Вступ
Ця стаття, що є частиною більшої праці, має на меті привернути увагу до життя і творів маловідомої, проте надзвичайно знакової постаті — російського світського інтелектуала Семена Івановича Шаховського (бл. 1585-1653?), чию кар’єру і творчість засадничо визначали пологові муки тогочасного православ’я.
Я спробую довести, що Шаховськой важливий для нас тим, що це був, у певному розумінні, перший інтеліґент. Родовитий член світської службової еліти, він перший зазнав переслідувань і був висланий за інтелектуальні переконання — за свій хоч і лояльний, проте відмінний від офіційного погляд на внутрішні справи й на ставлення Росії до чужих культур — переважно західних, але не тільки їх.
Семен Шаховськой був світською особою; хоч і віруючий, він більшу частину свого життя прожив, підданий офіційній церковній анафемі. Йому випало жити в час великих культурних зрушень і в суспільстві, котре ще не навчилося вести широкі секулярні дискусії, а його літературна діяльність — і більшість прикрощів — були зумовлені тогочасним станом православ’я.
Справді прикметно, як на мене, що він був першою особою недуховного стану (і, звичайно ж, першою зі спадкової московської військової аристократії), яка опанувала інтелектуальні традиції та літературну техніку московської церковної культури, залишившись людиною світською. І таки опанувала по-справжньому. Хоча досі не з’ясовано, який обсяг має його творча спадщина, йому, очевидно, можна приписати кілька впливових історичних творів, чималий корпус літургійних писань і добірку віртуозних епістолярних текстів, із яких ми розглянемо кілька, коли далі я спробую стисло окреслити масштаби цієї дивовижної особистості.
Контекст часу
Досягнувши п’ятдесяти років, Федір Євлашевський, білоруський кальвініст, чоловік побожної православної християнки, матері дев’ятьох дітей, і лояльний слуга польського короля-католика, задумав написати історію свого життя для напучення дітей та онуків. Його спогади, опубліковані Білоруською Академією Наук 1, цілком підставно посядуть дуже скромне місце як в архівах екзистенційного досвіду людства, так і в історії білоруської літератури. Але для нас вони з кількох причин цікаві: тут переказано дивні плітки про королівський двір, де Євлашевський, здається, служив постачальником; написані неймовірним білоруськопольським суржиком, який важко читати, вони важливі тим, що подають фраґментарну інформацію про культурне та релігійне середовище, в якому жив Євлашевський, — інформацію, котра дозволяє нам помістити московський світ Семена Шаховського в певний контекст.
Процитую два уривки в оригіналі, щоб, так би мовити, поставити на сцені перші декорації:
А в пятом року почато ме бавить наукою рускою, кгды же в тых часех в тей нашей строне не было еще инших наук. И для того же пришло ми зостать з рускою и полскою наукою, и по-жидовскы написать умелом. Але тое писмо их потребуе умеетности языка ебрейского, або хоть немецкого; кгды ж вжо тепер Библия жидовская немецким езыком, а литерами их выдана, чого полским языком учинить бы се не могло для ортокграфеи, якей в ынших языкох не маш 2.
Хоча така освіта й така позиція можуть нам сьогодні видатися дивними (Євлашевський, бувши кальвіністом, міг сам читати ту єврейську Біблію), але в його часи (п’ять років йому виповнилося 1561 р.) ця релігійна толерантність іще не була чимось незвичайним, як потім, коли в Білорусь прийшла Контрреформація. Отже, Євлашевський із небуденною історичною обізнаністю говорить про речі, котрі свідчили про, можливо, найзначущішу соціальну переміну тих часів. Розповідаючи, як ласкаво до нього ставилися і скільки йому допомагали католицькі, православні та протестантські добродійники, він пояснює:
...бовем на он час розность вяры не чинила намнейшей розности в милости приятелскей, для чого самого тамтот век злотым ми се види от нинейшого века, кгде юж и межи едней вяры людми облуда все заступила, а покготовю межи розными вяры ани се пытай о милость, щирость и правдиве добре заховане. А навентшей межи светскими станы 3.
Так Євлашевський писав 1603 року, лише через сім років після Берестейської унії, про погіршення взаємин між різними спільнотами й поглиблення міжконфесійних поділів у Речі Посполитій — про те, свідком чого він став. За кілька десятиліть цей процес вирішальним чином позначиться на житті Семена Шаховського, чия вдача та життєвий досвід, здається, схиляли його до космополітизму й терпимості, тоді як його народ і церква під глибоким впливом перших посутніх контактів із післяренесансною Європою, опосередкованих грецькою та українською реакцією на єзуїтську Контрреформацію, ставали дедалі войовничішими та ксенофобними.
Семен Шаховськой: аристократ пера та меча
Семен Шаховськой, нащадок Володимира Святославича у 23-му коліні, народився приблизно 1585 р. у великій і впливовій родині московських військових аристократів. У його житті, як і в житті всіх членів цієї спадкової еліти, визначальну роль мали відіграти родинні зв’язки; перші документальні свідчення його діяльності — це підпис, який підтверджує отримання батькової військової платні й донесення про те, що 1606 р. цар Василь Шуйський вислав Шаховського за політичні провини його дядька Григорія, котрий служив Лжедмитрієві I 4.
Півтора наступні десятиліття, коли Семенові Шаховському було понад двадцять і ледь за тридцять, стали особливо напруженими навіть для цієї, вочевидь дуже енерґійної, людини. Більшість тих років припало на воєнні походи, що були для його касти традиційним (хай і номінальним) raison d’être. То була доба Смути, і Шаховськой служив Шуйському, Сиґізмундові, Лжедмитрієві II і, врешті, Михайлові Федоровичу Романову. Протягом цього вельми діяльного періоду його принаймні двічі було поранено і, як він сам жалівся юному Михайлові Федоровичу, «перекидувано з однієї посади на іншу», — ця скарга коштуватиме йому ще одного заслання, тепер уже на річку Унжа, більш як за 400 миль на північний схід від Москви. У цьому сум’ятті він поміж 1611 і 1619 рр. якось вибрав час, щоб чотири рази одружитися та поховати перших трьох дружин. Шаховськой, безперечно, був не з тих, у кого під ногами росте трава, хоча треба зазначити, що такий curriculum vitae у Московії для чоловіка його стану не був чимось винятковим.
Проте від 1620 року потяглася низка неймовірно лихих пригод. Того року шістьох Шаховських, його двоюрідних братів, було заарештовано й засуджено на смерть (згодом замінену ув’язненням) за туманним звинуваченням у lèse majesté. [Образа величності (фр.)] Самого Семена Шаховського згодом вислали до Тобольська за те, що він не доніс на родичів, хоча на час гаданого злочину його не було в Москві. Приблизно тоді ж патріарх Філарет оголосив недійсним його четвертий, неканонічний, шлюб, і то попри пояснення, ніби шлюб цей було укладено, тільки щоб «уникнути великої і розмаїтої розпусти» (удаляяся от различного многого блудодеяния).
У Тобольську Шаховськой, схоже, перебував недовго, бо вже влітку 1622 р. він опиняється в Москві, ймовірно, на секретарській службі у Філарета. Впродовж тривалого — п’ятирічного — московського періоду він за дорученням патріарха написав листа до шаха Аббаса і, можна твердити, тоді ж з’явилися всі його історичні твори.
