Первісний варіант цього есею було підготовлено в рамках Контракту № 1722-420119 Державного департаменту США. В липні 1976 р. його під назвою «Російська політична культура» («Russian Political Culture») опублікував і в кількох сотнях копій поширив, зокрема в межах Державного департаменту, Російський дослідницький центр. Трохи згодом есей було допрацьовано для збірки «Внутрішній контекст радянської зовнішньої політики» 1, яку тоді готував до друку професор Северин Б’ялер. Через незалежні від нього причини обсяг тому було зменшено, й мій есей туди не потрапив.
Пізніші дискусії з колегами дали змогу внести в цю працю кілька поліпшень; мене заохочували знайти якийсь спосіб опублікувати її, але інші справи цьому завадили. Починаючи від 1981 р., я став роздавати студентам на своїх курсах тексти переглянутих версій, маючи намір у підсумку врахувати і їхні зауваження в остаточній версії, яку сподівався розширити й доповнити примітками та бібліографією. Таким чином в обіг увійшло ще кількасот примірників; різноманітні цитати з цієї праці час від часу з’являються в роботах моїх колеґ. Урешті, зовсім недавно завдяки великодушній гостинності Кеннанівського інституту вищих російських студій я дістав нагоду пройтися по тексту з дослідницькою групою, що складалася зі старших колеґ; унаслідок цього в обмежений обіг увійшло ще одне «видання».
Впродовж усього цього часу я збирався надати своїй «Московській політичній культурі» довершеної форми, чи хоч би повиправляти численні й не раз повторювані друкарські помилки, що були справжнім лихом ранніх варіантів тексту. Втім, потяг до інших тем і дальших досліджень виявився сильнішим за бажання піддати ревізії формулювання, які на той час стали вже надто близькими, щоб надаватися до суттєвого об’єктивного перегляду, й надто довго зафіксованими у слові, щоб можна було відновити ту первісну думку, яку їм призначалося виразити.
Отже, я пропоную цю версію в так і не завершеній формі, цілковито усвідомлюючи її вади; втім, моя праця від самого початку мала на меті радше стимулювати й провокувати, ніж переконувати.
Вступ. Методологія
У цій роботі я намагатимуся визначити й описати фундаментальні характеристики російської політичної культури 2, а також запропоную коротке історичне обговорення їхнього походження та розвитку. Як показує сам вислів «політична культура», я маю намір розглянути політичну поведінку як форму культури в тому значенні, що його віднедавна надають цьому термінові суспільні науки. Ті, хто вивчає політику суспільства саме в такому концептуальному контексті, застосовують різні (й часто незіставні) техніки кількох суміжних дисциплін — антропологи, соціології, політичних наук, намагаючись розпізнати «глибинні моделі» політичної поведінки й відкрити фундаментальну узгодженість між змістом процесів соціалізації суспільства (з тривалим історичним досвідом включно) та «правилами» й інституціями, що їх воно проголошує.
Задля того, щоб окреслити історичну перспективу, якої потребує застосування згаданих технік на російському матеріалі, доведеться в окремих деталях переглянути осяжні витоки й розвиток певної суми політичних традицій, запропонувавши кілька нетрадиційних тез щодо їхнього значення та функціонування. Ці основні тези буде подано далі; а поки що коротко сформулюємо декілька припущень, пов’язаних із нашим методом:
1. Місцева політична культура, як і решта аспектів людської поведінки, може бути витлумачена як «система» запитів та відповідей, що «засвоюється» чи «перекладається» через відкриті до сприймання процеси соціалізації та окультурення; її системність можна побачити в тому, що їй властиві усталені симетрії, рівноваги, внутрішні напруги та обов’язкові символічні форми, котрі в сукупності визначають як спосіб її функціонування, так і морфологію відтворення.
2. Оскільки однією з системозахисних характеристик російської політичної культури є позбавлення сторонніх основної інформації про правила самої системи, постійні глибинні структури цієї культури не отримали регулярного вираження ані в законодавчій, ані в описовій кодифікаціях; відтак їх треба видобувати з історичних свідчень за допомогою нетрадиційних засобів.
3. Незаперечна демографічна, географічна та політична тяглість російського життя приблизно від 1600 р. віддзеркалюється в аналогічній тяглості російської політичної культури, але спроби вибудувати «теорії тяглості» зазнали невдачі у формулюванні головних робочих характеристик місцевої політичної культури, оскільки спиралися на несистематизоване використання її самоописів.
4. Глибинні структури цієї політичної культури впродовж п’ятьох останніх століть породжували різні способи самовираження, що змінювалися зі зміною соціальних та функціональних ситуацій, — я назвав би варіанти «селянської культури», «бюрократичної культури» та «культури двору», і хоча ці поверхові способи самовираження іноді заходили в конфлікт одні з одними, однак завжди були сумісні за суттю і в новітні часи злилися.
5. Економічні та фізичні вимоги середовища — провідний мотив більшості «теорій тяглості» — відіграли свою роль в еволюції місцевої політичної культури, але ця роль була різною щодо впливу на зовнішні способи самовираження російської політичної культури.
6. Скрізь, де можливо, треба брати до уваги девіантні, або «контркультурні» вияви політичної культури, розглядаючи їх і як вияви тих аспектів культури, що в інакший спосіб не виявлялися, і як перевірку гіпотези про внутрішню симетрію системи в цілому.
Виклавши ці припущення, ми повинні зробити кілька застережень:
1. Багато характерних рис російської політичної культури, про які мова піде далі, тлумачиться у порівняльному, а не в абсолютному сенсі. Якщо не зазначається щось інше, то за порівняльний контекст служить досвід Західної Європи та Північної Америки; там, де наголошується на розбіжностях, слід мати на увазі, що вони можуть бути неістотними щодо якоїсь окремої риси, але набувають значення в їх комбінації.
2. Зміни ранньомодерної доби (бл. 1725-1850) заторкуватимуться дуже схематично: задля заощадження місця й через те, що в рамках, про які тут мова, глибокого впливу на формування російської політичної культури вони, схоже, не мали.
3. Коротке прикінцеве обговорення сучасної політики не ставить на меті описати радянську систему як таку; йдеться радше про рельєфніше виокремлення тієї політичної культури, що лежить у її основі.
Про початий й тяглий розвиток російської політичної культури
Тим, хто знайомий із російською історіографічною традицією, винесення в заголовок поняття тяглості нагадає про такі концепції, як «теорія Третього Риму», «орієнтальний деспотизм» чи, можливо, ідеї Миколи Бердяєва. Проте у пропонованої тут інтерпретації з цими напрямами думки спільне лише визнання фундаментальної тяглості російської політичної культури, натомість тлумачення початків і сутнісних характеристик цієї культури принципово інакше.
По-перше, культура, про яку піде мова, є цілком і суто московською, тобто вона розвивалася pari passu [Крок у крок (лат.)] разом із Московською державою на окремій і своєрідній східнослов’янській території під впливом умов, чітко відмінних від тих, що були властиві, скажімо, київському або новгородському розвиткові, й досягла свого першого синтезу тотожності в XVI сторіччі. Шукати доказів взаємоперетікання між модерною російською чи навіть московською політичною культурою та Києвом або Візантією — це, на мій погляд, марна справа. Неможливо, наприклад, довести, що протягом свого формотворчого періоду (тобто в 1450-1500 рр.) московська політична культура зазнавала впливу — чи за формою, чи за практикою — візантійської політичної культури або ідеології. Немає також переконливих свідчень, що хтось із могутніх московських політиків або якась політична група були добре обізнані з візантійською політичною культурою. Хіба що її пізній варіант відбився в ритуалах та організації Православної Церкви, яка, втім, у ранній Московії майже не мала практичної політичної ваги, а тим більше не впливала формотворча на російську політичну поведінку. (Інша річ, що росіяни запозичили з православної традиції деякі форми вираження своїх політичних понять). Московити, звичайно, наслідували візантійський стиль у його певних зовнішніх виявах, але це варто назвати «візантинізмом в окремо взятій країні», зумовленим серед іншого потребою відповідати на потужний культурний та політичний виклик від католицьких і протестантських сусідів. Отож згодом росіяни стали думати, що їхні традиції були «візантійські». Але ці факти, на мій погляд, є зовнішнім виявом однієї з форм захисної поведінки московитів і не розкривають ані походження російської політичної культури, ані її внутрішніх закономірностей.
Так само, коли ми дотримуємося погляду, що московське (тут тільки допетровське) суспільство вперше сформулювало продуктивні й фундаментальні риси політичної культури, яка в сутнісних аспектах існує до сьогодні, ми аж ніяк не зобов’язані погоджуватися з тим чи тим змістом інших «теорій тяглості» — наприклад, із думкою, що російській політичній культурі притаманні внутрішня схильність до автократії, готовність сприйняти тиранію тощо. Насправді, і я спробую це довести, московська, а згодом і російська системи завжди тяжіли до олігархічного та колегіального правління, намагалися уникнути одноосібного лідера й найліпше функціонували тоді, коли номінальний автократ реально не мав політичної сили. Траплялися періоди — здебільшого, як видається, пов’язані з крутими соціально-економічними змінами та супутніми політичними негараздами, — коли монарх «накидав владу» олігархічній за своєю суттю системі, але це, схоже, було рідкісним винятком.
Останню ваду «теорії континуїтету», пов’язаної з обговоренням сутності російської політичної культури, можна було б назвати «гіпотезою позбавлення». Її прихильники стверджують, що політична культура Росії, як і її культура в ширшому сенсі, є неповноцінною через те, що їй бракує того чи того з відомих етапів західного культурного досвіду: Ренесансу, Реформації, римського права тощо. І справді, до цього основоположного історичного досвіду Росія, на відміну від своїх європейських сусідів, прилучалася лише опосередковано. Можливо, це пояснює різницю між її розвитком та розвитком, скажімо, Польщі чи Голландії. Але гіпотеза позбавлення втрачає пояснювальну придатність, коли мова заходить про політичну культуру, яка все ж таки розвинулася в Московії; не дає вона відповіді й на запитання, чому ця культура — попри ознаки, які Заходові могли видаватися непривабливими або «неповноцінними», — виявилася такою ефективною і такою, поза сумнівом, дивовижно пристосованою до потреб Московії.
Насамперед, підставою для цілком окремого (від інших «теорій тяглості», про які згадувалося) погляду на московську політичну культуру, поданого тут і зіпертого на глибинний зміст системної тяглості в найширшому історичному сенсі, є різниці в методі. Скажімо, сучасна описова лінґвістика прагне відобразити, «як люди говорять» (і навіть як вони «колись могли говорити»), а не давати настанови, «як вони мають говорити» (що на Заході притаманно нормативній латинській граматиці); так само і пропонований тут метод прагне швидше ідентифікувати й систематизувати реґулярний порядок московської, а згодом і російської політичної поведінки, ніж просто інтерпретувати формальні заяви росіян (символічні чи вербальні) про цю поведінку. І менш за все він прагне інтерпретувати їх у категоріях західної «граматики». Отже, наш метод спирається на спроби розпізнати за допомогою відповідних засобів фундаментальні структури й характерні функції того, що стало ґенеративним ядром російської політичної культури: двору, бюрократії та села. Щоправда, «відповідні засоби» часто набуватимуть певної парадоксальності: ми відкидатимемо загальноприйняті висновки, які спираються на чіткі заяви самих московитів і тогочасних спостерігачів про царя, державу, її мешканців тощо, водночас намагаючись видобути з цих заяв наші власні докази про внутрішній механізм системи.
Ясна річ, серед труднощів цього способу описання є те, що, як і сучасні фахівці з описової лінґвістики, ми мусимо звертатися до вже відомих доказів, котрі використовувались на підтвердження заперечуваних нами висновків та методу. Крім того, існує майже незаперечне історичне свідчення, виражене в термінах, до яких маємо намір удатися й ми. Поза тим, однією з визначальних оперативних ознак згаданої системи — чи йдеться про XVI, чи про XX століття — було правило «Из избы сору не выноси», яке діє й досі: тобто, не можна розголошувати стороннім автентичної інформації про політику, політичні угруповання або причини незгоди. Це правило змовницької і взаємозахисної мовчанки («негласності», висловлюючись сучасною офіційною мовою), вкупі з іще кількома іншими правилами даної культури, діяло звичайно навіть під час найгостріших політичних конфліктів. (Далі ми зауважимо, що впродовж одного виняткового кількадесятирічного періоду на початку XX сторіччя його порушувано досить часто, але насамперед «аутсайдерами», тобто особами, які відкидали політичну систему або були відкинуті нею.)
Автентичні описи того, як функціонує московська політична культура, її носії робили рідко; натомість сторонні особи (зокрема, церковники й іноземці в ранній період та вестернізовані інтелектуали в пізній) вельми полюбляли розмірковувати про її природу. Але самі ці спостерігачі у місцевій традиційній політичній культурі зазвичай не виконували жодних функцій, і більшість із них узагалі до пуття її не розуміла. До того ж, переважна частина того, що вони нам залишили це їхні побажання або щодо того, яким мало би бути сприйняття московської політики іноземцями (в ранньому періоді), або щодо того, якою мала би бути російська політична культура (в пізнішому).
Як випливає з цих попередніх зауважень про наш метод, систематичні спроби проаналізувати російську політичну поведінку й розкрити її системний порядок ускладнені очевидною обмеженістю доступних нам свідчень і надзвичайно послідовним небажанням її носіїв такі свідчення надати. Відтак складається враження, що ідентифікувати головні функціональні ознаки московської політичної культури можна, лише відтворивши глибоку історичну перспективу, що не властиво аналізові в модерних соціальних науках, а також шляхом вибору обережної методології скромних цілей. Як ми далі переконаємося, згадані ознаки — розрізнені та взаємопов’язані стереотипи поведінки, що випливають із наявних свідчень — формують цілісну систему, ефективність якої, беручи до уваги умови її функціонування, гідна подиву, внутрішня логіка — цілком здорова, а основні канони — сумісні з іншими, неполітичними сферами життя московитів і росіян. Щоб зідентифікувати й пояснити ці ознаки, треба зробити незвично великий стрибок у минуле. Такий прийом дозволить оглянути політичні культури трьох груп, які, на нашу думку, відіграли вирішальну формотворчу роль у розвитку російської політичної культури і які в найдавніші часи були настільки відокремлені одна від одної соціально, культурно й навіть біологічно, що це навіть важко уявити. Під час цього історичного екскурсу ми зосередимо увагу передовсім на базових, визначальних умовах економічного та соціального життя в східноєвропейських лісах, оскільки визнаємо той факт, що ці умови стали першопричиною індивідуальних ознак селянської політичної культури (культури переважної більшості російського населення, реально — майже всього), а також у непрямий спосіб впливали на двірцеву та бюрократичну політичні культури.
