Едвард Кінан. Відповідь Чарлзові Гальперіну.


Попередня     Головна     Наступна





Едвард Кінан

ВідповідьЧарлзові Гальперіну на статтю «Едвард Кінан і листування Курбського-Грозного під прицілом»



Я був би не зовсім щирий, якби сказав, що в мене не викликає ніяких суперечливих почуттів згадка про колеґ, яких я ось уже чверть століття не можу «переконати»; втім, я мушу подякувати Чарлзові Гальперіну за його ретельний огляд літератури про полеміку довкола проблеми «Курбського-Грозного». Та ж таки щирість спонукає мене додати, що я сподівався завершення цієї справи 1990-го, ба навіть 1985 р., — у той спосіб чи в інший. Але ми її не завершили. І Гальперін має цілковиту слушність, коли стверджує, що переважна більшість науковців не вважає, що Кінан обґрунтував свою правоту. Що ж до мене, то я сьогодні більше, ніж будь-коли, переконаний у слушності висновків Кінана 1971 р. й згодом: ані Іван IV, ані Андрій Курбський не брали жодної участі в написанні хоч якогось із текстів збірки, яку називають «Kurbskii Miscellanies» («Збірка Курбського») 1. І, підкреслюю, за останні чверть століття не знайдено жодних нових доказів їхньої участі, й то попри всі енергійні зусилля, з такою ретельною вичерпністю підсумовані в статті Гальперіна. Ще раз підкреслюю: після 1971 р. найістотнішим новим свідченням у цій проблемі надалі залишається знайдений Інґою Авербах доказ якщо справді він таким є, — що Андрій Курбський, проживши два десятки років у вигнанні, помер приблизно таким самим, яким прибув із Московії, тобто, по суті, неписьменним у слов’янській мові 2.

Ми повернемося до цього питання одразу по тому, як я зроблю кілька окремих зауважень і реплік до певних частин огляду пана Гальперіна. «Окремих», бо Гальперін надзвичайно ретельний і переказує зауваження моїх колеґ здебільшого дуже сумлінно; мені залишається мало що додати, та й неможливо повернутися до всього того детального аналізу, який потрібен для їх спростування. Тому обмежуся проблемами апокрифу «Курбського-Грозного».

Спочатку зо два додаткових загальних спостереження. Гальперін будує свій огляд так, немовби це звіт про якісь битви: X відкидає У; В відтиснутий А; гіпотези «обвалюються», системи «розпадаються» 3. Такий вибір наративного модусу робить життя в наукових колах набагато збудженішим, а «полеміку» — більш драматичною й плідною, ніж я будь-коли її собі уявляв. Це перешкодило провести достатньо виразну межу поміж роботами тих небагатьох дослідників, хто, як видається, зрозумів мої арґументи й іще раз дослідив текстові пам’ятки, і тією переважною більшістю, яка після прочитання рецензій чи вторинної літератури дійшла «консенсусу» в тому, що мої погляди «непереконливі».

Певним симптомом того, що Гальперін, як мені здається, драматизує дискусію, є його постійне застосування слів «підробка», «підроблювач» і таке інше. Наскільки пригадую, я ніколи не вживав цього слова, а якщо колись давніше таке й сталося, то тепер би я цього не робив. Як мені вже не раз довелося повторювати, я дотримуюся думки, що ці тексти (тобто всі тексти, приписувані Курбському чи Грозному) є апокрифами. Їх створили різні люди в різний час і для різних цілей. Частина з них — наприклад, явно автентичні «литовські» листи — стала апокрифами тоді, коли їх безпідставно приписали, неумисне чи з певним наміром, Курбському. Інші, такі, як недоладний «Перший лист Івана», мабуть, від самого початку були задумані як містифікація або літературна вправа. Але не йшлося про «підробку», як я її розумію, тобто, про «виготовлення (здебільшого документів, монет тощо) для облудної імітації чогось автентичного». Наприклад, можна назвати «підробкою» знаменитий «давньоруський» пергаментний манускрипт «Слова о полку Ігоревім», якого виготовив 1815 р. Антон Бардін для Олексія Малиновського, але самий текст «Слова» має, поза сумнівом, розглядатися як передромантична літературна містифікація на зразок Макферсонового «Оссіана» 4. У випадку з апокрифом «Курбського-Грозного» не існувало автентичного феномена, який можна було б зімітувати, бо в час творення перших версій кожного з апокрифів нікому й на думку не спало би, що Іван, Курбський, або хтось із московських аристократів-політиків міг писати такі листи чи повісті, та й жодного автентичного взірця просто не існувало. (Звідси, мабуть, і формальне розмаїття листів, на яке я вказував у «Апокрифі».)

Побічним продуктом зосередженості Гальперіна на ґладіаторському мотиві дебатів є, як мені здається, його схильність, по-перше, сприймати мої первісні формулювання та доповнення інших дослідників надто буквально, а по-друге, не зауважувати різниці між справами більшої та меншої ваги у фундаментальній проблемі атрибуції, тобто нехтувати рівнями ймовірності. Скажімо, величезну вагу має те, що версії (редакції) «Листування» та «Історії» засвідчують виразну (й почасти спільну) літературну еволюцію впродовж XVII сторіччя, набуваючи своїх відомих остаточних форм близько 1675 р., але набагато менш істотним є те, чи був причетний до цього Семен Шаховськой, як вважаю я, а чи якийсь інший московський автор. Так само годі уявити Андрія Курбського, який диктував би переклад Цицеронових «Paradoxa Stoicorum» [«Парадокси стоїків», — лат.] по-слов’янському, тоді як набагато менше значення й нижчу вірогідність (з огляду на те, що ми не маємо бодай приблизної певності в питанні про можливість доступу московських авторів XVI—XVII століть до друкованих видань Цицерона) має моя спроба ідентифікувати видання Цицерона, піддана такій серйозній критиці 5.