Після чергового заслання, цього разу до Єнісейська, він повернувся 1632 р., щоб обійняти високу посаду при дворі (одне з джерел називає його «боярином»). За рік (1633) помирає Філарет, і становище родини Шаховського поліпшується. (Всіх ув’язнених Семенових родичів було відпущено вже на п’ятий день після Філаретової смерті.)
Саме тоді Шаховськой, якому вже було близько 50 років, увіходить у найуспішнішу смугу свого життя. Він знову став жити з четвертою дружиною, від якої мав принаймні двох синів; він служить із найвизначнішими вельможами свого часу, беручи участь у важливих військових і дипломатичних місіях, у тому числі — посольствах до Польщі 1634 та 1637 рр. Він воює з кримськими татарами; його занесено до списку гостей, запрошуваних на родинні свята при дворі Романових.
Однак 1639 року доля знову відвертається від нього, і його засилають до Сибіру, звинувативши у висуненні необґрунтованих местнических вимог. Це заслання було навіть коротшим, ніж попереднє, й на Великдень того самого року ми знову бачимо його при дворі, де він, певно, працював у Печатном приказе, заваленому друкуванням «виправлених» літургійних і полемічних праць, позначених широким впливом аналогічних текстів, що публікувалися в Україні та Білорусі.
Хоча немає підстав сумніватися, що Шаховськой працював у Печатном приказе, — або, точніше, одержував платню з його бюджету, — важко з’ясувати, що саме він там робив, почасти ще й тому, що майже одразу його відрядили на Кавказ, воєводою на Терек, де він залишався протягом року.
Але невдовзі у Москві знову виникає потреба в його послугах освіченого радника, тож наприкінці 1643 р. його посилають привітати данського принца Вальдемара, претендента на руку дочки Михайла Федоровича Ірини. Водночас йому доручили — принаймні так він згодом твердив — підготувати меморандум із викладом канонічних перешкод такого шлюбу з протестантом.
Цей меморандум, про який ми ще говоритимемо, обернувся для Шаховського останньою напастю: за висновок, ніби лютеранське охрещення Вальдемара дійсне й він може одружитися з Іриною, не перехрещуючись, Семена заслали на Кольський півострів. Саме в умовах Заполяр’я, згодом дещо пом’якшених переміщенням до Соль-Вичегодська, Шаховськой написав кілька відомих листів до свого колеґи по Печатному приказу Третьяка Васильєва. Один із них, не довший за коротеньку записку, я хотів би процитувати; це лист людини, чий дух не зламали нещастя й заслання:
Яже о Христе сочетанныя любви брату и другу Третьяку Васильевичу радоватися. Пиши, государь, ко мне о своем здравии и благопребывании, а про мое и бед исполненное житьишко изволишь ведать, и моему окаянству всещедрый Бог милостию своею терпит у Соли Вычегодское, июлю по 19 число в живых вменен бых, а з мертвыми осужден бых. И как, государь, даст Бог поспеет путь зимний и ездоки из Тобольска к Москве будут, и ты Господа ради пришли ко мне осетрика два-три осенних и стерлядок и икрицы осетрьи и стерляжьи з пудик 5.
Через три роки Шаховського викликали до Москви, повторно судили (якщо тодішні процедури можна так назвати) і повернули на заслання, цього разу в Томськ, а вже з того понурого містечка дозволили повернутися до Москви, де він і помер 1653 р., незадовго до свого сімдесятиліття.
Життя, можна сказати, повне, але й нелегке. Я переповів його, бо, гадаю, нам завжди слід пам’ятати про ці події, розглядаючи не менш незвичайні твори Шаховського. Скільки росіян тоді чи будь-коли ще об’їздили Російську імперію вздовж і впоперек, як він? Скільки письменників іншої нації зазнало таких крутих, таких різких і частих перемін — від придворного життя до суворого заслання? Хто з них поховав трьох дружин за вісім років? Побачив Варшаву, Кавказ і Полярне коло? Навіть Федір Достоєвський пережив потрясіння скасованого смертного вироку лише раз.
Твори Шаховського
Незважаючи на карколомну мінливість своєї політичної долі та кочове життя військового, Шаховськой якось зумів стати на диво плідним і різнобічним автором — тут йому, напевно, не було рівних серед росіян XVII століття. Поза сумнівом, він був не надто ориґінальним, навіть за тодішніми поблажливими уявленнями про те, якою мірою можна дозволяти собі користуватися з праць інших. Але його твори були багато в чому новаторськими й варті уваги не лише тому, що він став, очевидно, першим московським військовим аристократом, який опанував усі три книжні мови Московії: московський варіант старослов’янської, стилізовану Kanzleisprache [Канцелярську мову (нім.)] приказів та епістолярну розмовну.
Ще більше, ніж його багатомовність, вражає широкий діапазон літературних форм. Він залишив нам чимало літургійних текстів, цілу низку гімнів, окремих кондаків та акафістів, сотні сторінок наративної прози старослов’янською та розмовною мовами, формальні й неформальні листи і добрячий стос старослов’янських віршів. (Цікаво, що віршувати російською він, либонь, не наважувався.)
Пропонуючи обговорити три його праці, які віддзеркалюють стан православної культури в Московії початку XVII сторіччя, мушу підкреслити, що вчені, вже понад сто років наголошуючи на винятковості Шаховського, й досі глибоко не дослідили його численних цілком приступних праць 6. Наприклад, цілком можливо, що велика збірка рукописів, із якою я працював і яку вважають мало не повним зібранням його творів, насправді містить лише частину всього ним написаного 7. Тому те, що я збираюся тут запропонувати, — не більше, ніж попереднє повідомлення.
Нарешті, щодо речей, які можна вважати найбільшим досягненням Шаховського, — історичних розповідей про добу Смути й коротшої оповіді про велику московську пожежу 1626 року 8. Тут немає можливості розглядати ці довгі тексти, але я хотів би зробити три зауваження. По-перше, здається очевидним, що, попри неперебутню цінність широко ерудованих студій Платонова, в історієписанні періоду після Смути досі залишається чимало неясного. По-друге, одним зі стрижневих текстів цієї історичної прози є так званий «Временник дьяка Йвана Тимофеева», який багато в чому залишається текстом таємничим. По-третє, слід дуже уважно перевірити гіпотезу про те, що грецький учений Арсеній, єпископ Еласонський, а згодом Суздальський і Таруський, відіграв надзвичайно важливу роль у генезі «офіційної» московської історіографії цього періоду 9.
Отже, відклавши вбік історичні твори Шаховського, я хочу розглянути його менш об’ємні й менш відомі праці, котрі допоможуть точніше оцінити масштаб цієї постаті. Тексти, про які йтиметься — про всі дуже коротко, — я вибрав на підставі їхнього зв’язку з темою тисячоліття християнства на Русі: Літургія Софії Премудрості Божої; лист (написаний за дорученням Філарета) до іранського шаха Аббаса; складений для Михайла Федоровича «Меморандум» щодо одруження його дочки Ірини з принцом Вальдемаром.
