Ця книжка не є традиційною, тобто суцільною і зв'язною, монографією, де розділ за розділом, у логічній ієрархії від першорядного до менш суттєвого, аналізувалося б те, як людина XVI-XVII століть сприймала навколишній світ та себе в ньому. На це є дві головні причини.
Перша та, що завданням автора було вловити суб'єктивне, персональне, глибоко приховане в людині, а такі речі, ясно, не можуть складати жодної об'єктивної, поза нашою реконструкцією чинної цілості, тимчасом як систематизована оповідь про них саме таку ілюзію цілості неминуче накидала б. (За достатній приклад «цілості з пробірки» може правити нещодавно видана Інститутом історії України колективна праця про «ментальність» і «національну свідомість» не більше — не менше, як усього «українського суспільства», методично й розділ за розділом поділеного на «еліту», «козацтво», «селянство», «міщанство», «духовенство»1.)
1 Українське суспільство на зламі Середньовіччя і Нового часу: нариси з історії ментальності та національної свідомості. — Київ, 2001. — 317 с.
Друга причина «немонографічної» композиції книжки обумовлена самими джерелами. Системне й зв'язне описання передбачає наявність таких само системних і зв'язних джерел, а тимчасом світ уявлень людини — це повітря, що поміж рядками наповнює дослівно кожне джерело, проте «скрізь» тут означає «ніде», бо згадані «міжрядкові» відлуння є тільки сиґналами з туману минулого, ребусом для історика — і не більше. Врешті, навіть умовної повноти суб'єктивного світосприйняття людини ми не в змозі відтворити без її відвертої оповіді про саму себе, але людина XVI-XVII ст. ще «не знала» (принаймні, в Україні), що можна сповідатися в інтимних щоденниках, заглиблюючись у таїну власного Я.
З огляду на сказане, автор пішов пунктирною стежкою, «вихоплюючи» з океану суб'єктивних відчуттів, переконань і переживань лише ті поодинокі рефлексії, які виразніше зафіксувалися в джерелах — чи завдяки прямим свідченням так званих ego-документів (щоденників і приватної кореспонденції), чи завдяки присутності в іншій писемній продукції, зокрема літературній та судовій, настільки стандартних риторичних чи юридичних штампів, що їх легко було сепарувати, а отже — «підслухати» індивідуальні голоси, котрі прослизнули крізь сито шаблонів тогочасної писемної комунікації. Ясно теж, що мій дослідницький азарт не був усеохопним, а коло запитань, які я ставила джерелам, стосувалося передовсім мотивацій соціальної поведінки: що належало до пріоритетних вартостей і чому? якими були засади (та правила) культурних сенсів? які взірці нормативної / девіантної поведінки вважалися усталеними і чому? Саме ці речі, як відомо, обумовлюють так звану «другу реальність» — той «паралельний світ», або образ реальності у свідомості людини, котрий примушує її чинити так, а не інакше, шанувати й наслідувати чи ганити й відкидати те, а не інше.
Звісно ж, не випадає говорити про універсальні мотивації, що були би властиві «всім українцям», «усім козакам», «усім шляхтичам» тощо. Проте, на мою думку, якісь провідні мотиви, що впливали на поведінкові стратегії і тип світобачення певних груп загалу, таки можна, бодай гіпотетично, виокремити. Саме таким — ширшим з погляду колективної рецепції — стереотипам уявлень і спробам творити на їх підставі квазіідеологію і присвячено окремі розділи.
«Героями» книжки є українські шляхтичі та, почасти, козаки — в тих «рицарських» проявах козацького самоусвідомлення, що зближували козаків зі шляхтою. Така тематична спрямованість — це не лише данина станові джерел (де, як відомо, від «німої більшості історії» — простолюду — майже не залишилося писемного сліду), але й випливає з моїх попередніх наукових зацікавлень. Цю книжку я розглядаю як безпосереднє продовження «Української шляхти»2, хоча й у засадничо інакшому переломленні теми. Там ішлося про соціальну, зовнішню й об'єктивну, історію українського шляхетського загалу, тут — про його ж історію, але внутрішню й суб'єктивну. Там досліджувано іменний склад і соціальні структури, тут — світ уявлень шляхти: її погляди на владу/підпорядкування, її релігійність, сприйняття нею «права» й «закону» тощо. Це, відповідно, вимагало інакших технік дослідження, які загалом можна звести до історико-антропологічного підходу. Оптика ж антропологічного погляду, відкриваючи нескінченну інформаційну еластичність джерел, водночас досить чітко обмежовує коло своїх повноважень: не війна, а гама свідчень про війну; не інститути й форми влади, а уявлення про владу та своє їй (владі) підпорядкування; не Церква, а сприйняття віри та прояви побожності; не вчинки, а клубок мотивацій і намірів довкола вчинків. Утім, пов'язаність обох вимірів історії — соціального й антропологічного — очевидна: адже не існує соціальних практик, що не витворювалися б уявленнями, за посередництвом яких індивіди й групи надають сенс навколишньому світові.