У невміння відрізнити більші проблеми від менших є свої наслідки. Наприклад, від повторень Гальперіна про різницю між моїм датуванням рукопису й тим, яке пропонують Россінґ або Рьонне, хоч би яке з них ми прийняли, не з’ясується ширша, незмінна за останні 25 років картина, а саме: немає тогочасних рукописів жодної з частин головного масиву збірки «Курбського-Грозного», а дати й зміст (пізніх) рукописів, доступних нам, загалом відповідають еволюції текстів, як це показав незалежний філологічний та змістовий аналіз, обговорений в «Апокрифі» 6. Те, що моя первісна арґументація, зіперта на «жмути» рукописів, не є «перебільшенням» (с. 383), підтверджується, як мені здається, тим фактом, що новіше датування рукопису загалом зберігає попередні контури. Наприклад, нещодавня знахідка Морозова (с. 378, прим. 16) не вимагає великої зміни моєї первісної схеми. Виявлений ним список «Першого листа Курбського» (далі K 1) — це дуже рідкісний манускрипт, написаний надзвичайно характерним почерком, який неможливо датувати точніше, ніж «1590-ті — 1621 рік».

На цьому питанні варто зупинитися не тому, що, як твердить Гальперін (с. 385), «коли рукопис Морозова датується 1590-ми, [...] то структурний аналіз К1, здійснений Кінаном, із тріском розпадається» 7, а тому, що Гальперін неточно передає обережну двоїстість Морозова. У висновках до своєї статті Морозов пише, що не залишається підстав для гіпотези, за якою «Листування» виникло у 1620-х (наголошую часову конкретність), оскільки, на його думку, найпізніший список (рукопис Q.XVII.67) було укладено в 1606-1609 роках. Проте в іншому місці він висловлюється обережніше: «Збірка має низку специфічних ознак [...], які вимагають обережності в остаточних висновках». «Кодекс укладено [...] на початку 1620-х. [...] Детальне дослідження того, як створювався Q.XVII.67 у зв’язку з походженням даного списка К1 є завданням для спеціальних студій», які він має намір здійснити 8.

Але навіть без таких студій можна помітити, що Q.XVII.67 містить дуже ранній варіант К1, найближчий до манускрипту 197 моєї первісної схеми, і це бездоганно відповідає запропонованій мною 25 років тому послідовності текстових варіантів 9 , що й показав Морозов. По суті, відкриття Морозова підсилює мої аргументи, висунуті 1971-го й повторно в 1990р., про першість так званої першої редакції К1 і в підсумку досить сильно побільшує значущість текстуального запозичення із львівського «Апостола» 1574 р. в другій редакції К1 (зі «Збірки Курбського»), згодом віддзеркаленій у «Першому листі Івана» (далі Г1). Можливо, звичайно, що К1 в його найдавнішій версії було написано, або приписано Курбському раніше, ніж я думав спочатку. Проте цікава загалом публікація Морозова не містить непереборних доказів, які заперечили би мій основний висновок стосовно К1 (що Андрій Курбський його не писав), та й сам Морозов, врешті, не стверджує, що такі докази існують.

З іншого боку, якби хтось раптом натрапив на тогочасний московський список, скажімо, остаточної версії Г1 чи «Історії» Курбського, це змінило би справу — але такого, я впевнений, не може статися. Що ж до палеографічно-хронологічної послідовності рукописів, які я уклав у «жмутки», то її дуже добре підтверджують лінґвістико-філологічні спостереження, зокрема — виділення розбіжностей слов’янського/неслов’янського і московського/немосковського, що є основним елементом моєї первісної арґументації, на яку Гальперін узагалі не звернув уваги: очевидно, через те, що більшість захисників автентичності тексту також цим нехтують, хоча насправді йдеться про річ надзвичайної ваги, до чого я ще повернуся.

Гальперін посилається (с. 390) на різні згадки в джерелах XVI сторіччя про «грубі» та інші листи Курбського до Івана IV. Як я вже згадував, деякі — не всі — з-поміж цих свідчень здаються автентичними в тому сенсі, що їхнє походження не викликає підозри. Та оскільки вони не цитують сам текст, ми не можемо дізнатися, про які листи (й чи про листи Курбського) йде мова. Існують також «чемні» листи Курбського такі, як адресовані на ім’я Анни Збаразької, але всі, либонь, погодяться, що він не «писав» цих листів у нормальному значенні слова. Звичайно ж, ніхто не спробував довести, ніби мова й стиль згаданих текстів подібні до мови й стилю «Листування», бо така спроба неминуче дала б неґативну відповідь 10.

Але повернімося ще раз до питання, чи був Курбський письменним. Як зазначає п. Гальперін (с. 392 й далі), років із десять-дванадцять тому Інґа Авербах опублікувала абсолютно ясні й однозначні архівні документи (слід розуміти, Іванішев у 1849 р. приховав їх), які свідчать про те, що Курбський не вмів написати свого імені кирилицею, або, коли бути точним, заявив, що не вміє. Ніхто, як здається, не піддавав сумніву автентичність цього свідчення. Але на тому одностайність закінчується. Сама Авербах думає, що Курбський усе-таки якось спричинився до створення атрибутованої йому праці (включно з перекладом «Нового Маргариту», про який ітиметься далі) за допомогою інших людей, вірогідно — надиктував. Хоча погляд Гальперіна на це питання (с. 396) не зовсім ясний («Твердження [Інґи Авербах], що Курбський продиктував свої праці, залишається переконливим»), він, усе ж-таки, дав себе переконати.

Гальперін також згадує (с. 394) моє «роздратування» з приводу думки, нібито неписьменний Курбський був водночас витонченим письменником, перекладачем і філологом, який вільно орієнтувався у слов’янських текстах, із котрими працював. Признаюся, що додаткові роздуми та перегляд нових публікацій не зробили мене сприйнятливішим до розумувань або фантазій на зразок тієї, що Курбський, мовляв, брехав литовським властям, аби приховати, що вільно пише кирилицею, або коли сказав, що підписується латиницею, бо не вміє писати по-руськи 11, то мав на увазі лише каліграфічний скоропис канцелярій Великого князівства Литовського.

Останньою в цьому питанні є гіпотеза Василя Калуґіна, який запропонував справді головоломний аналіз і висновки у справі ймовірної письменності Курбського 12. Підсумувавши знахідки Авербах (Курбський konnte in kyrillischer Schrift nicht schreiben [не вмів писати кирилицею. — нім.]), пан Калуґін намагається спростувати її твердження в такий спосіб (у квадратних дужках — мої коментарі):


1) У минулому аристократи не обов’язково навчалися письма — вони мали писарів, які писали за них.

2) Курбський [тобто автор атрибутованих йому творів] трохи навчався слов’янської [не до конца] замолоду [як повідомляється в тих-таки творах].

3) Курбський [тобто автор атрибутованих йому творів] прочитав кілька слов’янських текстів [знову ж, як повідомляється в тих-таки творах].