Колиска політичної культури
Коли наприкінці першого тисячоліття християнської ери закінчилися останні великі передмодерні міґрації на євразійському континенті, східні слов’яни, немов той останній, хто не вийшов із гри у «Музичних стільцях», опинилися перед власним останнім вибором — перед землями північно-східних околиць Європи, котрі, відверто кажучи, ніхто інший брати вже й не хотів.
Вельми важливо для розуміння пізнішого розвитку наголосити на цьому факті: домівкою росіян протягом формотворчого періоду політичної культури (приблизно до 1700 р.), що сформувала їхню життєздатну модерну державу, було не міфологізоване Чорнозем’я і не степи, куди вони перемістилися в доволі пізній своїй історії, а набагато північніша, вбогіша, менш гостинна земля, майже вся розташована в широтах північніших, аніж південне узбережжя Гудзонової затоки.
Великі праліси, які до XVIII сторіччя вкривали більшу частину цієї землі — ліси, які, напевно, здавалися першим слов’янським поселенцям, особливо влітку, невичерпним резервуаром життя та багатих жнив, — насправді ховали під собою вбогий кислотний ґрунт і болота. Зими там були довгі, темні, з лютими холодами, весни — драматичними й руйнівними, з несподіваними відлигами, повенями та всюдисущою багнюкою, літо — коротким і непередбачуваним, а надії на врожай — украй непевними, бо цілком залежними від сумнівної прихильності долі. Підраховано, що впродовж останнього тисячоліття катастрофічні неврожаї траплялися тут у середньому раз на сім років, й навіть у найкращі роки збіжжя вдавалося зібрати зовсім мало. За усередненими даними кількох останніх сторіч (до механізації та застосування хімічних добрив), співвідношення зібраного та посіяного зерна для таких культур, як жито та ячмінь, було тут меншим, ніж 4:1.
Коли мізерні групки рільників, чиї нащадки мали утворити великі східнослов’янські нації, почали проникати вглиб цього дрімучого пралісу, вони були на тій стадії розвитку, яку можна з певністю назвати передісторичною. До них, здається, не дійшло навіть найвіддаленіше відлуння того ґрандіозного культурного та політичного досвіду, що його випромінював середземноморський світ у своїх перших контактах із народами, які так само були для цього світу провінційними запізнілими прихідцями, — з ґотами й норманами, для кого слов’яни служили, як ми б тепер сказали, привозною робочою силою та гарматним м’ясом. Від цих груп вони, схоже, отримали — серед інших запозичених із середземноморськоєвропейського світу — перше уявлення про надкланову політичну організацію. Мабуть, унаслідок ізоляції та підпорядкованого становища слов’яни, як видається, не розвинули жодної місцевої соціальної, військової або політичної організації, яка виходила би поза межі великої родини чи села (ці поняття часто взаємозамінні), жодної спільної релігійної традиції або єдиного світосприйняття, самі лише дуже прості (хоч і напрочуд ефективні) сільськогосподарські та інші технології.
І все-таки з причин, що залишаються неясними, східні слов’яни досягли успіху в цьому несприятливому середовищі. Навіть більше: їхній досвід — разючий приклад демографічного динамізму та вміння виживати. Культура, котру вони розвинули на новій батьківщині, в якийсь спосіб породила комбінацію аграрних, соціальних і політичних пристосувальних технік, що спиралися на обачливий і не новаторський, але достатній обробіток землі, головний додатковий продукт якого, схоже, полягав у збільшенні числа слов’ян. Вони вийшли поза ліси, спершу рухаючися до Полярного кола, а далі розсипалися степами й Сибіром. Вони проковтнули — причому без зафіксованого в джерелах помітного опору — тубільні спільноти балтів і фінів, чиє пристосування до місцевих умов спиралася не на обробіток землі, а на полювання, збирацтво й винищення зайвої людності. А слов’янські хлібороби створили й розвинули надзвичайно тривку та гнучку культуру, форми й практики якої виросли з таких рис (і їх же виплекали), як обачність, розрахунок, рішучість, стійкість, витривалість; саме вони зворушували, лякали й викликали лють як російських, так і європейських інтелектуалів у новітні часи.
Для подальшого розвитку нашої думки важливо наголосити, що потужність цієї культури та демографічна вітальність, яку вона забезпечувала, залежали не тільки від удосконалення психологічних технік виживання й не тільки від форм аґрарної общинності, втіленої у достатньо вивченому феномені миру, але й від напрочуд вдалої та сталої сукупності практик і оцінкових позицій, котру, звертаючись до запропонованого вище означення, можна назвати російською політичною культурою. Я справді схильний наполягати, що з історичної перспективи створення виокремленої та разюче ефективної політичної культури у ворожому й загрозливому природному середовищі, де визрівала російська культура, стало найвищим досягненням нації.
Щоб зрозуміти це досягнення та проникнути у спосіб думання й соціополітичні традиції, на які воно спиралося, мусимо коротко розглянути недавні відкриття соціологів села та фахівців у новій галузі «селянських студій». Це може здатися парадоксальним, з огляду на щедру увагу до російської сільської общини, та слід зазначити, що донедавна науковці оперували доволі перекрученими уявленнями про деякі сутнісні ознаки селянської політичної культури, й великою мірою саме через це збіднене розуміння кожний політичний захід, призначений вплинути на поведінку російського селянства, не досягав мети, аж поки в 1930-х рр. сільську культуру не було зруйновано збройно.
Політичну культуру Московії, звичайно ж, формував не лише обмежений досвід російського села. Зокрема, далі нам слід докладніше розглянути феномен, який ми називатимемо культурою двору, тобто культуру тих нечисленних споріднених родин, що за умов, не менш страхітливих, аніж ті, з якими віч-на-віч стикався хлібороб, знайшли засоби ефективного політичного контролю над соціальним та економічним життям у ширшому масштабі. Оскільки з-поміж усіх неселянських політичних культур східнослов’янського світу в цілому реґіоні культура лише одного двору — а саме двору великих московських князів — виявилася справді спроможною впоратися з неймовірно складним завданням управління розлогою політично-військовою організацією, нам доведеться простежити прикметні риси та принципи діяльності Московського двору якомога детальніше.
Насамкінець ми розглянемо генезу й принципи дії третьої культури — дьячества, або бюрократії, піднесення якої надзвичайно щільно пов’язане з еволюцією Московської, а згодом Російської держави. Як ми побачимо, саме sui generis [Своєрідні, тобто притаманні тільки їй (лат.)] риси тієї бюрократії та її місце в ширших моделях російської політичної культури великою мірою визначили зовнішні форми політичного життя в цій країні.
Політична культура російського села
Наукова література, присвячена російському селянському життю, безмежна, і ми її тут не оглядатимемо. Наша мета — радше зосередитися на помітніших реаліях та системному порядку селянського життя — передовсім, соціального життя на селі — в надії виокремити ті чи ті звичаї, покарання й обмеження, які, здається, мали визначати важливі аспекти політичної культури села й формувати уявлення сільського жителя про людину, про себе та своє соціальне буття. Наш метод полягатиме в тому, щоб описати кілька дієвих принципів сільського життя й по змозі визначити причетність їх до політичної культури.
Для людей, що живуть з обробітку землі, а надто для росіян, ізольованих від міжнародної торгівлі й від стабілізаційного впливу незалежних ринків із їхнім вільним коливанням цін, рубіж, котрий відділяє процвітання від катастрофи, є надзвичайно хистким і мінливим як для групи, так і для окремого господарства. Поле однієї родини затоплюється повінню, поле іншої — ні; в одній родині корова перестає доїтися, в іншій — ні; одне подружжя має четверо здорових синів, інше — безплідне. Всі культури розвивають характерні інституційовані засоби подолання непевності й непередбачуваності такого життя; у випадку російських хліборобів ці засоби самозбереження можна описати ось у такому простому сюжеті.
Візьмімо два господарства, Іванове й Федорове, кожне з яких складається з чотирьох здорових осіб (в обох чоловік і жінка, в Івановій хаті двоє синів, у Федора — син і дочка); обидва мають по однаковому наділу однаково доброї землі й по одному коню. Зараз ми побачимо, що за російських обставин вельми істотно не лише для виживання цих родин, а й для виживання села, аби всі згадані ресурси — праця, тяглова сила, тваринне добриво й земля — використовувалися якнайбільше, в найпродуктивніших поєднаннях. Коли Іванові сини досягнуть повноліття, його господарству буде наділено (або він сам придбає) додаткову землю й тяглову силу, щоб «урівноважити» зрослі витрати праці тощо. Іванове господарство процвітатиме. Одначе мірою його економічного зростання село почне докладати зусиль, щоб загальмувати цей ріст. Івана попросять узяти до себе вдову чи осиротілу дитину сусіда, чи сільського каліку. Від нього чекатимуть більших, ніж від решти, видатків на сільське свято або на утримання місцевого священика. Його можуть поставити «старійшиною», й отже — покласти на нього ризик відповідальності за взаємини з зовнішньою владою в особі поміщика або збирача податків. Відтак Іван та його сини дійдуть висновку, що село встановлює межі їхній індивідуальній чи родинній соціоекономічній мобільності та піднесенню, утримуючи їх у попередньому стані, на орбіті часток, які обертаються довкола сільського ядра.
Доля Федора інакша. Його син захворіє на віспу й помре; він та його дружина й дочка виявляться неспроможними належно обробляти свій наділ землі, і цей наділ відповідно зменшать. Його кобила ожеребиться, та невдовзі його хата згорить у пожежі, а самого Федора вб’ють. Його дружині й дочці загрожуватиме катастрофа. Але й у цьому випадку село втрутиться, і не тільки задля того, щоб подбати про вдову й сироту, але й щоби поновити вжиток орної землі, тяглової сили та людської праці, котрі інакше можуть залишитися невикористаними. Вдова Федора, ще спроможна народжувати дітей, вийде заміж — з одним конем та частиною своєї землі — за здорового, але безземельного чи безтяглого чоловіка, дочка зі своєю частиною землі та своїм конем теж знайде відповідну пару. Отож у випадку Федора село виступає як своєрідна «долівка», не допускаючи, щоб цінні людські та інші ресурси нищилися чи падали нижче потрібної продуктивної спроможності, або випадали з продуктивної структурної мережі, змодельованої сільською системою спільного виживання.
Такий порядок є звичайним і цілком виправданим для всіх спільнот виживанням. Зрозуміло, може виникнути питання (зокрема, в західних умах!) про персональні бажання та мотивації індивідів і родинних осередків: що, наприклад, буде, коли Іван не захоче брати до себе безпритульних та вдів, або коли Федорова дружина й дочка не захочуть виходити заміж за запропонованих їм роботящих наймитів? Село, звичайно, могло вдатися до крайніх заходів, у тому числі колективного насильства й позбавлення власності, але До цього доходило рідко, бо, очевидно, еластична павутина механізму взаємозобов’язань глибоко просотувала сільську культуру, тож його вигоди й вимоги розумів кожний носій цієї культури. Сама ненадійність існування, що надала першості такому типові пристосування, а також мінливість долі, неминуча в житті орачів, переконуватиме більшість дорослого населення в доцільності таких санкцій. Кожному протягом його життя доведеться відчути вигоди механізму взаємозобов’язань, можливо — у власній родині, і напевно у власному селі; вони не лише мовчки згодяться, але, скоріше за все, самі візьмуть участь у застосуванні згаданих санкцій до когось іншого.
Отож, абсолютно панівним завданням селянської сільської організації — завданням, що розвинулося упродовж століть незмінної аґрокультури виживання, завданням, імперативи якого витворили щільне ядро, збите докупи могутньою силою зчеплення всупереч дії значних сил розщеплення, — було просте виживання: економічне, біологічне та соціальне. Не «справедливість», як гадали слов’янофіли та чимало зрослих у місті етнографів, не «прогрес» чи накопичення багатства, не «збереження стилю життя», а збереження життя в прямому сенсі — життя людини, життя потрібної їй худоби, життя життєдайних польових культур. І найважливішим автономним суб’єктом селянського життя був не індивід (який не зміг би вижити сам у цьому середовищі), і навіть не нуклеарна родина (яка у своїй розширеній формі не втрачала життєспроможності, але залишалася надзвичайно вразливою до хвороб та раптового стихійного лиха), а село, чиїм інтересам зрештою підпорядковувалися всі інші інтереси.
Наступним абсолютним інтересом механізму соціальних рішень у такій колективній одиниці була мінімалізація ризику, небезпеки розламу життя через те або те лихо, здатне впасти на крихітну, ізольовану, технологічно примітивну, вимушено самодостатню, а отже — дуже вразливу спільноту. Будь-яку новацію відкидали, якщо за короткочасне поліпшення життєвого стандарту треба було заплатити ризиком більше потерпіти під час можливого стихійного лиха. Якщо інтереси індивіда применшували потенційну життєспроможність групи, ними нехтували. Зіткнувшись віч-на-віч із небезпекою, село воліло залягати на дно, — чи підхоплюватися і йти далі, — ніж змінити свої випробувані часом звички.
Але зауважити те, що сільська культура, оцінюючи її за сукупною сумою реакцій на виклик і небезпеку, була консервативною та «протиризиковою» — це тільки початок. Із багатьох інших аспектів групової та індивідуальної поведінки й психології, які теж слід узяти до уваги, я насамперед хотів би зупинитися на двох, щонайтісніше пов’язаних з окремими ширшими аспектами російської політичної культури.
Перший із них — це те, що можна назвати московським поглядом на людину. Аби звернення до такої високої абстракції не здалося неслушним чи невиправданим, дозвольте мені одразу зробити необхідні обґрунтовання та застереження. По-перше, я хотів би нагадати, що до методу, який ми обрали на вивчення політичної культури, за самою його природою входить складником спостереження над індивідуальною та груповою психологією. По-друге, має бути очевидним, що моделі групової поведінки, які ми побіжно розглянули, й увесь комплекс традиційної поведінки, що розвинувся в російській сільській общині, є вираженням «групової мудрості», зіпертої на спільний досвід і очікування стосовно людської поведінки, і в кінцевому підсумку — на спільний погляд на людину: як на себе самого, так і на іншого. По-третє, оскільки докази нашого судження, через брак систематичної аналітичної артикуляції поглядів російських селян з боку самих селян, мусять спиратися на висновки з опосередкованих джерел, то ясно, що можна зробити кілька корисних спостережень із позицій порівняльного та вірогідного сенсів, які не суперечитимуть іншим свідченням.
