Оминаючи довгі історіографічні екскурси, відтак — мимоволі спрощуючи, можна звести головні розбіжності в поглядах на українське історіописання кінця XVI — середини XVII ст., тобто в період, коли воно щойно стало виділятися в окремий напрям писемності, до трьох точок зору: 1) пам'ятки цього кола є самобутнім витвором — актом «відновлення» історичної пам'яті передовсім на підставі давньоруських літописів, тоді як польські хроніки прислужилися до цього лише в ролі додаткового джерела інформації1; 2) польська історіографія стала головним інтелектуальним стимулятором у «відродженні» історичної свідомості українців, котрі, засвоюючи моделі та методи «латинської вченості», відбирали зі спадщини минулого у виразно селективний спосіб перш за все докази «історичних прав» руської спільноти2; 3) за так званим «перечитанням» давньоруської історії, що його здійснили українські інтелектуали XVII ст., взагалі не стояли автентичні старі літописи, лише праці польських істориків, передусім Мацея Стрийковського, і це обумовлювало «річпосполитське» сприйняття минулого в найширшому сенсі3.
Погоджуючись із двома останніми поглядами, зокрема Олексія Толочка — щодо ролі Стрийковського як автора, чиї твори сформулювали підставову канву нового українського історіописання4, вважаю, проте, що трансплантацію і польських моделей, і самих текстів на український ґрунт навряд чи можна розцінити як механічне переміщення суцільного блоку «текст † світогляд». «Тексти» справді переносилися, і то не раз5. Але невеличка редакція, якої вони при цьому зазнавали, призводила до часом важковловлюваних модифікацій, такої собі похибки на один-два градуси, що суттєво зміщувало пропорції загальної картини.
Переглядаючи твори Захарії Копистенського, Мелетія Смотрицького, Йова Борецького, Афанасія Кальнофойського, Сильвестра Косова та інших, згадану «похибку», тобто на перший погляд малосуттєві зміни першовзірця, виловити нелегко. Труднощі виникають передовсім через спільність польсько-українського словництва у соціальній та політичній сферах. І польські, й українські інтелектуали послуговуються тими самими словами, — але тут постає велике (і досі ще навіть належно не сформульоване) питання: а чи вповні збігався зміст, який вкладали в них обидві сторони? (Принаймні, текстологічне зіставлення двох майже паралельних текстів — оригіналу «Хроніки» Стрийковського з його українським перекладом кінця XVI — початку XVII ст.6 — вказує на численні «правки», доповнення та «руські» преференції автора перекладу7). Натомість виразніший матеріал для порівняння може дати латиномовна пам'ятка, присвячена українському минулому, — поема «Camoenae Borysthenides»8, досі не поцінована істориками належно9. Як видно з самого заголовка, автор панегірика вшановує прибуття Богуслава Бокші-Радошовського на єпископську кафедру до Києва10.
1 Як загальник ця думка присутня в більшості праць з історії української культури. У нечисленних спеціальних дослідженнях див., зокрема: Мыцык Ю.А. Украинские летописи XVII века. — Днепропетровск, 1978. — С. 3-16, 72-75; Його ж пізніша студія: «Передмова» //Феодосій Софонович. Хроніка з літописців стародавніх. — К., 1992. — С. 5-51.
2 Sysyn F.E. Conceptso / Nationhoodin Ukrainian History Writing, 1620-1690 // Harvard Ukrainian Studies. — 1986, vol. X, nr 3/4. — P. 393-397; Ejusdem. The Curtural, Social and Political Context of Ukrainian History — Writing: 1620-1690 // Europa Orientalis. — 1986. — Vol. V. — P. 289-290, 295-302.
3 Толочко О. «Русь» очима «України»: в пошуках самоідентифікації та континуїтету // Сучасність. — 1994, ч. 1. — С. 111-117.
4 Пор. спостереження над проникненням Стрийковського в українську історіографію: Rogov A.I. Maciej Stryjkowski i historiografia ukraińska XVII wieku // Slavia Orientalis. — 1965. — T. XIV, z. 4. — S. 311-329. Про аналогічний вплив Стрийковського на формування історичного жанру в Литві див.: Ulčinaitė E. Literatura neolacińska jako świadectwo litewskiej świadomości państwowej i narodowej // Łacina w Polsce. Zeszyty naukowe pod red. J. Axera. Zesz. 1-2: Między Slavia Latina i Slavia Orthodoxa. — Warszawa, 1995. — S. 37-39.
5 Пор.: «Шляхтич "латинський" чи "латинізований"» у цій книжці.
6 Зберігається: НБУ, ф. 1, № 57487. Опис див.: В.І. Ульяновський, Н.М. Яковенко. Український переклад Хроніки Стрийковського кінця XVI — початку XVII ст. // Рукописна та книжкова спадщина України. Вип. 1. — К., 1993. — С. 5-12.
7 Толочко О. Український переклад «Хроніки» Мацея Стрийковського з колекції Лазаревського та історіографічні пам 'ятки XVII століття (Український хронограф і «Синопсис») // Записки НТШ. — Львів, 1996. — Т. 231. — С. 158-181.
8 Camoenae Borysthenides seu Felicis Episcopalem Sedem Chioviensem ingressus... D. Boguslai Radoszowski Boxa a Siemikowice... gratulatio. — б.м., б.д. Описаний: Estreicher, t. XV, s. 3. На сьогодні відомо декілька його збережених примірників, у тому числі два в Україні: в колекціях стародруків ЦДІА України у Львові та ЦДІА України у Києві. Мною використано київський примірник; тут він ушитий до конволюта, що належав Димитрію Ростовському (Тупталу) й обіймав іще шість друкованих панегіриків та низку інших творів. Описаний: Каталог стародруків Центрального державного історичного архіву у м. Києві / Упор. Г.В. Боряк, О.Г. Полегайлов, І.О. Циборовська-Римарович, Н.М. Яковенко. — К., 1999. — С. 37-40. Переклад поеми українською мовою, зроблений Володимиром Литвиновим, див.: Українська поезія XVII століття (перша половина). Антологія. — К., 1988- С. 93-119.
9 Єдиний її короткий аналіз із погляду історика нещодавно подав Ігор Шевченко в нарисі «Польща в українській історії»: Шевченко І. Україна між Сходом і Заходом. Нариси з історії культури до початку XVII ст. / Пер. М. Габлевич під ред. А. Ясіновського. — Львів, 2001. — С. 134-136 (англомовна версія праці видана в Торонто 1996 р.). Спроба інтерпретувати сприйняття історії автором «Камен» є в нещодавно виданій монографії Володимира Литвинова «Ренесансний гуманізм в Україні: Ідеї гуманізму епохи Відродження в українській філософії XV — початку XVII століття» (К., 2000). На жаль, прочитання текстів (у тому числі «Камен») тут настільки переобтяжене гріхом осучаснення, що просто не надається до критики.
10 Українському читачеві цей єпископ відомий передусім із того, що 1620 р. запровадив до Києва першу єзуїтську місію, яка осіла в єпископській резиденції у Фастові.
Ні місце, ні дата виходу поеми в світ на титульному аркуші не зазначені. Щодо першого — мушу скласти зброю, переадресувавши цю загадку історикам книгодрукування. Дата, натомість, вираховується більш-менш точно. Радошовського номіновано на київську єпископську кафедру в 1618 р., підтвердження від папи він отримав 17 VI 1619 11, а його реальний в'їзд до Києва, на честь чого й складено поему, відбувся роком пізніше. Це видно з того, що в поемі згадується як іще живий князь Януш-старший Острозький (помер 12 або 13 IX 1620 12), але вже як про доконаний факт автор говорить про шлюб Катерини Острозької з Томашем Замойським (молодихвінчано l III 1620 13). Отже, між цими двома датами — березнем/вереснем 1620 р. — і мусила побачити світ панегірична поема на честь прибуття нового єпископа до Києва.