4) Курбський [тут уже йдеться про історичну особу] прочитав листа, врученого йому 1566 р. урядником двору [це засвідчується у литовській документації].

5) Оскільки він умів читати, він мусив уміти й написати своє ім’я.

6) Курбський [знову йдеться про реальну особу] одного разу написав своє ім’я й латинський вислів «manu propra» 13 кирилицею.



Калуґін намагається розв’язати суперечності, притаманні згаданому перелікові «фактів», за допомогою щільної інтерпретації поняття по руский: коли Курбський пояснював уряднику, чому він не дотримався правил Литовського Статуту 1566 р. з вимогою, щоб документи писалися по-руску литерами и словы русскими [...] u не иншим языкомъ и словы [...], він нібито мав на увазі, що не міг — чи не хотів — писати руським канцелярським курсивом: «он не пожелал подписаться скорописью на западнорусском деловом языке» 14.

Такий висновок нелогічний, непереконливий, ґрунтується на кількох непорозуміннях і явно спростовується тими самими свідченнями, які наводить Калуґін.

Нелогічний він тому, що нам пропонують уявити одночасно кількох Курбських, які взаємно заперечують один одного. Цей гаданий «аристократ» XVI сторіччя (лишімо осторонь питання про слушність такої характеристики):


- не мав потреби писати (1);

- оскільки умів читати, то вмів і писати (5);


і


- в молодості вивчав старослов’янську мову (2);

- читав і старослов’янські тексти і литовські документи (3, 4);

- писав тексти багатьма варіантами слов’янських літературних мов і підписував своє ім’я латинськими словами, але кириличними літерами (6);

- проте був неспроможний, після сімох років життя на Волині й попри чималий досвід перебування при дворах, подолати відносно малу різницю між східнослов’янським півуставом і скорописом 15.



Непереконливий цей висновок тому, що більшість його арґументації кружляє по колу, спираючись на прийняття автентичності одних і тих самих творів, які не можна атрибутувати Курбському з достатньою певністю 16. І хоча деталі припущення (оскільки він умів читати, то вмів і писати) можуть справді перебувати в певному логічному зв’язку, цей зв’язок треба перевернути навспак, бо є безсумнівні докази того, що писати він таки не вмів, а якщо не вмів писати, то й у читанні навряд чи був аж таким сильним.

Висновки Калуґіна спираються на хибне розуміння самих свідчень, бо цілком очевидно, що:


- «До руский» у заяві 1571 р. співвідноситься, через паралельну конструкцію, з попереднім «літери по латыне», позначаючи літери, тобто абетку — як і в усій решті випадків, процитованих Авербах, де йдеться про підписи (с. 379): «не по руский, але по латине»; «літермы полскими»). Фразеологія Статуту 1566 р. («порусску литерамы и словы русскими»), що проводить чітку різницю між літерами та словами, підкріплює таку інтерпретацію.

- Калуґін цитує випадок, коли Курбський нібито прочитав якийсь документ (Князь Курпъскии, дей лист господарскии и копею принявши вычиталлист) 17. Тут не зовсім вірно витлумачене слово «дей»: і в руській канцелярській, і в московській мові воно було часткою, вживаною з великою точністю на позначення непрямої мови. Автор обговорюваного тексту, Яким Базилевич, тимчасовий володимирський підстароста, цитує тут донесення посередника (вижа), якого послали на вимогу князя Олександра Федоровича Чорторийського з листом-скаргою до Курбського, тобто слова лист [...] вычитал передають почуте, і Базилевич позначає це, вставляючи «дей»: мовляв, виж повідомив, що Курбський читав листа, але сам Базилевич не стверджує, що це достеменно. Так чи інакше, але дещо раніше, з цього самого донесення посередника, стає цілком ясно, що листа було прочитано Курбському вголос («словне мовил»; порівн. білорус, слоўни); в цьому місці немає жодного дей). Отже, немає жодних причин уважати переказану в донесенні відповідь Курбського на скаргу доказом того, що він читав листа особисто. (Очевидно також, що якби захотіли прийняти на віру це мало вірогідне свідчення того, що Курбський умів читати, то слабка арґументація Калуґіна стосовно білоруського курсиву послабилася б іще більше: такий документ міг бути написаний лише цим почерком).


Пункт 6 Калуґіна спотикається на тому факті, що підпис, на який він посилається, — «Andreas Jaroslavskij тапи propria», — зроблений не кирилицею, як помилково здалося Іванішеву через слов’янський друкарський набір, а латинськими літерами 18 . Сам латинський підпис Курбського говорить нам дуже багато: літери виписані невміло; вони з’їжджають із рядка на рядок; ліґатур немає; як звичайно, Курбський пише «Kurpski», попри той факт, що, як він мусив знати, його прізвище походило від назви предківського села Курба 19.

Врешті, висновок Калуґіна ясно спростовується одним із листів, які він атрибутує Курбському, де той пише про нещодавно одержаний із гори Афон манускрипт: «Князь Костянтин [Острозький] дал пану Гарабурди на препис и мне (яко у меня уже препысана скорописю и справлена по силе моей)». Тут треба обирати одне з двох: або людина, що це написала, писала скорописом; або не Курбський є його автором, тобто аргумент, ніби князь не знав руського курсиву, спростовується 20.

Умовисновки Калуґіна, розвиваючи погляди Авербах та інших, відкривають велику проблему інтерпретації: щоб узгодити взаємно суперечливі леґенди вчених про Курбського з небагатьма відомими свідченнями, треба ідентифікувати реальний світ, у якому міг жити великий неписьменний гуманіст Курбський. Проте цього світу ми в джерелах не знаходимо.

Можна, звичайно, уявити культуру, в якій сварливий і схильний до сутяжництва еміґрант-найманець мав би охоту приховати свій високий рівень освіченості від нових господарів або, з огляду на міркування соціального престижу, заперечити свою обізнаність у писарському ремеслі. Можна навіть уявити культуру, в якій релігійний інтелектуал і філолог, перекладач, церковний історик та полеміст мав би втратити інтерес до каліграфії чи етимології. Але руська Волинь XVI сторіччя, розташована немовби в затінку польського Ренесансу та Реформації, таким суспільством не була 21.