З Літургією Софії мені відразу ж пощастило, бо о. Мейєндорф нещодавно опублікував коротку статтю про заплутану історію різних поглядів на цю складну тему. А що він присвятив там кілька змістовних абзаців Шаховському, то я обмежуся лише кількома зауваженнями стосовно Літургії в контексті інших його творів.
Як цілком слушно відзначає о. Мейєндорф, цей текст, що являє собою повний цикл гімнів, в основі яких — канон свята Успіння, зраджує велику плутанину в уявленнях автора про зміст поняття Божья премудрость: схоже, Шаховськой вагається між канонічним поняттям Премудрості як іпостасі Логоса — другого Лика Трійці — та ототожненням Софії з Марією 10.
Утім, важливо не те, що Шаховськой заплутався у нетрях цієї складної проблеми, а те, що він узагалі написав такий текст, до того ж, цілком правильною старослов’янською літургійною мовою. Доти, як уважають Нікольський та інші дослідники, ні в російській, ні в грецькій гімнології взагалі не було літургії, присвяченої цій темі. І якщо, а це доволі ймовірно, він написав її на самому початку своєї літературної кар’єри, то перед нами — перший літургійний текст, або ориґінальний старослов’янський текст на таку тему, написаний московським дворянином недуховного стану.
Схоже, Шаховськой написав його в Новгороді — а він був там лише раз, десь 1611 р.11. Як зауважив іще 80 років тому Нікольський, бачення Непорочної/Божественної Премудрості, здається, сформувалося у Шаховського під впливом славетної Новгородської ікони із зображенням Софії 12. Можна також відзначити, що пізніші гімнологічні тексти, які, безперечно, належать Шаховському (наприклад, служба на Покладення Святої Ризи [1625 р.]; див. нижче) свідчать про більшу майстерність і зрілість як у дотриманні літургійних умовностей, так і у володінні старослов’янською мовою.
Але якщо Шаховськой написав цей дивовижний, нехай і плутаний текст приблизно 1611 р., коли йому було десь тридцять років, постає запитання: де і як він набув тих знань, котрі в його часи давала тільки монастирська освіта? Відповіді поки що немає, але можна наважитися на кілька умоглядних коментарів. Схоже, Шаховськой був якимсь родичем Гермогена, другого московського патріарха й лідера народного опору в добу Смути 13. Якщо це так, він міг мати зв’язки з Арсенієм Еласонським, котрий справді перебував у близьких стосунках із Гермогеном і, ймовірно, відвідував Новгород саме тоді, коли й Шаховськой 14. Так чи інакше, але відомо, що в пізніші роки Шаховськой знав твори обох цих авторів і ретельно перекопував їх, пишучи власні праці.
Можна також припустити, що періоди заслання — напевно, з ув’язненням у монастирях — стали для нього нагодою здобути освіту, нагодою, яка рідко випадала іншим членам його класу. Втім, хай яким буде кінцевий висновок про Семена Шаховського, на мою думку, просто дивовижно, що людина з його соціального середовища створила кілька повних і часткових гімнологічних циклів, зокрема, службу Премудрості, яка — і це варто ще раз підкреслити — доти не мала, на думку Спаського, аналогів ні в грецькій, ні в руській літургіях 15.
І, нарешті, я хотів би підкреслити, що, хоча помірні тенденції марійного культу і є в деяких ранніх працях Шаховського (ми бачимо їх, наприклад, у листі до шаха Аббаса), з плином часу їхня важливість для нього вочевидь зменшується, натомість тема Божественної Премудрості як Слова проходить крізь усі пізніші твори, зберігає він і свою любов до гімнологічних текстів. Це наводить на думку, що в його любові до словесної і музичної творчості є щось від гуманістичної ментальності Західного Ренесансу — вкрай незвичної для московита з оточення Шаховського. Ясно, що ми ніколи не усвідомимо справжнього масштабу цієї людини, аж доки повністю не вивчимо його осяжної літургійної творчості в контексті біографії та решти праць.
Однак найкраще цю людину розкривають не гімни й не історичні твори, а листи. Шаховськой був своєрідним віртуозом у написанні листів і, вочевидь, плекав особливу любов до різноманітних епістолярних форм, якими добре володів, він писав листи старослов’янською та розмовною мовами, принагідні листи, листи до різних осіб 16. Я процитував один із них вище й докладно описав кілька інших. Тут я хотів би обговорити два цілком незвичайні листи — обидва адресовані головам держав, — які мали особливе значення в житті Шаховського й важливі для нас, для розуміння його місця в російській епістолографії.
Перше з цих послань, написане на 52 сторінках дуже кучерявою старослов’янською мовою від імені московського патріарха Філарета й адресоване голові нової войовничої шиїтської держави в Ірані шахові Аббасу (1586-1628), спонукало того навернутися до православ’я. Людині розсудливій і здатній мислити тверезо така місія на перший погляд здається цілком безнадійною, однак вона набуває бодай якогось сенсу в світлі державної та конфесійної політики у Східній Європі і взаємин Москви з Іраном у 1620-х рр., на чому я й зупинюся передусім.
1617 р. шах вдерся в Грузію і завоював частину її території, після чого грузинський правитель Теймураз звернувся до Михайла Федоровича по допомогу. Цар написав Аббасові, зауваживши, що кілька десятиліть тому грузинські князі прийняли протекцію Росії, і застеріг шаха від повторення беззаконь. Російським послам, які 1622 р. доставили в Ісфаган лист Михайла Федоровича, шах відповів у примирливому тоні: він повідомив, що серед здобичі, захопленої в Грузії, є чудотворна риза, в якій було розіп’ято Христа. І додав, як переказали російські посли, що шанує Христа й Діву Марію і на знак цієї шани та своїх дружніх почуттів до Михайла Федоровича буде щасливий надіслати реліквію до Москви як подарунок 17.
Проте, діставши листа, Москва дізналася й про доволі прикру для себе новину: російські посли розвідали, що при дворі Сафавидів перебуває якийсь католицький священик напевне, італійський єзуїт.
Обсяг цієї статті не дозволяє детально розібратися, що робилося в умах і душах чільних московитів, коли вони споглядали, як морський вал Контрреформації перекочується по Польщі та руських землях, але я мушу вказати на те, чого не зауважили чимало спостерігачів цього сюжету: можливо, після візиту Поссевіно 1581 р., чи принаймні після 1584-го, коли Баторій уклав союз із єзуїтами, і вже напевно після Берестейської унії та часів Смути впливові московити пройнялися благоговійним трепетом перед силою Католицької Церкви та єзуїтів зокрема. Незнання доктринальної, інституційної та політичної природи католицизму посприяло тому, що шанобливий трепет перетворився на непідробний страх, а коли росіяни звернулися по вказівки до своїх грецьких та українських єдиновірців, які знали більше, але дивилися на польську Контрреформацію з власних позицій, палко прагнучи втягнути росіян у сутичку, з того страху постали відраза й паніка. Товариство Ісуса — безперечно, найдинамічніша організація тих часів — здавалося, все змітало на своєму шляху завдяки майже надприродному поєднанню інституційних новацій та ідеологічної вправності. Тож, звичайно, дуже поганою новиною стало те, що єзуїт проник до Ірану й оселився при дворі шаха, одного з найважливіших союзників і торговельних партнерів Москви. Конче треба було щось робити — хай навіть таке «щось», яке майже не мало шансів на успіх.