11 Kumor B. Radoszewski Bogusław Boksza // PSB. — T. 29. — Wrocław etc., 1986. — S. 747-748.
12 Chynczewska-Hennel T. // PSB. t. 24. — S. 485.
13 Witusik A.A. Młodość Tomasza Zamojskiego. — Lublin, 1977. — S. 165.
Складніше верифікувати особу автора. Йдучи за Естрайхером, ні видавці українського перекладу «Дніпрових камен», ні Ігор Шевченко у згаданій статті, ні я сама досі не піддавали сумніву авторство Яна (Івана?) Домбровського. Але нині мене такі сумніви опосідають. Вступна присвята до поеми (46 віршованих рядків) справді підписана іменем Домбровського: Ill[ustr]i[ssi]mae Celsitudin[i] T[uae] deditissimus Ioannes Dąbrowski. Найімовірніше, перу Домбровського належить і завершальна посвята зі 120 віршів, названа «Сlіо». На таку думку наштовхує паралелізм віршової метрики в обох текстах. І той, і другий взоровані з Горація: вступ написано двовіршем, що поєднує так звані Versus Gliconaeus та Versus Asclepiadeus minor (пор. знамените «Ad Lydiam»: Hor., Carmina, III, 30 та багато інших), а фінал — чотирирядковою строфою, де перші три рядки — це Versus Asclepiadeus minor, а останній — Versus Gliconaeus (пор. таку саму строфу: Hor., Carmina, I, 6, 24 etc.). Натомість текст самої поеми, що містить понад 700 віршованих рядків, написано гекзаметром.
Саме по собі це ще не давало б підстав сумніватися в авторстві Домбровського, бо метричне розмаїття у тогочасних латиномовних панегіриках трапляється доволі часто як демонстрація ерудиції віршописця. Проте коли ми звернемо увагу на нижній край титульного аркуша нашого панегірика, згадана розбіжність метрики посвят і основного тексту набуде додаткового значення. Там, на місці звичних реквізитів (друкар, друкарня, дата), дрібним курсивом набрано: Basili[i] in Hexa[e]m[ero] (тобто, Василія Великого в Гексамероні14), а нижче — цитата з «Гексамерона»: «Пастирі та речники Євангелія є устами Христовими» [Pastores et Euangelii praecones sunt labra Christi]. Згадка просто на титульному аркуші про «речників Євангелія» [Euangelii praecones] виразно апелює до Ордену домініканців (Ordo Praedicatorum — Орден Проповідників; слова praeco i praedicator синонімічні). Ясно, що сам Домбровський до Ордену не належав, бо інакше це зазначалося б у його підписі. А поширеність прізвища «Домбровський»15 робить ідентифікацію особи, котра нас цікавить, майже безнадійною. На сьогодні серед гіпотетичних кандидатів можна назвати хіба якогось Яна Домбровського (за його печаткою — гербу Тілець), що служив київському воєводі, згодом канцлеру Томашеві Замойському, тримаючи 1632 р. від нього оренду в Паволочі й конфліктуючи з київським земським суддею Стефаном Аксаком16. Або цей самий, або інший Ян Домбровський фіксується у тарифі подимного Київського воєводства 1640 р. як державця містечка Стайок із прилеглими селами, «które są przez Tatary zniesione i spustoszone»17.
Проте якийсь «домініканський слід» за «Каменами» все-таки тягнеться. На це вказує той факт, що її добре знали й цінували в середовищі місцевих домініканців, бо два десятиліття пізніше відомий проповідник і письменник, згодом провінціал Руської домініканської провінції Шимон Окольський у своїй книзі «Russia florida»18 двічі розлого процитував вірші з «Камен», дотичні до Данила Галицького19.
14 Назва «Гексамерона» св. Василя Великого в православному обігу — «Шестоднев». Про його редакції, видання і переклади ширше див.: Прохоров Г.М. Шестодневы // Словарь книжников и книжности Древней Руси. Вып. 1 (XI — первая половина XIV в.). — М., 1987- С. 478-483.
15 У гербівнику Адама Бонецького нараховано аж 48 неспоріднених родин із таким прізвищем, у тому числі пов'язаних з українською територією: Boniecki A. Herbarz polski. T. 4. — Warszawa, 1901. — S. 121-157.
16 Про це — його жалісний лист до патрона від 27 III 1632, написаний, як тут зазначено, по дорозі до Варшави «w Dąbrówce» (AGAD, AZ, nr 723, k. 2). Ще один пізніший лист із Заслава див. тут же, арк. 3.
17 ЦДІАУК. — Ф. 11, оп.1, спр. 9. — Арк. 876 і зв. Домбровський без вказання імені як державця с. Козарів — див. тут же, арк. 886 зв.
18 Simon Okolski. Russia flońda rosis et liliis ... ante FF. Ordinis Praedicatorum peregrinatione inchoata... — Leopoli, Typis Collegi SJ. — Anno 1646.
19 Ibidem. — P. 61, 71.
Перед першою з цитат Окольський у досить дивний спосіб згадує автора: «De quo omnes historici Regni ex quibus "Neoterik" etc. in isto сагminę...» [Про це — всі історики Королівства, і серед них «Неотерик» і т.д. у відомій поемі...]. Як бачимо, по-перше, Окольський не вважав автором «Камен» Домбровського, бо інакше просто назвав би його на ім'я, а по-друге — безіменний автор в очах освіченого домініканця є «неотериком», тобто «новим поетом», який створив щось нетрадиційне щодо загальноприйнятих літературних канонів20.
Отже, залишається тільки здогадуватися, ким міг бути цей таємничий «неотерик» — гіпотетичний співавтор Яна Домбровського. З огляду на чотири обставини є величезна спокуса шукати його серед руських інтелектуалів того часу:
1) Всі «історичні» відхилення від оригінального тексту «Хроніки» Мацея Стрийковського, допущені в «Каменах», збігаються, за спостереженням Олексія Толочка, з тими «правками» «Хроніки», які наявні у згаданому вище українському перекладі, зробленому в Києві наприкінці XVI — на початку XVIІ століття, і це дозволяє вважати поему «першим точно датованим випадком користування українським перекладом»21.
2) Свій віршований виклад історії Русі поет доповнює глосами на полі, що озаголовлюють чи розтлумачують описувані події або подають свого роду «бібліографічні посилання» на використаних авторів. Серед них — традиційні авторитети польської історіографії (Длуґош, Меховіта, Кромер, Стрийковський, Герберштейн), кілька європейських імен, низка посилань на візантійську компілятивну хроніку XII ст. Йоана Зонари і, що набагато цікавіше, — на якусь «Imperii Russorum breve chronicon» [Коротку хроніку Імперії русів].
20 Автентичний зміст поняття «неотерики» як представники «нової поезії» в античній літературі див.: Словарь античности / Пер. с немецкого. — М., 1992. — С. 377.
21 Толочко О. Український переклад «Хроніки» Мацея Стрийковського... — С. 169.
Можливо, йдеться про невідому сьогодні компіляцію з літописного списку, привезеного до Києва на початку XVII ст. Захарією Копистенським, що була пристосована до шкільного вжитку, бо у віршованих рядках навпроти цієї «бібліографічної позиції» автор впадає у виразну дидактику:
Res nosse Heroum celebres, priscosque notare
Fastos, posterior Natorum quos sciat aetas.
(v. 120-121)
[Слід пізнати діяння знаменитих Героїв і занотувати стародавні визначні події, щоб їх знав прийдешній вік Нащадків.]
І згадана «бібліографічна позиція», і коментар до неї дуже нагадують відповідне місце із заповіту Афанасія Кальнофойського 1646 р., що його не так давно знайшов і опублікував Володимир Александрович22. Серед книг київського теолога, згаданих у заповіті, теж значаться «Єпитоми Chorologiae S[ancti] Patris nostri Nestoris pro recompositione pueris danda, ut sciant gentis suae acta»23 [Стислий виклад Хронології нашого св. Отця Нестора для навчання хлопців, аби знали історію свого племені].