Отже, стан наших припустимо неадекватних свідчень дозволяє — а наш метод вимагає — прокоментувати кількома зауваженнями російський погляд на природу людини. Як і решта культур, російська культура — зокрема, селянська опинилася перед проблемою змішування в людській природі Добра й Зла, й упродовж століть виробила характерне формулювання цієї спорідненості. Вельми повчально порівняти його з тим, як формулюється це в інших суспільствах. Коли ми встановимо з цією метою кілька шкал, які сукупно виразять російський погляд на місце людської природи в континуумі між Добром і Злом, то зможемо сказати, що — в порівнянні з іншими культурами, й особливо з тими, котрі передають середземноморське бачення людини, покладене в основу західного ліберального гуманізму, — російський селянин мав «низьку» думку про людину, був швидше «сповнений побоювань», ніж «сповнений надії» стосовно потенційних людських слабостей, руйнівних інстинктів і небезпечності для життєвих інтересів соціальної групи, а внаслідок цього ставився до інших і до самого себе в манері, яку можна визначити як «авторитарну».
Причини такого напрямку думання неясні, але можна впевнено пов’язувати їх зі столітнім досвідом життя в обставинах, які ми описали. Треба думати, соціалізація та звичай підсилювали відчуття, набуте досвідом найстарших членів суспільства, що ізольований індивід є слабким і вразливим, ненадійним, коли його полишити на самого себе, й навіть потенційно небезпечним для своєї спільноти. Він вразливий, оскільки оточений ворожим середовищем (як самітня людина здатна вижити в цьому лісі?); він ненадійний, оскільки часові відрізки виснажливої праці й дисципліни, потрібні для виживання в цьому середовищі, мали, видається, цілком природно чергуватися з епізодами «розслаблення»: пияцтвом, летаргією («спанням на печі»), хвалькуватими й нерозважними розтратами та іншими людськими втіхами. Врешті, він небезпечний, оскільки, по-перше, така нестійка поведінка становить загрозу для спільного економічного виживання, а по-друге, тому що — і передовсім — у індивіда, керованого власною дисципліною, особистий інтерес, коли його не приборкати, може розірвати тонку тяглість сільського життя (скажімо, в наведеному вище прикладі, де Іван, забагатівши, відмовився б допомагати своїм товаришам або скупив чи відсудив їхню землю).
Культури, які за обставин, схожих на ті, що впливали на російську культуру, розвивають схожий песимістичний погляд на людину, можуть виробляти різноманітні загальні моделі контролю, спрямовані на порятунок спільноти — та й індивіда — від позірно небезпечних природжених нахилів людини. Це може посприяти появі — як у багатьох країнах півночі Європи, згодом протестантських, — механізму контролю, який шляхом соціалізації та культурної «транскрипції» буде овнутрений у рисах ощадливого, дисциплінованого, згніченого почуттям вини, боязкого перед лицем смерті типу особистості. В цих випадках потрібний соціальний контроль здійснювався через внутрішній вплив на індивіда й підкріплювався ненасильницькими психологічними засобами, що здебільшого асоціювалися з релігійними покараннями. Відповідно, форми спільноти й політичного життя у таких суспільствах передбачають можливість відносно вільної гри окремих типів індивідуальних інтересів та ініціатив, оскільки система захисту суспільства від потенційних небезпек у певному сенсі «вбудована» в нього через індивідуальну соціалізацію.
І навпаки, за наявності схожих зовнішніх умов та порівняно похмурого бачення людської природи суспільство може розвинути ставлення та форми організації, що виражають більшу толерантність (або терпимість) до індивідуальної поведінки, менш інтенсивну заохоту соціально корисного пригнічення і, відповідно, більшу довіру до зовнішніх форм інституційного підпорядкування індивіда групі.
Хоча присуд у таких справах є неминуче спекулятивним і відносним, можна сказати, що та культура російського села, яка в кінцевому підсумку стала панівною, а саме культура «центральних» земель, котрі сформували ядро Московського князівства, тяжіла до другої моделі. Не слід, проте, думати, що російські реакції щодо цього були цілком гомогенними: тут можна помітити істотні реґіональні відмінності. Зокрема, описана вище перша модель, побудована на більшому індивідуальному прийнятті бажаних для соціуму обмежень, здається типовою радше для конкретних теренів (загальновідомих як Новгородські землі), де умови життя, по суті, були суворішими, але важливість торгівлі та видобувних галузей господарства виробили такі моделі життя, які менше
залежали від обробітку землі, спільної праці й мінливостей клімату. Схоже, внаслідок саме цих відмінностей у моделях виживання індивід (та індивідуальне господарство) розвинули в собі як більшу незалежність, так і сильніші традиції внутрішнього пригнічення, про що можна судити з культурної історії даного реґіону, котрий постачав найславетніших російських аскетів, найвідоміших інакодумців і найпершу російську торговельну культуру. Цей же реґіон породив характерну політичну культуру, певний час символізовану новгородським вічем, хоч вона й не була, звичайно ж, «демократичною» за сучасними стандартами, проте в контексті, який тут розглядається, надавала більший простір для конфліктних інтересів, аніж московська. Один із внесків цієї реґіональної культури в національну політичну культуру, а також її взаємодію з панівною московською культурою буде обговорено трохи далі.
Повертаючись до панівної політичної культури, варто зробити кілька підсумкових зауважень про її механізми та способи ухвалення рішень. Бо для неї особливо характерним було те, що групове рішення, хоча й віддавало перевагу інтересам групи над інтересами індивіда, а проте водночас тяжіло до прийнятного й збалансованого варіанту надання вагомості корпоративним чи колеґіальним формам ухвалення рішень. Усіх повнолітніх членів спільноти (наприклад, голів родин) заохочували відверто заявляти власні інтереси й думку, але по тому, як досягнуто згоди, публічно всі мусили дотримуватися поглядів більшості. Зібрання такого типу були традиційними за складом і не обтяжувалися формалізованими правилами процедури або членства. «Поділ» як у парламентському, так і в загальному сенсі не допускався, тож учасники були обмежені неписаними правилами, що не дозволяли ані далі обстоювати своє після ухвалення рішення, ані шукати, собі прибічників деінде.
Отже, тепер можна завершити наш короткий опис політичної культури російського села, підсумувавши деякі з її фундаментальних ознак: сильно виражену тенденцію до підтримування стабільності й своєрідної замкненої рівноваги; уникання ризику; погамування індивідуальних ініціатив; неформальність політичної влади; значну свободу дій та самовираження «всередині групи»; прагнення до одностайності й остаточності в розв’язанні проблем, здатних розколоти спільноту. Я приділив таку увагу цим питанням, більшість із яких добре відомі дослідникам селянського життя в Росії та в інших країнах, з кількох причин: тому що згадана політична культура у своїх сутнісних ознаках існувала впродовж століть; тому що навіть так пізно, як на початку XX сторіччя, переважна більшість росіян жила в спільнотах, керованих цією культурою; і, нарешті, тому, що розуміння російської сільської культури, як ми далі побачимо, є вельми істотним для подальшого аналізу російської політичної культури в цілому.
Політична культура московського двору
Вирізнити в даному методологічному контексті провідні ознаки політичної культури московського двору далеко важче, ніж описати їх у селянства. Перша причина цих очікуваних труднощів випливає з того факту, що культура двору, на відміну від селянської політичної культури, протягом близько чотирьох століть свого виразно тяглого існування зазнала дуже значних формальних і менш значних сутнісних змін. Відтак її пізні, добре відомі форми якоюсь мірою можна зрозуміти в категоріях попереднього розвитку, натомість реконструювати затемнені студії еволюції за свідченнями пізніших часових відрізків дуже важко.
Друга складність виникає з того, що двірцеву культуру від її дуже ранньої стадії характеризували не тільки крайні форми церемонійного камуфляжу та секретності, властиві всім таким закритим системам, а й надзвичайно герметичне замовчування, небажання давати стороннім бодай загальну чи тривіальну інформацію, що була би політично значущою. Це замовчування почасти забезпечувалося шляхом невтомного продукування «шумових ефектів»: реалії неформальної, «корпоративної» та олігархічної політичної системи маскувалися фасадом ускладненого протоколу, ієрархічної номенклатури та церковних оздоб, виготовлених із великою винахідливістю й споряджених фальшивою атрибутикою.
Врешті, у спробах аналізу двірцевої культури мусимо постійно наражатися на позірну суперечність: з одного боку, носії двірцевої культури — родина великого князя та члени княжих і боярських кланів — були явно відірвані від маси російського населення (вони мали дуже слабкий зв’язок із країною, інакшу структуру сім’ї та рідко вкладали шлюби з представниками інших груп); з іншого боку, політична культура двору відкриває не лише збіги, але й окремі ознаки разючої подібності з культурою російського села.
Щоб подолати ці труднощі сприйняття і краще зрозуміти специфічні ознаки політичної культури двору, мусимо, як і у випадку з селом, коротко оглянути історичний розвиток двірцевої культури та обставини, в яких вона постала.
Багато з того, що було сказано про важкі умови, на тлі яких розвинулася сільська політична культура, і про велич її досягнення вже в самому факті появи, може бути застосоване mutatis mutandis [Змінивши те, що належить змінити (лат.)] і до культури двору — або «держави», бо ці два поняття протягом певного часу були практично взаємозамінними.
Коли після тривалої, нещадної та руйнівної громадянської війни в середині XV століття виринуло крихітне московське князівство, його великі князі та споріднені з ними княжі й боярські родини опинилися віч-на-віч із соціальним і політичним середовищем, котре було не менш ворожим до запровадження регулярної й ефективної організації політичного життя, ніж природне середовище до цілей хлібороба. Справді, за такого низького рівня комунікацій, за величезних обширів непрохідних територій, за відсутності великих міських центрів і надійного зв’язку між ними чи можна було забезпечити політичний контроль та військову безпеку на тих просторах, що стали Московською державою?
Історики часто відзначали ці «лакуни» московського розвитку, вбачаючи в них гальмівні чинники для появи міської культури, середнього класу, ідеї персональних і корпоративних свобод та інших ознак передмодерної європейської еволюції, а отже — непрямі причини появи деспотичної й абсолютистської політичної системи. Проте, як і в згадуваній вище «гіпотезі позбавлення», такі конструкти мали обмежену пояснювальну силу, оскільки звертали головну увагу на те, чого не сталося, зокрема — в порівнянні з далеко не пересічним досвідом Західної Європи.
Про факти, звичайно, сперечатись не випадає — більшість із відомих і сутнісних ознак західної політичної культури не знаходить паралелей у Росії. Однак для нашої мети треба скласти обернене рівняння й пошукати пояснень тому, що сталося: як узагалі могла сформуватися така успішна й стабільна політична система у величезній і енергійній державі, складаючись за таких нібито несприятливих обставин? І як, зокрема, єдина невеличка група — московська династія та їхні родичі-бояри — утримувала військовий контроль над такою неосяжною територією з мінімальною кількістю фортифікаційних споруд і значних військових сил, що коштували неймовірно дорого, а всі міста, бодай і найбагатші, впали би від облоги кількох сотень людей? Як, за таких обставин, ця система спромоглася контролювати й оподатковувати таке розкидане й віддалене населення, основна організаційна одиниця якого, як ми вже бачили, була цілком незалежною, здатною до самоконтролю й герметичною?
Справді, коли розглянути завдання й умови, перед якими опинилася рання політична система московитів, залишається тільки здивуватися, що на цій території взагалі зорганізувалася якась ефективна держава, а тим більше велика імперія, котра навіть перед часами Петра Великого могла би вразити Європу ефективністю, з якою давала лад своїм людським і матеріальним ресурсам. Ці досягнення, як видається, стали можливими завдяки формі адаптації до обставин, яка хоч і була в певних аспектах антагоністичною до селянської спільноти, а проте мала кілька значущих спільних із нею ознак.
Як і сільська організація, московська держава концентрувала свою енергію на суворо обмежених цілях. Якщо метою сільської общини було вижити, загнуздавши, приборкавши а чи уникнувши людські та природні стихійні сили, що загрожували смертю, то завданням держави (котра втілювалася, як ми далі побачимо, в двірцевій і бюрократичній політичних культурах) було зберегти військовий та політичний порядок, або, висловлюючись точніше, — уникнути політичного хаосу. Така мета реалізувалася передовсім шляхом загнуздання, приборкання чи уникання розбрату між власними елітами. До цієї першочергової мети долучалася інша — простий контроль над підлеглим населенням, що за давніх часів, схоже, означало дещо більше, ніж нерегулярне оподаткування для утримання військових еліт. Як і село, двір уникав ризику та новацій і великою мірою покладався на прямі карні заходи й механізми контролю. Ці механізми були брутальні, іноді деструктивні, але напрочуд ефективні можливо, навіть ідеально пристосовані до природного середовища, де розлад політичного контролю і громадського порядку були такою самою постійною небезпекою та ймовірністю, як неврожаї чи пожежі для селянина. Щоб запобігти цим катастрофам, держава концентрувала свої обмежені ресурси безпосередньо на слабких місцях і розвинула тенденцію «попереднього знищення», аби уникнути ситуацій, у яких довелося б долати неконтрольовані наслідки.
Так, наприклад, у своїх зусиллях забезпечити фундаментальну політичну безпеку та військовий контроль на своїй широкій, мало заселеній і слабко інтегрованій території, московський двір від давніх часів засвоїв непохитний принцип надзвичайної централізації. Майже все, що мало якусь політичну вагу, вирішувала в Москві одна й та сама невелика група політиків, тож уся політична влада текла з Москви й до Москви. (Наприкінці XVI сторіччя, коли дорога до столиці й назад забирала мало не цілий рік, навіть прості угоди про обіг нерухомості, укладені в дрібних селах під Полярним колом, належало реєструвати й затверджувати в Москві.) І мірою того, як до Московської держави додавалися нові міста й території — байдуже, на якій відстані, байдуже, яким коштом, байдуже, з якими технічними труднощами, місцеву панівну еліту вивозили до Москви й залучали до московського двірцевого життя, а на її місце ставили привезену з Москви адміністрацію, одним з обов’язків якої було сповіщати центр про навіть найменші деталі місцевої політики.
Можна запитати, чому московський двір волів платити таку високу ціну за, здавалося б, нелогічну й дорогу політичну стратегію. У тому контексті, який ми намагалися встановити, відповідь напрошується сама собою: через страх (страх, який не був, зрештою, конче патологічним), що на таких віддалених і потенційно непіддатливих територіях місцевий сепаратизм або чужоземне втручання можуть призвести до неконтрольованої ситуації й поставити під загрозу фундаментальні цілі безпеки. Щоб уникнути цього, московська верхівка, як видається, ладна була платити будь-яку ціну.
