Першу латиномовну поему, поява й контекст якої були пов'язані вже не з призвичаєною до латини Галицькою Руссю, а з Волинню, де «латинська вченість» щойно спиналася на ноги, українські історики досі не тішили своєю увагою. Йдеться про видану в Кракові 1600 р. поему Шимона Пекаліда (Пенкалі) «Про Острозьку війну під П'яткою з Низовцями»1. На побіжні згадки про неї натрапляємо в працях, присвячених козацькому повстанню Криштофа Косинського2, дещо ширше — у зв'язку з історією освіти (оскільки в поемі згадується Trilingue Gymnasium Ostrogianum [Тримовна Острозька Гімназія], тобто Острозька школа)3; біографічну довідку про поета вміщено до нещодавно виданої енциклопедії «Острозька академія XVI-XVII ст.»4.
* Текст написано в рамках дослідницьких програм, патронованих через Ośrodek Badań nad Tradycją Antyczną w Polsce i w Europie Środkowo-Wschodniej, Uniwersytet Warszawski.
1 De bello Ostrogiano ad Piantcos cum Nisoviis libri quattuor, a Simone Pecalidis Artium Baccalaureo conscripti. — Cracoviae, In officina Andreae Petricovii, AD 1600. Описана: Estreicher, t. XXIV, s. 173.
2 Див., наприклад: Леп'явко C. Козацькі війни кінця XVI ст. в Україні. — Чернігів, 1996. — С. 75, 133.
3 Харлампович К.В. Западнорусские православные школы XVI и начала XVII века, отношение их к инославным, религиозное обучение в них и заслуги их в деле защиты православной веры и церкви. — Казань, 1898. — С. 237 passim. Серед нових праць див., зокрема: Мицько I.3. Острозька слов'яно-греко-латинська академія (1576-1636). — К, 1990. — С. 20, 24 passim.
4 Острог, 1997. — С. 135-136 (автор довідки — Петро Кулаковський).
Трохи більше уваги перепало творові Шимона Пекаліда від культурологів, які розглядають поему (як ми далі переконаємося — навряд чи слушно) в контексті розвитку ренесансно-гуманістичних ідей в Острозі, а її авторові приписують замалим не раціоналістичні погляди на історію, соціальний устрій тощо5. Врешті, залишається додати, що поема в 1987 р. знайшла дорогу до ширшого українського читацького кола завдяки перекладові (з незначними скороченнями) Віталія Маслюка6.
З польського боку інтерес до поеми досі виявляли тільки історики літератури, втім — він не виходив за рамки побіжних спостережень аж до появи 1974 р. статті Кристини Чиж, що на сьогодні є першою і єдиною ґрунтовною розвідкою літературних особливостей даного тексту; у преамбулі розвідки авторка коментує ретельно зібрану нею біографічну інформацію, реконструюючи родинне та культурно-освітнє тло творчості Пекаліда7.
5 Пор., серед іншого: Стратій Я. Значення Острозького культурно-освітнього осередку для розвитку української духовної культури і філософської думки на зламі XVI-XVII ст. // Острозька давнина. Дослідження і матеріали. Т. 1. — Львів, 1995. — С. 95-96; Литвинов В. Ідеї гуманізму епохи Відродження в українській філософії XV — початку XVII століття. — К., 2000. — С. 20, 187-235.
6 Українська поезія XVI століття / Упор. В.В. Яременко. — К., 1987. — С. 195-242. Повторно цей переклад видано: Українські гуманісти епохи Відродження. Антологія. Ч. 2. — К., 1995. — С. 40-77.
7 Czyż K. Szymon Pękala, poeta polsko-łaciński XVI w. i jego twórczość // Meander. Miesięcznik poświęcony kulturze świata starożytnego. — Warszawa, 1974. — R. XXIX, z. 2. — S. 64-76 (cz.l); z. 7-8. — S. 307-327 (cz. 2). Бібліографічний огляд попередніх згадок про Пекаліда в польській науковій літературі див.: cz. 1. Варто додати, що Кристина Чиж (тут — під прізвищем Wos) є також автором біографії Пекаліда в PSB: Т. 25. — Wrocław ctc., 1980. — S. 728-729.
Згідно з даними Кристини Чиж, поет народився бл. 1567 р. в родині райці міста Олькуша Тобіаша Пенкалі (Pękała) й Анни Старчиновської; у 1585 р. записався до альбому Краківської академії; під 1589 р. в академічній «Книзі промоцій» [Liber promotionum] є запис про отримання ним ступеня baccalaureus artium з нотаткою на полі: «став Русином» [Ruthenus factus]. На думку авторки, ця нотатка фіксує зближення Шимона Пенкалі з православним оточенням кн. Костянтина (Василя) Острозького, хоча невідомо — хто саме був «літературним опікуном» краківського бакалавра: кн. Костянтин чи його син-католик Януш8. Так чи інакше, але з листів ректора Олькуської школи Томаша Свинарського до Пекалідового батька випливає, що молодий бакалавр уже в 1595 р. не мешкав у Кракові, бо, найвірогідніше, переїхав до Острога9.
На підставі епітафії з надгробка Тобіаша Пенкалі Кристина Чиж слушно констатує його католицьке віровизнання, а відтак автоматично поширює це й на Шимона, дошукуючись за життєвим вибором сина певного родинного конфлікту віровизнань10. Таке припущення, одначе, здається дещо драматизованим, бо й саме католицтво Пенкалі-старшого могло стати наслідком його навернення на схилі віку (t бл. 1615), позаяк протестантський обряд не був чужим для родини Пенкаль. Принаймні, Валер'ян Неканда Трепка, невтомний ворог «фальшивої» шляхти, який у своєму каталозі «хамів» не оминув і Пенкаль з Олькуша, пише, що шляхетським прізвищем Pękalski замість попереднього міщанського Pękała вперше назвав себе у 1625 р. Самуель Пеикаля, причому він «Luter jest i żonę też luterkę pojął tamże u Olkusza»11. Втім, жодного прямого свідчення про конверсію Шимона Пенкалі чи то на протестантизм, чи на православ'я поки що не знайдено, тож здається передчасною впевненість, з якою Томаш Кемпа у своїй нещодавно виданій біографії Василя-Костянтина Острозького згадує поета серед клієнтів-євангелістів князя12.
8 Czyż K. Szymon Pękala... — Cz. l- S. 73-75.
9 Ibidem, s. 72-73.
10 Ibidem, s. 71.
11 Nekanda Trepka W. Liber generationis plebeanorum («Liber Chamorum») / Opr. R. Leszczyński. Wyd. 2. — Wrocław ctc., 1995. — S. 306.
12 Kempa T. Konstanty Wasyl Ostrogski (ok. 1524/1525 — 1608), wojewoda kijowski i marszałek ziemi wołyńskiej. — Toruń , 1997. — S. 116.
Що ж до загадкового Ruthenus factus, то й воно не конче мало вказувати на релігійну конверсію, бо цього не вимагала служба при дворі князів Острозьких, відомому мішаниною віровизнань своїх слуг та клієнтів. Натомість той факт, що поема Пенкалі була свого роду маніфестом «руського» патріотизму (а точніше, «острозького», про що детальніше мова піде далі), давав достатньо підстав стверджувати, що її автор став русином.
До біографії Шимона Пенкалі залишається додати, що в 1601 р. у Львові вийшов друком його коротенький (6 арк.) віршований панегірик на шлюб кн. Єлизавети Заславської з Яном Щасним Гербуртом13. Залучення до прославлення цього акту придворного поета Острозьких навряд чи випадкове, коли взяти до уваги усталення на зламі XVI-XVII ст. патерналістської опіки «Старшого Дому» — Острозьких — над своєю «молодшою» (і з майнового та престижного огляду слабшою) Заславською гілкою, прямим виявом чого, зокрема, стало те, що вже невдовзі князь Януш Острозький віддасть свою дочку Евфрузину за молодшого брата Єлизавети Заславської Олександра14 , батька майбутніх острозьких ординатів. Помер Шимон Пекалід, на думку Кристини Чиж, невдовзі після 1601 р., — на користь такого припущення каже не тільки брак наступних творів, але й згадка в батьковому надгробку про «передчасну смерть» [mors immatura] синів15.
На підставі чого можемо стверджувати, що поему «De bello Ostrogiano» написано саме в Острозі? Як і належить творам такого роду, її відкриває зображення п'ятипільного герба Острозьких-молодших — Януша й Олександра (з родовим гербовим знаком на центральному полі та відповідним представленням гербів по жіночих лініях на решті полів: св. Георгій і Погоня — по князях Слуцьких та Мстиславських, і Leliwa й Odrowąż — по Тарновських та Шидловецьких)16.
13 Epithalamium іп nuptiis ... Ioannis Foelicis Herbult... et... Elizabetae Zaslavianae de Ostróg, a Simone Pecalidis. — Leopoli, AD 1601. Унікат Бібліотеки Оссолінських у Вроцлаві, № 474.
14 Цей шлюб, очевидно, відбувся у 1605 р. Принаймні, Каспср Твардовський у поховальному панегірику на честь Олександра згадує про його одруження відразу після оповіді про повернення з освітньої подорожі й отримання титулу волинського каштеляна, що сталося у 1605 р. {Katafałk ... Alexandrowi z Ostroga Zasławskiemu, przez Kaspra Twardowskiego... — We Lwowie, W drukarni Jana Szeligi RP 1630).