3) Автор «Камен» робить те, чого не знайдемо в жодному іншому панегірику, де славослів'я князям-патронам зачіпає минуле Русі, а саме: в глосах до «Камен» для ранньокиївського періоду (до Володимира Мономаха включно) наводиться подвійне датування — від Створення Світу та від Різдва Христового. Ця «коректність», звісно ж, не є продуктом авторських студій — її запозичено, як і саму канву подій, від Герберштейна та Стрийковського. Проте для нас ця деталь служить за сиґнал попередження: порушуючи узаконену самою специфікою панегіричного жанру байдужість до хронологічної точності, автор, отже, натякає читачеві, що його твір — це «справжня» історія. Відтак, набувають властивого «історичному жанру» призначення численні глоси на полях: окрім «бібліографічних посилань», тут знаходимо короткі довідки про Дніпро, клімат, територіальний обшир «Імперії Русів», заснування Києва, руський принцип літочислення, хрещення Русі, канонізацію Ольги та Володимира тощо.
22 Aleksandrovycz V. The Will and Testament of Afanasij Kal'nofojs'kyj // Harvard Ukrainian Studies. — 1991, vol. XV, nr 3/4. — P. 415-428.
23 Ibidem. — P. 423.
Характерно, що автор уважає за потрібне звернути увагу читача й на таку суто «руську» деталь, яку оминув Стрийковський, але згадує Герберштейн24: навпроти оповіді про хрещення княгині Ольги на полі зазначено: «Festum ejus Russi celebrantur 11 Julii» [її свято Руси вшановують 11 липня].
4) Врешті, разючим порівняно з поперсдниками-панегіристами є підкреслений києвоцентризм поеми, про що детальніше мова піде далі.
* * *
Про що ж ідеться у цій поемі, а головне — чим вона вирізняється серед величезної маси інших панегіриків, де так чи інакше говорилося про історію Русі у зв'язку з генеалогією оспівуваних панегіристами осіб25 ? Композиційна канва твору така: після короткої експозиції з прославленням Києва автор «надає слово» персоніфікованому персонажеві — Генієві Дніпра [Borysthenius Heros] в подобі людини «квітучої старості» [viridi senecta]. Власне, устами цього Дніпрового Генія й переказано історію Києва в діяннях його володарів, починаючи від Кия. Між Данилом Галицьким і Львом Даниловичем суцільну хронологічну оповідь перериває розлога вставка про князів Острозьких та Заславських як нащадків Данила (v. 464-573), а після Симеона Олельковича промовець, оминаючи решту київських воєвод, шанобливо звертається до актуального на 1620 р. воєводи — Томаша Замойського. На завершення коротко (і, правду сказати, не надто вмотивовано) згадується великий коронний гетьман Станіслав Жулкевський, що був воєводою перед Томашем Замойським, а насамкінець перераховано Муз, які вітають у Києві новоприбулого єпископа. Залишається додати, що на початку і в фіналі Дніпровому Генію асистують німфи та наяди, і це може нас зацікавити — ясно, не сумнівною свіжістю образу, а тим, що на схожий мотив натрапляємо значно пізніше — у відомій гравюрі 1695 р. Леонтія Тарасевича «Радість Дніпрових вод»26.
24 Герберштейн С. Записки о Московии / Пер. А.И. Малеина и А.В. Назаренко. Вступ, статья А.Л. Хорошкевич. — Москва, 1988. — С. 61.
25 Частковий огляд таких панегіриків див.: «Топос з'єднаних народів...» у цій книжці.
28 Про цю ґравюру докладніше див.: Степовик Д.В. Леонтій Тарасевич і українське мистецтво бароко. — К., 1986. — С. 159-160.
Як бачимо, фокусом композиції є минуле Києва, а не характерне для панегіриків уславлення конкретної події, особи чи роду. Іншого твору, де «головним героєм» було би місто, мені в річпосполитському письменстві XVI — першої чверті XVII ст. знайти не вдалося (якщо не брати до уваги « Sposób osady nowego Kijowa» Юзефа Верещинського 1595 p., але цей текст — один із численних утопійних проектів невтомного київського єпископа27 — мав, зрозуміло, цілком інакше спрямування). Якщо довіритися словниковій інформації28, спеціальні праці про міста з більшим чи меншим екскурсом у їхню історію вперше стали з'являтися пізніше — наприкінці 1640-х, а в Україні відома «Leopolis triplex» Зиморовича (хроніка Львова за 1270-1633 рр.) писалася впродовж 1665-1672 років29. Тож не виключено, що саме ця, сказати б по-сучасному, «жанрово-тематична», своєрідність «Дніпрових Камен» підштовхнула Шимона Окольського назвати її автора «неотериком». Що ж до загальної панорами історії, то наш «неотерик» розгортає її у двох смислових напрямах, які я спробую представити.
27 Ширше про цикл проектів Юзефа Верещинського 1580-90-х рр. див.: П.М. Сас. Політична культура українського суспільства (кінець XVI — перша половина XVII ст.). — К., 1998. — С. 238-280.
28 Перегляд здійснено за виданням: Nowy Korbut. Piśmiennictwo staropolskie. T. 2-3. — Warszawa, 1964-1965.
29 Це, зокрема: P.J. Pruszcz. Statecznego miasta Krakowa kościoły i klejnoty (Kraków, 1647) та А.К. Cebrowski. Annales Civitatis Łoviciae (лише новітні видання). Ширше про ці тексти та їх авторів див.: Nowy Korbut. — T. 2, s. 73; T. 3, s. 136. Про Зиморовича: T. 3, s. 447-450.
30 Більш-менш паралельний взірець такого типу віршованого історіописаиия див. у надзвичайно популярній поемі Клумунса Яніцького «Vitac Regum Polonorum clegiaco carmine descriptae», яку вперше було видано в Антверпені 1563 р.; пізніше вона лише до 1620-х рр. одинадцять (!) разів перевидавалася у Кракові (у тому числі в польських перекладах чотири рази; хронологічно перший із них належав Себастяну Кльоновичу: Królów i książąt polskich zawarcie i opis. — Kraków, 1576): Nowy Korbut. — T. 2. — S. 282-283.