Схожа гіпертрофована заклопотаність помітна в еволюції центрального інституту держави — офіційної постаті великого князя. Як і слід було сподіватись, у формотворчий період московської двірцевої культури великий князь, видається, мусив мати вкрай обмежену реальну владу й бути абсолютно незахищеним. Його влада обмежувалася не лише суто технічними проблемами, про які згадувалося, але й тим, що він не був казково багатий порівняно з іншими монархами й не мав власного оплачуваного найманого війська, покладаючись натомість на ополчення, зібране через своїх царедворців — а великою мірою з-поміж них самих. І він був незахищений у найбезпосереднішому сенсі, оскільки сам належав до того-таки військового класу, мусив постійно брати участь у походах і мусив завжди зважати на можливість того, що його кузени, «удільні» князі, об’єднавшись у ту чи іншу політичну спілку, посадять на коней збройну силу, яка розтрощить його власний почет і знищить його самого. Така небезпека стала майже реальністю під час великої громадянської війни XV сторіччя (бл. 1425-1453); остаточне подолання небезпеки обумовлювалося значною мірою тим, що московські олігархи — царедворці Василія II та їхні нащадки — виробили запобіжні заходи проти тих політичних чвар, описові яких ми присвятимо кілька наступних сторінок.
Прагнучи створити життєздатну політичну організацію у справді важких обставинах, політична культура московитів розвинула прості й екстремальні відповіді на їхній виклик. Разом зі зміцненням дієвості Московської держави вони породжували певну політичну культуру, за її власними заявами — монархічну й автократичну. Насправді ж, як ми спробуємо довести, ця система була олігархічна та бюрократична. Втім, тут варто нагадати про природу політичної культури: для розуміння її механізмів увага до міфічних «ширм», якими вона затуляється, може бути не менш важливою, ніж знання об’єктивних реалій.
На жаль, більшість істориків, замість досліджувати глибинні структури й рушійні сили, брали до уваги передовсім московський двір та його офіційний світ. А прийнявши погляд, нібито ця держава була монархічна й автократична, вони зіткнулися з труднощами у поясненні природи її витоків і розвитку. Наприклад, багато робилося для обґрунтування ймовірності того, що певні риси московської політичної культури «позичено» з політичної культури Золотої Орди і що, зокрема, московський «абсолютизм» у якийсь спосіб походить із монгольської династичної теорії та «орієнтального деспотизму». І хоча цілком можливо, нехай і не безсумнівно, що московська двірцева культура запозичила окремі важливі техніки (систему сполучення, організацію війська та оподаткування) від татар, а може, й фліртувала з тими чи тими орієнтальними традиціями царського стилю, немає жодних доказів, нібито московська політична культура взяла щось від своїх колишніх панів у галузі політичних абстракцій або фундаментальної соціополітичної динаміки. Адже такий погляд несумісний із сучасним розумінням самої татарської політичної культури, з природою культурних запозичень і, як ми далі побачимо, з засадничою сутністю московської політичної культури.
Ключ до здобутків Московії та секрет успіху московських князів (або тих, хто правив від їхнього імені) ховався у розвитку стабільної політичної системи, в котрій згадані князі були і фокусом, і заручниками (саме в цьому суть секрету) для олігархів із боярських кланів (по-російському: родов). Бо це були якраз ті клани добре організованих широких родин традиційно пов’язаних між собою знатних рицарів, які складали основне ядро військової потуги московських князів, якраз ті клани, що здійснювали мобілізацію наявних ресурсів російського села й отримували від цього вигоду, якраз ті клани, або, радше, кілька надкланів, що контролювали політичні ігри на московському дворі й виступали в них головними гравцями.
Поява та стійка життєздатність обмеженого числа політично могутніх княжих кланів у Московському князівстві стали наслідком їхньої ретельної селекційної роботи над політичною культурою, котра, як і у випадку з сільською общиною, втілювалася в ефективних засобах досягнення специфічних і конкретних цілей у відповідь на виклики середовища — природного та соціально-політичного. Ці великі клани здебільшого складалися з нащадків двох харизматичних правлячих династій Східної Європи — Рюриковичів і Ґедиміновичів. А що політична культура обох родів від самого початку спиралася на дроблення верховної влади по бічних гілках, то століття, що минули між заснуванням родів і піднесенням Московії, принесли — внаслідок простого біологічного росту — різке роздрібнення як майнового становища, так і політичної влади. Наприкінці XV сторіччя багато нащадків гордовитих родів — уже не одна тисяча — жило майже на селянському рівні, з крихітних решток своїх первісних патримоній. Однак певна кількість кланів зберегла за собою значну економічну та політичну силу — почасти, без сумніву, завдяки здоровій біологічній витривалості, але помітною мірою ще й тому, що розвинула окрему політичну культуру, яка гарантувала успіх усупереч загрозливим обставинам їхнього існування.
Найважливіші виклики, з якими мусили боротися згадані княжі клани, — це, на додачу до важких економічних і природних умов, постійне розпорошення людських ресурсів і власності (природний результат традиційної системи успадкування) та виклик політичної сили держави. Метою кланової політичної культури було, як і для селянської спільноти, виживання; але в цьому випадку виживання тягло за собою річ значно більшу, ніж простий біологічний континуїтет. Виживання для членів цієї субкультури означало виживання їх як членів виокремленого й дієвого «харизматичного» клану — політичної та економічної одиниці, спроможної зберегти статус воїнів і підтримувати князівський стиль життя. Родини, що належали до цієї культури, не могли опуститися до засвоєння «рівноважних» технік виживання, властивих селянським спільнотам, оскільки це неминуче призвело би до втрати матеріальної спадщини, а також можливості займатися справами, які складали зміст їхнього життя. Навіть більше, хоча й можна припустити, що рівень смертності серед еліт у ті надто антисанітарні часи був приблизно той самий, що й серед селян, однак члени збройних кланів мали культурно зумовлену потребу зберігати не тільки саме життя, а й безперервність конкретних генеалогічних ліній, бо їхні претензії на особливий статус ґрунтувалися на генеалогії. Зрештою, згадані клани мусили пильно оберігати дуже специфічну культурну традицію класу воїнів, що підкреслено не мають стосунку ні до обробітку землі, ні до будь-яких інших виробничих занять.
Із цих причин навіть загроза зубожіння, що стала наслідком невблаганного арифметичного поділу власності між усіма спадкоємцями чоловічої статі, не могла привести до відмови від цієї системи, бо міцна традиція, покладена в основу їхнього статусу, вимагала, щоб усі чоловіки були обдаровані від народження статусом князя.
За таких нелегких умов «успішні» клани розвинули певну комбінацію пристосувань до власної традиції, пізніше засвоєну й родинами не-Рюриковичів та не-Ґедиміновичів, поєднаних із московським двором. Ідеться про те, що можна назвати «інкорпорацією» у традиційний клан. Техніка виживання політичних кланів у суті своїй була схожою до аналогічного явища у селянській громаді, з тією різницею, що застосовувалася тільки в межах одного роду, була набагато визначенішою й забезпечувала далеко ширші владні повноваження.
Проблему суперечності між, з одного боку, біостатистичною потребою довести до максимальної кількості число дорослих чоловіків у клані та, з іншого боку, загрозою збідніти, подрібнюючи власність через рівне трактування всіх чоловіків, було розв’язано з допомогою низки цікавих і досить вигадливих прийомів. По-перше, в якийсь момент, що його годі визначити точно, московські клани — ті, що були при дворі — запровадили нову систему старійшинства: хоча харизму спільного предка й далі успадковували всі чоловіки, дехто з них став вважатися старшим за решту відповідно до порядку народження. Було винайдено складну систему обрахунку такого старійшинства, за якою четвертий син певної особи і перший син її першого сина вважалися рівними, внаслідок чого почалося «згортання» віддалених гілок клану. Це надало кланам політичної компактності й дозволило впевненіше протистояти при дворі загрозі тенденцій атомізації, закладених у первісну систему, а також сприяло формуванню нових одиниць — політичних кланів, заснованих здебільшого молодшими членами старших кланів або людьми, які завдяки особистим перевагам чи щасливому збігові обставин набували де-факто статусу, що не відповідав їхньому статусові у клановому старійшинстві.
Тоді ж (знов-таки, витоки цієї практики неясні) клани почали практикувати «повторний кругообіг» власності через «маніпуляційні» заповіти (згідно з якими власність відносно збалансовано перерозподілялася серед широкого кола членів клану), через узаємні шлюби бідніших і багатших родичів або багатих, але молодших, і бідних, але старших членів одного роду, через практику родового викупу* тощо.
[* Практика, закріплена московським законодавством, згідно з якою члени клану або роду мали право викупляти за первісною ціною власність, продану котримсь із членів клану в момент нагальної потреби, інакше кажучи — різновид застави без сплати відсотків.]
Сукупний ефект цих та інших подібних заходів мав зменшити небезпеку роздрібнити власність, створити механізм утримання її «в родині», а також забезпечити умови, за яких хтось із визнаних лідерів клану дбав би про становище клану при дворі, головному джерелі всього — багатства і престижу. Зрозуміло, таке облаштування, як і «урівняльні» механізми села, применшувало можливість кожного окремого індивіда стати багатим і могутнім, натомість різко збільшувало життєздатність клану в цілому, маючи на меті забезпечити всім його представникам чоловічої статі економічну базу, необхідну на те, щоб підтримувати їхню найістотнішу життєву функцію та raison d’ètre — збройну чи «публічну» службу.
Ясно, що такі модифікації кланової структури, попри ефективність у підтриманні довготривалої життєздатності кланів, створювали напруженість не тільки між членами клану, але й також між самими кланами — дедалі численнішими та могутнішими. А позаяк механізм зростання сили кланів був не економічним (вони не брали участі в жодній помітній економічній діяльності), а військовим та політичним, це призводило до суперництва як з окремими іншими кланами, так і з князівським істеблішментом чи окремими «державами», що виникали на Русі, серед них і Московською.
Здається, саме згадувана вже громадянська війна XV сторіччя стала раптовим стимулом до колективної реакції московських княжих кланів на ці проблеми. Велика регіональна та династична боротьба, що розтяглася на два покоління, як видається, сприяла тому, що клани, союзні переможній московській династії, усвідомили потребу об’єднуватися в більші коаліції — інакше збройні угруповання кланів могли би виставляти лише обмежені сили, а нестабільність згаданих коаліцій призвела б до безперервного взаємjзнищувального конфлікту. Вихід, схоже, здавався дуже простим: мусить існувати тільки одна коаліція — та, що сформувалася навколо «богопомазаного» великого князя московського, і саме вона мусить служити подвійній меті: захистити клани від міжусобного збройного суперництва й ґарантувати їхній економічний та політичний статус шляхом земельних «пожалувань» та «кормлінь», що номінально роздаватимуться від імені великого князя за лояльну службу, а фактично контролюватимуться самими кланами як система корпоративного розподілу ресурсів.
Ось таким, коли не в деталях, то за своєю загальною суттю, був процес, який призвів до появи альянсу великокнязівського істеблішменту з боярською олігархією; такими, як видається, були міркування, що визначали політичну культуру кланів протягом допетровського періоду і навіть пізніше функціонування політичної системи, створеної у такий спосіб, ми далі обговоримо детальніше, а зараз відзначимо лише кілька головних ознак політичної культури кланової системи як такої.
Як і сільська політична культура, політична культура кланів була консервативною, спрямованою на уникання ризику й призначеною забезпечувати політичну стабільність, що для політичних кланів було аналогом аґрарної рівноваги, до якої прагнула сільська культура. За умов природного середовища, яке виключало створення надійної економічної основи, і в рамках політичної системи, що не терпіла жодних справді незалежних політичних одиниць, врешті, згідно з неодмінною традицією успадкування княжого титулу, метою даної політичної системи — і її досягненням — стало збереження життєздатності невеликої, але щораз численнішої спадкової військової еліти. Як і сільська культура, вона розвинула механізми, що гамували індивідуальні інтереси й допомагали уникнути найгірших наслідків економічної та біологічної випадковості; як і сільська культура, вона виробила корпоративну, сперту на одностайність процедуру ухвалення рішень зі збереженням непохитного авторитету старійшини клану, який за звичайних обставин представляв клан на державних радах.
Проте, на відміну від сільської культури, політична культура кланів взаємодіяла з великою політикою Московської Держави й до певної міри визначала її через механізми детально опрацьованої системи, в якій утілювалося багато ознак кланової політичної культури. Ми ще повернемося до розгляду цієї системи після короткого аналізу третього складника російської політичної культури — політичної культури бюрократії.
Політична культура московської бюрократії
Вище вже зазначалося, що в московській державній системі економічна та політична влада виходила від системи великого князя, і ми бачили, що політична культура княжих кланів утверджувалася в боротьбі, яка почасти була спробою відреаґувати на виклик цього інституту й узяти його під контроль. Далі нам треба буде розглянути, як під тиском описаних нами мінливих обставин ця державна влада зосереджувалася й розподілялася. Саме тут ховається найхарактерніша й найпомітніша московська інституційна новація творення дієвої та політично сприйнятливої бюрократії у ледь розвинутому регіоні, що досі не знав «імперської» традиції. Навіть більше, можна ствердити, що розвиток московської бюрократії не лише став ключем до ефективного розвитку Московської держави, а й що ефективна енергійність цієї бюрократії, гальмуючи розвиток решти інститутів, зумовила низку кардинальних ознак московської політичної культури.
Скидається на те, що, як і у випадку з військовою організацією, окремі аспекти ранньої бюрократичної та адміністративної культури московитів було запозичено з досвіду Рах Mongolica [Монгольський світ, тобто Монгольська імперія (лат.)]. Як і хани, великі князі Московії дуже рано навчилися отримувати великі прибутки з торгівлі: схоже, вони самі були найбільшими споживачами власного кредиту у своїх володіннях, бо ефективно оподатковували торгівлю інших і зберігали за собою найважливіші монополії. Частина добутих у такий спосіб ресурсів використовувалася для «годування» — в буквальному й переносному значеннях збройних еліт. Організовували й стягали ці податки чиновники двору, і саме зросла ефективність чиновників, імовірно, уможливила суттєве збільшення поборів із сільського населення, від чого згодом повністю узалежнилося зміцнення військового істеблішменту. Як і Орда, московський двір породив соціально виокремлений, незамінний, однак позбавлений політичної сили бюрократичний підклас. У кочовій Орді такі службовці здебільшого походили з міст, були досить сильно ісламізовані й часто іранокультурні, тобто не причетні до політичної системи тюркських, кочових, здебільшого язичницьких збройних кланів. Так само і в Московії бюрократія хоча й витворювала, поряд із боярськими кланами та селянськими общинами, одне з формотворчих середовищ ширшої московської політичної культури, проте була типово виокремленою, незнатною, невійськовою і в підсумку — неполітичною.