15 Czyż K. Szymon Pękala... — Cz. l- S. 75.
10 Софія, дочка краківського каштеляна Криштофа Шидловецького, була матір'ю Софії Тарновської — матері Януша й Олександра. Принагідно зауважу, що герб того чи того представника роду Острозьких часто узагальнено визначають як «герб Острозьких» (пор.: Мицько 1.3. Острозька слов'яно-греко-латинська академія... — С. 124). Насправді ж маємо справу з численними варіаціями, де супровід основного родового знаку може містити різні генеалогічні репліки навіть для тієї самої особи.
Вірш, який супроводжує зображення герба, написано грецькою мовою, і мета його, звісно ж, — уславити благородну велич Княжого Дому. Автора вірша в заголовному написі зазначено: KYПPIANOY TOY APXIAIAKONOY ЕIΣ ТОΣ ЕКΛАМПРОТАТОΣ ТНΣ ОΣТРОΔІА ΣНМЕIO [Кипріяна архідиякона на ясносяйне представлення герба Острозьких]. Особа архідиякона Кипріяна з Острога, слуги кн. Костянтина Острозького, доволі відома: його вважають одним із перших «учених стипендіатів» старого князя, що здобував освіту й, зокрема, знання грецької мови у Венеції, Падуї та Константинополі, був перекладачем з грецької на Берестейському соборі 1596 р., виконував посольства від князя до Константинопольського патріарха Мелетія Пігаса, а також залишив по собі кілька перекладів, у тому числі «Бесіди» Макарія Єгипетського та «Синтагматіон» — трактат про церковні таїнства, якого написав філадельфійський митрополит із осідком у Венеції Гавриїл Север17. Місцем постійного замешкання Кипріяна, як видно з адресованих до нього листів Александрійського патріарха Кирила Лукаріса, був, принаймні за життя старого князя, Острог18. Отже, саме там і мав русин Кипріян приоздобити грецькими віршами латинську поему «новопосталого русина» Пенкалі, і це, зрештою, відповідало вподобанням патронів19, що їм прагнули догодити обидва поети.
17 Детальніше про Кипріяна див.: Харлампович К.В. Западнорусские православные школы... — С. 265-275; Мицько І.З. Острозька слов'яно-греко-латииська академія... — С. 94-95; Ясиновський А. Роль Острога в культурних взаєминах України із слов'янами і греками // Острозька давнина... — С.101-102,104-106.
18 Листи опубліковані Андрієм Ясиновським у щойно згаданій праці, с. 102.
19 Пор.: Ісаєвич Я. «Licaeum Trilingue»: Концепція тримовної школи у Європі в XVI ст. // Острозька давнина... — С. 8-12.
Перш ніж перейти до самого тексту, зупинімося на ще одній загадці, пов'язаній із появою поеми: чому її надруковано у 1600 році? Адже на той час оспівані в ній події — покарання козацького виступу 1592-1593 рр. — уже давно відійшли в минуле, а панегірики такого роду, як відомо, завжди складалися по гарячих слідах. На мою думку, пояснення слід шукати у збігу двох обставин, кожна з яких вимагала демонстрації сили та військового потенціалу дому Острозьких. По-перше, на другу половину 1599-го — 1600 рік припадає загострення навколоунійного конфлікту, пов'язане зі скликанням за ініціативою Костянтина Острозького та Криштофа Радзивила «Перуна» Віденського з'їзду протестантів та православних і з наступним скандальним перебуванням в Острозі патріарха Кирила Лукаріса, звинувачуваного у шпигунстві20. По-друге, на зламі 1599-1600 рр. міжцерковне порозуміння з Радзивилом доповнилося ще й з порозумінням всередині родини. Йдеться про готування Радзивила до збройного конфлікту з Ходкевичами за руку (і землі!) Софії, останньої з роду князів Слуцьких, для сина Януша, улюбленого онука Костянтина Острозького21. За свідченням сучасника, з листопада 1599 по січень 1600 р. Криштоф Радзивил, готуючись до війни з Ходкевичами, змобілізував до 6 тис. клієнтів і слуг; тоді ж Острозькі прислали йому на допомогу 600 кінних вояків і 700 гайдуків22. У підсумку і перша й друга конфліктні ситуації залагодилися без збройних сутичок, але факт надрукування батальної поеми «De bello Ostrogiano» саме в цей час засвідчує, як здається, готовність до них, таку собі «гру м'язів» перед імовірним противником. А чи був її текст оперативно написаний тоді ж, чи його видобули на потребу дня з княжої шухляди, де він лежав від 1593 р., — твердити з цілковитою певністю важко. На користь другого припущення свідчить той вельми промовистий факт, що в поемі згаданий іще як вірний слуга майбутній порушник спокою дому Острозьких Semerinus, тобто Северин Наливайко23: у битві під П'яткою він «кладе без ліку купи (бунтівників) на землю» [innumeros acervos fundit humi: v. 378-379]*.
20 Див. про цс детальніше з відсиланням до попередньої літератури: Jarmiński L. Bez użycia siły. Działalność polityczna protestantów w Rzeczypospolitej w schylku XVI wieku- Warszawa, 1992. — S. 233-242.
21 Див. про цей конфлікт детальніше: Lulewicz H. Walka Radziwillów z Chodkiewiczami za dziedzictwo słuckie // Miscellanea historico-archivistica. T. III: Radziwiłłowie XVI-XVIII wieku w kręgu polityki i kultury. — Warszawa-Łódź, 1989. — S. 201-215.
22 Ibidem, s. 211.
23 Уточнення імені козацького героя (не Северин, а Семерій, Semerinus) переконливо обґрунтоване: Лен'явко С. Козацькі війни... — С. 132-134.
* Принагідно дякую Олексію Толочку, який звернув мою увагу на цю деталь під час обговорення даного тексту в семінарі Товариства дослідників Центрально-Східної Європи.
Текст поеми поділено на чотири «книги», з яких перша (liberprimus) містить 675 віршованих рядків, друга (liber secundus) — 380, третя (liber tertius) — 445 і завершальна четверта (liber quartus) — 194. У першій книзі після загальної експозиції з викладом змісту й мети поеми (I, 1-35) та славослів'я на честь князя Януша (І, 36-102) йде розлога похвала Острогу, позначена на берегах «Laus urbis Ostrogianae» (1,103-240); до неї примикає — під окремою позначкою «Trilingue Gymnasium Ostogianum» — похвала «тримовній» Острозькій школі (I, 241-262). Далі автор переходить до генеалогії Острозьких, чиї stemmata, зазначає він, нараховують 700 років (І, 267). Генеалогічний блок охоплює рядки 263-577; розпочинає його Рус ( «Rus patriarcha») і завершує Ілля Острозький, старший брат князя Костянтина. Більшість із 19 перерахованих тут постатей згадано пунктирно, виразніший акцент зроблено лише на особах галицько-волинських князів Романа, Данила та Лева (відповідно: I, 305-332, 336-373, 374-401), що їх панегірична традиція, починаючи від останньої чверті XVI ст., трактувала як прямих родоначальників Острозьких24; на полі навпроти похвальних віршів Данилові Галицькому є чергова позначка: «Daniel Princeps Ostrogianus, Rex coronatus» [Данило Князь Острозький, коронований Король]. Окрім того, розлогим панегіриком вшановано Костянтина Івановича Острозького (I, 468-574): Гектор, Ахілл, Геркулес тощо. Прикінцева похвала адресується Василеві-Костянтину (I, 578-627), а відразу після неї нанизано інвективи на адресу безрозсудних козаків, які наважилися підняти руку на такий непереможний дім.
24 Реконструкція генеалогії Острозьких уже тоді супроводжувалася розбіжними варіаціями, що, як відомо, згодом перейшло і в наукову літературу, присвячену цій проблемі, час від часу викликаючи спалахи дискусій; із-поміж останніх спеціальних праць відповідну літературу підсумували: Войтович Л. Князівські династії Східної Європи (кінець IX — початок XVI ст.): склад, суспільна і політична роль. — Львів, 2000. — С. 98-110, 223-236; Соболев Л.В. Генеалогическая легенда рада князей Острожских // Славяноведение. — 2001, №2. — С. 31-44.
Друга книга після короткої експозиції про козацькі розбої (II, 1-27) містить представлення Запорозької Січі (II, 28-45), яке має позначку на берегах «Insula in Boristhene ubi Nisovii delitescunt» [Острів на Дніпрі, де ховаються Низовці]; відразу по тому йде заклична промова Косинського до козаків (II, 46-81) та опис їхніх нападів на Переяслав і околиці (II, 82-190). Цей блок, відповідно, супроводжується позначками «Invasio Pręclaviana» [Переяславське вторгнення] та «Excursiones per agros» [Набіги на поселення]. Далі, коротко згадавши про кілька нібито успішних спроб Януша Острозького «мечем» і «залізом» погамувати козацтво під Дубном, Костянтиновом і Трипіллям (II, 191-218)25, автор перераховує княжі загони, готові виступити на війну (II, 219-380). Як окремий екзотичний сюжет сюди входить — із трьома позначками на берегах: «Tartari Ostrogienses urbis accolae» [Острозькі татари, мешканці околиць міста], «Mores Gethici» [Фракійські (татарські. — Н.Я.) звичаї], «Festa» [Свята] — оповідь про кінних слуг-татар князів Острозьких (II, 257-283).
Третя книга повністю батальна. Після представлення козацького війська («Millia Nisoviorum» [Незліченність Низовців], III, 19-36) і шкіцу сутички під Острополем («Ostropolensis pugna» [Остропільська битва] III, 37-54) автор оповідає про втечу противника в П'ятку та про його нічні оргії (III, 55-113) і наступний вихід козацького табору перед мури (III, 114-139; навпроти опису табору на берегах позначка: «Tabor Nisovius»). Звідси й до кінця цієї «книги» розгортається сцена битви, в яку вплетено промову князя Януша до своїх вояків (III, 226-270). Апогей битви та її переможне для княжого війська завершення виділено спеціальною позначкою на берегах «Соnflictus Piantcoviensis» [П'ятківський бій] (III, 278-445).