І. Клопоти з translatio imperii
Історія міста є для автора стрижнем, довкола якого він будує всю розповідь, витримуючи її в ключі «історії володарів» [gęsta principum]30, які «зробили Київ столицею своєї Імперії» [qui sedemque sui fecere Kiovum Imperii, v. 94-95]. Обшир території, де «колись розцвіла доблесть Русів» [virtus Russorum floruit olim, v. 105], пишномовне описано в самому тексті (v. 97-118) і на додачу, вже без поетичних прикрас — поряд, у глосі на полі: «Кордони Імперії Русів, чиєю столицею є Київ: з півдня Дністер, Чорне море і західний бік Каспійського моря, з півночі Сарматський океан [Льодовитий океан. — Н.Я.], зі сходу Волга, з заходу Віслок, що омиває Жешув» [Limites Imperii Russorum, cujus metropolis Kiovia: ab Austro Ister, Pontus Euxinus et Caspii maris occidentale latus, a Borea Oceanus Sarmaticus, ab Ortu Volga, ab Occasu Visloc, Rzeszoviam inundans]. Попри декларацію такої-от «чотирибічної» географії, далі в тексті «Камен» немає жодної згадки про північно-східні князівства (хоча час від часу й зринають якісь екстериторіальні «дикі московити»), а Новгород і Псков під окресленням Russia Borealis [Північна Русь] згадані лише в розповіді про виникнення Київської держави. Відтак, у поле такого «усіченого» кута огляду потрапляють лише південь і захід, але тут наш автор із надлишком компенсує неувагу до решти сторін світу: київські володарі в тексті поеми «змагаються» [vexabant] — ясна річ, успішно, — із вісімнадцятьма «південними» та п'ятьма «західними» противниками. Не коментуючи, — це вимагало б окремої розвідки, — перерахую їх у тому порядку, в якому їх згадано: на півдні — Parti, Albani, Iberi, Sulcantes, Medi, Daci, Pelasgi, Mysti, Grai, Bulgari, Moldavi, Transilvani, Valachi, Serbi, Bosni, Pecingi, Polovci, Tartari, на заході — Jazigae, Poloni, Boemi, Pannoni, Litavi). Мультиплікований і «густий» образ південно-західного противника — на тлі простору без ознак життя на півночі та сході — свідчить про вельми специфічну оптику авторського сприйняття історії Київської держави. По-перше, у нього немає найменшого сумніву, що «Імперія Русів» — це тільки й винятково Russia Australis [Південна Русь] (такого окреслення вжито в одній із глос на берегах). По-друге, відразу за її північною та східною межами розпочинається простір настільки позаісторичний і безформний, що на ньому не живе навіть противник, і саме ця обставина перетворює «Імперію Русів» від самого моменту її появи на класичний терен antemurale [передмур'я] (до цієї ідеї, виразно продиктованої сарматизмом, ми ще повернемося). Утверджуючи таку-от пограничність Русі з диким світом, автор не вагається «переступити через географію». Скажімо, з оповіді про вигнання Ґедиміном із Києва останнього київського князя Станіслава дізнаємося (як і про все інше — за Стрийковським), що той утік до Рязані. Доповнюючи Стрийковського, автор розповідає читачеві й дещо про Рязань:
Rezanias tandem exutus concedit in oras:
Oras, quas Tanais, findens Asiatia Regna,
Limes ab Europa flexu sinuosus oberrat.
(v. 590-592)
[Позбувшись [престолу], він попрямував до рязанських країв — країв, що їх оточує своїми звивистими обіймами Дон, який є межею, котра відділяє азійські царства від Європи.]
Коментуючи цей пасаж, варто нагадати: читачі поеми, написаної на другий рік після закінчення воєн із Росією, що тривали близько 15 років і втягнули в походи на московську територію ледь не всю шляхту України-Русі, навряд чи потребували, щоби їм пояснювали, де розташована Рязань, та ще й за допомогою такої, сказати б, розширеної метафори. Отже, авторові йшлося не про Рязань, а про символ «останньої межі», куди доля викинула бідолашного Станіслава.
Обшир «Імперії Русів» — законна, бо здобута правом меча власність династії Рюриковичів, — становить в очах автора безсумнівну й органічну цілість. Це виразно підтверджується тим, що в її змалюванні застосовано топіку corpus politicum [політичного тіла], тобто метафору уподібнення між тілом людини і державою як «політичним тілом»31. Так, у тексті поеми натрапляємо на «роздерті члени Імперії» [lacera imperii Russorum membra, v. 333] і «розірвані члени Імперії, з'єднані в одне тіло» [distracta Imperii membra coadunata in unum corpus: глоса до v. 326-333]. А згасання «імперії», достоту мов смерть людини, автор пояснює її похилим віком:
Sic nihil orbis habet, quod sit durabile, regna
Enervat quoque longa dies et inertior aetas.
Ніс senio exhaustum, funesta clade, Kiovum
Succubuit...
(v. 597-600)
[Так, немає нічого в світі, що було б тривким, а довгі дні й похилий вік знесилюють королівства. Тож під зливою нещасть спочив і виснажений старістю Київ.]
Перетікання влади поміж представниками панівної династії всередині «тіла» києво-руської держави є їхньою внутрішньою справою, а переміщення столиці всередині «імперії» з Києва до Галича чи Львова — це вже справа Божої волі. Характерно, що криваві війни за київський стіл зазвичай редуковано до туманних натяків на «незгоди» [dissidia] та «прикрі безпорядки» [tumultus tristes], а загалом же перед читачем проходить вервечка князів, котрі один по одному мирно переймають «скіпетр». Акт переходу влади позначається варіативно, але доволі часто — або через прямий термін успадкування (succedit, successit), або з підкресленням «згоди» (саме так, наприклад, «отримав місто за згодою братів» [fratrum consensu suscipit urbem, v. 319] Святополк Ізяславич; саме так «втішається братнім престолом і містом» [fraterno solio ... qaudet et urbe, v. 340] Ярополк Володимирович, а його хаотичне тасування волостями, яке зрештою призвело до розвалу спадщини Мономаха32, умістилося в стриманому: «він надто полюбляє громадянські переміни» [civilesque adamat motus, v. 341]).
Що ж до київської домінанти, то довкола неї обертається вся історія «Імперії Русів»: поняття sceptra Imperii та sceptra Kiovi для автора синонімічні. Цей нюанс наголошено нагадуванням, що Данило Галицький та його син Лев теж були київські князі (в глосі автор додає, що Данила коронували спершу в Києві, і лише потім удруге — в Дорогичині), а також перетворенням останнього київського князя Станіслава, нібито вигнаного Ґедиміном з Києва, на «нащадка» [cujus posteritas] Лева Даниловича.
31 Про це ширше на прикладі старопольських текстів див.: Meleszyński D.C. Corpus politicum. Śródziemnomorskie i staropolskie konteksty topiki politycznej // Pamiętnik Literacki. — 1985. — T. 76, z. 1. — S. 3-48. Про «тілесне» сприйняття давньоруської держави її мешканцями див.: Толочко О. Образ держави і культ володаря в давній Русі // Mediaevalia Ucrainica: Ментальність та історія ідей. Т. 3. — К, 1994. — С. 17-46.
32 Пор., наприклад: Толочко О.П., Толочко П.П. Київська Русь // Україна крізь віки. Т. 4. — К., 1998. — С. 214-218.
В підсумку можемо констатувати, що авторові передусім полягало на обґрунтуванні: а) леґітимності й безперервності translatio impeńi незалежно від того, де містився її (імперії) актуальний центр; б) «верифікації» того й другого причетністю до Києва як ядра «Імперії Русів». Перша з цих ідей не була новацією «Камен», про що йтиметься далі. Натомість особливий акцент на Києві є цілком несподіваною пропозицією нашого автора, яка в решті тогочасних писемних пам'яток не фіксується. Окремою загадкою видається те, що києвоцентризм — хоч і з іншою мотивацією та системою доказів — буквально дватри роки пізніше стане ідейним стрижнем у творах київських інтелектуалів православно-церковного кола33.
Повертаючись до ідеї перетікання «київської спадщини» за маршрутом Київ-Галич, залишається нагадати, що її творцем справедливо вважають Мацея Стрийковського. Очевидно, що автор «Дніпрових Камен» уже не бачить цьому жодної альтернативи, й не шкодує зусиль хіба на те, щоб із граничною переконливістю показати читачеві законність і безперервність вервечки правителів. У цьому сенсі справді, як дотепно зауважує у своїй статті Ігор Шевченко, автор створив конструкцію, яка багато в чому випередила, ба — навіть «поправила» майбутню концепцію «схеми руської історії» Михайла Грушевського34.