Дорогоцінний дарунок шаха прибув до Москви 25 лютого 1625 р., і цілком очевидно, що церковні зверхники ще задовго до того постановили вчинити його урочисте покладення в Успенському соборі Кремля, мабуть, як символу утвердження за Москвою нової ролі світового центру православ’я. Але виникли певні труднощі: важко було обґрунтувати автентичність реліквії лише на підставі свідчень мусульманського правителя; мало того, на золотій скриньці, в якій її привезли, був дещо підозрілий напис, котрий породжував сумнів і щодо розказаної шахом історії, і щодо святості самої реліквії. За змістом текст був цілком відповідний: уривки з євангельських свідчень про муки та смерть Христа. От тільки, на жаль, напис був латинський. Однак за якийсь місяць грецькі й грузинські священики, прибувши до Москви, підтвердили, на радість Філарета, походження реліквії і, слід гадати, знайшли спосіб пояснити, чому напис зроблено латиною. До того ж, було зафіксовано кілька місцевих зцілень, які підтверджували чудотворні властивості реліквії. Отже, вирішили лаштувати велике свято.
Коли готували церемонію покладення, Шаховськой дістав доручення написати кілька старослов’янських текстів. Поперше, він склав до цієї оказії літургійний канон, надрукований того ж таки року; думаю, це була перша церковна служба, надрукована окремо в Московії 18. Він же написав «Сказание» 19, де переповів історію про ризу та її чудеса, а незабаром — і «Листа» Аббасові, до якого ми тепер можемо повернутися.
Варто насамперед зазначити, що «Лист», безперечно, не той текст, який прямо озивається до сучасних почуттів. Неймовірно громіздкий і розцяцькований, він містить нескінченні ряди прикметників і дієприкметників, котрі описують Божество й Трійцю, і цілі сторінки без жодного особового дієслова.
Але є тут і дуже цікаві, навіть мистецькі пасажі. Коли, наприклад, Шаховськой доходить нарешті — аж на дев’ятій сторінці — до свого привітання, то цікаво, що він звертається до шаха достоту так само, як через двадцять років звернеться до Михайла Федоровича в «Меморандумі» про Вальдемара: «О преславный царю!» 20. А ось кілька прикметних характеристик у цьому salutatio, [Привітанні (лат.)] які мають представити номінального автора, Філарета:
Того всемогущего и всясодержащаго и всядающаго... Божества... ни начинаемаго ни скончаваемаго... иерей... великопрестольнейший словенскаго языка новаго Израиля, втораго Рима... прекрасно цветущего... града Москвы... смиренный Филарет... о вашем благородим Аббасшахова величества Бога молю и челом бью 21.
Відзначимо без коментарів ототожнення Москви з Новим Ізраїлем — досить ранній приклад образу, який до середини століття стане дуже важливим для московської риторики, а також із другим, а не з третім Римом 22.
Далі лист у такому ж громіздкому стилі перераховує останні події: як Аббас надіслав у Москву ризу і як тепер у Москві відбуваються чудеса, що досі відбувалися деінде. Серед решти плеонастичних винаходів, Шаховськой примудряється втиснути все православне Вірую в одне граматичне означення при імені Ісуса 23.
Потім Шаховськой дякує Аббасові за неоціненний дар і переходить до головної теми: оскільки таким великодушним актом братерської любові шах показав, що він є, в певному розумінні, послідовником Христового вчення про братерську любов до ближнього, то чом би йому не стати християнином — а точніше, православним християнином?
Шаховськой починає свою євангелійну проповідь із пояснення: не лише вдячність спонукає Філарета закликати шаха до навернення — кожен християнин зобов’язаний проповідувати Євангеліє:
...не мудрствуя витеем эллинского краснословия глаголем пригодная к утвержению богохранимыя державы твоя, ея же Вам великому государю Бог преславно даровал; должный убо есмы молити Васъ, о благороднейш[ий] царю, и велія нужа належить намъ еже не яко проповедати заповеди Божия — речено бо есть: еже во тме слышасте, рцыте во свете, и еже во ухо речеся проповедите на кровех 24.
Далі Шаховськой перераховує для шаха деякі чудеса та блага християнської віри:
Лепо убо, царю, и всякой благодати преисполнены правоверующии послушати в сладость правовернаго ученье и повинутися божественних апостол и святых отец уставом. Мзда небесная, дело спасительно, виноград красен, дверь бо винограду, купель крещения, во дверех купели Божественная благодать предстоит, яко же дворник ко всем входящим вопиет: «Сии врата господня преведнии внидут в ня» 25.
Якщо тільки, провадить він далі, шах прийме християнське хрещення (уточнюється — через потрійне занурення), він стане справедливим та великим і в Царстві Небесному. Ця частина листа завершується квітчастою риторикою, яка може здатися нам дивною:
Подщися убо, самодержавный царю!
Подщися и воспряни от тмы неведения!
Познай всядержащаго и всядающаго Бога!
Послушай внятельно спасительных заповедей единаго... сына и Слово Божье... его же и ты благолепие чтеши!
Исправи и повеленное им самим!
Прими, царю, святое крещение!
Буди вторий Владимер и древний Константин!..
Облецыйся в ризы новы нетления,
И в порфиру веселия,
В диадиму радости
И в венец благоверия!..
Обновися, царю, роженем!..
Прийми веру, ея же благоверный великий князь Владимер многими снисканями изыскав и возлюби паче всех вер и приат от Карсунскаго єпископа святое крещение в купели во имя Отца и Сына и Святаго Духа в три погружения... и крести неисчитаемыя тьмы народа!..
Як я вже відзначав, пишномовність Шаховського не знає меж; треба чимало часу, щоб прочитати тільки найефектніші та найцікавіші з погляду просодії пасажі. Але, перш ніж облишити текст задля кількох коментарів, хочу процитувати прикінцеві рядки, де Шаховськой перелічує практичні й духовні блага, що проллються на шаха після навернення:
Твоим крещением и правою к Богу верою окрестныя твоя враги найпаче устрашатся.
Твоим крещением святыя обители в царствии твоем учнут созидатися и бескровная жертва о тебе приносимая к Богу учнет возсылатися.
Твоим крещением вси христианския страны возрадуются.
Твое крещение тебе самому крепость и храбрость на врагов твоих, победа и одоление.
Прийми святое крещение и приимет тя Бог во сыновление и облечет тя во броня правды и возложит на тебя шлем спасения и дасть тебе щит веры, и древним великоименитым царем равнасла на учинит тя, нынешним же всем будеши красота и светлостьбудущим же всемъ твоего царского корени отраслем и окресным всем сладчайшая повесть и слуха наслаждение, а последнии роды аки благотворца восхваляют тя и имя твое во устех всех бессмертно во благих пребудет и утвердится и крепко будет царствие твое в род и род во веки».
Треба сказати, мало хто з євангелістів обіцяв більше або вдягав своє послання у химерніше вигаптувану риторичну одежу.