25 Документальні джерела не засвідчують боїв упродовж 1592 р. під проводом Януша (та й взагалі масштабного збройного опору козакам). Пор.: Леп'явко С. Козацькі війни... — С. 45-72.
26 Пор.: Czyż K. Szymon Pąkala... — Cz. 2, S. 307-327.
Четверта книга присвячена капітуляції козаків. Більшу її частину займають так звані «вигадані промови» (orationes fictae): Янушова подяка воякам (IV, 15-37); промова козацьких послів із проханням пощади (IV, 52-83); відповідь їм від імені Януша про встановлення семиденного перемир'я (IV, 85-106), під час якого ховають загиблих; врешті — покаянна промова самого Косинського перед старим князем (IV, 147-153) та відповідь на неї (IV, 155-170). Завершується поема лаконічним пасажем про відхід присоромленого противника й святкування перемоги (IV, 173-179), трофеї котрої (signa triumphalia) Януш дарує гробові св. Станіслава на Вавелі (IV, 179-184). В завершальному акорді (IV, 188-194), окрім етикетного прохання ласкаво прийняти «пам'ятку моїх рук» [mearum manuum monumenta], поет обіцяє оспівати згодом діяння (tua facta) Януша як графа на Тарнові ще досконалішим стилем.
Описана композиційна схема втратить авторську самостійність, якщо уважно порівняти її з першовзірцем поеми — «Енеїдою» Верґілія. Кристина Чиж, ретельно аналізуючи Пекалідові лексичні, метричні та образні запозичення з Верґілія26, композиційним паралелям уваги не надає. Проте, на мою думку, вони мають таке саме «сиґнальне» навантаження, як і повторені з «Енеїди» вступна інвокація та преамбульна похвала місту, про що далі ще йтиметься.
У першій книзі «De bello Ostrogiano», як і в першій книзі Верґілія, Пекалід подає опис міста (пор.: Aen. I, 12-18) та апелює до величі оспівуваного роду (пор.: Aen. I, 223-296). У другій книзі плюндрування Переяслава, захопленого зненацька, перегукується з оповіданням Верґілія з 2-ї книги «Енеїди» про підступне знищення Трої та, перескочивши мандри героя, — з «каталогом» союзних латинянам загонів 8-ї книги. Третя й четверта книги Пекаліда загалом відповідають батальним 11-й і 12-й книгам Верґілія, зокрема — оповіді про перемирну паузу для поховання загиблих (Aen. XI, 1-138). Завершується ж війна, як і в «Енеїді», ефектним акордом поганьблення її призвідника: Верґіліїв герой, хоч і не без поруху милосердя, убиває Турна, а Острозькі, чинячи згідно з ідеалом «християнської войовничості», прощають Косинського: «Острозькі, мужі благочестя, тобі все дарують» [Ostrogii, pictatc viri, tibi cuncta remittunt: IV, 168], і присоромлений противник іде геть «з похиленою головою» [capite afflicto: IV, 172].
Ретельна студія Кристини Чиж, до якої може звернутися зацікавлений читач, звільняє мене від потреби зіставляти поетичний арсенал Пекаліда з «Енеїдою», доводячи тотожність метафорики і віршованої метрики чи дослівне використання фраз, а то й цілих рядків із Верґілієвої поеми. Зрештою, на той час такі запозичення вважали не гріхом, а ознакою досконалості стилю. (Дослідниця нарахувала їх у тексті Пекаліда близько 300, оцінивши таку кількість як «відносно невелику», що дозволяє вважати поему за твір «jako na swe czasy dość oryginalny». 27 Ibidem, s. 322-323.) Додам до цього хіба що одну «сиґнальну» прикмету, не зафіксовану в праці Кристини Чиж, але важливу для нас з огляду на ті оцінкові перегуки з античним/повчальним, які водили пером Пекаліда. Він не раз переймає з «Енеїди» не лише фрази чи образні засоби, але й колізії. Наприклад, відверто паралелізується нічне й підступне зруйнування Трої з нічним нападом козаків на Переяслав: у цій сцені запозичення помітно густіші, ніж деінде, а безсумнівна обізнаність читача з поемою Верґілія робила цей кривавий епізод «упізнаваним», отже — емоційно переконливим. Такі самі паралелі, що апелюють до «передзнання» читача, помітні в низці інших епізодів. Ось, наприклад, ритуальна воїнська лайка пихатого/нерозумного рутула Нумана на адресу троянців у зіставленні з ритуальною лайкою козаків (теж пихатих/нерозумних) на адресу Янушового війська:
Аеn. IX, 595-596
Is primam ante aciem digna atque indigna relatu / vociferans
[Він перед першим рядом голосно вигукував що годиться і що не годиться]
Аеn. IX, 601
Quis deus Italiam, quae vos dementia adegit?
[Який бог, яке безумство пригнало вас в Італію?]
Аеn. IX, 603-604
Durum a stirpe genus natos ad flumina primum, / deferimus saevoque gelu duramus et undis
[Змалку твердий (наш) рід, ми носимо щойно народжених до річок і загартовуємо лютим холодом і хвилями]
Аеn. IX, 613
Comportate iuvatpraedas et vivere rapto
[Любо нам громадити здобич і жити з грабунку]
De bello. НІ, 175-176
Qui primo in motu digna atque indigna relatu vociferans
[Той, хто йшов першим, голосно вигукував що годиться і що не годиться]
De bello. III, 181
Nisovios contra quae vos dementia caepit?
[Проти Низовців яке безумство вас підштовхнуло?]
De bello. III, 182-183
Durum a stirpe genus nostrum est, patiensque malorum, / vivimus in dumis inter deserta ferarum
[Змалку твердий наш рід і терплячий до напастей, ми живемо в хащах поміж безлюддя (і) диких звірів]
De bello. III, 191
Nos vectare iuvatpraedas et vivere rapto
[Любо нам приносити здобич і жити з грабунку]
У згаданому вище контексті на окрему увагу заслуговують також «вигадані промови» (orationes fictae) з поеми Пекаліда, які компонуються хоч і не безпосередньо за Верґілієм, але за тими-таки канонами античної риторики. (Як і більшість промов із головного для всіх наступних поколінь історіографічного взірця — «Історії» Тіта Лівія, orationes героїв Пекаліда належать до промов дорадчого типу — genus deliberativum.) Особливо виразний смисловий паралелізм мають дві з них, що складають антитетичну пару, симетрично розташовуючись у 2-й і 3-й книгах. Це — промова Косинського до козаків із закликом розпочати війну (II, 46-81) і звернення князя Януша до своїх вояків перед вирішальною битвою (III, 227-270). В обох промовах, побудованих відповідно до нормативної риторичної схеми, чітко виділяються три головні частини: вступ (exordium), виклад (narratio з представленням арґументів — probatio) і риторичний фінал (epilogus). Симетричним є навіть обсяг згаданих частин: exordium у промові Косинського охоплює рядки II, 46-49, у промові Януша — III, 227-231; narratio — відповідно, рядки II, 50-70 і III, 231-259; epilogus — рядки II, 71-81 і III, 260-270. І там, і там між рядками прозоро прочитуються риторичні приписи. Наприклад, exordium у промові Косинського розпочинається як звернення до слухачів [principium ad auditores]: «O товариші, куди доля нас тягне й завертає — слідуймо» [O socii, quo fata trahunt, retrahuntque sequamur: II, 47], у Януша — як principum ad rem [звернення до справи]: «Яка страшна буря лютує по безневинних селах» [Quanta per innocuos tempestas saeviit agros: III, 227]. Probatio обох промов спирається, відповідно, на низьку топіку «вигідного» в Косинського і високу топіку «почесного» в Януша. Epilogus вибудовується як ампліфікація закликів, але вони мають різну мету: в Косинського — здобуття здобичі та особистої слави: «величезна здобич — ваша платня, мені ж хай залишиться слава» [praeda ingens, pretium vestrum, mihi fama supersit: II, 81], у Януша — здобуття нагороди [praemia] i вдячності [gratia] Дому Острозьких.
Коли до сказаного вище додати всіх обіграних у поемі Беллон, Градивів, Вакхів, Церер, Зефірів і т. ін., то напрошується висновок: перед нами — така собі «маленька "Енеїда"» шкільного ґатунку, попис авторської ерудиції, у якому «вчепим віршем» проілюстровано зміст тогочасних studia humaniora. Проте насправді не все так просто. «Щільне» перечитування Пекалідової поеми унаочнює те, що вона — кошик із подвійним дном, і за її антикізуючим фасадом ховаються дещо інакші речі. Про них, власне, і піде мова далі.
«Сини темряви»
Вже в перших рядках поеми — у звертанні до Музи, повтореному з Верґілієвої «Енеїди» — натрапляємо на нюанс, протилежний до Верґілієвого. Римський поет, як відомо, обіцяє в інвокації до Музи оспівати «зброю і мужа», котрому через гнів «цариці богів» Юнони довелося подолати «так багато трудів» у простуванні до обіцяної небом оселі, де згодом постануть «високі мури» Риму: «Arma virumque сапо, Тrоіае qui primus ab oris [etc., etc]». Заявлений нашим поетом предмет оспівування теж викликаний втручанням трансцендентної сили, але не горішньої — від неба, а цілком протилежної:
Arma virosque сапо devictos a Catharactis,
Quos dira innocuos Alecto armarat in agros
Russia vasta tuos, regiones fusa per amplas.