Варто, втім, зазначити, що в образному представленні цілісності київського та галицького відламів «Імперії Русів» наш автор уже мав чимало попередників, окрім Стрийковського. В тогочасних категоріях мислення тяглість історії (corpus perpetuae historiae) ототожнювалася з неперервністю династичного роду — осередку, звідки на певний терен («землю») еманує санкціонована Богом влада. За браком відповідних джерел важко сказати, якою була рефлексія людей XIV — середини XVI ст. на заміну Рюриковичів П'ястами та Ґедиміновичами; на мою думку, можна навіть зухвало припустити, що цілковита відсутність свідчень і є опосередкованим доказом відчуття дисконтинуїтету — власної «викинутості» за борт історії. Але від кінця XVI ст. хворий почав енергійно одужувати. Причинам, які до цього підштовхнули, присвячено безліч праць, серед іншого й кілька моїх, тож тут лише нагадаю, що, на мою думку, першими конструкторами ідеї тяглості «руської історії» як династичного простору стали автори панегіриків волинським князям35 — люди доброї «латинської» освіти і, хоч як парадоксально, здебільшого не русини. Саме вони, спираючись на фактографію «Хроніки» Стрийковського, вибудували ієрархію авторитетів згаданої тяглості, віддавши найвищий щабель князям Острозьким разом із їхньою молодшою гілкою, Заславськими, й оголосивши цей Княжий Дім прямим нащадком києво-галицьких Рюриковичів — тобто Володимира Великого та, за підрахунками панегіристів, рівно у восьмому коліні — Данила Галицького, який володів «усією Руссю» від Львова до Києва і передав це «вічне право» майбутнім спадкоємцям — членам Дому. Ось як, наприклад, звучить така думка в одного з панегіристів, Себастяна Слешковського (1612): Данило «був королем, мав королівський сан і навічно передав (це) своїм нащадкам у Русі» [rех fuit, honorem regium habuit, aetemumque in Russia suis reliquit]36.
Суголосність «Дніпрових Камен» княжій панегіричній традиції особливо помітна у розлогій врізці, присвяченій Острозьким і Заславським (v. 463-570), котру автор вставив між оповідями про Данила Галицького і Лева Даниловича. Вже її початок вельми промовистий: помер Данило, який «тримав скіпетр, так широко розвернутий на південь... і поширив владу на північ» [nam late tenuit vergentia sceptra sub Austrum... extendit Boreae imperium], але для нашого поета це не означає «кінця історії»:
OSTROGII hinc manant, Danielis vera propago,
ZASLAVIIQUE Duces, tanto qui stemmate freti,
Hactenus imperio majorum castra gubernant
(v. 463-465)
[Звідси започатковуються князі ОСТРОЗЬКІ й ЗАСЛАВСЬКІ, істинна парость Данила, які пишаються таким славним родоводом і правлять замками до сьогодні за владою предків.]
33 Див. про це: «Символ "Богохранимого града"...» у цій книжці.
34 Шевченко І. Польща в українській історії. — С. 135.
35 Див. ширше: «Топос "з'єднаних народів"...» у цій книжці.
36 Sleszkowski S. Oratio panegyrica ... Janussio Duci in Ostrog. — Cracoviae, Typis S. Kempinii [1612]. — Fd. 2.
Далі персональними характеристиками-шкіцами нагороджені: «вихованець Марса» [Mavortis alumnus] Костянтин Іванович Острозький; гідний «батькової чесноти» [patriae virtutis] його син Василь-Костянтин37; діти останнього — Януш, Костянтин і Олександр; сини Олександра Костянтин і Януш-молодший; Януш Заславський та його сини Олександр і Єжи38. Впоравшись із Острозькими-Заславськими, поет вільно перелітає назад, щоб продовжити історію Києва — від «короля Русі та Галичини» Лева Даниловича і т.д.
37 У згаданому вище українському перекладі «Камен» перший рядок фраґмента про Василя-Костянтина (v. 478) перекладено неправильно: «Ось іде син батьківщини, шляхетності втілення й сили» (с. 109), що перетворює весь фраґмент на завершальний акорд панегірика Костянтинові Івановичу. Правильний переклад унаочнює, що насправді автор переходить тут від Костянтина Івановича до його сина: «За ним простує Сип, відображення батькової чесноти» [Consequitur patriae Natus virtutis imago].
38 Як і вище, в українському перекладі цих фраґментів багато недоладностей. Рядок про конверсію Януша Острозького: «schisma abolet patruum, ritus damnatque Pelasgos» (v. 492), тобто «відійшов від батьківської схизми, відкинув обряди пеласгів» — перекладено цілком загадково: «Схизма у отчому краї руйнує пелазгів обряди» (с. 109); князь Олександр Острозький, що згас «gravioris in ipso limine vitae» (v. 523), тобто «на самому порозі величного життя» (у 32 роки) — перетворився у перекладі на довгожителя: смерть спіткала його «на порозі поважного віку... Віком цей муж перевищив пілоського Нестора навіть» (с. 110). Натомість Єжи Заславському, що помер аж через 16 років після написання поеми (у 1636 р.), перекладач чомусь вирішив вкоротити віку: «Нині, на жаль, із життя, починань не сповнивши, відходить» (с. 111), хоча в поемі сказано, що князь «perficiens vitam praestantibus ausis» (v. 572) — «удосконалює життя видатними діяннями».
Прозора мета вставного «Острозького» епізоду, котрий позірно не стосується до Києва, проте щільно вмонтовує Острозьких і Заславських у неперервну династичну канву київських володарів, підсилена ще й суто зображальним прийомом. Наділяючи своїх героїв стандартним набором княжих чеснот, щодо давньоруських правителів поет поводиться ощадно, розподіляючи по чесноті на князя, та й то не на всякого; коли ж доходить до Острозьких і Заславських, то шкала «забезпеченості чеснотами» виразно розширюється.
Наведу кілька прикладів на підтримку такого спостереження. Князь-володар мусить мати усталений блок рис, що наближають до ідеалу: він безстрашний воїн і найбільше цінує славу — свою власну та предків; він щедрий і милосердний до «своїх»; він справедливий суддя і дбайливий опікун-батько «свого народу»; він мудрий (варіант — освічений) і побожний; він стриманий у приватному житті; він здебільшого вродливий, або, принаймні, чимось видний («справжнього князя» видно здалеку). В нашій поемі на чолі цього переліку незаперечне стоять війна й слава, незмінне присутні в княжих характеристиках від Кия до Заславських-молодших. Решта чеснот, поки йдеться про давньоруських правителів, згадується лише епізодично. Скажімо, «справедливість» (як причетність до «права») співвіднесено з Володимиром Святославичем, котрий після охрещення «виміряв суди за вічним джерелом права» [causas librabat fonte perenni juris, v. 288], та з Ізяславом Ярославичем, якого в глосі названо «найсправедливіший» [justissimus]. «Побожність» асоціюється з Ярославом Мудрим як будівничим Св. Софії; «врода» — з Романом Ростиславичем, що нібито був «володар, визначний силою і міцним тілом» [viribus insignis Princeps et pectore firmo, v. 389]; «освіченість» приписується синові Володимира Мономаха Ярополку:
Gratia namque inerat linguae, et facundia dulcis
Qua potuit varie fluitantia pingere verba
(v. 347-348)
[Бо ж йому була властива витонченість мови і солодкий дар красномовства, завдяки чому він умів різноманітно оздоблювати суцільноплинні слова.]
Не знаючи, як прилаштувати серед згаданих чоловічих чеснот «мудру» княгиню Ольгу (бо «мудрість» у топіці ідеального князя — це, як і все решта, чеснота суто чоловіча39), автор просто перераховує взірці жіночої досконалості, до яких уподібнює свою героїню: Семираміда, Томиріс, Пентесілея, Жанна д'Арк, Лібуша, Ванда (v. 210-215).
39 Принагідно зауважу ще одну помилку в згаданому українському перекладі, яка може здезорієнтувати читача. Коли вірити перекладові, то автор нібито характеризує Володимира Великого як «правителя мудрого і обачного» (с. 103), але насправді в тексті поеми такого немає. У вступному пасажі до цього шкіцу просто сказано, що коли доля зробила Володимира єдиним володарем Русі, він «почав правити безпечно» [tuto regnavit, v. 270]. Цей нюанс є принциповим, бо автор не наділяє жодного з давньоруських володарів «мудрістю» — таку характеристику зарезервовано для князів Острозьких.