Тож немає потреби уявляти всі можливі універсуми, щоб помістити наші тексти у певний контекст; є три добре засвідчені в джерелах тогочасні середовища, з якими дані тексти мають бути якось пов’язані, а саме: 1) новий руський світ Курбського — світ східних слов’ян басейну Дніпра, що бурхливо й швидко змінювався якраз упродовж кількох десятиліть після його виїзду з Росії у 1564 р.; 2) колишній світ Курбського значно повільніший світ московської літературної культури того самого періоду; 3) світ «Збірки Курбського» — драматично динамічний світ Московії 1660-1670-х.

Думаю, всі можуть погодитися з такими атрибуціями:


1. «Новый Маргарит», «О силогизме вытолковано» та «литовські» листи, традиційно атрибутовані Курбському (вони, поза сумнівом, були написані між 1575 і 1607 рр., попри той факт, що збереглися лише в московських списках після 1677 р. 22), створювалися одним або кількома східнослов’янськими християнськими філологами; вони засвідчують велику обізнаність із лінґвістичними та літературними умовностями нового — руського — світу Курбського.

2. «Перший лист Курбського до Івана IV» та листи до Васіана створено мовою, стилем і в традиціях колишнього московського — світу Курбського.

3. Тексти «Збірки Курбського» в тому вигляді, як вона до нас дійшла, скомпільовано на основі кількох уже згаданих текстів, але з суттєвими доповненнями (включаючи, наприклад, нові заголовки, переклади з Ґваньїні, «Історію Злочинного Восьмого Собору» й т. ін.), у третьому — пізнішому московському — світі.



Проте коли ми пробуємо атрибутувати згадані тексти реальним особам, виникають труднощі. Це питання є особливо важливим у зв’язку з першою групою текстів, оскільки власне звідси походить майже все, що нам уявляється як знання про Курбського — християнського гуманіста, причому більшість авторитетів схильна погодитися, що, з огляду на загострений полемічний тон, матеріали «Курбського-Грозного», зокрема й «Історія», — ненадійне джерело історичних деталей.

Від часів Миколи Устрялова, першого новітнього видавця Курбського, й до сьогодні більшість науковців, працюючи з матеріалами Курбського, схоже, не прагнула з достатньою ретельністю заглибитися у загальну хронологію і топографію східнослов’янської культури років еміґрації Курбського (тобто, 1564-1583). У деяких випадках (наприклад, самого Устрялова) цей недогляд вочевидь походив зі свідомого дотримання імперської політики у ставленні до української та білоруської культури; в інших випадках це можна віднести на рахунок москвоцентричної короткозорості 23. Та хоч би якою була причина, ясно, що якби науковці замислилися над культурною історією різних регіонів цього обширу, вони мусили би швидше дійти висновку про абсурдність припущення, нібито московський утікач, князь-найманець, міг написати між 1564 і 1583 рр. тексти, які я зараховую до першої, волинської групи.

Для цього є кілька причин. Вище ми вже обговорювали проблему письменності. Курбський був тут типовим представником свого «старого» московського світу, який не породив знаних перекладачів Цицерона чи інших класичних латинських текстів 24. Можна було б уявити, що у своєму «новому світі», після того, як він зрадив співвітчизників, Курбський відбув інтенсивний курс дорослого навчання, — але таке уявлення не витримає зіставлення з архівними фактами. Людина, не здатна вивести свій підпис кириличними літерами, не могла стати творцем цих текстів.

Ба більше, ближчий розгляд становища на Волині 1564 р. переконає нас у неймовірності того, щоб Курбський, навіть маючи такі наміри, міг тоді набути у тамтешньому православному суспільстві знань слов’янської, латинської та грецької мов, про які говориться в текстах (і які там засвідчені). Якби дослідники ретельніше проаналізували хронологію культурної історії в цьому середовищі, вони зрозуміли би, що багато приписаних Курбському слів про опанування латини й греки («аттичної мови») на Волині кінця 1560-х є далеким від правди московським анахронізмом XVII сторіччя: хоча московитам XVII сторіччя (зокрема, компіляторам «Збірки Курбського») й могло здаватися, що тримовна руська християнська філологія, яка так вплинула на їхнє покоління, в 1564 р. вже утвердилася на Волині, насправді було не так. «Православна Контрреформація», котра набула такого динамізму після смерті Курбського, тоді щойно починалася; коли на Волині з’явився Курбський, Іванові Вишенському не було й двадцяти років; Іван Федоров прибув до Заблудова не раніше 1569 р.; єзуїти ще не відкрили своєї академії у Вільні, культурній столиці східних слов’ян упродовж кількох останніх десятиліть XVI сторіччя — це сталося аж 1569 р., а в Ярославі — 1575-го 25; Андрій Римша опублікував свого першого дилетантського вірша в 1581 р., а його примітивний переклад латинської «Топографії» показує в ньому, за оцінкою Перетца, людину освіченішу, ніж можна було сподіватися від учня Острозької школи кінця згаданого сторіччя 26; «Академія» в Острозі своїх перших учнів підготувала вже по тому, як Курбський помер (і звичайно ж, немає жодних доказів, що він був якось із нею пов’язаний) 27.

Треба, проте, сказати, що тексти нашої групи 1 самі по собі здебільшого вочевидь автентичні в тому сенсі, що їхня мова, зміст та релігійно-ідеологічна мотивація здаються сумісними з нашими знаннями про руське сакральне письменство кінця XVI сторіччя. До того ж, вони утворюють достатньо компактний корпус; відтак неважко припустити, що їх написав якийсь один православний гуманіст.

Хто ж їх написав?

Багато з цих автентичних текстів містять самопосилання до якогось «Андрія», «Андрія Ярославського» або «Андрія Курпського» (останній згадується здебільшого в пізніх списках, заголовках чи додатках). Деякі з них, зокрема, мають примітки на полях (часто переписані разом із текстом, іноді в нього включені), позначені як «сказ Андрея».

Існувало принаймні дві історичні постаті з ім’ям «Андрій Ярославський», що діяли на Волині в останні десятиліття XVI сторіччя. Одного ми вже не раз описували; другий заслуговує на короткий екскурс. Це руський чернець Андрій родом із Ярослава (нині в південно-східній Польщі, в XVI сторіччі — квітуче торговельне місто зі значним українським населенням, де князь Костянтин Острозький, покровитель руського друкарства й адресат трьох «литовських листів», мав великі маєтності. У квітні 1585 р. у Львові цей Андрій уклав «Учительне Євангеліє», вмістивши в нього, на додачу до Святого Письма, численні переклади відповідних коментарів, узяті з добре відомої «Постилли» Миколая Рея, латинських видань св. Йоана Золотоустого тощо. Всі вони розміщені, як і складові частини «Нового Маргариту», відповідно до літургічного циклу, і включають у себе тексти, дуже подібні до тих, що є в цьому творі. Дані тексти написані як чіткою старослов’янською, так і руською простою мовою, тобто мовами листів і перекладів «Курбського» 28.