Musa mihi causas memora, quo fulmine belli,
Quidue parans Alecto ferox, tot adire labores,
Insignes pietate Duces, qucis Sarmata fulget
Impulerit... (I, 1-7).
[Оспівую зброю і перемогу над мужами з-за Порогів, яких жахлива Алекто послала війною на твої безневинні поселення, о широка Русь, простягнута по далеко розкинутих обширах. Музо, нагадай мені ті причини, заради яких і до чого прагнучи люта Алекто змусила докласти так багато трудів з боку визначних (своїм) благочестям Князів, якими сяє Сармат(ія)...]
Отже, поет збирається «співати» про «труди» князів у війні, спричиненій підступами «жахливої Алекто». Поява вже в другому рядку поеми цієї зловісної дами — демона підземного царства, дочки ночі й вічного мороку, — відразу й безхитрісно пропонує читачеві схему кольороподілу описуваного світу: його темну/зловісну половину відведено козакам — знаряддю «жахливої Алекто», а світлу, що стане до бою з «жахливою Алекто», — «благочесним» князям Острозьким.
Як Пекалід «матеріалізує» цю темряву / ясність далі, у конкретних образах та колізіях поеми? На відміну від її античних першовзірців, синоніміка царства мертвих (Tartarus, Orcus, Styx, Charon, Phlegethon) використана не в сенсі смертності людини взагалі, а в ототожненні з пеклом °, І то потрапляють туди не всі загиблі — лише козаки. Мотив Тартару-пекла має в поемі кільцеве обрамлення. У вступних інвективах на адресу козаків, уміщених, як уже згадувалося, наприкінці 1-ї книги, автор передрікає, що Господь потопить їх, немов військо фараона29, скинувши у хвилі Стиксу (Stygias detrusit in undas: І, 638-639). На початку 2-ї книги бачимо, як це пророцтво починає збуватися під час першої спроби оволодіти Переяславом, де 600 козаків «були послані до підземного царства Орка (й) Стикса, до річки Флеґетон» [Inferias Orci... Stygii missos, Phlegontis ad amnem], причому сталося це перед очима небес, символізованих Олімпом30: «побачив Олімп» [vidit Olympus: II, 10-13]. Замикає поетове пророцтво опис поховання полеглих під П'яткою, де брат брата і син батька «зі сльозами відправляє до Стикса (й) Харона» [ad Stygium cessit defleta Charontem: IV, 120], і відбувається це знову за асистенцією небесних сил — на Очищення Діви Марії (Virginis illa dies: IV, 121)31, тобто 2-го лютого, що насправді не могло відповідати дійсності, бо 2 лютого точилася сама битва, відповідно — ховати полеглих мали б тільки з настанням перемирної паузи наступного дня або ще пізніше.
Козаки персоніфікуються у темних постатях міфічного пантеону — «лютому Бузирісі» та «лютому й жорстокому» Прокрусті (II, 158), «лютих Циклопах» (II, 164), Еринніях (II, 225).
28 Пор. спостереження над цим поширеним мотивом у дещо пізнішій барокові й поезії: Maciuszko J.T. Symbole w religijności polskiej doby Baroku i Kontrreformacji. — Warszawa,1986. — S. 91-92.
29 Алюзія до: 2 M. 14, 27-28.
30 Про християнську символіку Олімпу ширше див.: Maciuszko J.T. Symbole... — S. 88.
31 В Православній Церкві — Срітення Господнє.
Тут-таки присутній Вулкан (II, 156, 230; III, 302), чия поява була зрозумілим тогочасному читачеві посланням: метонімія Вулкана-пожежі належить до топіки описів татарських набігів (утім, про схожість козаків із татарами говориться й прямо: «юрба..., призвичаєна до обманів, призвичаєна до грабунків, навчена своїми спільниками-татарами» [turba ... assueta dolis, assueta rapinis, a sociis edocta Scythis: III, 197-198]. В ширшому сенсі козаки — це втілення перевернутого світопорядку:
Quae putat omne nefas, sibi fas, atque omne nefandum
illicitum, licitum esse sibi, populare deorum
templa, domos, abolere aras et vivere rapto.
(I, 644-646)
[Усе нечестиве вони вважають своїм природним правом і все огидне — дозволеним собі: плюндрувати божі храми й домівки, нищити вівтарі і жити з грабунку.]
На щойно згадану опозицію дозволеного/нечестивого [fas / nefas] спираються всі характеристики козацького війська, опосередковано моделюючи нормативну з погляду автора поведінку. Тому особливий інтерес становить послідовність переліку козацьких («темних») переступів, яка віддзеркалює ієрархію цінностей самого Пекаліда. Найперше вірний слуга княжого дому закидає козакам «бунт» [seditio] і «нещиру вірність» [simulata fides]: саме ці інвективи обрамлюють процитовану вище вступну фразу до блоку наган козакам з 1 — ї книги. Нагани витримані у риторичному ключі «осудливого напучення» [admonitiocum obiurgatione] — з традиційною для цього типу мовлення пересторогою про неминучість Божої відплати32: «Є Бог, є месник за злочини, є кара за зло» [Est Deus, est scelerum vindex, est poena malorum: I, 640]. У дальшому тексті поеми зламана присяга князю (звертаючись до козаків, поет називає його «Ваш князь» [Dux vester: І, 658]) буде згадуватися неодноразово — аж до фінального епізоду, де Косинському оголошують прощення, яке розпочинається словами «Клятвопорушнику, знай» [Perfide disce], а завершується констатацією Божої відплати: «навчив на полі бою Господь, відмірювач справедливості» [docuit campo Deus arbiter aequi: IV, 155, 161].
Взявши до уваги частотність повторюваних інвектив, можна помітити, що Пекалід акцентує дві причини такого негідного зрадництва — моральну і, так би мовити, клінічну. Моральна — це некерованість бажань і надмірна пиха: «зухвалі прагнення» [animi feroces: II, 180 і т.д.] та «зарозумілість» [alta mens33: II, 25 і т.д.]. А «клінічною» причиною є потьмарення козацького розуму, обігране в поемі через цілу низку «медичних» синонімів, які передають стан божевілля: «immania corda» (II, 84), «furens animus» (II, 225), «lymphata mens» (III, 70), «mens effera» (III, 91) тощо. Певна річ, порушники вірності, та ще й наділені ознаками некерованого безумства, мусять діяти всупереч законам чесної війни, тобто підступно, віроломно й жорстоко щодо беззбройних. Саме так і воюють, за Пекалідом, козаки. Вони захоплюють Переяслав не у відкритій битві, а крадучись «по хащах диких звірів» [per densa ferarum: II, 88] і нападаючи зненацька й удосвіта, коли його мешканці мирно сплять:
Postera vix umbras ritulans aurora retexit,
Cum subito e syluis elati exercitus hostis
Emicuit, letumque urbi crudele parabat.
In propriis laribus Cives sopor altus habebat...
(II, 89-92)
[Як тільки рожева зоря нового дня почала проганяти (нічні) тіні, військо пихатого ворога блискавкою вискочило з лісів, несучи жорстоку загибель місту. Городян же у їхніх власних домівках огортав найглибший сон...]
Варто нагадати, що насправді штурм Переяслава був, на думку дослідників, наслідком затяжного конфлікту 1589-1592 рр. між козаками та переяславськими міщанами, який розглядала спеціальна королівська комісія34. Тому збройне захоплення міста, спалення замку, вбивство підстарости та його слуг і вивезення замкової амуніції було типовим як на ті часи
32 Ширше про композицію і структуру тогочасних текстів типу admonitio cum obiurgatione див.: Herman S. Żywa postać Rzeczypospolitej. Studium z literatury staropolskiej XVI i pierwszej polowy XVII wieku. Zielona Góra, 1985. — S. 174-188.
33 Дослівно — «високий розум», звідси давньоруська калька высокоумие — стандартна інвектива на адресу пихатої та зарозумілої людини.
34 Грушевський М. Історія України-Руси. Т.7. — К., 1995. — С. 185-186; Леп'явко С. Козацькі війни.. . — С. 59-60.
способом «відновлення справедливості» шляхом збройного наїзду. Нашого автора, проте, реальне підґрунтя подій цікавить найменше. Його козаки виконують заявлену на початку поеми програму «нечестивого» [nefas]: вони «плюндрують святилища» [fana profanarunt: II, 138]; вони «прирікають на смерть селян, що нізвідки не сподівалися лиха» [rapuere ad fata colonos, ignarosque mali passim: II, 151-152]; вони, врешті, влаштовують у місті різанину, опис якої паралелізується вже не з Верґілієм, а з Книгою пророка Єремії35. Ось, до прикладу, кілька рядків цього фраґмента:
Imbelles pueros transfixerat ense bipenni,
infantes miseros raptabat ab ubere matrum,
pectora transadegit, quorum trepidantia mucro
compita, perque domos vacuas, per et atria caeca,
foemineo rubuit tellus respersa cruore (II, 100-104).
Corpora caesorum passim per tecta iacebant,
Semineceique artus ac membra trementia palis
fixa[...] (11,108-111)
[(Їхня лють) розсікає двосічним мечем слабких хлоп'ят, вириває нещасних немовлят з утроби матерів, пронизує розрубані лезом на тремтячі шматки груди; по порожніх домівках, по темних покоях червониться земля, окроплена жіночою кров'ю. ... Посеред жител скрізь лежать бездиханні тіла порубаних, напівмертві члени й ще тріпочучі суглоби розвішано на палях.]