2 Яковенко Н.М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна). — Київ, 1993.
Варто нагадати, що історико-антропологічний підхід, попри епістемологічну обмеженість зони своєї дії, посприяв більше, ніж будь-яка інша методологічна «новинка», демонтажеві успадкованих від XIX ст. канонів «національних історій». Адже саме в антропологічно зорієнтованих дослідженнях була переконливо продемонстрована розбіжність між питомим сенсом джерела та модерними навичками його інтерпретації — тим «вірусом сучасності», що його Едвард Кінан влучно окреслив як «добування модерних смислів з передмодерних джерел»3.
3 Кінан Е. Російські історичні міфи / Переклад Віктора Шовкуна. — Київ, 2001. — С.49.
Що ж до української науки, то, незважаючи на вже доволі солідну традицію описування української історії XVI—XVII ст. з антропологічної перспективи (досить згадати Ігоря Шевченка, Франка Сисина, Дейвіда Фріка, Сергія Плохія, Олексія Толочка, Бориса Ґудзяка та ін.), у більшості праць і надалі домінують соціологізаційні схеми сумнівної свіжості, а джерела лише зручно припасовано для їх ілюстрування. Не певна, що ця книжка переконає моїх опонентів у потребі читати джерело не тільки в рядку, а й між рядком, і то читати, женучи від себе, наскільки вдасться, «вірус сучасності». Але сподіваюся, що молодша частина читацької аудиторії таки відчує смак полювання за «другою реальністю», яка відкривається історикові тільки тоді, коли він шукає у минулому не безлике загальне, а живу, суперечливу і часом дуже дивну як на нас, сьогоднішніх, людину.
Кілька формальних пояснень з приводу книжки. Більшість її розділів було задумано як доповіді на конференціях, і в такій формі свого часу опубліковано. Наскільки потім це модифікувалося, обростаючи доказами та супутніми міркуваннями — добре видно на прикладі першого розділу книжки «Релігійні конверсії»: як конференційний реферат він уміщався на восьми сторінках, а в книжці розрісся до понад шістдесяти. Майже повністю переписано й ті тексти, що колись публікувалися як статті: тут не зазнав змін фактично лише доказовий джерельний матеріал. Утім, до кожного з розділів, який у той чи той спосіб раніше оприлюднювався, додано відповідну бібліографічну інформацію.
Декілька слів про рясно цитовані тут джерела. Всі без винятку латинські фраґменти подаються в оригіналі та паралельному перекладі українською, натомість польські та староукраїнські наведено лише в оригіналі: по-перше, дублювання їх по-українському захарастило би текст, а по-друге — книжку таки адресовано не початківцям чи аматорам історії, а фахівцям.
Насамкінець залишається приємний обов'язок сердечно подякувати всім, хто спричинився до появи цієї книжки. Розпочати слід із пошукової роботи в архівах та рукописних відділах бібліотек Польщі: вона стала можлива завдяки стипендіям Каси ім. Юзефа Мяновського (Kasa im. Józefa Mianowskiego Fundacji Popierania Nauki) (Варшава, Польща) та Канадського інстутуту українських студій Альбертського університету (Архівний вічний фонд ім. Стефанії Букачевської-Пастушенко). Опрацювати джерельні видання, а також нову теоретичну літературу, якої сьогодні, на жаль, немає в українських бібліотеках, допомогла підтримка Центру досліджень античної традиції у Центрально-Східній Європі (Ośrodek Badań nad Tradycją Antyczną w Europie Środkowo-Wschodniej) (Варшавський університет), і зокрема — директора Центру проф. Єжи Аксера, якому від усього серця дякую. Не можу оминути вдячною згадкою тих колеґ, із якими обговорювала окремі сюжети цієї книжки: Оксану Карліну, Миколу Крикуна, Сергія Плохія, Олексія Толочка і Терезу Хинчевську-Геннель. Врешті, щира подяка має бути адресована учасникам Міждисциплінарного семінару при Товаристві дослідників Центрально-Східної Європи, де більшість розділів праці презентувалася у формі доповідей і прискіпливо та корисно обговорювалася за участю Сергія Біленького, Тетяни Вілкул, Сергія Горіна, Лесі Довгої, Валерія Земи, Катерини Липи, Володимира Поліщука, Дмитра Рибакова, Олексія Сокирка, Наталі Старченко, Максима Яременка та інших «семінаристів». Суттєву допомогу в опрацюванні матеріалів книжки надала мені Людмила Демченко (Центральний державний історичний архів України). Нарешті, чи не найвагоміший вклад у цю працю належить Українському науковому інститутові Гарвардського університету та Міжнародному фонду «Відродження»: без їх сприяння книжка просто не вийшла би друком.