Можна тільки гадати, яке враження справив такий текст в Ісфагані на знаменитий і вчений двір молодої імперії Сафавидів — першої іранської шиїтської держави. Загадка й те, яке враження сподівався справити своїм листом сам Шаховськой. Зокрема, цікаво було б знати, чому він посилається на приклади Володимира й Константина і чому обіцяє шахові, що всі його сусіди — звичайно ж, здебільшого мусульмани — возрадуються на звістку про його навернення. Невже Шаховськой справді думав, ніби Аббас захоче стати «другим Володимиром»? Невже справді думав, ніби голова мусульманської теократії відгукнеться на заклик прилучитися до віри, яку «любить сам Бог»? Невже він думав, що здобуде прихильність свого читача, уникаючи традиційних для греків пишномовних софізмів? ([Н]емудрствуя витеем еллинского краснословия — особливо дивна фраза з огляду на квітчасту риторику всього «Листа»!) Невже гадав, що переконає його за допомогою неідентифікованих цитат з Нового Заповіту, достатньо знаних освіченими християнами, але навряд чи авторитетних для мусульманина, хоч би як глибоко він шанував Ісуса й Марію? Навряд.
Очевидно, ми маємо справу не тільки з украй химерним епізодом, але й з якимось дуже малоймовірним текстом фактично настільки неймовірним, що виникає запитання: а чи справді його було складено задля проголошеної мети? Безперечно, росіяни — навіть ті, що жили при патріаршому дворі, — знали набагато більше про Сафавидську Персію, ніж показує цей лист. Але його документальний «паспорт» цілком надійний: хоч нам і невідомо, чи було цей лист колинебудь відіслано й одержано, але навряд чи є підстави сумніватися, що його написано саме тоді і з серйозними намірами 26. Отже, належить знайти інакше пояснення його очевидним недоладностям.
Щоб зрозуміти цей лист, пропоную повернутися на кілька років назад, до іншого важливого поворотного пункту у взаєминах Москви з католицьким світом — до часів Смути і, зокрема, до того моменту в 1610 р., коли, намагаючись відновити політичний порядок у Москві, група олігархів запропонувала вакантний московський трон Владиславові, синові польського короля Сиґізмунда. Згадаймо, що суттєвим аспектом переговорів із Владиславом була його релігія деякі московити непохитно стояли на тому, що він мусить перейти у православ’я. Серед людей, які переконували польського королевича посісти престол — і перехреститися — був патріарх Гермоген, який у вересні того ж року послав довге й пишномовне звернення до польського королевича, благаючи його прийняти православну віру, щоб урятувати Московську державу від подальшої громадянської війни та руїни 27.
З огляду на те, що Гермоген належав до клану Семена Шаховського, ми не повинні дивуватися, виявивши, що головним джерелом листа до шаха Аббаса послужив Гермогенів лист до Владислава — фактично близько половини Гермогенового листа знайшло собі місце в тексті, який ми щойно розглядали, і майже кожен із процитованих мною пасажів листа до шаха Аббаса був запозичений дослівно зі звернення, адресованого Владиславу! Отже, це насамперед Владислава Гермоген закликав дорівнятися Володимирові, це Владиславові було обіцяно всі плоди християнського спасіння, що здаються такою сумнівною принадою для перського шиїта, це насамперед заради Владислава Гермоген уникав еллінської риторики, сподіваючись завоювати його прихильність, і т. ін. Семен Шаховськой не був перебірливим, перелицьовуючи задля власної потреби чужі слова, — а може, вони теж належали йому?
Тут немає можливості подати детальний аналіз змін, які зробив Шаховськой, перелицьовуючи листа до Владислава, проте в цілому можна зазначити, що його Лист був ретельно відредаґований; наприклад, Шаховськой дуже послідовно міняє форму звертання государь, ужиту щодо Владислава, на прийнятніше для шаха царь, беручи до уваги той факт, що хоча в тогочасній московській номенклатурі вони обидва були «царями», але для номінального автора імовірним сувереном виступав тільки Владислав. Так само ретельно вилучено всі згадки про руїну Московії та про обставини 1610 року.
Проте редагування не було досконалим: кращий редактор, додавши тридцять сторінок словесного гаптування, мабуть, вилучив би відречення від грецької риторики; також незрозуміло, чому Шаховськой у першій згадці про Володимира додав (буди вторий Владимер) ще й приклад Константина, так само позбавлений сенсу для шаха Аббаса.
Однак час уже залишити цей специфічний «перський лист», адже маємо надію, що й спроба московита навернути Іран до православ’я, і сам текст листа до шаха Аббаса вже не здаються такими загадковими: Шаховськой писав його в страхові перед круговою католицькою облогою і копіював слово в слово всі наступальні пасажі Гермогенового звернення до Владислава, у тому числі й найнедоречніші28.
А тепер перейдімо до останнього тексту, який я хочу тут розглянути, — відомого «Меморандуму», що його Шаховськой склав для Михайла Федоровича, про одруження царівни Ірини з Вальдемаром Кристіаном, принцом Данії 29.
Тут знову нам потрібен якийсь момент, щоб поставити декорації. Шаховськой мав справжній хист потрапляти в дуже курйозні ситуації. Те, що з ним сталося цього разу, можна описати приблизно так.
Через обставини, що стосувалися до московської династичної та зовнішньої політики, на початку 1640 рр. було вирішено, що бажано видати одну з дочок Михайла Федоровича, Ірину, за сина короля Данії. Держави обмінялися посольствами, й було погоджено — чи, принаймні, так думали росіяни, — що Вальдемар приїде жити в Росію, одружиться з Іриною і прийме православ’я. Коли всі приготування було закінчено, Вальдемар і справді прибув до Москви в супроводі величезного почту, зокрема й кількох лютеранських пасторів, обізнаних у тому, що сьогодні ми б назвали компаративним релігієзнавством. Після їхнього приїзду з’ясувалося, що не всі з попередніх домовленостей сторони зрозуміли однаково: хоча Вальдемар і не відмовлявся виконувати певні православні приписи, як він їх розумів, але ні він, ні його наставники не погоджувалися на повторне охрещення, як того вимагали російські церковники.
Оскільки з цього кардинального питання домовитися не вдалося, передвесільний період надовго затягнувся, спричинившись до кількох просто-таки театральних моментів, як-от тоді, коли лютеранські богослови пояснювали православним росіянам значення грецького слова baptiso [Охрещую (грецьк.)] за допомогою словника, а росіяни заявили, що не вважають книжку під назвою «Ditsionario» [Словник (італ.)] священним текстом (священной книгой)30. Зрештою переговори урвалися — мабуть, тому, насамперед, що навколо цього сюжету закрутився справжній потужний вир внутрішніх проблем, і Вальдемар та його супутники практично перетворилися на в’язнів Кремля. (Коли кілька з них спробували вирватися звідти, застосувавши силу, одного застрелили.)
Справи явно зайшли в глухий кут. Хоча деякі московські церковнослужителі та кілька двірцевих угруповань були відверто проти цього шлюбу й проти відповідного альянсу, решта, включаючи й самого царя, не менш відверто прагнула довести справу до кінця, а тому їй треба було обґрунтувати династичну угоду за допомогою канонічного права або прецеденту в російському православ’ї. Проте дарма було сподіватися на відомство патріарха, котрий якщо сам не протидіяв цьому шлюбові, то був у союзі з тими, котрі протидіяли.