На даний момент можна говорити лише гіпотетично, але з високою імовірністю, що саме цей Андрій з Ярослава і був тим «Андрієм Ярославським», якому належить кілька автентичних руських творів, традиційно атрибутованих Курбському, зокрема, «Литовські листи», переклади та марґіналії. Така гіпотеза усуває всі парадокси, котрі намагається розв’язати Калуґін, і задовольняє логічну передумову, сформульовану Френсісом Дж. Томсоном, який інтуїтивно відчував, що Курбського слід уважати автором більшості приписуваних йому текстів лише доти, «доки не з’ясується, що все атрибутоване йому листування, як і передмови та післямови до всіх його перекладів, є підробками» 29. Насправді ж вони не є підробками в тому сенсі, в якому я окреслив це поняття; вельми схоже, що всі вони автентичні, але просто атрибутовані іншому Андрію Ярославському.

Можна далі припустити, що мірою того, як згадані матеріали пересувалися на схід разом із багатьма іншими пам’ятками руської Контрреформації, вони омосковлювалися й відривалися від свого природного середовища, і на якомусь етапі освічені московити почали плутати цього Андрія можливо, спочатку цілком невинно — з князем Андрієм Курбським Ярославським.

У певному сенсі Гальперін має рацію, коли посилається на іншу мою працю, де йдеться про так звану проблему «двох культур». Але можна сперечатися, чи мої погляди на це питання справді тісно пов’язані з моєю позицією щодо матеріалів «Курбського-Грозного» і чи могли її визначати. Мені здається, що Гальперін сприймає мій поділ московської культури як більш риґористичний, ніж це мав на увазі я. Гадаю, я був достатньо обережним у цьому питанні, але дозволю собі ще раз чітко сформулювати свою точку зору. Я керувався тим, що в порівнянні з моделями інших, більшменш одночасних європейських суспільств (у тому числі навіть руського) письменність Московії XVI сторіччя характеризувалася певними соціальними, мовними та культурними полярностями: дві сфери життя московитів, світська та релігійна, користувалися різними мовами (належними до різних гілок слов’янської мовної сім’ї). Монастирське духівництво зберігало традицію старослов’янської писемності, придворна еліта — ні. Старослов’янська мова, обов’язкова для релігійних текстів, не застососувалася у світських літературних спробах; канцелярська мова простого стилю (деловой, або приказный язык) ніколи не вживалася для релігійних цілей. «Перетікання» між церковною та світською елітами було відносно незначним, тож автори, які писали однією з цих мов, звичайно не писали другою, і навпаки 30.

Моя первісна мета, коли я вказував на ці відмінності, полягала в тому, щоб спростувати дуже поширені й рідко критиковані модернізаторські переконання, ніби: 1) письменність загалом свідчить про високе позитивне співвідношення з соціо-економічним становищем; 2) взаємини між світською та церковною сферами життя в Московії були, mutatis mutandis, більш-менш такими, як на тогочасному Заході. Мої характеристики не раз перекручувалися, не найменшою мірою Гальперіним, який запитує, чи взяв я до уваги той факт, що церковні організації мусили користуватися приказною мовою, коли мали справи з урядом 31, і чи придворний та монастирський істеблішмент «відчував свою причетність до того самого історичного та релігійного етосу»? До деякої міри, звичайно, відчував. Адже всі ці люди розмовляли ранньомодерними російськими діалектами, що були в основі своїй схожі на діалекти, засвідчені на початку XX сторіччя. Але освіту вони здобували — за умови, що взагалі здобували, цілком відмінну. Ченці (не парафіяльні священики) по небагатьох монастирських скрипторіях мали доступ до давньої традиції християнської писемності у різних варіантах старослов’янської мови; невелике їх число навчалося доволі стерпно переписувати ці тексти; ще менша група набувала достатній досвід, щоб складати їх московським варіантом старослов’янської.

Натомість чиновники вивчали канцелярську мову — також традиційну й високо нормативну — на службі; багато з них набувало вміння створювати точну й гнучку прозу цією мовою, описувати, приписувати і прописувати кожну реальну чи уявну дію або ситуацію. Але вони (принаймні, в межах царювання Івана IV) не складали й не перекладали своєю канцелярською мовою, наскільки нам відомо, ні літературних творів, ні релігійних трактатів, ні будь-якої поезії.

А при дворі чиновники, як правило, обіймали чітко відмежоване й нижче в соціально-політичній ієрархії становище, хоча значення їхньої праці постійно зростало (якщо, звичайно, не брати до уваги кількох відомих винятків, коли такі особи, як Олексій Адашев або Щелкалови здобули при дворі відносно високий престиж 32). Проте навіть ці виняткові особистості не складають іспиту на гуманістів, збережених часом. Як висловився Борис Клосс, котрий знає про ці речі більше за будь-кого іншого, «на жаль, не збереглося жодного зразка почерку О.Ф. Адашева» 33.

Що ж до політично-військової еліти, то джерела тут однозначні: ці люди були (знову-таки, відносно!) неписьменними. Жоден оригінальний літературний текст будь-якого письма — старослов’янського чи канцелярського — не може бути з певністю приписаний жодному з аристократів, що належали до двору Івана IV; немає також жодного свідчення про їхню освіту, володіння великими бібліотеками чи про інші явні ознаки культури світського письменства. Це був не західний ренесансний двір 34.

І останнє: Гальперін невірно інтерпретує дані, наведені в чудовій монографії Бориса Клосса про Никонівський літопис. Ідентифікуючи працю індивідуальних переписувачів у скрипторії Московського митрополита, Клосс насправді не демонструє «універсальної вправності» церковних писарів. Звичайно ж, вони вміли копіювати юридичні документи, як і ми вміємо, проте вони почувалися невпевнено в канцелярській культурі. Як показав Олександр Зімін, підробки в тій самій колійній книзі, котру обговорює Клосс, видають себе вже тим, що виготовлені «за єдиною [невідповідною] формою [шаблоном], що дуже відрізняється від [автентичного] формуляру документів» 35. Але це — проблеми для іншого обговорення.