Хоча зародження бюрократії можна простежити з давніших часів, однак видається, що спадкові професійні чиновники з’явились у Московії як виокремлена група за Івана III. Почасти це була реакція на величезні нові адміністративні завдання, які поставили перед доти аморфними інститутами великого князя нові завоювання, особливо — приєднання обширних новгородських територій. Раніше тут, вочевидь, не існувало соціальної традиції, яка би прив’язувала такий статус і функції до окремої групи (скажімо, жодної традиції «мандаринів» або тієї, що пізніше асоціювалася зі «служилим дворянством»), тому двір, зіткнувшись із новими потребами, просто почав ad hoc [Для цього, принагідно (лат.)] вербувати навчених грамоті осіб серед чужоземців (зіталізованих греків і навернених у християнство татар), попівських синів, купців тощо.
Ця бюрократія швидко розросталася, що відповідало потребам розбудови держави, й невдовзі почала виявляти тенденцію до перетворення на закритий суспільний прошарок, у якому статус і функції передавалися передовсім — а насправді, майже винятково — на основі успадкування. На середину XVI сторіччя чільні службовці, звані дьяками, були вже здебільшого професійними адміністраторами в другому або й третьому поколінні; вони одружувалися в своєму середовищі й передавали своїм синам та зятям канцелярські навички. Винагорода за їхню службу — як платнею, так і «дарами» — була щедрою, а їхній вплив на сферу бюрократичних порядків та на вищі урядові щаблі — дуже суттєвим. Але цей вплив щільно пов’язувався з тим, як службовець виконував свої офіційні обов’язки: позиція, власність і соціальний статус дьяка цілком залежали від «милості» великого князя або від походження його бюрократичного начальника. Впливові бюрократи — ані окремі особи, ані групи не переслідували жодних політичних інтересів (окрім випадків, коли були клієнтами могутніх кланів) і ніколи не могли зберегти особистого впливу після усунення з посади; дьяк негайно втрачав навіть чималі прибутки та власність, коли позбувався служби. В тому, що ці високі чиновники не мали жодної інституційованої та дієвої політичної влади, не було, зрештою, нічого незвичайного, проте слід підкреслити, що в Московії їх безвладдя зумовлювалося соціальною відстанню між ними та єдиним класом, який мав таку владу княжими кланами. Політика в Московії була політикою статусу, а не функції, отже — була грою, в яку грали самі тільки провідні клани, що творили двір великого князя.
Гра в політику на московському дворі
Досі ми розглянули кілька загальних міркувань щодо початків і найпомітніших характеристик трьох окремих секторів московської політичної культури. Побіжно ми вже відзначали, що хоча кожна з субкультур московського суспільства, які надаються до ідентифікації, мала свою політичну (в ширшому значенні слова) культуру, лише одна група — політичні клани, зокрема й великий князь, — реально брала участь у тому, що в стислому й традиційному сенсі можна назвати політикою, тобто в організованому суперництві за політичну владу, за контроль над належними державі функціями примусу й винагород.
У суспільстві московитів далеко більшою мірою, ніж це можна бачити в переважній більшості тогочасних європейських суспільств, така гра верхів концентрувалася винятково при дворі, навколо сім’ї та самої персони монарха. Тут не існувало решти значущих осередків політичної влади, світської чи церковної, корпоративної чи неформальної. Власне, не існувало політичної влади як такої, включно з владою кланів, що не залежала б у тому чи тому фундаментальному аспекті від номінальної влади великого князя. Сама держава в її абстрактному сприйнятті існувала, але тільки як продовження та знаряддя цієї влади, а не її джерело. У підсумку контроль над державою, тотожний із владою великого князя, був винагородою за політичну активність, а не її контекстом.
Відтак, хоча гра в політику сили й була тут, імовірно, більш концентрованою, ніж в інших системах, і обмежувалася відносно малим числом гравців, її правила виражалися двома простими завданнями, спільними для всіх систем такого типу: визначити розподіл влади між учасникамисуперниками і зберегти саму систему. А вона мала дивовижну властивість, яку історики, схильні переоцінювати наративні свідчення про той чи той період усобиць, здебільшого не зауважують: її учасники ставили наперед друге завдання. Пригадаймо, що всі учасники політичних ігор належали до класу воїнів, постійно перебували в стані напівмобілізації і, звичайно ж, мали при боці кинджали та шаблі, і нас вразить сама відсутність насильства. Такий акцент визначався згаданими вище стереотипними уявленнями про тлінність людини та її діянь, підсилюючись усвідомленням нестійкості самої політичної структури. Могли бути й інші причини, але, видається, московські політики охоче платили дорогу ціну за збереження життєспроможності та цілості своєї «cosa nostra».
Звернення до такої специфічно загонистої новітньої термінології може здатися невиправданим, адже в іншій системі поведінка бояр могла б називатися «державницькою». Проте не підлягає сумніву, що політичні актори московської системи, з одного боку, своєчасно відмовлялися від минущих особистих інтересів на користь збереження стабільності в системі, а з іншого — об’єднувалися, щоб знищити або ослабити тих, чиї надміру великі успіхи в суперництві загрожували руйнацією посутньо важливого для системи балансу інтересів.
Отож гра в політику, навіть ця досить груба й безладна московська гра, точилася за правилами, які не лише визначали поведінку окремих гравців, але й контролювали розв’язання постійної проблеми леґітимності й тяглості, зокрема визначальне питання політичної спадкоємності. З часом ці правила були опрацьовані в такий спосіб, що витворювали внутрішньо злагоджену систему, функціонально та символічно сумісну з іншими, неполітичними моделями культури (як-от релігія чи структура сім’ї) і співвідносну з рештою моделей російської політичної культури.
Тож коротко розгляньмо спершу структуру, а далі внутрішню динаміку двірцевої політичної системи.
«Владну структуру» московського двору найкраще можна уявити не в звичній західній, прямовисно пірамідальній схемі, а швидше так, як колись студентів навчали бачити атом з фіксованим ядром в оточенні кількох концентричних кіл, по яких обертаються частки, що можуть переходити з одного кола на інше, з нижчого на вищий енерґетичний рівень, зберігаючи при цьому засадничо стабільну структуру самого атома.
В центрі такої системи, сам-один і нерухомий, перебуває великий князь (згодом цар, імператор і так далі). Навколо нього на першому колі, на змінних, але сукупно стабільних рівнях влади, розташовуються найвпливовіші старійшини кланів — бояри (звичайно це його дядьки по матері, двоюрідні брати або зяті чи шваґри). Ці особи часто носять такі титули, як стайничий, дворецький, канцлер тощо, котрі сучасним аналітикам здаються переважно церемонійними, оскільки вони звикли до раціоналізованих структур влади. Проте знову варто наголосити, що в московській системі політична влада й адміністративна позиція не обов’язково поєднувалися, а насправді протягом кількох сторіч були у специфічний спосіб роз’єднані. (Звернімо увагу й на те, що двір, бувши, по суті, армією, не користувався проте власне військовими титулами, та й не потребував їх аж до запровадження у XVII ст. організації, взорованої на західну. Місце людини як на війні, так і при дворі визначалося старійшинством). Таким чином, придворні титули, навіть не пов’язані ієрархічно з військовою чи іншими структурами, позначали в політичному плані набагато важливіші взаємини — наближеність до великого князя. І така наближеність — фізичний доступ, ґарантований у більшості випадків кровною або шлюбною спорідненістю — водночас становила й підставу, й мету політичної активності.
Особи, розташовані на цьому першому колі, сполучали центр із зовнішніми колами політичної системи, котра в ранній період охоплювала дуже вузьку частину суспільства, а ті поширювали її дію на все суспільство, що перебувало поза політикою. Зовнішні кола спадково складалися з клієнтарних груп та/або інших людей, пов’язаних із членами першого кола. В допетровські часи ці групи були переважно кланові та сімейні; пізніше вони перетворилися на соціоекономічні угруповання, а в новітні часи стали або бюрократичними групами, або групами інтересів.
Подібно до атома, що ми його собі уявили, ця система зберігала динамічну рівновагу доцентрових та відцентрових сил. Великий князь, чиє становище засадничо не підлягало владній політиці, тримав людей на першому колі в постійному русі, ближче або далі від своїх светлых очей. Ті в такий самий спосіб намагалися відтрутити одне одного від центру, тоді як кланові/клієнтарні групи штовхали їх до нього. Існували й певні межі: олігархи не могли плекати надій опинитися в самому центрі системи, на місці великого князя: найменша підозра в таких амбіціях призводила до загибелі від рук великого князя або, найчастіше, від рук рівних. Не могли вони й бути відсунутими надто далеко на периферію: це означало би втрату «лиця» (чести) та лідерства у своєму клані чи клієнтарному угрупованні.
Як же ця система функціонувала в динамічному сенсі, тобто що робила задля того, аби передавати, реґулювати й здійснювати владу тих, з кого складалася? І в який спосіб полагоджувалися конфлікти, породжувані прагненнями посилити свою особисту владу?
Можна почати розгляд динамічних характеристик московської політичної системи від її центру. Те, що людина ставала великим князем лише завдяки своєму народженню й передавала цей статус тільки на порозі смерті, здається доволі тривіальним фактом, але його функціональне та символічне значення набуло трансцендентного характеру для московської політичної культури. Від цієї центральної умовності виводилися численні концептуальні засади та правила поведінки, про які ми знаємо зі стандартних історій; втім, їхню підставову динаміку й досі не було адекватно описано.
Утвердження такої практики, що її можна назвати «політичною примогенітурою», стало для московської династії помітним відступом як від попередньої практики, так і взагалі від звичаю місцевих політичних еліт, а водночас позначило кардинально важливий етап у формуванні двірцевої політичної культури. Традиція династії Рюриковичів була колатеральною, тобто молодші або навіть двоюрідні брати могли успадкувати владу від старших і двоюрідних братів чи дядьків. За київської доби вона, як видається, функціонувала не гірше за інші системи престолонаслідування; проте за час, коли на швидко колонізовуваній території народилося близько п’ятнадцяти поколінь, система Рюриковичів стала недієздатною з цілої низки причин. Обрахунок старійшинства у великокняжих родинах (тобто серед нащадків тих князів лінії Рюриковичів, які самі правили) став неймовірно складним, а відколи Москва поглинула кілька формально незалежних князівств — і позбавленим сенсу. Після великої громадянської війни першої половини XV ст., що розпочалася з династичної суперечки, в якій розкрилися всі вади старої системи, переможна коаліція (Василій II та його союзники) назавжди утвердила новий династичний принцип. Згідно з ним, лише найстарший син лише однієї родини тобто, Василевої — чітко визначався як спадкоємець, а його брати й дядьки рішуче усувалися з політичного життя: їх здебільшого ув’язнювали або висилали до так званих «удільних» центрів. Завдяки цій переміні родина великого князя набула небаченої досі внутрішньої організованості й відокремила себе як від решти княжих кланів, що й далі практикували модифіковану колатеральну та колективно-старійшинську систему, так і від селянської маси, де спадкова власність була об’єктом постійного перерозподілу всередині общини.
На прикладі подій кінця XV ст. і з історії наступного періоду можна побачити, що виокремлення й посилення правлячої династії в кінцевому підсумку послужило інтересам лідерів олігархічних кланів, які виступали союзниками трону. Політичний хаос протягом життя двох поколінь, схоже, переконав лідерів військових кланів, що політична стабільність на їхній батьківщині може бути забезпечена лише в тому разі, коли вони приймуть єдину й незаперечну династію, чия леґітимність не підлягає сумніву і членів якої піднесено в абсолютному вимірі над чварами угруповань. Недоторканність особи богопомазаного великого князя, пізніше царя, який насправді міг бути калічним, недоумкуватим чи неповнолітнім, стала для олігархів sine qua поп [Необхідною умовою (лат.)] стабільності, крихкість якої вони вже відчули на собі, а її альтернативи цілком підставно боялися.
За такого ходу справ для більшості поколінь мало важило, хто перебував у центрі системи, натомість дуже суттєвою була потреба, щоби хтось там таки був, а загальна відданість йому принаймні номінально залишалася цілковитою. Звичайно ж, зобов’язавши себе до принципу всевладності богопомазаного царя, еліта негайно опинилася перед двома логічними потребами: 1) виробити механізми подолання труднощів, пов’язаних із принципом біологічної неперервності єдиного (і, як згодом виявиться, генетично неповноцінного) роду; і 2) вреґулювати політичне суперництво у сферах, на які не поширювалося династичне «табу». Першу з цих проблем врешті-решт розв’язали, вдавшись до вигадливих тлумачень, бо хоча система й могла діяти за слабкого або розумово неповноцінного — навіть божевільного — великого князя, вона аж ніяк не могла допустити ані бесцарствия, ані міжусобних зіткнень, що їх неминуче спричинила би спроба замінити хворого або недієздатного великого князя.
Найбільше ця система боялася боротьби за самий престол. Є безліч доказів, що вона виробила проти цієї загрози своєрідне «табу», адже Доля не раз суворо випробовувала систему, «богопомазуючи» чимало непридатних осіб і з-поміж нащадків Василія II, і пізніше, за царювання дому Романових. Попри цю майже постійну проблему, незважаючи на безперервні інтриґи між двірцевими угрупованнями та, врешті, всупереч легкому доступові придворної еліти до особи царя, жодних «летальних змов» проти легітимного царя у правлячих колах не виникало, хоч би яким безпорадним душею і тілом він був і хоч би до якої «тиранії» вдавався. Його недоторканність і «гроза» (добрячий ляпас) були, очевидно, надто важливими для збереження стабільності системи, вигодами й «контрольним пакетом» якої володіла боярська еліта.
А коли Доля втнула найжорстокішу витівку, обірвавши 1598 р. царську лінію смертю розумово неповноцінного Федора Івановича, система заповнила вакуум у своєму центрі спершу шляхом «виборів» Бориса Ґодунова, далі завдяки «чудесному поверненню» Лжедмитрія Першого, згодом Другого, і врешті — за допомогою 16-літнього нікчеми. В кожному з цих випадків бояри-олігархи з мінливих і бурхливих, але щодо найголовнішого одностайних коаліцій були готові визнати за цим поповненням не лише міфічний «царський рід», але й усю повноту влади та спадкові привілеї, що належали попереднім, «справжнім» царям. Мало того, як у цей період, так і в інші часи саме ці олігархи — всупереч тому, що в західних поняттях можна було б назвати їхніми політичними та конституційними інтересами — всіляко сприяли існуванню міфу про божественне призначення, абсолютну владу та деспотизм царя і про їхню власну «рабську» покору його волі.