За таких обставин хтось у царському палаці згадав про Семена Шаховського. Згідно з його пізнішим присяжним свідченням, до нього прийшов протопоп Благовіщенського собору Нікіта і пояснив складність ситуації незвичною, але цілком зрозумілою фразою: «Напал на нас узол, надобно его розвязати», що означало: «Попали ми в халепу, треба якось із неї виплутуватися... Принц не хоче охрещуватися» 31. Шаховськой нібито сказав царському сповідникові (пізніше він про це не раз пожалкував), що охрещення принца — не проблема, і він, Семен, готовий написати щодо цього відповідного листа. Та коли Нікіта знову прийшов — забрати послання, — Семен відмовився віддати йому листа і поступився лише домаганням думного дьяка Григорія Львова. Завдяки цій обставині й тому, що листа було зрештою подано як речовий доказ у процесі проти Шаховського, ми маємо текст, котрий я хочу зараз обговорити.
Цей меморандум, на мій погляд, є найцікавішим і найориґінальнішим твором Шаховського. Автор починає з кількох євангельських преамбул: царство небесне подібне до багатія, який викидає зі своєї комори старі й нові речі; а ще царство небесне подібне до невода, закинутого в море: він збирає все підряд, а коли рибалка витягає його на поверхню, до човна, то вибирає потрібне й викидає решту. Шаховськой запевняє свого вінценосного читача, що запропонує йому дещо старе й дещо нове — великий вибір. І він справді так робить, але спочатку нагадує цареві, що покійний Філарет не раз удавався до письменницьких послуг Шаховського.
Далі йде арґументація, біблійна та історична, причому з повним набором контрдоказів: написано, що моабітам та язичникам не можна входити до Храму Господнього, але хіба Олександр Великий не був елліном і хіба він не входив до Єрусалимського Храму? І хіба Павло не писав до євреїв, що «з потреби буває й переміна Закону» 32? А хіба ти не маєш потреби одружити свою дочку з чужоземцем? Було б, звичайно, дуже добре, якби ти міг одружити її з православним князем (страну благочестивых сопряжение), але де такого знайти? Адже немає православних держав, гідних твоєї величності; одні з них потрапили в неволю, інші вдарилися у єресь (очевидні натяки на Балкани та немосковську Русь).
Отже, православне духівництво мусить дозволити шлюб Ірині, підкоряючись потребі й пам’ятаючи слова Павла:
Звідки знаєш ти, дружино, чи не спасеш чоловіка? Або звідки знаєш, чоловіче, чи не спасеш дружини? Нехай тільки так ходить кожен, як кому Бог призначив, як Господь покликав його. [...] Хто покликаний був в обрізанні, — нехай він того не цурається; чи покликаний хто в необрізанні, — нехай не обрізується. Обрізання ніщо, і ніщо необрізання, а важливе — дотримування Божих заповідей. Нехай кожен лишається в стані такому, в якому покликаний був. [...] Чоловік бо невіруючий освячується в дружині, а дружина невіруюча освячується в чоловікові 33.
Якщо, розвиває свою думку далі Шаховськой, сам апостол дозволив жінкам-християнкам виходити за чоловіків-язичників у надії на їхнє спасіння, то так само й цар може сподіватися на спасіння Вальдемара. Цей розділ свого меморандуму Шаховськой завершує практичною рекомендацією: порадься, царю, зі своїми ієрархами, пам’ятаючи про виправдальні обставини, названі у Святому Письмі: потребу й надію. До того ж, Вальдемар не язичник і не мусульманин, а лише єретик, який за апостольською та патристичною традицією визнається християнином. Зваживши на це, ти знайдеш у канонічному праві, що Східна Церква може приймати у своє лоно таких людей за умови, що вони зречуться єресі, та за деяких інших умов.
Потім Шаховськой переходить на іншу форму доказів, історичну, радячи пригадати випадок із Володимиром, який після здобуття Херсонеса зажадав, щоб за нього віддали сестру візантійських правителів Анну. Далі Шаховськой розповідає про опір Анни і про вмовляння її братів, вкладаючи в їхні уста арґумент потреби (Візантія потребувала миру з Руссю) й ту саму цитату з апостола Павла про невіруючого чоловіка, освяченого своєю дружиною. «Ти візьми до уваги, сестро, — кажуть вони, за Шаховським, — що ти можеш врятувати свого язичника-чоловіка і твоїми зусиллями Бог наверне Русь до православ’я».
Провадячи далі цікаву й підступну історичну аргументацію, Шаховськой наводить інші приклади змішаних, але щасливих шлюбів із булгарської та ґотської історії, взяті, очевидно, з «Хронографа», а завершує двома промовистими новішими російськими випадками: одруженням Єлени, дочки Івана III, з Олександром, королем польським і великим князем литовським, та шлюбом Марії, дочки Володимира Старицького, виданої заміж за Маґнуса, теж принца данського (Шаховськой подає деталі неправильно). Жодна з цих жінок, стверджує він, не зреклася своєї віри, а друга по смерті чоловіка повернулася до Московії, прийняла постриг і закінчила свої дні в монастирі. «Це не тільки чули наші вуха, каже Шаховськой, — а й бачили наші очі».
На цьому, як він пише, варто й завершити меморандум: так, Ірина може одружитися з Вальдемаром без його повторного охрещення — це тобі вирішувати, государю.
Проте, у своєрідному посткриптумі Шаховськой дає кілька тактичних порад: якщо Вальдемар таки не захоче охрещуватися, дозволь йому проказати наше Вірую, визнати поклоніння іконам і прийняти наші пости, зрікшись своєї «папістської» єресі (Шаховськой, як і багато його співвітчизників, не бачив суттєвої різниці між неправославними конфесіями). Якщо ж після шлюбу Вальдемар і далі дотримуватиметься звичаїв своєї віри, ти, царю, матимеш усі засоби, щоб учинити на нього тиск, оскільки він житиме в Московії, — але тобі не треба робити цього зараз.
Якщо ж, з другого боку, ти не можеш дозволити цього шлюбу без його охрещення з огляду на політичні міркування, тоді пошли до його батька Кристіана й попроси, щоб він примусив сина поступитися. Якщо ж Кристіан відмовиться, ти зможеш скасувати попередню угоду. А якщо він це оскаржуватиме, ти складеш провину на своїх церковнослужителів (И аще не изволит сыну быти така... u повелеши, государь, то дело на духовной чин отводити, что... таковому браку патриарх со всем собором быти не позволяет) і пошлешся на свою неспроможність діяти одноосібно. А якщо він скаже, що ти мусив би попередити про це раніше, під час переговорів, ти зможеш відповісти, що промовчав, бо не очікував від них такої затятості (таковаго упрямства u запинання от них не чаял) і сподівався, що він примусить сина виконати твою волю. А ще ти зможеш вказати йому на те, що вони мусять знати: що твої предки ніколи не одружувалися з жінками іншої віри і що дві релігії не можуть ужитися в одній оселі (во едином дому две веры не бывают).