А тепер варто підбити деякі підсумки дискусії про «Курбського-Грозного». Ретроспектива виглядає неоднозначною. З одного боку, якби я поділяв погляд пана Гальперіна на науковців як на супротивників у бою, я міг би піддатися спокусі вважати себе переможцем, бо на сьогодні — через 25 років жоден із моїх критиків не знайшов жодного незаперечного тогочасного сліду від «Листування», «Історії» чи будь-якого іншого тексту з-поміж атрибутованих Іванові або Курбському 36. Ніхто не натрапив на жоден незалежний доказ їхньої письменності чи освіти. Зважаючи на інтерес, виявлений до цих проблем протягом останньої чверті століття, значно зросла ймовірність того, що ніхто ніколи їх і не знайде.

Та оскільки я не схильний ставати в позу ґладіатора, то, хоч і зберігаю певну надію, що одного дня ці проблеми буде розв’язано, мушу, проте, зізнатися, що нині я настроєний набагато менш оптимістично, ніж у 1980 або 1990-му роках, стосовно того, що інші дослідники розпочнуть студії над цими текстами у спосіб, без якого годі остаточно розв’язати питання авторства — тобто шляхом скептичного, ретельного й полідисциплінарного вивчення, по можливості вільного від упереджень у погляді на походження. Попри дуже корисні внески Лур’є, Авербах, Морозова та кількох інших учених, багато запитань залишається без відповіді: яким є походження «Збірки Курбського» та її складових частин? хто зібрав ці тексти докупи? якими мовами їх було написано? в якому контексті виникли «Литовські листи» та інші автентичні, явно руські, матеріали? хто міг бути їхнім автором? як еволюціонували тексти «Історії» та «Першого Іванового листа»? Ніхто, крім Лур’є, не намагався більш-менш детально розглянути проблему різних редакцій; ніхто, наскільки мені відомо, не піддав сумніву і навіть не згадав про членування та історію «Першого Іванового листа», як їх було представлено у 1985 та 1990 рр. (за Гальперіним, «лаконічно»); те саме стосується аналізу «Історії», опублікованого 1978 року 37.

Огляд пана Гальперіна, гадаю, не дає достатніх підстав сподіватися, що ці проблеми найближчим часом буде розв’язано чи бодай належно сформульовано 38. Йому належить, як я вже сказав, казка про бурю й натиск, а не виклад систематичного руху вперед, до кращого розуміння наших текстів чи то московського, чи руського XVI сторіччя. Сьогодні, через 25 років, я, здається, розумію, чому так є: усталена наукова леґенда — це не просто «парадигма», це питання віри й приналежності до системи віри 39. Фантазії про те, що Курбський диктував свої твори, про його письменність узагалі, про велику бібліотеку Івана і т. ін., схоже, невразливі на атаки доказів. Тому я бачу мало причин для оптимізму в погляді на майбутнє прояснення цих головних сюжетів: той, хто вірує, заперечуватиме й далі; переважна більшість не завдаватиме собі клопоту з незалежним дослідженням питання й не захоче кинути виклик віруючим; ще частина зовсім не перейматиметься — кожен через свої власні міркування.

Думаю, що я зробив з цими матеріалами все, що зміг. Якщо робота пана Калуґіна репрезентує майбутні тенденції досліджень у Росії, то й вони, без сумніву, багато не обіцяють. А пан Гальперін, зі свого боку, заявляє, що його періодичні огляди, які стимулювали певний поступ, на цьому останньому закінчуються. Тож перспектива виглядає безрадісною.

У 1971 р., як я вже не раз казав, я по-справжньому хвилювався, випускаючи у світ свою першу монографію. Чи не пропустив я чогось? Чи не було якогось очевидного аспекту проблеми, що його я просто не зрозумів? Чи не варто мені зачекати, аж доки я знатиму більше чи доки зможу проглянути рукописи? 40 Чи хтось зі старших учених не вкаже мені відразу на якусь жахливу і принизливу помилку? Але я наважився, бо майже не сумнівався в тому, що як тільки моя гіпотеза побачить денне світло — ми всі разом і негайно, раз і назавжди, знайдемо відповіді на парадокси, які мучили мене від переддня виборів у листопаді 1968 року. Сьогодні ясно, що як мої страхи, так і мої надії були безпідставні.







ВідповідьЧарлзові Гальперіну на статтю «Едвард Кінан і листування Курбського-Грозного під прицілом»

Перекладено за публікацією: Edward L. Keenan. «Response to Halperin, "Edward Keenan and the Kurbskii-Groznyi Correspondence in Hindsight"». Jahrbucher fur Geschichte Osteuropas, 46 (1998).



1 Edward L. Keenan. The Kurbskii-Grozny i Apocrypha. The Seventeenth Century Origin of the «Correspondence» Attributed to Prince AM. Kurbskii and Tsar Ivan IV. — Cambridge, MA, 1971 (Russian Research Center Studies, vol. 66).

2 Inge Auerbach. Andrej Michailovič Kurbskij: Leben in osteuropäischen Adelgesellschaften des 16. Jahrhunderts. — Müchen, 1985. Див. мою рецензію на цю працю, яку Гальперін цитує у примітці 13. Авербах далі щиро думає, що Курбський надиктовував атрибутовані йому тексти (див. нижче).

3 Задля справедливості слід відзначити, що він у цьому не самотній. Зверніть увагу на лексикон цитованих ним заголовків: «відкидання», «єресь», «контрзвинувачення» тощо.

4 Див. статтю про Бардіна в: Энциклопедия «Слова о полку Игореве» (СанктПетербург, 1995) та Andre Mazon. Le Slovo d’Igor (Paris, 1940).

5 Див. дискусію в: Niels Rossing, Birgit Ronne. Apocryphal — not Apocryphal? A Critical Analysis of the Discussion conceming the Correspondence Between Tsar Ivan IV Groznyj and Prince Andrej Kurbskij. — Copenhagen, 1980 (Copenhagen University Institute of Slavic Studies, 7), зокрема — у прим. 9. Очевидно, більше про це можна довідатися у мого колеґи А.Х. Ґорфункеля.