І для княжих кланів, і для бюрократії не княжого походження життєво необхідною була ідея сильного царя запорука їхньої власної влади й леґітимація їхнього становища, а водночас — спосіб захиститися одне від одного. Саме вони потребували сильного царя, і це спонукало їх уводити в оману інших, особливо чужоземців, щодо справжнього обсягу влади великого князя. Він, як відомо, часто бував як не надто юним, то хворобливим, або ж байдужим до управління; тимчасом його видавали за «наймогутнішого в усьому світі володаря» тощо. Звісно, більшість чужоземних послів було дбайливо ізольовано засобами домашнього арешту в стилі de lихе, що його традиційно застосовували в Московії до офіційних гостей. Вряди-годи їм таки випадала нагода особисто поспілкуватися з чільними боярами, але це не допомагало їм довідатися, як насправді грають у московську політику. Майже всі вони оповідають про необмежену владу монарха та про химерний звичай, який змушує навіть наймогутніших із бояр звертатися до царя у смиренному стилі приниженого прохача. (Досить проникливого в решті питань іноземця Жака Маржере московські інформатори навіть переконали, нібито Лжедмитрій І — справжній син Івана Грозного, що довго переховувався, — хоча самі вони, поза сумнівом, знали, що це самозванець.)
Другою необхідністю для лідерів провідних кланів, за умови загального визнання принципу «необмеженого» самодержавства, було досягти таких домовленостей, які б регулювали їхнє природне суперництво в зонах, що не становили центру політичної влади, але прилягали до нього. Регулювання багатьох аспектів такого суперництва у спосіб, що сприяв би збереженню системи, здійснював не лише цар, але й ті з наближених до нього осіб, хто «не годився» на роль претендентів на політичну владу, наприклад — дьяки чи урядники. Скажімо, хоча повноваження впливати на матеріальне та політичне становище провідних родин належало цареві, що жалував маєтки й посади, сумірність таких пожалувань контролювалася системою местничества, тобто старійшинства, про яку вже була мова. Залишається ще багато неясного в походженні та правилах цієї системи, але немає сумніву, що охоронцями правил були дьяки — особисто не зацікавлені посередники.
Проте коли провідні клани змушені були приписувати необмежену владу цареві, обмежуючи себе певними правилами у міжусобній боротьбі за владу й багатство, то як тоді розв’язувалися їхні реальні силові конфлікти в самому центрі системи? Як набувались і втримувались влада й статус?
Як ми вже відзначали, головним джерелом економічної та політичної влади для провідних кланів був двір — еманація особи самого великого князя. Як уся політична влада зосереджувалася в центрі, так і вся власність та прибутки кланів, у остаточному підсумку, надходили у формі земельних пожалувань та імунітетів з ласки великого князя або зі складних перерозподілів поміж тими, хто правив від його імені.
Оскільки ж влада концентрувалася при Кремлівському дворі, а якихось інституцій чи взаємин, що могли б незалежно захищати або ґарантувати раз набуті статус і владу, не існувало, то щоб захистити свої політичні інтереси, при дворі треба було перебувати весь час. Жак Маржере у своєму «Описі» Московської держави відзначає, що знать мусила жити в Москві, проводячи у Кремлі весь час, від сходу сонця до другої чи третьої години після заходу, за винятком тривалої перерви на обід та пообідній відпочинок.
Саме в цьому обов’язковому цілоденному сидінні вирішувалися державні справи, ухвалювалися політичні рішення, точилися інтриґи та відкрита боротьба. Але якщо цар лише номінально був усемогутнім і в певному сенсі стояв осторонь від головної політичної гри, і якщо багато справ, пов’язаних із титулами й позицією, великою мірою визначалися завдяки системі местничества, то в чому ж тоді полягала динаміка політичного суперництва? Той самий Маржере пропонує нам ключ: «Головними вельможами ... є князі, далі ті члени ради, яких називають думные дворяне... Число людей у раді не визначено, бо імператор призначає туди стільки осіб, скільки вважає за потрібне... Таємну раду за звичаєм складають ті, хто найближче споріднений з монархом...».
Отже, шлях до влади, до членства у першому колі пролягав через спорідненість з «імператором». Але, як уже згадувалося, кровні родичі великого князя — його дядьки й брати систематично виряджалися на заслання або ув’язнювалися. А ті, хто поріднився з ним шлюбними зв’язками - чоловіча лінія з боку дружини, — власне й були «головними вельможами», що їх згадує Маржере. Такий порядок робив московську систему, попри її генеалогічний консерватизм, динамічною та гнучкою: ті, кому пощастило облаштувати свої справи так, щоб пробитися в «родичі» великого князя, належали, треба думати, до найкмітливіших і найдіяльніших членів ширшого двірцевого кола. Зрештою, саме в цій сфері — шлюбній політиці та політиці родичання — точилася гра політичних сил аж до часів Петра... і після них.
Тут немає можливості заглиблюватися в детальний опис цих речей, але я певен: можна довести, що впродовж близько двох сторіч — тобто в період формування московської політичної культури (1500-1700) — політика заручин і шлюбів справді була політикою влади в Кремлі. Саме в ході заручин спадкоємця престолу або царської дочки в Кремлі чулося глухе падіння знемоглих тіл, і саме тоді брати, дядьки й батьки щасливих наречених ставали найвужчим колом влади.
Маємо чимало різноманітних свідчень на додачу до фактів отруєння наречених, розірвання заручин і добре відомої, хоча й недооцінюваної ролі свояків, які підтверджують такий погляд. Наприклад, записи про шлюби в царській родині належать до найретельніше опрацьованої та найдбайливіше збереженої документації великих князів. Головні члени провідних кланів укладали шлюби лише за згодою великого князя, і бувало, що їм це заборонялося. Сам великий князь аж ніяк не мав волі одружитися, з ким хотів. (Міф про широкі «пошуки нареченої», до яких начебто залучали тисячі найгарніших у державі дівчат, був частиною самозахисного обману, практикованої двором.) Спроби великого князя «вирватися» з усталеної шлюбної системи, взявши собі дружину з іншої держави чи заручивши свою дитину за кордоном, не раз спричиняли політичні заворушення. Практика ізоляції жінок — до неї вдавалися лише «політичні» класи також була частиною цієї системи, вона ґарантувала, що саме стосунки між провідними родинами та двором, а не особистий вибір, визначатимуться як важливіші — тобто політичні — мотиви шлюбу.
Таке важливе значення шлюбу, ясна річ, було цілком сумісне як із династичним принципом, так і з родинними зближеннями кланів, адже шлюб був одним із найважливіших динамічних аспектів сталої, спертої на родичання політичної системи.
Отже, впродовж близько двохсот перших років свого існування Московська держава розвинула досить просту, ефективну й навіть гармонійну структуру: в її центрі було невеличке й компактне ядро правлячих кланів або, точніше, правляча династія та її родичі, чиї взаємини — одинокі посправжньому політичні взаємини в усій країні — символічно виражалися у своєрідній добровільній, удаваній покорі цареві-автократу й підсилювалися усвідомленням того, що ця фікція служила центральним елементом негласної угоди, спрямованої проти політичного хаосу, який неминуче настав би, коли б котрийсь із кланів виступив проти іншого клану. Поряд із цією надзвичайно важливою політичною інституцією і як її інституційована на практиці проекція розвивалися щодалі потрібніший та ефективніший, але політично незначущий «великокняжий» військовий істеблішмент і високофахова, але так само позбавлена влади «царська» бюрократія.
Політика та ідеологія в Московії
Читач, обізнаний з усталеним поглядом на московську політику, певно, вже звернув увагу на те, що досі не обговорювалися проблеми, які можна визначити як «ідеологію» розглянутої системи. До певної міри цей пропуск був виправданий наголосом на культурних і «місцевих» аспектах нашої проблеми, однак вимога загальної узгодженості ознак політичної культури вимагає від нас розглянути, як «правила» системи виражаються — і чи виражаються взагалі — в конкретних або символічних кодифікаціях, теоретичних поглядах та інших формах цієї культури.
Пошук такого вираження принципів, звичайно, утруднений через уже згадану рису московської політичної культури: їй притаманна практика герметичної мовчанки, згодом відома як негласность. Тому не випадає дивуватися, що аж до самого порогу модерних часів, здається, не було жодної спроби — а ймовірно, й відчутної потреби — упорядкувати чи кодифікувати оперативні принципи та «правила», які керували політичними відносинами; як і в решті традиційних систем, ті, кому треба було знати такі правила, знали їх, а тих, кого це не стосувалося, тримали в невіданні. Понад те, політичні заяви, розраховані на людей поза системою, робилися (коли взагалі робилися) лише остільки, оскільки цього потребувало служіння інтересам системи, тобто з метою прикрасити чи приховати її сутнісні ознаки.
Деякі науки, що розглядають певні аспекти політичної культури — зокрема, соціальна психологія та культурна антропологія — давно з’ясували, що усталені моделі приховування мають системно інформативний характер. Власне, це стосується настанов, — передусім церемонійних, мистецьких та літературних, — що продукувалися московською придворною культурою (чи на її потреби).
Важко з’ясувати, до якої міри ці «ідеологічні» настанови впливали на політику чи політиків Московії, коли взагалі впливали. Звичайно ж, неможливо довести, чи бодай хтось із активних політиків (обмежимося великими князями та боярами) читав бодай котрийсь із текстів, на які сьогодні так часто посилаються, обговорюючи московську «політичну ідеологію». Та й щодо самих цих текстів досі немає певності в авторстві й датуванні, а до того ж їх написано мовою й у формах церковної культури, з якою тогочасні політики були не надто обізнані.
Та наразі відсуньмо на бік ці міркування й спробуймо поміркувати, чи проповіді, послання та коронаційні церемонії, добре знайомі читачеві приміток до історій Московії, здатні повідомити нам щось автентичне про, так би мовити, «політичну думку» того суспільства. Найзнаніші авторитети сприймають ці джерела буквально, як відбиток її «офіційної ідеології», й на такій підставі роблять висновок, що московська політична культура була «автократичною», «абсолюті стською», «цезаре-папістською» тощо.
Ці тексти, хоча їх не назвеш аналітичними трактатами або узагальненими викладами політичних принципів, висувають кілька цікавих констатацій та попередніх ідей щодо влади монарха та його стосунків із підданими. Царя тут звичайно зображено як богопомазаного, всемогутнього самодержця. Його закликають бути благочестивим, мудрим, милостивим і доблесним, а підданих навчають служити й підкорятися йому без застережень і вагань.
Наша інтерпретація цих джерел у рамках обраного тут методологічного контексту може початися з нагадування про деякі аспекти московської реальності: ми знаємо, що насправді протягом тривалого періоду, який тут розглядається, царі не тільки не були всемогутніми (а чи бувають всемогутніми королі?), а й ще більше обмеженими у своїй владі, ніж інші державці, і не тільки через реальні труднощі управління Московією, а й через специфічну політичну владу боярської олігархії. Адже справді, деякі з найбільш автократичних декларацій збігаються з правлінням найменш дієспроможних, цілком позбавлених влади монархів (для прикладу — коронаційні церемонії кінця XVI сторіччя). Немає підстав сумніватися, що слабкість царя розуміли не тільки ймовірні спонсори цих літературних творів, олігархи, а й автори, — більшість їх, певно, належала до церковних кіл.
Навряд чи викличе сумнів і те, що більша частина цих писань, — коли не всі вони, — котра звично сприймається як голос «офіційної самодержавної ідеології», насправді була хіба ще одним вираженням у високому стилі тих самих ужиткових міфів, якими олігархи частували непричетних до свого середовища: ми, мовляв, лише жалюгідні раби всемогутнього тирана.
Певний інтерес становить той факт, що аналогічне сприйняття дістало врешті третє, канцелярсько-бюрократичне вираження у формі знаменитої настанови «слово и дело государево». Під цим гаслом історики об’єднують розмаїту вибірку «політичних» та карних процедур, яким підлягали московити в рамках усталеного бюрократичного апарату: спочатку йшлося про осіб переважно низького стану, котрих, на їхнє лихо, запідозрили (звичайно через донос когось із співгромадян) у тому, що вони зробили, сказали чи навіть проспівали щось гадано принизливе або загрозливе для особи — реальної чи міфічної — царя. Абсолютна більшість таких звинувачень, навіть із погляду педантичних урядових записів, позбавлена серйозних підстав або політичної значущості, та це аж ніяк не перешкоджало розглядати їх із дріб’язковою та брутальною доскіпливістю на самій вершині системи, переважно в Боярській Думі.
Тут також треба відзначити очевидну суперечність між символікою всемогутнього царя, віддзеркаленою в таких чудернацьких каральних заходах, і тим, якою мірою цареві або його гаданим інтересам загрожувало п’яне базікання провінційних волоцюг. Вивчення цих надзвичайно цікавих випадків приводить до висновку, що метою переслідувань був не захист реальної безпеки або гідності царя, а захист міфу про об’ємність і всюдисущність влади. Чинячи так, бюрократи-обвинувачі насправді захищали джерело своєї власної леґітимності — міфічного самодержця, чию найменшу примху вони нібито зобов’язані виконувати. Такий погляд підтверджується тим фактом, що справи слова и дела ставали звичним явищем за правління слабких царів (Михайла Романова та молодого Олексія Михайловича), натомість коли цар мав реальну силу (наприклад, Олексій у пізніші роки свого царювання), їх значно меншало. (Петро І скасував цю практику — але досяг тільки обмеженого успіху.)
Одначе коли центральний міф політичної системи — про всемогутнього й наділеного божественною силою царя — якнайретельніше опрацювано і в теоретичних церковнослов’янських текстах, і в повсякденних практиках процедури слова и дела, то деякі інші міфи та принципи, що ми їх ідентифікували, відбивалися у писемних пам’ятках більш опосередкованими способами. Вже згадувалося про дбайливе зберігання звичаю шлюбних оглядин; сюди варто додати не менш старанне (хоч і не завжди сумлінне!) плекання генеалогічних та військових архівів. Щоправда, мусимо зазначити, що ці матеріали призначалися для «внутрішнього вжитку», а не для сторонніх, і були надто стислими, містячи лише переліки членів клану чоловічої статі.
Здавалося б, ми маємо підстави твердити, що політична система й питома політика московського двору не мали ідеології в сучасному розумінні поняття. І все-таки сама відсутність публічних тверджень про себе відкриває її сутнісні характеристики: позірну безформність 3 і «корпоративність», конспіративну природу. Історики марно силкувалися знайти писемні свідчення, які дали би підставу конкретно зідентифікувати угруповання чи окремих осіб із чітко вираженою позицією в якихось важливих спорах, довідатися про перебіг цих спорів і варіації суджень, про порядок ухвали рішення і про точну природу досягнутого компромісу. Таких документів ніколи й не знайдуть, бо зберігання їх було цілковито чужим самій природі московської політики. Ясно, що це не ставить під сумнів існування угруповань, остаточні рішення яких, колективні й одностайні, вироблялися в колі олігархів, замаскованих у літературі під назвою «Боярська Дума». Проте природа цієї корпорації та її modus operandi [Спосіб дій (лат.)] приховують її реальну діяльність від істориків так само, як вона приховувалась від непричетних за доби Московії. Ніхто, а тим більше який-небудь беззахисний урядник, із тієї хати «сміття» не виносив.