Мало того, ти можеш перейти в напад, запитавши, чому Вальдемар виявив таку впертість, суперечачи обіцянками, які король дав через своїх послів (а ныне для чего твое государской воле через посольскую речь [Вальдемар] ставимся противен?) Ти зможеш вирішити, що тобі робити далі, потім, коли почуєш їхню відповідь. Але якщо ти дозволиш Вальдемарові повернутися додому, ти мусиш отримати тверді запевнення, що він не завдасть тобі безчестя (с великим падкреплением) і прилюдно заявить, що не дотримав слова.
Тут, гадаю, ми бачимо Семена Шаховського на вершині його зрілості як освіченого політика і в контексті свого часу. В меморандумі подано все, що може знадобитися високій особі для обґрунтування складного рішення: теоретичні (в цьому випадку біблійні) та історичні арґументи на користь обох можливих варіантів («невіруючий чоловік освячується дружиною», але й «дві віри не вживаються в одній оселі»); детальні плани для низки можливих випадковостей; також названо осіб, на яких можна буде скласти провину за невдачу: у першому випадку — це єпископи, у другому — Вальдемар. Як на мене, це просто блискуча праця, і Шаховськой став першим світським московитом, який спромігся виконати роботу в такій манері.
Звичайно ж, ясно, що ініціатори шлюбу, тобто вороги патріарха та його вельми консервативного кліру, знали про це й саме тому звернулися до Шаховського. Майже не випадає сумніватися, ішлося про справді високу політику: для тогочасного московського двору, а надто для царської родини залишалося нормою, що політика була прямо пов’язана з укладанням шлюбів, і суперечки навколо них вели до смертних вироків. Шаховськой напевно знав, що йде на ризик, і, власне, тому наприкінці свого меморандуму, щоб документ можна було вважати бездоганним, передбачливо додав один пасаж, який мені не сила обминути, — це те, що сьогодні називають «можливістю спростування»:
А після цього, государю, я благаю твою величність, якщо ці розумування неприйнятні для тебе, накажи їх порвати й кинути в полум’я і не позбавляй мене своєї ласки, нехай Господь Бог виявить тобі Свою ласку в день Його невідворотного суду.
А тепер варто нагадати, що, всупереч нашій оцінці меморандуму, 1649 р. він мав небагато шанувальників: Михайло Федорович на той час уже чотири роки, як помер, Вальдемара відправили, а в Кремлі взяла гору нова адміністрація. Попри той очевидний факт, що меморандум був у певному розумінні замовленням попереднього царя, він послужив підставою для звинувачення Шаховського в блюзнірстві та боговідступництві, і це закінчилося врешті-решт смертним вироком — цього разу через спалення.
Сподіваюся, мої нотатки доповнять портрет Семена Шаховського і переконають, що він заслужив на помітніше місце в наших уявленнях про те, як Московія перетворювалася на Росію. Хіба ми не можемо назвати його людиною Ренесансу? Людиною дії і військової доблесті, але також поетом і музикантом? Жінколюбом і гурманом, але й шукачем таємниць Божественної — і людської — мудрості? Дипломатом і оригінальним (хай і плутаним) богословом? Знавцем класичної спадщини (в його випадку — ранніх церковних форм старослов’янського письменства), який, проте, мислив новими, модерними критеріями?
Додам два застереження: хоча те, що я тут представив, вичерпно задокументоване й не вимагало від мене великої фантазії, усі наші твердження про Шаховського, якщо взяти до уваги саму природу проблеми, залишаться гіпотетичними; нові атрибуції та нові відкриття можуть підштовхнути до переосмислення мого погляду на життя і твори Шаховського. Проте аж ніяк не рано оголосити його визначною постаттю.
Водночас важливо пам’ятати, що Шаховськой, з усіма своїми достоїнствами, був за європейськими — і навіть східноєвропейськими — стандартами грубим простаком і провінціалом. Попри весь свій ентузіазм щодо старослов’янської мови, вона в нього не може вважатися ані надто правильною, ані особливо ориґінальною, а жодної іншої з тогочасних вчених мов він, здається, не знав. Попри весь свій інтерес до богословських проблем, він був не більше, ніж освічений мирянин: незважаючи на незаперечні особисті розумові здібності, як письменник він був жахливо скутий умовностями і схильний до шаблонів; скидається на те, що його в дивовижний спосіб оминули ті культурні та літературні переміни, які зумовлювали буйний розквіт письменства на руських землях, котрі лежали на захід від Московії.
Ця остання деталь особливо вражає; попри численні мандри та контакти з чужоземцями, Шаховськой, здається, був категорично традиційним у виборі літературних тем і форм, а також традиційним у своїх ідеях. У цьому він не схожий на багатьох своїх сучасників (можна згадати його кузена Івана Хворостиніна, який жадібно переписував українські полемічні вірші та, ймовірно, писав нищівні речі про культуру Московії) і, звичайно ж, не схожий на багатьох, якщо не на всіх, пізніших російських світських інтелектуалів (включаючи й декого з його ясновельможних нащадків).
Але Семен Шаховськой знав, ким він був.
Семен Шаховськой і стан православ’я
Перекладено за публікацією: Edward L. Keenan. «Semen Shakhovskoi and the Condition of Orthodoxy». Harvard Ukrainian Studies, vol. XII/ XIII, 1988/1989.
1 Помінкі мемуарнай літаратуры Беларусі XVII ст. (Мінск: Інстытут літаратуры ім. Янкі Купалы АН БССР, 1983). Цей текст публікувався і раніше як кирилицею, так і в латиничній транскрипції (див. про це на с. 64-65). Я використовую для транскрипції нове видання. (В англомовній публікації автор транслітерує цитати зі слов’янських текстів латинською абеткою й супроводжує їх англійським перекладом, який у нашому виданні, зрозуміло, не подається. — Ред.) Я не звіряв свій переклад з англомовною версією — публікацією о. Надсона в Journal of Belorussian Studies (1986, l, no. 4, 269-348).
2 Помінкі..., c. 3-7.
3 Там само.
4 Біографії Шаховського досі не написано; більшість наведених нижче відомостей узято з найповнішого на сьогодні переліку відомих фактів, що їх систематизував С.Ф. Платонов у: Древнерусские сказания и повести о Смутном времени XVII века как исторический источник. 2-е изд. (Санкт-Петербург, 1913), с. 291-302.
5 Edward L. Keenan. The Kurbskii-Groznyi Apocrypha. (Cambridge, Mass, 1971), p. 180.
6 Винятком є Платонов, який зосередився переважно на історичних працях, за змістом дотичних до часів Смути, і то дотримуючись суто фактологічного підходу. Посилання на давніші авторитети див.: Keenan, Apocrypha, c. 201-204. Нині до цього переліку можна додати: John Meyendorff. «Wisdom-Sofiia: Contrasting Approaches to а Complex Theme», Studies in Art and Archeology in Honor of Ernst Kitzinger on his Seventy-fifth Birthday. — Dumbarton Oak Papers, 41 (Washington, 1987), pp. 391-401; Е.П. Семенова. «Об источниках "Повести преславныи" С.И. Шаховского», Труды Отдела древнерусской литературы, 1987, т. 39, с. 335-340; В.К. Былинин. «Небольшой фрагмент из русской поэзии начала XVII века», Памятники культури. Новые открытия: Письменность. Искусство. Археология. Ежегодник 1982 (Ленинград, 1984), с. 34-37; М.В. Кукушкина. «Семен Шаховской — автор повести о смуте», Памятники культури. Новые открытия. Ежегодник 1974 (Москва, 1975), с. 75-78.