6 Гальперін, схоже, вважає, що мої первісні висновки не підривають традиційної атрибуції, та оскільки він не наводить спеціальних доказів свого судження, я можу тільки відповісти, що не бачу жодної резонної причини змінювати свій давній погляд на тексти, хіба що в дрібніших деталях. Так само, коли він пише: «Якщо я правильно зрозумів Кінанові таблиці в "Авторських привидах", то сьогодні є рукописи, які містять усе "Листування", отож спростовується ще один висновок "Апокрифа"» (с. 382), — не уточнюючи, про які дані й про які зроблені в «Апокрифі» твердження йдеться, то я знову гублюся з відповіддю, хоча, звичайно, нічого з того, що я написав у статті 1990 р., не змушує мене переглянути головні твердження своєї першої книжки (Edvard L. Keenan. Authorial Ghosts, Dogged Editors, and Somnolrent Scribes: The Case of the Spurious «First Letter o f Ivan IV to Andrej Kurbskij». — «Forschungen zur osteuropäischen Geschichte», 1990, 44:27-60).

7 Можливо, цей аналіз треба було б уточнити, але навряд чи він аж так із тріском розвалюється. До того ж — і тут знову змішано різні рівні аналізу, — навіть якби цей лист було справді написано в середині 1590-х, це аж ніяк не доводить, що його чи будь-який інший твір написав Андрій Курбський. (За винятком, зрозуміло, тих випадків, коли дослідник вірить, ніби все, що міг написати Курбський, неодмінно він і написав.)

8 В.В. Морозов. «Первое послание Курбского Йвану Грозному в сборнике конца XVI — начала XVII века». — Археографический ежегодник за 1986 год, Москва, 1987, с. 277-278. Цитоване в Гальперіна у прим. 16 — на с. 286, 280, 283. Пан Морозов нещодавно написав мені листа з новою інформацією, яка підтверджує моє припущення про близькість дати до 1620 року.

9 РНБ (ГБЛ), ф. 205, собр. ОУДР, 197; див.: Keenan. The Kurbskii-Grozny і Apocrypha, рр. 104,156.

10 В.Д. Иванишев. Жизнь кн. Андрея Курбского в Литве и на Волыни. В 2-х т. (Киев, 1849); тут — 2:276-281. На жаль, уже немає серед нас моїх добрих колеґ Феннела і Лур’є, але я не можу уявити, щоб котрийсь із них сказав (с. 24-25), що «дипломатичні листи московською російською мовою, які Кінан сприймає за автентичні, але написані не Іваном, [...] мають ознаки того самого стилю [що й Іванова частина «Листування»]». Що маємо справу з тим самим літературним персонажем — це можливо, але навряд чи тим самим стилем, бо тексти писано різними мовами, і цей факт мої покійні колеги, безперечно, розпізнали б.

11 Тут і далі я вживатиму слово «руський» на позначення власних писемних мов або стилістичних варіантів, уживаних приблизно в 1500-1700 рр. немосковськими східними слов’янами Дніпрового басейну. Отже, саме так слід розуміти вираз «по-руськи» в наступних цитатах. Щоб уникнути можливої плутанини (яку, наприклад, знаходимо в: Inge Auerbach. Novyj Margani: historisch-kritische Ausgabe auf der Grundlage der Wolfenbutteler Handschńft. Erste Lieferung. — Giessen, 1976, s. 1), я хотів би спеціально уточнити, що йдеться про східних слов’ян західних теренів — загальновизнаних предків сьогоднішніх українців і білорусів.

12 Я збираюся детальніше розглянути погляди Калуґіна за іншої нагоди. Коментарі, наведені нижче, стосуються: Василий Калугин. «Литературное наследие князя Андрея Курбского (Спорные вопросы источников)». — «Paleoslavica», 1997, 5:83-133; тут с. 83-89. Калуґін у минулому опублікував чимало ретельно виважених і переконливих статей на кілька різних тем. Див.: В. Калугин. «Об одном источнике келейного летописца Димитрия Ростовского». — Археографический Ежегодник за 1982 г., Москва, 1983, с. 107-111. Ця публікація стала важливим кроком в ослабленні «спасо-ярославської» гіпотези походження леґендарного «списка Мусіна-Пушкіна» «Слова о полку Ігоревім». Значення його останньої праці (В. Калугин. «Теории текста в русской литературе XVI века». — Труды Отдела русской литературы, 1997, 50:611-616) суттєво применшується вірою в авторство Курбського та Івана IV.

13 Власною рукою (лат.).

14 Калугин. Литературное наследие, с. 86.

15 Калуґін вважає, що руський курсив 1570-х радикально відрізнявся від півуставу старослов’янських текстів. Це ще один анахронізм: на той час різниця не була такою великою, як пізніше. (Для прикладу, див. іл. 3: Auerbach, Andrej Michailovič Kurbskij на сторінці 376-377.)

16 Пункти 2, 3. Калуґін також приймає на віру твердження з «Листування», «Історії» та передмови до «Нового Маргариту».

17 Тут я відтворюю російську транслітерацію, якою користується Калуґін і якою передавав оригінал Іванішев (Калугин, Литературное наследие, с. 86, цит. з Іванішева 1:5). Пунктуація Калуґіна і розбивка речення вказують, що він хибно передає ориґінал: другий «лист» насправді є частиною наступного підрядного речення («лист же зася... отдал»), і коми в ориґіналі немає. Коли я не цитую Калуґіна, я передаю руську мову за допомогою загальновживаної транскрипції. Щодо -половне мовыл» див. Иванишев 1:4.

18 Пор. Auerbach, Andrej Michailoziic Kurbskij. — p. 378, №8; та Иванишев, 1:36.

19 Цей підпис відтворено в: Auerbach, Andrej Michailovič Kurbskij, p. 377, та: Keenan, The Kurbskii-Groznui Apocrypha, p. 209. Я відтворюю зразок дуже схожої дряпанини, можливо — взятої з того самого документа, на підставі, яку мені люб’язно надав покійний професор Освальд Бакус. Це підпис не тієї людини, яка могла написати (у «Сказе о знаках книжных») про важливість правильного розставляння ком, двокрапок і дужок. Пор.: Калугин, Литературное наследие, с. 614; також див. вище прим. 14.

20 Я намагаюся відтворити тут оригінал, вочевидь зрусифікований у всіх виданнях. Принагідно висловлюю свою вдячність д-ру А.Х. Ґорфункелю за надання тексту своєї неопублікованої статті «Книжная культура в письмах кн. Андрея Курбского», де цей фраґмент привернув мою увагу.

21 Тут варто відзначити, що Волинь була тоді, як і тепер, етнічно розмаїтою; під «руською Волинню» я маю на увазі українську спільноту реґіону, що виступав водночас батьківщиною для чималих спільнот поляків, євреїв, вірмен, греків, німців та ін.