Попри ці та кілька інших моторошних замальовок (теж зорієнтованих на старозаповітний канон)36, Пекалід, конструюючи образ козацького ворога, жодного разу не вдається до негативного шаблону з арсеналу «опису народів» (descriptio gentium)37, згідно з яким противника представляли як воїна низьких бойових якостей (цілком відсутня також обов'язкова для пізніших часів компрометаційна топіка козацтва як «хлопства»).
35 Прямі перегуки, зокрема, див.: Єр. 14. 16; 16. 4-7; 25. 33 та ін.
36 У згаданому вище українському перекладі поеми ці сцени пропущено (v. 92-201), ймовірно- з цензурних міркувань. Щодо старозаповітних текстів, які слугували Пекаліду за взірець в епізодах козацьких «розбоїв», то, окрім Книги Єремії, в поемі можна зауважити перегуки з Книгою пророка Ісаї, прокляттями підступників з 5-ї Книги Мойсея та окремими псалмами.
37 Пор., наприклад, їх огляд: Herman S. Żywa postać... — S. 217-27.
Козаки в поемі, попри зазначені вище «вади», є колективом воїнів «різнорідного племені» [omnigenae gentis: II, 29], чию «силу» [potestas: III, 232] визнає сам князь Януш і чия безстрашність у походах є загальновідомою:
His accensa super fautrix CHORTICA fidelis,
omnigenae gentis, quae errat maria omnia circum,
evertitque rates, Euxini ad littora Ponti,
ad Scythicas urbes, tacitus insultibus et vi
nil metuens parvas cymbas submittere classi.
(II, 29-32)
[Ними була запалена й вірна ХОРТИЦЯ, покровителька різнорідного племені, яке кружляє по всіх морях і нечутними сильними нападами спрямовує човни до берегів Понту Евксинського й татарських міст, анітрохи не боячися посилати (свої) малі суденця проти (турецького) флоту].
Причиною такого «козакофільства», звісно ж, є не потяг Пекаліда до об'єктивності, а роль, яку він призначає козакам у кольороподілі своєї поеми. Задавши вже в експозиції високу тональність битви світла з темрявою, про що згадувалося вище, автор мусив витримувати її й далі: «світлій» силі має опонувати не нікчемний, а дужий противник. Це добре видно з тієї-таки експозиції, де авторський анонс до опису війни сповнений пафосу «битви рівних»:
Vis vires adversa domet, contraria telis
tela repellantur, franganturque ensibus enses.
Hcrois Heroa modis ct fortia forti
affer corda manu, praestans Heliconis alumna.
(I, 22-25)
[Одна сила хай долає другу силу, стріли противника хай будуть відбиті стрілами і мечі хай розкришаться об мечі. Покажи, висока вихованко Гелікону, Героїв геройською міркою і відважне відважною рукою.]
Тут поет, кажучи м'яко, трохи захопився, бо абсурднішою за представлене в такий спосіб зіткнення Княжого Дому з козаками, що їх від Острозьких відділяла соціальна прірва, з тогочасного погляду могла виглядати хіба що дуель між Косинським і князем Янушем. Щоправда, Пекалід швидко поправляє себе, відсуваючи козаків, як ми вже бачили, щаблем нижче — на місце слуг-воїнів, які зламали присягу вірності. Відтак, і війна, котру вони ведуть, кваліфікується в поемі як «недостойна» або «нечестива» (indignum bellum, impium bellum), рідше — як «громадянська» (civile funestum bellum, civilis ignis).
«Сини світла»
Отже, козаки в поемі — це темна половина світоподілу: пекло, похмурі сили зла, перевернутий світопорядок, зламана вірність, шал безумства. А тепер погляньмо, що робиться на ясній половині, яку уособлюють князі. Не зупиняючись на риторичних засобах, за допомогою яких автор панегірика прямував до усвідомленої мети — похвалити своїх патронів шляхом «представлення» [expositio] і «примноження» [amplificatio] їхніх достоїнств38, спробую натомість простежити моменти, пов'язані, як здається, зі спонтанним використанням у поемі тих чи тих тоиосів та алюзій і криптоцитат з античного та біблійного арсеналу39. Розпочати варто зі способу, за допомогою якого Пекалід, сказати б, «матеріалізує світлість» своїх героїв. Він жодного разу не використовує затертого у повсякденному вжитку титулярного епітета «найясніші» [illustrissimi], однак компенсує це (свідомо чи неумисне?) потужнішим еквівалентом — солярною символікою, яка супроводжує князів в описуваній війні, власне, й створюючи ефект їхньої «найяснішості».
38 Про застосування обох канонів у панегіриках див. ширше: Dąbrowski S. Z problematyki panegiryku // Przegląd Humanistyczny. — 1968. — nr 3. — S. 43-55. Стосовно різновидів і технік ампліфікації: Korolko M. Sztuka retoryki. Przewodnik encyklopedyczny. — Warszawa, 1990. — S. 74-76, 121-122,289-292. Аналіз засобів панегіричної ампліфікації див. також: Platt D. Kazania pogrzebowe z przełomu XVI i XVII wieku. Z dziejów prozy staropolskiej. — Wrocław etc., 1992. — S. 46-80.
39 На важливість оприявлення «шифру» такої спонтанної гри співвіднесень, властивої латиномовним ренесансним текстам, переконливо вказує Єжи Аксер: Axer J. List renesansowy jako źródło historyczne i tekst literacki // Listowne Polaków rozmowy. List lacińskojęzyczny jako dokument polskiej kultury XVI i XVII wieku / Praca zbiorowa pod red. J. Ахсга і J. Mańkowskiego. — Warszawa, 1992. — S. 16-18.
В експозиційній 1-й книзі поеми у представленні головного героя поеми — князя Януша — сонце згадується тричі: на імператорському дворі Януш-юнак «сяє поміж Імператорськими баронами, немов Сонце» [Caesareos inter Solem ritulare barones: I, 44]; щедру природу Янушової столиці — Острога — патронує «високе Сонце» [altus Soi: I, 113]; обидва споріднені доми — Острозьких і Заславських — наповнені «Сонцем слави» [Solis laudis: I,669]. В описі битви під П'яткою сонце з'являється знову: перед виступом Янушових загонів на поле бою (III, 210), в преамбулі до закличної промови князя (III, 223) і в преамбулі до його промови-подяки воякам після битви (IV, 8).
(Варто додати, що солярна метафорика, яку Пекалід, за моїми спостереженнями, використав щодо княжого дому першим, невдовзі стане частою гостею у текстах панегіриків Острозьким і Заславським. Ось, наприклад, пасаж із вистави-декламації 1615 р. студентів Ярославського єзуїтського колеґіуму з нагоди повернення з освітньої подорожі Адама Костянтина Острозького, де натрапляємо на пряме ототожнення юного княжича з ласкавим до всіх сонцем: Ніс sol, sol hic erit, paribus non surgere quemquam / ille sinet radiis ...40 [Тут є сонце, тут буде сонце, воно не омине нікого однаковим промінням].)
Солярна метафорика прокладала пряму дорогу до уподібнення князів Острозьких володарям-помазанцям41.
40 CHARISTERION ob felicem ас exoptatum... Constantini Ostrogii Ducis ab exteris nationibus ... reditum, a nobili studiosaque iuventutc Collegii Jaroslaviensis SJ. — Leopoli, Excudit Christophorus Wolbramcnsis A.Ch. 1615.
41 Стосовно солярної метафорики в представленні християнських володарів як іпостасі Христа-Сонця див. спостереження та відповідну літературу проблеми: Руsiak J. Ludwik Święty: portret hagiograf iczny idealnego władcy // Kwartalnik Historyczny. — 1996- R. CIII, nr 4. — S. 80-85; на російському матеріалі: Успенский Б.А. Царь и Бог. Семиотические аспекты сакрализации монарха в России // Избранные труды. Т. 1. — М., 1994. Пор. також надзвичайно цінні спостереження над східною солярною символікою влади: Скрынникова Т.Д. Харизма u властъ в эпоху Чингисхана. — М., 1997. — С. 149-199.
У поемі Пекаліда натрапляємо на характерний вислів, що нібито перекидає місток від першого до другого. Придивімося під цим кутом зору до сцени капітуляції козаків. Ось початок цього епізоду (про його наступну фазу йтиметься далі): коли до Януша прибувають козацькі посли з проханням миру, «їм щедра ласка Князів надала можливість говорити й бачити (княжі) світлі лики» [dedit alma Ducum clementia fandi / his libcrtatem vultus videre serenos: IV, 47-48]. Топос втіхи від споглядання vultus serenus («світлого лику») помазанця, у російській етикетній формулі — його «пресвітлих очей», у європейській — через титулярний епітет коронованої особи serenissimus («найсвітліший»), належить до усталеної метафорики пануючого, її коріння, як нині вже переконливо доведено, сягають архаїчних уявлень про магічну силу тіла володаря, що згодом було адаптоване християнством через ототожнення королівської влади з божественною інвеститурою42. В Речі Посполитій, де не склалося достатніх підстав для закорінення уявлень про сакральність королівської персони43, на рефлексію втіхи від згаданого вище споглядання «світлого лику» натрапляємо не часто, але таки натрапляємо. Ось два приклади, розділені півстоліттям і різним культурним кодом: у 1577 р. православний князь Юрій Слуцький, послуговуючись російською етикетною формулою, пише про короля: «gdyż tego zdawna pragnę, abych oczy JKM oglądał»44; в унісон йому католик і людина західної культури Альбрихт Радзивил 1632 р. з утіхою констатує, що був «admissus ad conspectum Regium»45 [допущений перед королівські очі]. Як бачимо, і в тому й у другому випадку vultus serenus є перифразом на позначення володаря-помазанця.