7 Рукопис 214 фонду 173 Ленінської бібліотеки в Москві. Наприклад, кількох атрибутованих Шаховському великих праць, що їх опублікував у «Русской исторической библиотеке» (т. 13, Санкт-Петербург, 1913) Платонов, тут немає; можуть бути й інші. До того ж, залишається питання атрибуції: хоча багато текстів рукопису 214 «підписано» криптограмами чи якимись іншими символами, деякі з них можна було б, принаймні поки що, «приписати Шаховському».
8 Про історію Смути див.: С.Ф. Платонов. Древнерусские сказания (passim); текст оповіді про пожежу 1626 р. опубліковано в: Janet L. Hoffman, «A Morphological Analysis of the Historical Tales of Semen Ivanovich Shakhovskoi», Ph.D. dissertation, New York University, 1977, pp. 360-413 з рукопису ГБЛ 213.
9 Я висунув цю гіпотезу, взявши до уваги можливість того, що Арсеній фактично був автором «Временника» («The Reception of old Ukrainian Poetry in Seventeenth-Century Russian Literaturę. Paper delivered at a Symposium on Old Ukrainian Literaturę sponsored by the American Council of Learned Societies and the Soviet Academy of Sciences, Cambridge, Mass., 15 January 1987 [unpublished]). І.Б. Ґрєков іще раніше припускав, що Арсеній був автором «Пискаревского летописца» (И.Б. Греков. «Об идеологических тенденциях некоторых литературных памятников начала XVII века», в кн.: Культурные связи народов Восточной Европы в XVI веке. — Москва, 1976, с. 329-358.
10 На оборону Шаховського можна сказати, що, оскільки одна з версій Літургії, можливо, потрапила до пізніше надрукованих служебників, релігійні філософи, набагато освіченіші і з набагато системнішим світоглядом, такі, як Флоренський і Булґаков, поділяли схожі неканонічні погляди — або, як це формулює Джон Мейєндорф, мали схильність надавати надто великої ваги поглядам Шаховського: Meyendorff, Wisdom-Sofia, p. 401.
11 У своїх автобіографічних нотатках Домашние записки Шаховськой згадує, що був тут, коли місто захопили шведи.
12 А.И. Никольский. «София Премудрость Божия». Вестник археологии u истории, т. 17. — Санкт-Петербург, 1906, с. 78. Припущення про новгородське походження тексту підтверджується тим фактом, що в 1701 р. кондак і тропар із Літургії Шаховського були викарбувані на позолоченій мідній пластині, доданій до металевого окладу згаданої ікони, а брати Лихуди того ж таки року, під час свого перебування у Новгороді, переписали текст Шаховського (там само).
13 Така спорідненість здається цілком імовірною, але не зовсім ясно, наскільки близькі були їхні стосунки. Див.: Н. Мятлев. «Патриарх Гермоген и князья Шаховские». Летопись историко-родословного общества в Москве, 1905, №2, с, 7-9 (третя пагінація).
14 А. Дмитриевский. Архиепископ Елассонский Арсений u мемуары его из русской истории по рукописи Трапезундского Сумелийского монастыря. — Киев, 1899.
15 Ф.Г. Спасский. Русское литургическое творчество (Париж, 1951), с. 245-273.
16 У текстах, що супроводжують твори Шаховського, можна часто натрапити на листовний формуляр, за різними підписами, що містить зразки привітань, кілька з яких використано й у листах, написаних явно Шаховським. Див.: «Алфавит Иллариона, инока заточенного, надписане епистолям, яко всякому в предислове по азбоце человеку послати». — Временник Общества истории u древностей российских, 1851, т. 10, с. 23-28 (замість 24 помилково поставлено 16); Н.В. Качалов. «Старинные формулярники». Летопись занятий Археографической комиссии, 1861 [1862], т. 1, с. 34-49 (друга пагінація).
17 Джерела, в яких описано цей епізод, опубліковано: С.А. Белокуров. «Дело о присылке шахом Аббасом ризы Господней царю Михайлу Федоровичу в 1625 году». — Сборник Московского главного архива Министерства иностранных дел, 1893, т. 5, с. 1-48. Важливі міркування щодо написання Шаховським листа та щодо інших документів, пов’язаних із ризою, див.: Daniel C. Waugh’s Appendix I in: Keenan, Аросrypha, pp. 142-149. Слід зазначити, що один із перших послів до шаха, Василь Григорович Короб’їн, був серед благодійників Шаховського під час його першого ув’язнення 1622 р. й адресатом одного з його найважливіших листів (ГБЛ 214, арк. 2 й далі).
18 А.С. Зернова. Книги кирилловской печати, изданные в Москве в XVI-XVII веках. Сводный каталог (Москва, 1958), с. 33, стаття 60.
19 Повний його заголовок такий: Повесть преславна сказуема о принесений многочудесныя ризы Спаса Христа от персид в царствующий град Москву; текст опублікований у: Hoffman. A Morphological Analysis, рр. 414-517.
20 А. Голубцов. «Памятники прений о вере возникших по делу королевича Вальдемара и царевны Ирины Михайловны». — Чтения в Обществе истории u древностей российских, 1892, кн. 2, гл. II, с. 159.
21 ГБЛ 214, арк. 41 зв.-42. Слід зауважити, що позначені пропуски займають більшу частину двох сторінок тексту.
22 Оскільки ця формула явно означає виключення Константинополя з translatio imperii [передачі влади], то, припускаю, її застосування може бути свідченням того, що Арсеній уже завершив свою чвертьстолітню діяльність у ролі письменника-привида біля патріархів і присвятив останні роки життя своєму новому осідкові в Суздалі.
23 ГБЛ 214, арк. 44 зв.
24 ГБЛ 214, арк. 46 зв.-47.
25 ГБЛ 214, арк. 48.
26 Див. літературу, цитовану вище у прим. 17.
27 Цей текст, збережений із кількома лакунами, був уперше надрукований у: Собрание государственных грамот и договоров, хранящихся в Государственной коллегии иностранных дел, т. 2 (Санкт-Петербург, 1819), с. 446-451. Передрукований у: Сборник Муханова. 2-е изд. (Москва, 1836), с.182-184.
28 Принагідно варто додати, що й у Гермогеновому листі використано фрагменти та уривки давніших патріарших документів, включаючи вступне звернення до Трійці, уперше вжите в «Соборном определении», проголошеному при сходженні Ґодунова на трон; використовували його й пізніше — вірогідно, той таки Шаховськой, — на початку тексту, відомого як перший лист Івана до Курбського. І вже цілком достовірно, що саме Шаховськой згодом ужив його у своїй Літургії Софії Премудрості Божій.
29 Досі незамінною працею на цю тему є «Памятники прений о вере» Голубцова (прим. 20, вище).
30 Голубцов, с. 65.
31 Там само, с. 157.
32 Євр., 7:12.
33 1 Kop., 7:16-20; 14.