Не варто дивуватися, що Московія, видатний практик прагматичної політики й винахідник гідної подиву адміністративної системи, яка діяла у несприятливому для розвитку централізованого, широко розгалуженого державного механізму середовищі, не виробила жодної функціонально значущої чи зв’язної світської політичної ідеології або теорії правління. Тільки не пізніше кінця XVII сторіччя в Московії з’являється певна спроба сформулювати конкретні політичні принципи у формі «Листування», атрибутованого Іванові Грозному й князеві Курбському (особливо в «Першому листі» Івана), а також у приписуваній Курбському «Історії». І не росіянин, а чужоземець Юрай Крижанич створив перший трактат про «політику» в Росії — працю, яка, схоже, мала небагато читачів у цій країні, почасти ще й тому, що авторхорват написав її своєрідним слов’янським есперанто, якого сам і створив. Згодом інші чужоземці зроблять поважніший теоретичний внесок: тут спадають на думку українець Феофан Прокопович та його грецький співавтор-привид у часи Петра, Монтеск’є за Катерини II та інші, набагато пізніші, приміром Карл Маркс. Росіяни коли більшою, коли меншою мірою погоджувалися на словах з їхніми теоретичними постулатами, але ніколи, як видається, не сприймали їх серйозно у практичній та прагматичній політиці, де, подібно до своїх предків-московитів, набули великої вправності.
«Антиполітика» в Московії: традиція інакодумства
Досі наше обговорення московської політичної культури торкалося передусім тих її ознак, які можна було б назвати її «панівними моделями»; ми не розглядали напрям думок і форми поведінки тих груп, що з тієї або тієї причини опинялися поза панівними системами або виступали проти них. Однак прийняте нами сучасне визначення «політичної культури» примушує нас розглядати її як цілість, простежуючи відхилення, «хибні ідеї» та символи, засвоєні «порушниками табу», та іншу явно не нормативну поведінку, з метою доповнити й уточнити наш аналіз панівної культури. Користь від таких додаткових спостережень дуже велика: якщо поглянути на «хибні» ідеї як на форму систематичного заперечення «правильних» чи як на «негативно сумісні» з панівними моделями, то їхнє вивчення може підказати нам засоби на підтвердження наших висновків про фундаментальні ознаки культури.
Маючи справу з передмодерними культурами, провести такий тест, звичайно, буває дуже важко методично: з «інакшими» розмова коротка в більшості традиційних суспільств, і вони дуже бідно представлені в нашій документації. Наприклад, можна тільки абстрактно поміркувати про політичну культуру московського селянина, який відмовився підкоритися панівній культурі свого села; найімовірніше, групове насильство або втеча «вилучали» його з рамок сільського життя. Подібне припущення, очевидно, буде справедливим і щодо бюрократичної та двірцевої культур. У рамках чітко звуженої політичної системи — наприклад, двору єдині відомі й добре задокументовані випадки істотних викликів системі (під якими я розумію спроби «змінити правила»), як видається, пов’язані з тими царями — насамперед Іваном Грозним і Петром Великим, — котрі пробували змінити сутнісні ознаки політичної системи шляхом порушення шлюбних «табу» або через ламання родинних зв’язків.
Проте починаючи від кінця XVI сторіччя вже вдається вирізнити те, що можна було б назвати традицією інакодумства всередині системи. Таке окреслення може здатися анахронічним, але це не так. Бо якщо московський варіант був справді добре облаштованою та життєздатною системою, діяльною політичною культурою стабільного суспільства, то є всі підстави очікувати, що в його рамках знайдеться кілька так само добре облаштованих, нехай і щоразу змінюваних, елементів політичного опору чи інакодумства.
Тут, як і в багатьох інших випадках, корисно розпочати з того, що відкинути кілька традиційних уявлень про початки «революційного руху» в Росії. Його «генеалогія» звичайно виводиться від декабристів і розвивається за схемою «слов’янофіли-західники-народники-марксисти». Деякі з цих рухів, безперечно, були певною мірою пов’язані з московитською традицією інакодумства, але переважно — і все більше й більше з наближенням XX сторіччя — тутешні ідеї інакодумства й реформ стали спиратися на поняття, розвинуті політичною культурою більшості західних національних держав, що набули своїх модерних форм упродовж XIX сторіччя.
На противагу цьому місцеве інакодумство розвивалося разом із панівною московською політичною культурою, зберігаючи в собі у перекручених та гіперболічних формах, спільних для всіх «контркультур», численні елементи системи, яку воно заперечувало. Тобто інакомислення, безперервний розвиток якого можна простежити принаймні від початку XVII сторіччя, спиралося на той самий безнадійний і консервативний погляд на природу політичної людини, на те саме відчуття питомості «корпоративної демократії» і на той самий конспіративний дух, що ми їх бачимо в панівній культурі. Не відкинуло воно й сутнісних форм і понять московської політики, не пропонувало альтернатив. А що згадана система дуже сильно залежала від поведінки людей, чий статус та обов’язки визначалися народженням і традицією, а не заслугами чи примхами долі, політична думка дисидентів концентрувалася на особистому та моральному вдосконаленні, зазвичай виражаючи це за допомогою традиційного релігійного лексикону.
Критики системи кидали виклик, і навіть заперечення, леґітимності держави — зокрема, бюрократії. Але ж, як ми вже бачили, бюрократія не мала власної політичної влади, завжди стверджуючи, що виступає лише безсилим слугою автократа. Відтак, критицизм цього типу належить розглядати насамперед як критицизм стосовно самого автократа з погляду моралі, а не як критичне ставлення до тієї чи тієї системи правління. У пізніші часи (починаючи від кінця XVII століття) критика бюрократа може також бути розцінена як консервативна реакція проти раптового зростання державного апарату й проти посилення de facto влади бюрократів — людей «низького роду», як уважалося — менш спроможних досягти моральної досконалості, до якої закликали інакодумці. Таку традицію інакодумства, аж доки вона не впала під сильним тиском європейських ідей, фактично майже не цікавили системи правління, оскільки насамперед вона переймалася проблемою добрих і поганих правителів. Можна навіть стверджувати, що західні спостерігачі пропустили повз увагу важливу ознаку російської традиції інакодумства — ознаку, що цілком збігається з базовою характеристикою панівної традиції: її носії вважають диктатуру (одноосібне правління з невизнанням посередницьких дорадчих органів) небезпечною чи хибною не тому, що таке правління веде до розтоптання прав особи в суспільстві, а тому, що, бувши переконаними в моральній слабкості й недосконалості людської істоти, вони не могли покладати диктаторські повноваження на якусь одну людину.
Таким чином, традиція інакодумства розвивала, на противагу уславлюваному офіційною політичною культурою всемогутньому й богопомазаному цареві, свій власний ідеал царя, чия політична й «законна» влада та атрибути були фактично тими самими, що й у панівній політичній культурі, але чиєю метою ставилася боротьба за моральну/релігійну чистоту й досконалість. Зокрема ж, як добре видно, наприклад, зі згаданих вище матеріалів «Курбського», цар уявлявся «поганим», коли не зважав на поради своїх олігархів, і «добрим», коли до них прислухався.
Основні елементи традиції інакодумства — зосередженість на персональній моральності, заперечення «держави» як проекції волі одного індивіда і ностальгічний погляд на колись щасливу Русь, керовану царями, що прислухалися до порад мудрих старійшин, а тепер стали жертвами політичної системи, накинутої «облесниками» та чужоземними змовниками, — присутні в ній від самого її виникнення у XVI сторіччі й пов’язані передовсім із доволі специфічними умовами творення панівної культури, відповіддю на яку вона стала.
Схоже, що подія, яка справила глибокий вплив на чіткіше оформлення панівної культури — поглинання старих новгородських (і меншою мірою, тверських та псковських) земель — посприяла також і першим систематичним виявам того, що можна назвати політичним інакодумством у самій московській культурі. «Новгород» в уяві дисидентів, та й у дійсності, був чимось більшим, ніж «купецька республіка» на Волхові; новгородські землі (обшир на північ від Москви, а також «Заволжя» аж до Уралу й Білого моря), колонізований новгородцями під новгородською політичною, а ще важливіше — церковною юрисдикцією, став оселею дуже відмінної регіональної культури. Новгород завойовано не раз, а принаймні тричі: вперше це зробив у 1470-х рр. Іван III; повторив у 1570 р. Іван IV і, врешті, в останній чверті XVII сторіччя, під час локальної громадянської війни, яка зазвичай асоціюється з так званим розколом, ефективний московський політичний та культурний контроль поширився на всю культурну сферу Новгорода. Внаслідок цих повторюваних і тривалих вторгнень було знищено не тільки добре відомі «вольності» колишньої «республіки» (насправді, олігархії інакшого типу), а й цілий комплекс потужних і відмінних соціоекономічних, політичних і церковних традицій. Адже базова соціоекономічна модель життя Новгородської Півночі рішуче відрізнялася від розповсюдженої у Московській державі: коли остання спиралася на підтримку військовоадміністративної системи, надаючи освоєні землі слугам великого князя в обмін на військову службу, тобто засновувалася на експлуатації общини залежних хліборобів описаного вище типу, то перша мала за свою базову одиницю незалежне селянське господарство, де потрібне для прожитку рільництво та різноманітне, орієнтоване на ринок домашнє ремесло й видобувна галузь комбінувалися з екстенсивним селянським освоєнням землі та індивідуальною економічною самостійністю. У боротьбі, яку, всупереч протилежним наслідкам, можна порівняти з боротьбою між індустріалізмом янкі та патерналізмом південних плантаторів, московський лад знищив новгородський і заходився перетворювати незалежного новгородського фермера на кріпака. Крім того, відносно автономну Новгородську Церкву разом з її чималими монастирськими колоніями на Півночі було підпорядковано контролю московської ієрархії, що протягом віків прислуговувала світській владі і в культурному розумінні значно поступалася своїй старшій, більш «західній» сестрі.
Не дивно, що перші вияви тих процесів, які згодом стануть характерними елементами політичної культури інакодумства, мали місце в релігійно-культурній сфері й були пов’язані з церковнослов’янськими текстами немосковських центрів. Після завоювання Новгорода московський великий князь майже повністю експропріював землі Новгородської Церкви та її монастирських громад — великих маєтностей, що лежали, неначе острови культури посеред дикого північного безлюддя. Цей акт секуляризації, по суті, не знав аналогів у християнському світі. В найраніших текстах, де йдеться про перше завоювання, вже можна знайти два мотиви, що згодом стануть центральними в традиції інакодумства: критику надмірної світської та державної влади й заклик до внутрішньої, «немирської» чистоти й досконалості у формах відлюдництва, відмови від мирських надбань та міркування (дещо раціоналістичні) про те, що монастирі не повинні мати власності.
Приблизно впродовж століття після першого завоювання Новгорода такі ідеї висловлювалися в творах, пов’язаних із монастирями старих немосковських територій, де ще зберігалася реальна незалежність, бодай навіть з огляду на їхню віддаленість від Москви. Зокрема, так звані новгородські літописи, багато з яких було створено вже після завоювання, мали тенденцію спокійно, але твердо залишатися антимосковськими й «антидержавними».
Незалежність і процвітання деяких зі згаданих монастирів, як і колишніх новгородських колоній, збереглися і навіть зростали в другій половині XVI століття передусім унаслідок торговельного буму, спричиненого тут новою торгівлею Московії з Персією, яку зорганізували англійські та голландські компанії, а також завдяки зменшенню контролю з боку Москви мірою того, як центральний уряд слабнув, загрузаючи в перманентних Лівонських війнах, Оприччині та Смуті.
Першу розпізнавану групу світських політичних дисидентів із вищих класів, які зрештою стали духовними попередниками класичного російського інакодумства інтелектуалів, породила, як видається, політична боротьба в часи Бориса Ґодунова. Перші покоління цієї архетипальної формації стали продуктом безпрецедентної комбінації культурних і політичних обставин. Приблизно до кінця XVII сторіччя існувала досить чітка й значуща демаркаційна лінія між «двома культурами» Московії, як я вже десь назвав це явище.
Першою з них була церковна культура, носіями і творцями якої виступала жменька освіченого духівництва — людей, що зберігали й поширювали патристичну та іншу літературу спільної східнослов’янської релігійної традиції і невелику кількість літописної історичної продукції. Ця культура була переважно монастирською, а її тексти писалися церковнослов’янською важкою вченою мовою, яку майже до часів Петра Великого не вживали в ориґінальному світському письменстві. Друга культура, світська московська культура, була культурою двору; хоч вона й мала власну писемну мову — узаконену мову бюрократії, проте залишалася за своєю суттю культурою неписемною. Політично панівні знавці цієї культури — двірцева знать і родина великого князя — не мали групової традиції писемності й загальної освіти і, на противагу решті християнських європейських еліт, майже не брали участі в церковній, формальній культурі — тій, у межах якої, про що вже згадувалося, з’явилися перші струмочки інакодумства, переважно новгородського.
Проте в останні роки царювання Івана Грозного та протягом Смути намітилося досить важливе зближення цих культур, особливо новгородської традиції інакодумства з московською світською культурою. Політичне протистояння при дворі, зокрема за утвердження Бориса Ґодунова, призвело до того, що чимало могутніх родин еліти було заслано. Політичною одиницею московського двору був, як ми вже бачили, клан, отож цілі групи суперників — супротивники Івана, Ґодунова, Шуйського та перших Романових — висилалися цілими родинними групами, з жінками й дітьми, до найвіддаленіших північних монастирів. І тим часом, поки старші вигнанці марнували час у наріканнях на долю, обміркуванні планів помсти чи куштуванні монастирських медів, їхні сини — передусім ті, що досягли віку монастирських послушників, — сидячи на шкільних лавах поруч із кандидатами на постриг, здобували добру церковну, тобто церковнослов’янську, освіту; це було перше покоління освіченої шляхти.