Переходячи до Острозьких і Заславських, наш автор передає досконалість кожного з персонажів, як правило, уже не через одну чесноту, а через їх комбінацію, тож шляхом поступового нанизування чеснот формується «повний» образ ідеального Княжого Дому. Так, перший зі згаданих у поемі Острозьких, Костянтин Іванович, є лише войовничим, натомість другий — Василь-Костянтин — вже уособлює, крім сили, величну (княжу!) поставу:
... Princeps pacem spectatus et arma.
Cujus tanta fuit placidi reverentia vultus,
Heroam ut stupeat praestantem civis et hostis
(v. 482-484)
[Володар, досвідчений у мирі й війні. А велич його лагідного обличчя була такою, що і свій, і ворог німіли з подиву, опиняючись віч-на-віч перед героєм.]
Його син Януш — це воїн, «напоєний Музами» [imbuitur Musis]; він «вихованець істинної чесноти» [verae virtutis alumnus], носій «віщого розуму» [praesaga mens] і красномовної мудрості:
Ingenio vastus, nam tanquam facta recenset,
Praesaga contemplatur dum mente futura.
Effrenes animos flectit, sensusque tenaces,
Cum gravibus fatur verbis, ccu Tullius alter
(v. 509-512)
[(Людина) безмірних обдарувань, він не так рахує вже зроблене, як віщим розумом проникає у майбутнє. Коли він промовляє сповненими поваги словами, немов другий Туллій, то пом'якшує розбурхані пристрасті і норовисті характери.]
Другий син Василя-Костянтина — Олександр Острозький — є посієм чергової групи чеснот: він «видний тілом» [robore praestat], справедливий, милосердний і стриманий у побуті:
Cultor iustitiae, faciles accommodat aures
Afflictae plebi, quando fas juraque poscit.
Militae cultum Princeps Heroicus ardet,
Sed Bromii luxum pejus cane vitat et angue
(v. 519-522)
[Шанувальник справедливості, він легко схиляє вухо до обездоленого простолюду, коли вимагає (дотримання) звичаїв і законів. Героїчний володар, він палає пошаною до війська, але уникає розкоші Вакха, гіршої за пса й гадюку.]
Врешті, у коротших шкіцах на честь Острозьких-молодших і Заславських образ ідеального князя набуває остаточної довершеності: Костянтина-молодшого автор наділяє «суворою силою і тілом лева» [fera vis roburque leonis], Януш Заславський відзначений як шанувальник духівництва [religiosis amans], а його син Олександр, хоч і воїн, є людиною «стриманого й тверезого життя» [clemens et sobria vita].
В описі кожного з персонажів нам обов'язково нагадують, чиїми нащадками вони є, а звертаючись до актуального на 1620 р. воєводи — Томаша Замойського, автор не забуває докинути про шлюб Томаша з Катериною Острозькою, що «поєднала в собі великі оздоби Князівства» [accumulans magna ornamenta Ducatus, v. 662]. Взявши все це до уваги, нам нічого не залишається, як прийняти у фіналі висновок, до якого підводив хитрий автор: тут вінець творіння! тут сама природа демонструє правомірність translatio imperii — від найперших київських князів аж до цих досконалих істот, що є «продуктом крові» [producto sanguine] стародавніх героїв-володарів!
II. Славетна Urbs — центр Сарматії
Як уже згадувалося, «головним героєм» «Камен» є Київ, довкола якого обертається вся історія «Імперії Русів». Не шкодуючи пишномовних епітетів — безмірно велике [immensa], стародавнє [prisca] тощо, — поет порівнює його з «величними Містами» старовини [grandes Urbes, v. 54-55, 160], а в сцені захоплення Києва монголами вдається до прихованої античної алюзії, вживаючи замість назви міста слово Urbs, написане з великої літери — так називали Рим:
Tartarus interea flammis grassatur in Urbe
(v. 430)
[Татарин тим часом лютує в полум'ї у Місті.]
Як людина освічена (і уважний читач Стрийковського!), автор уже в перших рядках поеми заперечує популярне на той час ототожнення Києва з Троєю40:
... Tecta Kiovi,
Tecta, quibus vulgus Phrygiae confingere Troiae
Somnia conatur, satis absona ...
(v. 2-4)
[... дахи Києва — дахи, в яких (неосвіченому) натовпу цілком безпідставно ввижається Фрігійська Троя.]
Проте до інших «київських» топосів він менш суворий, залюбки вплітаючи їх у вінок метафор на честь старовинного міста. Серед останніх — і програвання контрасту між давньою величчю й нинішнім «сном» (v. 36-37, 55-56), і неодноразові згадки про «сліди» [vestigia] старовини, і традиційні перебільшення, що підсилювали враження казкового — «східного» — багатства, як ось тут:
Dives erat Lydis immensa Kiovia tectis,
Orbis et exaequans ingentia moenia quondam.
Extabant magnae moles et templa trecenta.
In fanis fulsit decorans speciosa lacunar
Bractea, praenitidaeque striae, puraeque columnae.
(v. 639-643)
[Безмірно великий Київ був колись багатий на лідійські (тобто золоті; Лідія — символ золота й багатства — Н.Я.) дахи, дорівнюючись найбільшим укріпленням світу. Тут, немов скелі, височіли будинки і триста храмів41. У святилищах сяяла стеля, оздоблена дорогоцінною смальтою, та найвишуканіші рельєфи і відполіровані колони.]
40 Стрийковський, полемізуючи з «шаленими людьми», які «śmieją twierdzić, iżby Troja była, gdzie dziś Kijów», задля більшої достовірності навіть посилався на власний подорожній досвід: «Troja była nad morzem w Aziej, gdzicm ja sam był roku 1574» («Kronika», 1.1, s. 155-156).
41 У згаданому вище українському перекладі тут знову помилка, яка дезорієнтує читача: «Досі великі вали збереглися і храмів три сотні» (с. 113). А в наступному реченні «дорогоцінна смальта» перетворилася на чудернацьку «шумиху розкішну».
Ким же, окрім князів, автор населяє це казкове, нині «виснажене старістю» [senio exhaustum] місто? Про це сказано у вступній промові Дніпрового Генія, котрий рекомендує себе так:
Gurgitibus praesum vastis, quos Sarmata bellax
Incolit [...].
Non mihi par velox Rhodanus, magnusque Garumna,
Non Tagus, aurifero qui gurgite scindit Iberos,
Vistula non placidus, non Albis, non Padus urgens.
(v. 72-77)
[Я очолюю широкі води, над якими живе войовничий Сармат... Не рівня мені ні швидка Рона, ні велика Гаронна, ні Таг, який розтинає золотоносним потоком Іберію, ні лагідна Вісла, ні Ельба, ні стрімка По.]
Примруживши око на поетичні перебільшення, звернімо натомість увагу на ту деталь, що Вісла опинилася серед річок, де, як випливає з процитованих рядків, не живе «войовничий Сармат», бо в поемі його оселено лише понад Дніпром. Цей, дивний з погляду «географічного сарматизму»42, нюанс можна було б списати на складнощі гекзаметричного віршування, ладного пожертвувати змістом заради правильного вірша. Проте через якийсь десяток рядків ми знову натрапляємо на дещо дивну «сарматську географію». Заклавши столицю у Києві, пише автор, Руси запанували «над усіма племенами Сарматії» [per omnes Sarmatiae gentes, v. 96] у межах, про які вже згадувалося вище. Нас у даному випадку цікавить західна межа: нею є, нагадаю, «Віслок, що омиває Жешув» [Visloc, Rzeszo viam inundans]. Отже, польським сарматам і тут не поталанило: їх удруге не запросили в товариство «всіх племен Сарматії». Наступна згадка про сарматів міститься аж у монгольському епізоді: сплюндрувавши Русь, загарбники віроломно вдираються в землю сусідів-поляків, але не досягають мети. Пасаж про подолання монголів — також загадковий:
Sed, patrio assueti, perculsos robore sternunt
Sauromatae, ac Scythica crescentes clade Poloni.
Sic peperit virtus toties vexata Kozakos.
