перекладом Оскара Ясі. Недавня звірка з німецьким оригіналом показала мені, як сильно вплинули політичні уподобання Ясі на інтерпретацію тексту. Принаймні у двох місцях я віроломно пообіцяв з’ясувати, чому розвиток націоналізму в Бразилії відбувався так своєрідно й запізніло порівняно з іншими південноамериканськими країнами. В новому виданні я намагаюсь виконати нарешті ту обіцянку.
Частиною мого первісного плану було підкреслити факт походження націоналізму з Нового світу. Я відчував, що неусвідомлений провінціалізм довгий час спотворював й перекручував теоретизування на цю тему. Європейські вчені, звиклі, що все суттєве в сучасному світі може походити тільки з Європи, надто легко брали за основу своїх моделей етнолінгвістичний націоналізм "другого покоління" (угорський, чеський, грецький, польський тощо), незалежно від того, чи були вони "прихильниками", чи "опонентами" націоналізму. Мене вразило те, що, судячи з більшості відгуків на "Уявлені спільноти", цей євроцентричний провінціалізм залишився майже непорушним, а ключовий розділ книги про походження націоналізму в обох Америках був, як правило, зігнорований. На жаль, я не знайшов нічого кращого для "негайного" вирішення цієї проблеми, ніж дати нову назву четвертому розділу: "Креольські першовідкривачі".
У двох "додатках" я намагаюся виправити серйозні теоретичні похибки першого видання 2.
2 Перший додаток походить із доповіді, підготовленої для конференції, що відбувалася в Карачі в січні 1989 p., спонсорованої Світовим Інститутом Розвитку Економічних Досліджень при університеті ООН. Начерк другого додатка з’явився у "The Times Literary Supplement" 13 січня 1986 p. під рубрикою "Розповіді про націю."
Ряд доброзичливих критиків вважали, що в VII розділі ("Остання хвиля") надто спрощувався процес, за яким було змодельовано ранній націоналізм у "третьому світі". До того ж, у цьому розділі не було серйозно проаналізовано ту роль, яку, на відміну від метрополій, відігравали у становленні такого націоналізму локальні колоніальні держави. Водночас я збентежено усвідомив, що істотно новому, на мою думку, внескові в теорію націоналізму — мінливим концепціям часу — явно бракувало необхідної їм координати: мінливих концепцій простору. Блискуча докторська дисертація молодого таїландського історика Тхонгчай Вінічакула послужила мені стимулом для роздумів про вплив картографії на націоналістичну уяву.
Таким чином, розділ "Перепис, карта, музей" присвячений аналізові того, як, цілком несвідомо, колоніальна держава дев’ятнадцятого сторіччя (і політика, котру заохочувало її світобачення) діалектично сприяла виникненню граматики націоналізмів, які врешті-решт піднялися на боротьбу проти неї. Справді, можна навіть стверджувати, що держава, немов у зловісно-пророчому сні, виобразила своїх супротивників задовго до того, як ті історично почали існувати. Свій спільний внесок у формування такого уявлення зробили і переписи з їх абстрактною квантифікацією— серіалізацією індивідів, і карта з її називанням політичного простору, і музей із його "екуменічною", світською генеалогізацією.
Поява другого "додатка" була викликана принизливим усвідомленням того, що 1983 року я цитував Ренана, зовсім не розуміючи змісту його слів: я сприйняв за легку іронію те, що насправді було цілковито абсурдним. Приниження змусило мене також визнати, що я не запропонував тоді чіткого пояснення, як саме й чому новонароджені нації уявили себе стародавніми. Те, що в більшості наукових праць витлумачувалось як макіавеллівський фокус-покус, чи буржуазна фантазія, чи викопна історична правда, раптом вразило мене як щось значно глибше й цікавіше. А що, коли та "стародавність", за певних історичних обставин, є неминучим наслідком "новизни"? Якщо націоналізм був, як я гадаю, висловом радикально нової форми свідомості, чи не мусить усвідомлення цього розриву й неминуча втрата старої свідомості витворювати свій власний, новий наратив? Під таким кутом зору атавістичне фантазування, характерне для націоналістичної думки після 1820-х років, виглядає епіфеноменом; справді істотним є структурне узгодження націоналістичної "пам’яті" цього періоду з внутрішніми посилками й умовностями новочасної біографії й автобіографії.
Крім усіх теоретичних достоїнств і недоліків цих двох "додатків", кожен із них має ще й власні, більш банальні обмеження. Дані для розділу "Перепис, карта, музей" було зібрано виключно на матеріалі Південно-Східної Азії. У певному відношенні цей регіон надає чудовий матеріал для порівняльного теоретизування, адже до нього входять як колишні колонії майже всіх великих імперій (Англії, Франції, Голландії, Португалії, Іспанії та США), так і неколонізований Сіам. І все ж, майбутнє покаже, чи мій аналіз, за всієї його вірогідності щодо саме цього регіону, може бути достатньо переконливо застосований і щодо інших частин світу. Що ж до другого додатка, то поданий там розрізнений емпіричний матеріал майже виключно стосується Західної Європи й Нового світу, тобто регіонів, з якими я досить поверхово обізнаний. Але увага мусила бути спрямована туди, оскільки саме там вперше заговорили про перехід націоналізму до небуття.
Бенедикт Андерсон
Лютий 1991