42 Величезну на сьогодні літературу цієї проблеми розпочинає нині вже класична праця Марка Блока «Королі-чудотворці», вперше видана 1924 р.; з нових робіт див. синтезу: Roux J. — P. Le Roi mythe ou symbole-Librairie A. Fayard, 1995 (польський переклад: Warszawa 1998). На давньоруському матеріалі див.: Толочко О.П. Князь в Древней Руси: власть, собственность, идеология. — К, 1992. — С. 13-22.
43 Це думка Уршулі Авґустиняк (Augustyniak U. Wazowie i «królowie rodacy». Studium władzy królewskiej w Rzeczypospolitej XVII wieku. — Warszawa, 1999. — S. 74), з якою я солідаризуюся, коли йдеться про польську шляхту, але вагалась би, говорячи про «руський» шляхетський загал.
44 Archiwum Jana Zamojskiego, kanclerza i hetmana wielkiego koronnego. T. l / Wyd. Wacław Sobicski. — Warszawa, 1904. — S. 131.
45 Radżywiłł A.S. Memoriale rerum gestarum in Polonia, 1632-1656. T. 1: 1632-1633 / Opr. A. Przyboś i R. Żelewski. — Wrocław etc., 1968. — P. 5.
На пряме дорівнювання Острозьких до коронованих осіб мені вдалося натрапити двічі. Перший з цих випадків має курйозний характер. Ідеться про дедикацію Петра Скарги з першого видання його трактату «О jedności Kościoła Bożego pod jednym Pasterzem i o greckim od tej jedności odstąpieniu» (Вільно, 1577). Адресатом дедикації був кн. Василь Костянтин Острозький, котрого автор, як і годиться, титулує Wasza KsM, тобто Ваша Княжа Милість. У цьому ж тексті — ясно, з провини друкаря — це звернення 12 (!) разів передано через скорочення Wasza KrM, що належить читати як Ваша Королівська Милість. Попри свою курйозність, така друкарська помилка змушує дослідника принаймні насторожитися.
Другий випадок пов'язаний уже не з конкретною особою, а з Острозькими як «Домом володарів». Це — фраза з гербового вірша в «Часослові» (Острог, 1612), написаного сповідником покійного кн. Василя Костянтина Даміаном Наливайком (отже, з апеляцією до Януша Острозького):
Не продкуют тут кгрецкіи Ахиллесы,
нЂ лвосилыи Геркулесы.
Острозскіи бовЂм пляц им заступають,
которіи в Савромматех c кролми ровнають46.
Набагато частіше фіксується у тогочасних джерелах мотив богообраності Княжого Дому, засвідчений, серед іншого/у свідомості самих Острозьких — через уживання ними в печатках та підписах формули Dei gratia [з ласки Божої]: велику печатку Василя-Костянтина обрамлював напис «Constantinus Constantini D[ei] G[ratia] Dux Ostrogiae»47, а в передмові до «Острозької Біблії», яку написав, найімовірніше, Герасим Смотрицький, князь представляється читачеві так: «...аз Константан, нареченый во святом крещеніи Василіє, благодатію Божією княжа Острозскоє... в Богоспасаємом и домоначалном градЂ моєм ОстрозЂ»48.
46 Цит. за: Українська поезія. Кінець XVI — початок XVII ст. / Упор. В.П. Колосова, В.І. Крекотень. — К., 1978. — С. 180.
47 Пор. її відтиски на листах: AGAD, AR, dz. V, nr 11078.
48 Цит. за: Українська література XIV-XVI ст. / Упор. В.П. Колосової, В.Д. Литвинова, В.Л. Микитася, Ю.В. Пелешенка, М.М. Сулими, В.С. Харитонова. — К., 1988. — С. 200-201. Про семіотику поняття «Богоспасаємий град» див. ширше: «Символ Богохранимого града...» у цій книжці.
Щодо Януша, то на цю саму формулу натрапляємо на дорсі адресованого князю листа від його угорського клієнта
Симона Форґача: «Domino Principi ас Domino Janus[sio] Dei gratia Duci...»49. Щодо Олександра, молодшого сина ВасиляКостянтина, то за достатнє підтвердження може правити дедикація йому як «Божію милостю княжати Острозскому»50 твору Герасима Смотрицького «Ключ Царства Небесного» (Острозька друкарня, 1587 р.; княжичу на момент виходу книжки в світ іще не виповнилося 17-ти51).
Богообраність патронів доволі часто представлена у створюваних княжими слугами текстах за допомогою біблійних та «історичних» алюзій. Приміром, у вже згаданій віршованій передмові Герасима Смотрицького до «Острозької Біблії» (1581), задовго до Пекаліда, читаємо:
ПрозрЂн бо єсть Дом сей от Бога вначалЂ,
О том читай «До Римлян» в 99 зачалЂ. [...]
НынЂ же Конъстанътин, Острозьскоє княжа,
єго же Бог сам избра, яко вЂрна стража [...]52.
Той-таки Смотрицький у щойно згаданій дедикації до «Ключа Царства Небесного», адресованій юному Олександрові Острозькому, послуговується арґументом спадковості Божого обранництва:
«Таковым благословениєм почтил и увелбил Бог оного великого Владимира, преславно и многочудно крестившаго землю Рускую, которого Церкви и роду зацная линЂя и донынЂ не устала, в ней же истинный наслЂдник и властный потомок Ваша Княж, милость єсть єси ..»53.
49 Hirknecht, 18 III 1594: AGAD, AZ, nr 2901, k. 17 v.
50 Цит. за: Українська література XIV-XVI ст. ... — C. 212.
51 Олександр народився 1 VII 1570; «Ключ» підписаний березнем 1587 р.
52 Цит. за: Українська поезія. Кінець XVI — початок XVII ст. — C. 62, 64. Подана упорядниками нас. 372 конкордація цих рядків із Посланням св. Апостола Павла до римлян як Рим. 8. 31-33 неправильна; напевно, йдеться про: Рим. 9. 6-18 («Бог вибирає Собі, кого схоче»).
53 Там само. — С. 213.
54 Пор. спостереження Уршулі Авґустиняк над функцією акту помазання у перетворенні польського короля «w istotę na pól boską»: Augustyniak U. Wazowie i «królowie rodacy»... — S. 69-70.
Пекалід, як і його волинський колеґа, не сумнівається в богообраності своїх патронів, але навпростець про це не каже, вдаючися до багатоходової системи метонімій, алегорій і перифразів. Свого роду каркасом для неї є подвійна семантика понять semidei [напівбоги] та monarchae. Semidei — це й «справжні» напівбоги, тобто герої «Енеїди», згадані на початку експозиції до поеми (І, 26), й Острозькі, котрих автор, підсумовуючи екскурс в історію роду, називає «omnes semidei» [всі напівбоги: І, 584]54. Те саме — зі словом monarcha: воно вживається і як синонім до слова Бог (I, 114, 277), і на позначення Острозьких та Заславських, по-перше, як нащадків «руських монархів» (I, 286; II, 329), по-друге, як власне «монархів» (IV, 145). Схожу амбівалентність сакрального та профанного спостерігаємо в представленні «царственності» Острозьких: з одного боку, автор, так би мовити, «опредметнює» її (наприклад, нагадуючи про «царственну кров» [sanguis regius] Княжого Дому: І, 32-33), а з іншого — захопившися словесною грою, творить простір для вельми сміливих асоціацій із сакральним. Окрім згаданої вище солярної символіки, що уподібнювала князів королям-помазанцям (чи безпосередньо — іпостасі Христа-сонця?), на таку думку наштовхують певні двозначності в епізоді капітуляції козаків. Отже, після того, як послам було дозволено споглядати «світлі лики» князів, про що йшлося вище, вони починають просити пощади: «О, найкращий Князю, прости» [Dux optime, parce: IV, 71]. Януш дарує їм семиденне перемир'я, обіцяючи прощення за умови, що обряд покори виконає сам Косинський. На сьомий день Косинський приходить, і далі розгортається така сцена:
[...] descendit equo, tantosque Monarchas
in nivibus stratus per se, et reverenter adorans.
Talia fundebat lacrymans: «Miserere tuorum» [...]
(IV, 145-147)
[... він зійшов з коня і, розпростершись на снігу, почав шанобливо благати великих Монархів. Заливаючись сльозами, говорив таке: «Помилуй своїх...».]
Називання Острозьких «монархами» ніби робить поетову алегорію прозорою, але вжитий через рядок вислів «miserere tuorum» сиґналізує, що й тут не все так просто. Адже, прохаючи миру в Януша, Пекалідові козаки послуговуються природним
для ситуації словом «прости» [parce], натомість Косинський звертається до старого князя зачином покаянного 50-го псалму «Miserere mei, Deus»55, а каючись — явно парафразує відповідний рядок псалму: «Ме, те adsum, qui feci» (IV, 149) (у псалмі: «et malum согат Те feci»)56. Відтак, коли «монархами» та носіями vultus serenus поет уявляє всіх трьох Острозьких — батька з синами, то старий князь, патріарх цього «грона світлоликих», логічно мав би посісти якесь вище місце, і, захопившись, Пекалід моделює його на грані блюзнірства (з сучасного, звісно, погляду, бо для символічного релігійного мислення така «втрата дистанції» між людиною і трансцендентним була річчю доволі буденною57).
55 У православному каноні це Псалом 51 («Помилуй мене, Боже»).
56 Дослівний переклад слів Косинського: «Ось я перед тобою, хто це вчинив», псалму — «і перед Тобою зло, яке я вчинив». Канонічний український переклад цього вірша: «і перед очима Твоїми лукаве вчинив».
57 Про це див. ширше: Maciuszko J.T. Symbole w religijności polskiej... — S. 290 passim.