(v. 450-452)
[Але, призвичаєні до батьківської сили, їх, відкинутих, долають Савромати і піднесені татарською поразкою Поляки. Так не раз виявлена доблесть породила Козаків.] Але якщо монгольський наїзд відбили «Савромати і Поляки», то наш автор, отже, знову виніс поляків за рамки Сарматії? А заразом, перемішавши одних із другими, «винайшов» козаків?
У контексті сказаного, як здається, конкретніше, ніж поетичний загальник, прочитується остання згадка про Сарматію — у фінальній частині поеми:
Evoco Pierias, te Praesul sospite, Musas
Perfacilesque habeo: non illae invisere pulchras
Sarmatiae fugiunt valles et amoena vireta,
Parnassique jugis et Cyrrhae fonte relicto.
(v. 706-709)
[При тобі, щасливий Покровителю, закликаю Піерійських Муз і вже маю (їх тут), вельми прихильних: вони не уникають споглядати прекрасні долини Сарматії та (її) зелені краєвиди, покинувши і верхів'я Парнасу, і Кіррейське джерело.]
Беручи до уваги зміст сказаного в поемі раніше, «прекрасні долини Сарматії» — це, власне, терени «Імперії Русів», а Музи, яких «уже має» автор, прилетіли до нього в столицю Сарматії — Київ.
Перш ніж підсумувати, ще раз нагадаю зафіксовану на початку цієї статті деталь: «Імперія Русів» у сприйнятті нашого автора є квінтесенцією «християнського передмур'я» (antemurale christianitatis)43, — одного з базових елементів «ідеологічного сарматизму», і це опосередковано засвідчує, так би мовити, «зрілість сарматських переконань» поета. А тепер висновок: 1) автор проектує сарматський міф на саму тільки Русь-Україну, іґноруючи решту усталених членів «сарматського клубу»44, у тому числі поляків (прикметно теж, що він порушує літературну конвенцію, яка склалася ще від середини XVI ст., а саме: жодного разу не називає своїх «руських» сарматів роксоланами — його Сарматія не терпить розмаїття);
42 Тут, слідом за Тадеушем Улевичем, я розрізняю «географічний сарматизм» (тобто, географію сарматської легенди) від сарматизму «державно-політичиого» та «ідеологічного». Див. класичну працю Улевича: Ulewicz T. Sarmacja. Studium z problematyki słowiańskiej XV i XVI wieku. — Kraków, 1950, а також його новіші підсумкові міркування під назвою «Literacki portret Sarmatów (Gawcnda rzeczoznawcza i propozycje dyskusyjne», вміщені як післямова до репринту: W.Kunicki. Obraz szlachcica polskiego. W Krakowie... 1615. — Kraków, 1997.
43 Ширше про поняття antemurale christianitatis див.: Tazbir J. Przedmurze jako miejsce Polski w Europie // Rzeczpospolita i świat. Studia z dziejów kultury XVII w. — Wrocław, 1971. — S. 63-78.
44 Для порівняння, за Стрийковським, «ty narody Słowiańskie Sarmatami zwali, którzy między Wisłą, Tanais albo Donem i między morzem niemieckim a górami węgierskimi mieszkali» («Kronika», t. l, s. 105).
2) оскільки серцем «Імперії Русів» є Київ, то звідси логічно випливає, що місто є водночас і центром «сарматського світу». (Цей самий мотив у 1633 р. повторять автори панегірика «Евфонія веселобрмячаа» — на честь вступу Петра Могили на київський митрополичий престол:
Помниш, яко пред тым Россія бывала
Славна, як много патронов мЂвала,
Тепер их мало: тебе хочем мЂти
В сарматском свЂти45 ).
Першопідставу згаданих екзотизмів «сарматської географії» треба шукати, найімовірніше, у плутаному «виводі слов'янських народів» Мацея Стрийковського46, де серед чималої кількості пропозицій як самого хроніста, так і зреферованих ним попередників — від Птолемея і Страбона починаючи, кожний охочий міг знайти все до свого смаку. Річ, отже, в принципах добору й компонування думок «стародавніх письменників», тобто у тій вищій меті, до якої прямував автор. На жаль, ми досі не маємо спеціального дослідження про модифікацію та перекомпонування «сарматської ідеї» Стрийковського в українських рефлексіях над минулим упродовж кінця XVI — початку XVIII ст.47, що зводить до мінімуму можливість коректно визначити місце «Камей» у тогочасній історичній свідомості, яка, можна припустити, формувалася кількома потоками, селективно відбираючи й препаруючи відповідні для свого типу думання блоки з потужної польської історіографії48.
43 Українська поезія. Середина XVII ст./ Упорядники В.І. Крекотень, М.М. Сулима. — К., 1992. — С. 64.
4(і Серед іншого — в спеціальному розділі «Хроніки» під назвою «Pewne a dowodne wy wody wszystkich narodów sławicnskich» («Kronika», t. l, s. 88-108).
47 Досі аналізу було піддано лише один із фраґментів цієї ідеї — теорію «Мосох — Москва»: Робинсон А.Н. Историография славянского Возрождения u Паисий Хилендарский. — Москва, 1963. Спеціальний шкіц про образ Русі в «Хроніці» Стрийковського: Borek P. Ruś w Kronice Macieja Stryjkowskiego // Mcdiaevalia Ucrainica: ментальність та історія ідей. Т.5. — К, 1998. — C. 57-67.
Аж до спалаху активності київського церковного осередку 1620-1640-x pp. фундаментом, на який спиралася українська політична тотожність у її «історичних спогадах», слугували суто світські ідеї «влади» й «народу». На мою думку, в основу «історичного» ракурсу сприйняття «влади» лягло переконання в паритетності легендарних братів Леха та Руса: кожний із них «збудував землю», рівновартісну «землі» брата, й так само, як «лехіти» законно мешкають на своїй «землі», нащадки Руса — Острозькі й Заславські — донині опікуються своєю «землею». Ось, приміром, як виглядає цей концепт у викладі краківського професора Себастяна Слешковського, автора цитованого вище панегірика на честь Януша Острозького (1612):
«Перший Твій предок, Князю, — це РУС, брат Леха; він прийшов у цей край, який тепер зветься від його імені Руссю, підкорив його своїй владі, довго й успішно правив, а потім залишив (у спадок) своїм нащадкам КИЮ, ЩЕКУ, ХОРИВУ, котрі передали імперію щасливою і розширеною своїм далеким правнукам АСКОЛЬДОВІ й ДІРУ» [RUSSUS frater Lechi... primus Tibi Dux est parens, venit in eam regionem, quae nunc ab illo Russia dicta, eam suae ditioni subiecit, diu salubriter rexit, tandem suis posteris CIO, SAIECO, COREVO reliquit, qui per longos nepotes ASCOLTO ac DIRO imperium fclix et propagatum tradiderunt.]49.
Таку схему розтиражовано у численних панегіриках50, де авторські варіації викладу історії Дому Острозьких-Заславських зводяться хіба що до нанизування числа предків. Воно могло бути а) сумлінно повним — від Руса до Кия, Аскольда/ Діра і т.д. аж по особу, якій присвячено панегірик, б) скороченим за рахунок леґендарних персонажів, тобто без Руса, іноді — без Кия та Аскольда/Діра, в) пунктирним: «стародавні володарі» — Володимир Святославич — Данило Галицький — Острозькі й Заславські. Найпоширенішим був другий варіант (нагадаю, що саме ним скористався і автор «Дніпрових Камен»).
48 У плані зародження національної ідентичності вони проаналізовані в праці Франка Сисина: Sysyn F.E. The National Consciousness of Ukrainian Nobles and Cossacksfrom the Endofthe Sixteenth to the Mid-Seventeenth Century// Harvard Ukrainian Studies. — 1986, Vol. X, nr 3/4. — P. 391-423.