22 1575 р. — це найраніша дата у датованих листах; 1607 р., найпізніша дата, — це рік смерті одного з адресатів недатованого листа. Але розшукати ці листи досі щастило тільки у «Збірці Курбського».

23 Науково некоректне вживання понять «малорусский», «западнорусский», «юго-западнорусский язык» і подібних — один із сумновідомих симптомів цієї неспроможності.

24 Випадають із цього правила, як мені здається, лише постаті Максима Грека (зайшлого) і Дмитрія Герасимова (можливо, теж зайшлого, і його тексти не є класичними).

25 Див.: Francis J. Thomson. «The Donatio Konstantini in Muscovy and Ruthenia». — Slavica Gandensia, 1995, 22:92. Томсон подає також кілька слушних інформацій, що свідчать про різницю між обома регіонами на початку XVII сторіччя. Див. також: Ярослав Ісаєвич. «"Licaeum Trinlingue": концепція тримовної школи у Європі в XVI ст.» та Ігор Мицько. «Острозька слов’яно-греко-латинська академія» у: Острозька давнина. Дослідження і матеріали, №1 (Львів, 1995), с. 8-12, 13-23.

26 В.И. Перетц. «Малорусские вирши и песни в записях XVI-XVIII вв.». — Известия отделения славянского языка и словесности, 1899, т. 4, с. 869938, 1218-1303.

27 Авербах наводить чималу наукову літературу з цих питань у своєму загальному резюме до видання «Нового Маргариту» (Band 9, Lieferung 4, c. 53 ff.). Тут варто додати: здається вкрай неймовірним, щоб московський філолог (якщо Курбський ним був на момент приїзду) став писати руською слов’янською мовою; набагато ймовірніше, що він, як і Артемій, удався б до вживаної московської слов’янської мови. Принагідно можна підкреслити, що рівень обізнаності з ренесансними традиціями листування, який би надавався до порівняння з даними текстами, у Московії було досягнуто приблизно на століття пізніше — тобто в часи компілювання найранішої з відомих збірок «Курбського», куди входять «Другий лист Курбського», остаточна версія «Історії», «Литовські листи», «Історія Восьмого Собору» тощо. Про цю культурну ізоляцію див. прикінцеві коментарі в: Thomson, The Donatio Konstantini, pp. 92-98.

28 Про Андрія див.: Jan Janów. «Przyczynek do źródeł ewangeliarza popa Andrzeja z Jarosławia: przekład ruski pasji z Postylli M. Reja». — Prace Filologiczne, 1931, 15, №2, s. 119-162; І. Свянтицький. Опис рукописів Народного Дому з колекції А. Петрушевича, т. З (Львів, 1911), с. 1-18.

29 Цит. за Гальперіним, с. 398.

30 Хто розмовляє англійською мовою, гадаю, зможе легко уявити собі цей контраст, порівнявши вживання англійської розмовної, англо-французької та латинської мов (у її різних варіантах) у ренесансній та ранньомодерній Англії. Слід особливо наголосити, що різниця між обома згаданими мовами була набагато більшою, ніж різниця між уставним чи півуставним письмом і скорописом руських канцелярій XVI сторіччя.

31 Насправді джерела є мішаними: в одних випадках спілкування з державною бюрократією — таких, як прохання чи підробки земельних надань, — церковні писарі вживали московську канцелярську мову, в інших — таких, як претензійні «послання» митрополита Макарія Іванові IV, — вони застосовували надзвичайно оздоблену старослов’янську, яку одержувачі, мабуть, не дуже й розуміли. (Тут варто додати, що Церква, а надто патріарша Церква в часи після Філарета, для адміністративних цілей систематично наймала на службу світських, а не монастирських чиновників.) І навпаки, з канцелярії, скажімо, Бориса Ґодунова могли виходити документи, написані як московською простою мовою, так і московською старослов’янською. (Наприклад, листи до східних патріархів, написані, ймовірно, московськими кліриками або мандрівними чи осілими греками, як Арсеній Еласонський).

32 Справжнє значення Адашева ще залишається з’ясувати, оскільки більшість усталених поглядів на нього грунтуються на апокрифі «Курбський-Грозний». Щодо проблеми великою мірою вигаданого Івана Висковатого див. мою рецензію на: Иероним Граля [Hieronim Grała]. Дяк Иван Висковатый у Russia medievalis, 1977,9/1:151-161.

33 Б. Клосс. Никоновский свод и русские летописи XVI-XVII веков (Москва, 1980), c. 197.

34 Ситуація радикально змінилася у XVII сторіччі, зрозуміло — ближче під його кінець.

35 А.А. Зимин. «К изучению фальсификации актових материалов в Русском государстве XVI-XVII вв.». — Труды Московского государственного архивного института, 1963, т. 17, с. 400-401.

36 Відзначу, що ніхто, здається, й не намагався підтримати традиційну атрибуцію «Історії Восьмого Собору», котра, як я стверджував 1971 р. (The Kurbskii-Groznyi Apocrypha, p. 210), виглядає вкрай малоймовірною.

37 Edward L. Keenan. «Putting Kurbskii in His Place». — Forschungen zur osteuropäischen Geschichte, 1978,24:131-161, зокрема 158. Калуґін (див. прим. 12), здається, мав читати цей аналіз і використав його, але у своїх примітках цього не вказує.

38 І це попри той факт, що залишається чимало перспективних напрямків дослідження. Наприклад, інтригує загадка, чому будь-який сумлінний сьогоднішній науковець завжди починав із віри в ту чи ту з традицій «Курбського».

39 Важко не згадати слів Олександра Зіміна з його нещодавно (і частково) опублікованого листування з Дмитром Ліхачовим: «Ведь "Слово о полку Игореве" не объект веры, а предмет науки». Див. «К истории спора о подлинности "Слова о полку Игореве" (Из переписки академика Д.С. Лихачова)». — Русская литература, 1994, №2, с. 259.

40 На той час я був відрізаний від колишнього СРСР і мусив покладатися на допомогу інших дослідників, передусім Деніела Bo (Daniel C. Waugh), коли йшлося про ретельні описи манускриптів. Прізвище Во було подано на титульній сторінці «The Kurbskii-GroznyiApocrypha» і мусить завжди згадуватися при коректному цитуванні моєї праці, що й зробив пан Гальперін.














Попередня     Головна     Наступна




Используются технологии uCoz