Не в такій разючій формі, але приблизно на те саме за суттю натрапляємо в епізоді випроводжання княжого війська на битву. Після переліку загонів, до яких з'їхалося «безліч вершників ... відданих Острозькому імені» [multus eques ... nominis Ostrogii cupidus: II, 289-290], поет описує урочистий молебен за участю кн. Василя-Костянтина:
Cum mystis, populoque sacram conscendit in aedem.
Et vexilla duo nivei delata coloris,
saepc gemens, largoque humectans fluminc vultum
ante altare Dei posuit, testantia purum
pectus, et innocuae mentis penetralia nuda.
(II, 296-300)
[Разом зі священиками й народом він вступив до святого храму і, густо зітхаючи й зрошуючи обличчя рясним потоком сліз, поклав перед Божим вівтарем дві корогви сніжнобілого кольору на доказ чистоти (свого) серця і позбавленого прихованих намірів невинного сумління.]
На ці ж «корогви сніжнобілого кольору» натрапимо невдовзі ще раз — в останні хвилини перед битвою, де послідовність кадрів така: запалені жадобою помсти, вояки князя виносять «знак сніжнобілого кольору» (III, 215); «золоте сонце» піднімається у зеніт (НІ, 223); Януш виголошує закличну промову, нагадуючи воякам, що «творець Олімпу» завжди стоїть на сторожі справедливості, тож сьогодні його «Найсвятіша правиця» [sanctissima brachia] знищить цих «нових Ідумеїв та Філістимлян», як колись знищила Амалеха58 (III, 238-245). Свого роду заставкою до опису всієї битви є коротке — в один рядок — речення (підкреслюю цей нюанс, бо Пекалід зазвичай дуже багатослівний): «Надійшов останній день і невідворотна загибель» [Venit summa dies et ineluctabile fatum: III, 207]. Вислів «venit summa dies» подавав читачеві однозначний сиґнал, бо позначав прихід Судного дня. Тож після змалювання перебігу битви автор у її фіналі повертається до теми гніву й Суду Господнього, наповнюючи свій текст моторошними криптоцитатами з Книги пророка Єремії59:
Ultimus ille dies flammae victisque fuisset. [...]
Corpora per silvas passim iactare per agros
mortua; nullius facies, nullius et ora
cognita, non fratrem frater dignovit ab hoste,
nec nati potuit genitor cognoscere corpus.
(III, 418,420-424)
[Останнім був цей день вогню60 для переможених.... Мертві тіла розкидано там і тут по лісах і полях; нікого не впізнати з обличчя і нікого з виду, брат не відрізняв брата від ворога, і не міг батько упізнати тіло сина.]
Йшлося, звісно ж, не так про імітацію стилістики Єремії, як про оприявлення в звичних читачеві образах «прихованої суті» перемоги над козаками як акту Божої кари за гріхи/злочини. Зваживши на це, ми зрозуміємо мотивацію згаданих вище «корогов сніжнобілого кольору».
58 Алюзії до: 2М. 17.8-13.
59 Пор., зокрема: Єр. 14. 16; 16. 4; 25. 33 та ін. Те саме — в розділах «Про народи», де рефреном є фраза про прихід цього дня — дня помсти, гніву й Суду Господнього: Єр. 46.10, 21; 47.4; 48. 12; 49. 2; 51.47, 52.
60 Пор. dics flammae [день вогню] з dies irae [день гніву] в першому реченні Реквієму: «Dies irac, dies illa...» («День гніву, цей день...»).
Символічне навантаження цього атрибуту ясно проступає вже з того, що поет іґнорує замалим не обов'язковий для таких випадків їхній детальний опис, закладений традицією імітування «Іліади» й «Енеїди»61. Покладені перед вівтарем на доказ справедливості «дня полум'я», що гряде, і несені перед військом з приходом цього дня, «сніжнобілі» знаки мали ще раз підтвердити — завдяки авторитетові Св. Письма62 — богообраність (богоподібність?) тих, кому належали, і вищу санкцію на «передоручення» їм права на Божу помсту.
Врешті, таке сприйняття своїх патронів автор ще й додатково «опредметнює», описуючи двічі явлені знаки Божої опіки над військом князя Януша: перший раз, коли «дивно явлені знаки» [mirata... obviasigna] підштовхнули козаків до раптової втечі з-під Костянтинова (II, 198), і вдруге, коли напередодні битви під П'яткою «його (Косинського) душа заціпеніла, переповнившись жахливим страхом і трепетом» [stupefactaque corda illius, horribili terrorque tremorque replevit: III, 109-110]63.
61 Див. такі описи, наприклад, у близькій за часом написання латиномовній батальній поемі Лаврентія Боєра, виданій 1606 р.: Carolomachia... a Christophoro Zawisza. — Vilnae, Typis Academicis SJ A.D. 1606. Сторінки описів корогов та зброї подаю за реедицією: Bojeris L. Karolomachija / Iš lotynu kalbos verte В. Kazlauskas. — Vilnius, 1992 — P 46-47, 114, 120.
62 Одежа, «біла, мов сніг» — атрибут янголів (indumentum ejus album sicut nix: Mt. 28. 4) і Христа в Преображенні (vestimenta ejus facta sunt coruscantia, candida valde ut nix: Mr. 9.3).
63 Варто додати, що друге miraculum є літературною фікцією, а про перше сам князь Януш особисто розповідав нунцію Маласпіні, і той з його слів описав у своєму звіті від 14 III 1593: «...gli apparvero inanzi tre huomini vestiti di rosso, uno de quali haveva in mano una ghirlanda da vergine, et la gettò in mezzo di detti Cosacchi». Цит. за: Россия и Италия. Сборник исторических материалов и исследований, касающихся отношений России c Италией, Т. 2, вып. 1, — СПб, 1913. — С. 176.
Оселя «синів світла»
Коли ми погодимось зі слушністю представлених вище міркувань, перед нами постане в інакшому світлі ще один сюжет поеми, на перший погляд — безхитрісно антикізуючий. Ідеться про опис княжої столиці Острога, в якому один довірливий історик навіть побачив такі собі замальовки натураліста: «Пекалід відзначає м'який клімат Острожчини, велику кількість лук і високу врожайність навколишніх земель...»64. Насправді ж перед нами — віртуозна конструкція, автора якої найменше цікавлять «клімат» чи «врожайність». Його «Похвала місту Острогу» [Lausurbis Ostrogianae], розтягнута майже на 200(!) рядків (I, 78-257), є багатозначною преамбулою до генеалогії роду, вміщеної безпосередньо за описом, а наприкінці цього блоку всіх членів роду названо «напівбогами» (omnes semidei: I, 584). Мова, отже, — про гніздо й столицю «напівбогів», для возвеличення якої автор спирається на два авторитети — апеляцію до старовини та біблійну аналогію. Старовина, своєю чергою, має два рівні: так би мовити, загальнолюдський — античний і річпосполитський — сарматський. Для першого поетові знову прислужилася « Енеїда»: опис Острога розпочинається з парафразування Верґілія, тобто з паралелі між прадавністю княжої столиці й античною давниною:
Aen. I, 12-16:
Urbs antiqua fuit, Tyrii tenuere coloni,
Carthago, Italiam contra Tiberinaque longe ostia, [...]
Posthabita coluisse Samo; hic illius arma.
[Було старовинне місто Карфаген навпроти Італії, далеко від гирла Тібру, належне жителям Тіру... Його обрала для замешкання (Юнона) Самоська, тут її зброя.]
De bello, I, 78-83:
Urbs antiqua iacet, veteres dixere coloni
Ostrogothon, Dacos contra, quam Vilius amnis alluit, [...]
Posthabita coluisse Gethis; hic illius65 arma.
[Є старовинне місто навпроти Дакії, назване древніми жителями Остроґотон, яке омиває річка Вілія... Його обрали для замешкання Ґети, тут їхня зброя.]
Ближчим («своїм») рівнем старовини є апеляція до сарматської легенди, центр якої Пекалід переносить до Острога: саме звідси беруть початок войовничі алани, і саме тут розташовувалося їхнє первісне гніздо66:
64 Острозька Академія XVI-XVII ст. Енциклопедичне видання.— Острог, 1997. — C. 135.
65 Неправильна граматична форма, обумовлена запозиченням всього рядка з Верґілія. Мало би бути illorum.
66 Пор. спробу 1620 р. перенести центр сарматської леґенди в Київ («Латина на службі києво-руській історії...» в цій книжці).
Наес sunt antiquae gentis primordia fausta, haec sedes posuere suas fortissima corda, Alaunumque larem et magni penetralia Martis.
(I, 89-91)
[Саме тут лежать сприятливі першопочатки стародавнього племені, саме тут найвідважніші серця заклали свої оселі й домашнє вогнище Аланів та святилище великого Марса.]
Нині аланів уже немає, говорить поет, однак «сліди войовничого пагону» [vestigia belligerae stirpis] залишилися, і Волинь донині зберігає «божествене знамення» [omcn dives] та «провіщення» [augurium] (I, 97-98). Поет не заглиблюється у розшифрування цього натяку, але сама присутність вищої сили вже заявлена, тож читач має бути готовий до її, так би мовити, «оприявлення».
Цьому, власне, й присвячується наступна похвала, скомпонована з трьох сеґментів: 1) похвали благодатній природі міста та його околиць (I, 105-185); 2) опису щасливих «народів», що тут мешкають (І, 186-240); 3) опису «дарів Мінерви», тобто «Тримовної Острозької Гімназії» (І, 241-265).
Перший композиційний сеґмент є варіацією топіки Божого Саду, Arcadia sacra67, з усіма притаманними їй тривіальностями. Наведу для прикладу кілька з них:
Non illi Boreae spirant immania vires [...]