49 Sleszkowski S. Oratio panegyńca ...JanussioDuciin Ostróg. — Cracoviac 1612. — Fd. 2.
50 Див.: «Топос "з'єднаних народів"...» у цій книжці.
До популярності цього варіанту, не виключено, міг спричинитися раціоналістичний скепсис щодо персонажів леґендарної історії. Саме так, зокрема, поставився до леґенди родоначальника-Руса і сам Стрийковський, який згадує її лише побіжно, і то в контексті роздумів над походженням назви «Русь»51. Утім, тут ішлося не лише про «наукову неспроможність» (з іншими леґендарними переказами Стрийковський поводиться вельми фамільярно), але й про, сказати б по-сучасному, парадигму історії. «Хроніка» Стрийковського зорієнтована не так на gęsta principum (діяння володарів), як на gęsta loci (історію країн) і gęsta gentium (історію народів)52 Речі Посполитої, а водночас вона зв'язує ці «народи» — польський, литовський та руський — спільним вузлом «сарматської географії» і «сарматської ідеології» народу-шляхти. Розвинутий варіант цієї ідеології визнає першість у творенні історії не за володарями, а за «народом», тобто шляхетською спільнотою, що відповідає за долю своєї землі53. На твори суто історичного змісту, тотожні такому світогляду, українській писемності довелося чекати аж до початку XVIII ст. — до Величка й Граб'янки, які перекомпонували «сарматську ідею» у козарську леґенду і тим самим закріпили за козацтвом функції політичного народу — захисника «козацько-руської батьківщини» й опікуна «посполитого люду»54.
51 «Długosz zaś і Miechovius lib. І cap. 2 fol. 2, cronikarze naszy polscy, piszą, iż ruskie ziemie były nazwane i rozmnożone od Russa, wnuka, albo jako niektórzy powiadają rodzonego brata Lechowego i Czechowego...» («Kronika», t.1, s. 110).
52 Про характерні зміни в materia scribcndi історіописання XVI ст., яке, поступово відступаючи від gęsta principum, перетворювалося на «національну історію», див. детальніше: Kersken N. New Types of National Historiography in the 15th and 16th Century // Uniwersalizm i regionalizm w kronikarstwie Europy Środkowo-Wschodniej/ Pod red. Urszuli Borkowskiej OSU. — Lublin, 1996. — S. 27-50.
53 Найповнішою па сьогодні працею, присвяченою аналізові політичної культури та ідеології «народу-шляхти» Речі Посполитої, є: Ораliński Ł. Kultura polityczna szlachty polskiej w latach 1587-1652. System parlamentarny a społeczeństwo obywatelskie. — Warszawa, 1995.
54 Ця проблема порушується у статтях: Величенко С. Володарі і козаки: замітки до проблеми історичноїлеґітимиості і тяглості в українській історіографії XVII-XVIII ст. // Mediaevalia Ucrainica. Ментальність та історія ідей. T. 1. — K., 1992. — С. 117-121; Плохій С. Божествепе право гетьманів: Богдан Хмельницький і проблема леґітимності гетьманської влади в Україні // Там само. — Т. 3. — К., 1994. — С. 86-110.
Натомість в українських публіцистичних пам'ятках на репліки уявлень про історіотворчу й політичну самодостатність народу-шляхти натрапляємо століттям раніше, причому, як правило, — з апеляцією до «руського» минулого. Не вдаючись у їхній детальніший аналіз, нагадаю лише три найяскравіші: «Verificatia niewinności» (1621), «Justifikacia niewinności» (1623) Ta «Supplikacja» (1623). В кожній з них ідеться про оборону прав «руського [читай: шляхетського] народу» як третього — самодостатнього та рівноправного — члена Речі Посполитої «Двох Народів» («...My Naród, jakośmy rzekli wolny, Naród swobodny, Naród w jednej Ojczyźnie z drugiemi dwiema Narodami urodzony»55), a система доказів спирається на нібито історичні прецеденти згаданої самодостатності.
Щоб наочніше показати різницю в поглядах авторів згаданих текстів і людей, які й далі визнавали історіотворчу функцію лише за «володарями», зіставлю дві інтерпретації тієї самої події — приєднання Русі до Польщі, що їх запропонували Мелетій Смотрицький («Justyfikacia niewinności») та Захарія Копистенський («Палінодія»):
|
«Justifikacia niewinności» (1623) |
«Палінодія» (1621) |
|
Z tą taką wolnością z wolnymi narodami Polskim i Litewskim Ruski naród zlączyl się w jedno ciało, o jedne się głowę spoił i oparł56. |
Росскіи князи доброволне за певними пактами до Кролевства Полского прилучали, в головах варуючи собЂ вЂру и своє набоженство...57 |
55 «Verificatia niewinności». Цит. за: Frick D.A. Meletij Smotryc'kyj. — Cambridge Mass., 1995- P. 353.
56 Цит. за: Архив ЮЗР. — Ч. І, т. 7. — С. 514.
57 Цит. за: Памятиики полемической литературы в Западной Руси. Кн. 1 // РИБ. Т. 4. — СПб, 1878. — Стб. 1110.
58 Див.: «Символ Богохранимого града...» в цій книжці.
На початку 1620-х до згаданих напрямів «осмислення історії» додається третій варіант — від людей православного церковного кола, які вбачали історичний фундамент окремішності «руського народу» передовсім у його апостольській (бо започаткованій апостолом Андрієм) Церкві58, яка, за словами Захарії Копистенського, «трваєт юж тому тысячный шестсотный и двадцатый ся пишет рок»59. На відміну від двох попередніх, цей напрям так часто привертав увагу дослідників — починаючи від середини минулого століття й донині, що виник своєрідний «історіографічний перекос»: гіпертрофована увага до церковного письменства породила погляд, ніби воно взагалі не мало світської альтернативи, а праці, присвячені аналізові світського струменя, можна буквально полічити на пальцях60. Шукаючи серед згаданих напрямів місце для наших «Дніпрових Камен», можемо констатувати, що поема, поза сумнівом, належить до рефлексій над роллю «володарів», і що автор не вбачав самостійної функції в минулому Русі-України ні для «народу-шляхти», ні, тим більше, для Церкви. Проте авторський києвоцентризм та вільне поводження з «сарматською географією» відкривали шлях до реінтерпретацій: як на користь «народу» — через ідею першородства «руських сарматів» у річпосполитській спільноті народу-шляхти, так і на користь Церкви — завдяки гіперболізації ролі Києва в житті руської спільноти. Адже буквально через рік-два після виходу «Камен» у світ розпочнеться творення месіаністичного міфу Києва як Богохранимого града й Другого Єрусалиму. Наскільки випадковим є цей збіг? Чи існують ще якісь, мною не зауважені збіги? Чи ще хтось, крім Шимона Окольського, цитував (читав, використовував) поему? На ці питання поки що немає відповіді.
59 Памятиики полемической литературы... — Стб. 319.
60 Окрім згаданих вище студій Юрія Мицика і Франка Сисина над історіографічними пам'ятками та праць Ігоря Шевченка і Ростислава Радишевського, присвячених літературній спадщині XVII ст., на особливу увагу заслуговує цінний доробок Терези Хинчевської-Геннель, зокрема: «Do praw i przywilejów swoich dawnych». Prawo jako argument w polemice prawoslawnych w pierwszej połowie XVII w. // Między Wschodem i Zachodem. Rzeczpospolita XVI-XVIII w. Studia ofiarowane Zbigniewowi Wójcikowi w 70tą rocznicę urodzin. — Warszawa, 1993, — S. 53-60; Ejusdem. Gente Ruthenus — Natione Polonus // Warszawskie Zeszyty Ukrainoznawcze, t. 6-7. — Warszawa, 1998. — S. 35-44. Про найостаннішу — на жаль, невдалу — спробу заповнити цю лакуну (монографія Володимира Литвинова «Ренесансний гуманізм в Україні...») згадувалося вище (прим. 8).