Соріа fit, quaecunque potens Natura creavit [...]
Fundit ubique Ceres cum Baccho muncra, large [...]
Iamque beat mellis cultorem copia tellus [...]
Squammigeros vitreo volitantes marmore pisces [...]
Sunt aurae dulces, est suavis spiritus orae [...]
Laeta boum passim campis armenta vagantur [...]
etc., etc.
[Сюди не залітають шалені бурі Борея...; Є достаток усього, що лиш родить могутня Природа...; Тут усюди щедро розсипає (свої) дари Церера з Вакхом...; Земля обдаровує рільника достатком меду...; Блискаючи мармуровою лускою пурхають (у воді) риби...; Тут солодке повітря і приємний подув вітру...; Ситі череди волів блукають по довколишніх луках...]
Згадана суміш поетичних загальників (loci communes), розтягнутих аж на 80 рядків, цікава для нас передовсім завдяки багаторазово підкресленому мотиву непроминущої безпеки — самого клімату, головною ознакою якого є «благодатна помірність» [bonatemperies: 1,109]; худоби, що пасеться «без сторожа» [nullo custode: 1,156]; пастуха, що, «убезпечений від засідок, спочиває у затінку» [tutus ab insidiis... requiescet sub umbra: 1,177]. Одне слово, у «Божому Саді» довкола княжого гнізда, як підсумовує автор, «все в безпеці» [omnia tuta: I, 180].
Змальовуючи — одразу за цим, у другому сегменті, — таку саму безпеку й мирну злагоду щасливих мешканців міста, автор розпочинає з переліку «народів», котрих в Острозі виявляється рівно 12: Scythae, Cimerii et Cymbri, Iudei, Graeci, Germanus, Dacus, Pannonius, Lithavus, Borussus, Russus cum Lecho (I, 188-194). Сповнене сакрального змісту число, вкупі з мотивом всеохопної благості, наводить на думку про виразну паралель із різдвяним літургійним антифоном «Gloria in excelsis Deo, et in terra pax hominibus bonae voluntatis» («Слава в вишніх Богу, і на землі мир людям доброї волі»). Той же мотив миру й упорядкованої злагоди домінує в оповіді про заняття населення, де кожний «робить своє» [sua tractat: I, 212], а згадуючи про службову шляхту дому Острозьких, Пекалід послуговується патрональною метафорою «даху»: під ним княжі слуги ховаються, «немов голуби в чорну бурю» [atra ceu tempestate columbae sub tectis: I, 205]. Завершується похвала Острогу нагадуванням про ґаранта такого стану речей:
О dignum Ostrogio tam clarum nomine factum tantis Principibus, quies Russia vasta superbit.
(I, 238-239)
[O, гідний і славний витвір імені Острозьких — великих Володарів, якими пишається широка Русь.]
Врешті, третій композиційний сеґмент — про «Тримовну Острозьку Гімназію» (І, 241-255) — насичений символікою «мистецтв» (artes): Helicon, Minerva, Delos, Musae і т.д.; окремі рядки присвячено «процвітанню бібліотеки» [bibliotheca viget] і виходу в світ друкованої Біблії [Biblia sacra typis mandantur]. Завершується цей «попис ученості» згадкою про Аполлона, який віднині переніс до Острога свою кіфару, щоб передати «провіщення» [augurium] місцевому юнацтву, внаслідок чого:
iura, magistratus florebunt omine tanto,
belligerique Duces contingent nomine coelos.
(I, 254-255)
[під таким великим знаменням процвітатимуть закони й влада, і войовничі Князі досягнуть іменем небес.]
Але час нагадати, що туманний натяк на «провіщення» та «знамення» (augurium та omen) автор уже використав як свого роду заставку до похвали Острогу. Відтак, бряжчання Геліконом і Музами в епілозі похвали є не стільки даниною поетової вченості, скільки підведенням до завершального акорду всієї семантичної конструкції. Коли так, то в чому функція згаданих інструментів вищої сили — augurium/omen? На мою думку, відповідь слід шукати в символіці «героя» даного сюжету Аполлона — зрозуміло, не античного покровителя Муз, а так званого «нового Аполлона» як символу перемоги християнства над язичництвом68: augurium/omen залишили в спадок Волині язичники-алани, а нині сам Аполлон-Христос сприяє реалізації цих пророцтв у мудрому правлінні (iura, magistratus) благочесних князів та «піднебесному досяганні» їхнього імені. Що ж до справедливого правління — головної функції «великих Володарів», то поет уже в попередніх сеґментах навів переконливі його докази, описавши Острог як Божий Сад, де панує мир, достаток і злагода як у природі, так і серед «народів», що тут мешкають.
67 Спробу узагальнювального погляду на християнські варіації аркадійської теми в польській бароковій літературі див.: Obiedzińska T. Mit arkadyjski w literaturze i sztuce polskiego Baroku. Rodowód powinowactwa, analogie // Studia Staropolskie. T. LVI. — Wrocław etc., 1992. — S. 105-119.
68 Ширше про варіації цього символу див.: Maciuszko J.T. Symbole w religijności pobkiej... — S. 88-89.
* * *
Отже, козаки програли війну ще до її початку, бо зазіхнули на недоторканне — на боговстановлений порядок. Відтак, Бог їм належною мірою «відміряв» [dispensat: III, 404], здійснивши це через своїх «уповноважених» — князів Острозьких.
В епілозі поеми бачимо відновлення світопорядку. Блюзнірство покаране, грішники «всі розбігаються крізь скелі, крізь вогні» [fugiunt omnes per saxa, per ignes: IV, 426], а на благочестивих месників Господніх спадає рожевий мирний
вечір: rubens praebebat lumina vesper... cecinit tuba bellica pacem (III, 434-435).
Невдовзі настане й день прощення: «Острозькі, мужі благочестя, тобі все дарують» [Ostrogii, pietate viri, tibi cuncta remittunt: IV, 168]. Прощення супроводжується «вигнанням з землі», де немає місця таким жахливим злочинцям:
І, Piatcisque pedes celer effer, solvat ab urbe
qui tecum est ausus tantos agitare furores.
(IV, 170-171)
[Іди, винось прудку ногу з-під П'ятки, і нехай щезне з міста кожен, хто разом із тобою наважився вчинити такі великі безумства.]
Куди ж їм іти, тобто де є простір, адекватний козацьким «безумствам»? Його окреслення вкладене в уста самих козаків: їхня домівка — це «житла на Борисфені, при двічі-по-десяти порогах» [tecta Borysthenes, bis denas ad Catharactas: III, 190]. Як бачимо, йдеться про світ дикої природи, «не впорядкований» нормативним ладом. У поемі йому протиставлено «впорядкований світ», де, власне, і відбувається описаний Пекалідом маленький, але повчальний Армагеддон. Локалізація цього світу є багатошаровою, оскільки, з одного боку, містить елементи власне географічні, а з другого — відображає вельми специфічну «географію уявлень». Перший, реально географічний ярус подає конкретні обриси «Острозького поля» [Ostrogianus ager], тобто володінь Острозьких, фіксуючись у переліку «міст», які виставляють загони на війну (II, 251-256); у згадках про міста, що постраждали (II, 227-229 etc.); у назвах річок (II, 350-355 etc.). Другий ярус — це квазігеографічна метонімія, де «Острозьке поле» вписується у поняття «Півночі» (І, 42 etc.) та «Сарматії» (І, 78 etc.), тобто є реплікою або ренесансної «географії уявлень», коли говориться про «Північ», або річпосполитським літературним загальником — стосовно «Сарматії». Оминаючи ці трюїзми, зверну увагу на третій параметр «географії уявлень», де Пекалід, схоже, виступив одним із першопрохідців. Ідеться про представлення «віртуальної землі» Острозьких, яка в уявленні панегіристів (отже, слід думати, і їхніх читачів) була тотожна не географічно конкретній території, а обширу впливів Княжого Дому. У Пекаліда ця «віртуальна земля» охоплює всю Русь і є наскрізним мотивом поеми — від перших рядків експозиції, де «мужі з-за Порогів» зазіхнули на «широку Русь», до фіналу битви, де «Острозька сила» дала їм відсіч, захистивши «домашні вогнища і кордони Русів» [lares Russosque ... fines] (IV, 87)69.
69 Детальніший розгляд такого сприйняття цілісності української території (на прикладі дещо пізніших панегіриків Острозьким та Заславським) див.: «Топос "з'єднаних народів"...» у цій книжці.
70 Зокрема, тут могли би бути, як мені здається, дуже продуктивними міркування Олі Гнатюк про специфіку «примарного», «секундарного» і «остаточного» адресата твору: Гнатюк О. Українська духовна барокова пісня. — Варшава-Київ, 1994. — С. 57-69.
Це — останній із парадоксів клієнта-поляка, котрий у своїй поемі вперше так опукло представив «руське сприйняття» княжого sacrum як категорії тілесної та конкретної, хоча його мета була вочевидь простішою — прославити патронів і нагадати про Божу велич і невідворотність Божої відплати за злочин. Однак ренесансні імітаційні техніки зіграли з поетом несподіваний жарт, схоже — випручавшись із-під його контролю й переадресувавши трансцендентне на адресу цілком земних персонажів. Чому так сталося — належить шукати, на мою думку, в особливостях риторичної комунікації70 Пекаліда, передовсім — у специфіці засвоєного ним світосприйняття «руських» адресатів його твору, що лежить уже поза межами мого завдання. Якщо ж окреслити це коротко — то Пекалід, опинившись у колі острожан, таки справді Ruthenus factus — «став Русином».