Так вони одержали не просто церковну освіту, а церковну освіту Новгородської Півночі, бо саме на старій Новгородській Півночі були зосереджені (до відкриття Сибіру) найпевніші місця заслань: великі монастирські форпости слов’янської колонізації. Отже, разом із премудростями церковнослов’янських інтелектуальних традицій Церкви, юнаки всмоктували в себе антимосковські та антидержавні традиції церковного регіонального інакодумства. Неважко уявити наслідки такого вишколу неповнолітніх нащадків опальних боярських кланів. Дехто з них, як і слід було чекати, став ченцем, однак решта згодом повернулася до Москви — а то й до Кремля — разом зі своїми батьками, дядьками та старшими братами, змінившись настільки, що багато з них виявилося назавжди непридатними для військових занять і придворного життя — тих єдиних ролей, що їх передбачала для чоловіків із таких родин панівна політична культура.
Хоча описаний щойно процес часто повторювався протягом XVII та XVIII сторіч, саме цій першій ґенерації — молодим вельможам, народженим приблизно між 1570 і 1590 роками, — судилося перекинути перші інтелектуальні мости між московськими світськими елітами та церковною традицією інакодумства. Їхню підвищену сприйнятливість до цієї традиції зумовлювали певні особливості біографій. Засланих вельмож, як раніше новгородських духівників, вщент розбила нова московська держава, позбавивши їх становища в тому суспільстві, яке вони вважали своїм за правом народження, традицій, морального авторитету чи шляхетського інтелекту. Як і їхні вчителі, вони намагалися висловити своє критичне ставлення в релігійних термінах, сподіваючись на прихід або моральне відродження справедливого православного царя та закликаючи до особистої моральності з використанням біблійних образів (здається, то були перші миряни, що назвали Московську державу «Вавилоном», а царя «фараоном»). Проте на відміну від ченців, виведених із гри в «реальну» політику при дворі й навколо нього, молоді засланці зрештою повернулися до цієї світської культури, принісши в її головне річище свої нові ідеї, свою стару ненависть і нову зброю — зокрема й творення літератури інакодумства. Вони описували історію недавніх подій, не лестячи людям чи кланам, які й далі були могутніми, вони писали пісеньки, листи й алегорії. Це, звичайно, руйнувало бар’єри в суспільстві, де одним із засадничих принципів була негласность і де безневинного селянина могли засікти до смерті за п’яну пісню про царську родину. Тому не дивно, що ці дії призводили до нових прикростей і поновних заслань. Життя першої ґенерації інакодумців часто бувало трагічним і зламаним. Воно ані представлене належно в історичних документах, ані адекватно досліджене. Проте й те, що ми знаємо, цілком дозволяє означити цих людей як засновників дисидентської традиції, що дожила до новітніх часів.
Як і решта компонентів політичної культури та культури в ширшому сенсі, ця нова модель інакодумства почала «переписуватися» від покоління до покоління, підсилюючись обставинами, схожими на ті, що підштовхнули її народження. Праці перших дисидентів увійшли до російської рукописної традиції, набувши здатності відновлюватися або відлунювати ледь не в будь-який час і в будь-якому місці. Ось так культура інакодумства стала зростатися з панівною традицією, так багато ознак якої вона віддзеркалила. Як і пов’язана родинними зв’язками політична система, в рамках якої точилася ця боротьба, культура інакодумства стала традиційною для обмеженого числа родин і кланів. Як і заперечувана політична культура, це була елітна традиція, передавана через соціальні канали, що існували здавна. Вона не вербувала й не навертала. Антипод політичної культури, що при ухваленні рішень визнавав лише «своїх», — такою була ця культура «вигнанців», позбавлених свого старовинного політичного права народження, культура Старого Ладу. І в такій до краю централізованій політичній системі, де єдиним політичним центром виступала Москва, згадана культура стала антимосковською культурою «мест, не столь отдаленных», місць рустикальних, місць вигаданої «Справжньої Росії».
Важливі різновиди традиції інакодумства, зароджені на початку XVII сторіччя, злилися з культурою старообрядців, Що на своїх ранніх етапах була рухом, який знайшов дуже значну підтримку серед вищого класу, «політичних» родин Москви. Якийсь час традиція старообрядців була середовищем, що зберігало й поширювало дещо зі старої традиції інакодумства. Але старовірство, хоча почасти й виражало погляди політичної контркультури, ніколи не суміщалося з нею, і врешті-решт дисидентська традиція відхилилася від старообрядців, яких у декотрих суттєвих питаннях зреасимілювала панівна культура.
Втім, завжди залишалися потенційні сфери дотичності, які сполучали обидві традиції. Їх єднав спільний досвід щораз активніших гонінь із боку панівної політичної культури (у тому числі Церкви). Їх єднали одні й ті самі місця заслань і втечі до щораз віддаленіших кутків держави, що невпинно розросталася. Вони розвинули паралельні й сполучені, хоча в чомусь різні традиції відмови від цього світу, пошуку духовної самореалізації та морального вдосконалення — як у рамках православ’я, так і в нових, часто західних формах, на зразок масонства або «нової моралі» атеїста. Їх єднала тенденція до перетворення — в рамках політичної системи, спертої не на писані закони, а на особисті зв’язки та келейні домовленості — на культуру, виражену передусім у листах і проповідях; носіїв цієї культури засилали на Північ, пізніше до Сибіру, чи за кордон, чи у власний маєток, чи, зрештою, вони йшли у внутрішнє заслання «зайвої людини», у світ книжок, читаних із пристрастю, але без старанного добору; це була культура напружених, але безладних дискусій, сильних, але безсистемних переконань.
Справді, однією з найхарактерніших рис цієї контркультури (вона ж на диво міцно пов’язує її з панівною культурою) було те, що, як і її антипод, вона дуже мало розвинула справжню зацікавленість систематичною політичною теорією, юридичними та конституційними структурами чи тим, що можна назвати строгою коректністю абстрактних понять у праві й законності. Оскільки речники цієї традиції нападали на невігластво й вади, розмовляючи вивченими в місцях свого заслання мовами, їх часто називали «західниками», навіть у XVII сторіччі. Та хоча вони й могли б при нагоді підтримати конституцію або інституційну реформу, це не складало ані основних понять, ані інтересів їхньої політичної культури. Вони цікавилися не формами й не межами влади, а її справедливим і моральним застосуванням, не інституціями, а тими взаєминами, що в них відображалися, не правами особи, а її вдосконаленням (у якому вони зневірилися).
Такою була — і є — традиція інакодумства в московській політичній культурі. Те, що вона була — і є — інтегральною частиною ширшої культури, як видається, потверджується тим фактом, що її домінантні ознаки можна зідентифікувати як продовження або заперечення системи, в рамках якої вона розвивалася.
Отже, підсумуймо наші спостереження над політичною культурою у Московській державі як взятою в її завершальній передмодерній формі, якраз напередодні часів Петра Великого.
Як ми вже зазначили, в Московії існувало три досить різні політичні культури: двору, бюрократії та села.
Культура двору оберталася навколо особи царя, що був якимсь незацікавленим і вищим суддею у владній політиці. Причетність до цієї культури визначалася спадковістю й була зорганізована у відповідності з родинними зв’язками: статусом народження, місцем у клані й наближеністю до царя. Засобом зміни особистого та кланового політичного статусу був шлюб, а великокняжий шлюб відкривав шлях до надзвичайно важливої у політичному плані наближеності до царя.
Державою управляли (в політичному, а не функціональному розумінні) змовницьки: клани змовлялися один проти одного з метою розширити свою владу; змовлялися з іншими кланами, щоб зберегти політичну систему від потенційно дестабілізаційних наслідків свого суперництва; змовлялися проти стихійних природних і людських сил, аби зберегти свій контроль над територією і населенням. Спосіб ухвалення рішень був неформальним, чіткий розподіл обов’язків або інституційних прероґатив майже не практикувався. Все відбувалося колективно або колеґіально, через намагання досягнути дієвого консенсусу між членами певного вузького кола, де зміни контролювалися традицією, балансом інтересів і «реґулятивною» фікцією необмеженої влади царя. Ті, хто відмовлявся приєднатися до рішення групи, виштовхувалися з неї, а здебільшого і з системи в цілому. Персональні або індивідуальні інтереси, інтереси царя a fortiori [ І поготів (лат.)], підпорядковувалися інтересам клану, вузького кола вибраних або потребі зберегти систему в її цілості.
Політична культура бюрократії, яка рвучко розвивалася в допетровські часи, була багато в чому подібною до культури двору, але кількома істотними ознаками відрізнялася. Попри те, що носії цієї культури, клас чиновництва, формувалися значною мірою на підставі спадковості (за законом 1640 р. доступ до цього стану оголошувався закритим для простолюду), внутрішня організація бюрократії дозволяла набагато більшу мобільність особи, ніж система местничества, яка реґулювала старійшинство збройних кланів. І хоча родинні зв’язки, як і будь-де в московському суспільстві, мали тут свою вагу, чиновники не розвинули кланової організації, яку можна було би порівняти з воїнською княжою, і «вискочки» мали тут змогу вивищитися над рівними собі завдяки особистому талантові чи щасливій нагоді, зокрема якщо їм допомагав якийсь могутній патрон із політичної еліти. Не можучи ввійти завдяки одруженню в династію чи в котрийсь із великих кланів, вони не були допущені на головну владну арену й зосереджувалися на бюрократичній «політиці»; а тут становище визначалося просуванням по щаблях канцелярської ієрархії з допомогою «неполітичних» (тобто, нешлюбних) засобів — інтриґ й адміністративних здібностей.
В бюрократичній культурі ухвалення рішень було «вертикальним». Це означає, що воно було швидше ієрархічним та індивідуальним, аніж колективним і «горизонтальним», як у культурі двору; рішення тут передавалися вгору й униз через інституційований ланцюг команд, а не «узгоджувалися». (Можливо, за винятком верхівки — і дедалі частіше на кінець XVII сторіччя. Запровадження Петром колегій узаконило цю тенденцію і стало прецедентом «злиття» двох культур, про що мова піде далі). Зберігаючи монополію на ремесло, що набувало дедалі більшої ваги у збереженні й розростанні системи в цілому, чиновники de facto контролювали владу, проте, оскільки всі ланцюги команд закінчувалися на тій межі, де починався двір, із політики якого бюрократія була засадничо виключена, їхня влада не була політичною в точному значенні слова.
Село, як ми вже бачили, було в самій своїй суті системою закритою й цілком відмінною. Хоча тут базовою одиницею було господарство, а його старійшина чи глава — автократом, влада обох традиційно обмежувалася ширшими інтересами такої одиниці, як община. Рішення ухвалювалися колективно, і накинутий консенсус диктувала необхідність як загальновизнана мета групових дій, спрямованих на досягнення стабільності й тривалої життєспроможності цієї сільської общини.
І хоча сільська культура, як видається, в домодерні часи не вступала в політично значущу взаємодію з культурами двору та бюрократії, слід зауважити, що вона співіснувала з ними в часі й родових прикметах, а всі три культури разом у чому не важко переконатися — мали кілька подібних ознак, що їх можна взяти за спільний знаменник російської політичної культури:
1. Усі три культури були «неформальними» й «традиційними» в тому сенсі, що політичний статус і соціальна функція визначалися не за правилами суто політичної інституційної структури (відмінної від соціальної та родинної структур), а в поєднанні походження, особистої причетності та принагідного балансу інтересів решти гравців. (Тут варто зауважити, що політика двору в Московії, схоже, мала виразно автохтонний характер, бо хоча, в строгому розумінні, два з її фундаментальних правил система старійшинства Рюриковичів і християнське канонічне право як реґулятор шлюбів — були запозичені, сказати б, з інших великих політичних синтез, однак, більшість оперативних принципів вочевидь породжувалася досвідом самих московитів.) «Членство» у цих закритих і неформальних системах приносило чималі вигоди й забезпечувало роль у колективному ухваленні рішень, однак залишалося конфіденційним, оскільки вимагало від кожного учасника мовчазної згоди на одностайний механізм урядування. У підсумку статус індивіда не міг бути ґарантований поза такими механізмами, а надміру агресивні спроби підвищити особисту владу чи статус сприймалися як потенційна загроза системі й наражалися на суворі санкції групи.
2. Загальною тенденцією політики в усіх трьох культурах було радше прагнення до стабільності й уникання ризику, ніж потяг до змін, навіть «проґресивних». На селі така тенденція корінилася у природі виживання, властивій сільськогосподарській культурі; серед бюрократії — у політичній вразливості (а фактично, безсиллі) класу чиновників і в його ієрархічній організації та технічній складності завдань; серед політичної еліти — у традиції глибоко вкоріненого страху перед неконтрольованою боротьбою різних угруповань. Характерним виявом згаданого прагнення уникати ризику було ставлення до природи людини: система уникала всього, що бачилося як потенційно небезпечні наміри людини, шляхом їх обмеження в невеликих, міцно злютованих групах, включно з двором — тією найважливішою широкою родиною, яка обмежувала волю самого царя.
3. Складові субваріанти московської політичної культури, на відміну від інших політичних систем, які можна порівнювати з нею за складністю, давністю та всеохопністю, вкрай неохоче оприлюднювали свої «закони», тобто узагальнені принципи свого функціонування, або «ідеології», для вжитку чи оглядин непричетних. Всі члени кожної з трьох систем добре «знали звичай», тобто як належить поводити себе, щоб максималізувати власні можливості у здобуванні влади й багатства, не переступаючи обов’язкових форм і табу, проте ніхто й ніколи, схоже, не прагнув систематизувати цю поведінку, виправдати її законність чи висловити щодо неї якісь узагальнені абстрактні міркування. Адже впродовж усього допетровського періоду, як видається, не було зроблено жодної систематичної спроби описати або проаналізувати московську політику зсередини, байдуже, на якому рівні.
(Промовистий виняток — свідчення, які у XVII сторіччі склав для своїх нових шведських патронів перекинчик Григорій Котошихін; цей текст іще чекає сучасної оцінки.)
Московська політична культура в ранньомодерний період
Ми вже попереджали читача, що наш аналіз, який передусім стосується виникнення та ранніх метаморфоз московської/російської політичної культури, перетне XVIII й XIX сторіччя швидкою ходою. Полишаючи на боці практичні міркування (включно з тим, що новітня історія Росії відома всім набагато краще), висунемо як головне виправдання такого стрибка той очевидний факт, що в питомо російську політичну культуру протягом цього періоду ввійшло дуже мало сутнісно нових елементів.
Однак саме тоді у співвідношеннях між варіантами політичної культури сталося кілька важливих перемін, тож в інтересах нашого подальшого викладу буде корисно їх розглянути.
Можна почати з загального міркування, що сільська політична культура у своїх сутнісних аспектах протягом згаданих сторіч мінялася мало. Це, звичайно, правда, що сільська община мусила поступово пристосовуватися у зовнішніх виявах своєї поведінки, навіть у деяких реґулятивних механізмах стримування, до змін, викликаних дедалі більшою аґресивністю уряду, чиї руки довшали, та апетитами землевласників. Але, як видно з фіскальних переписів XIX століття та з новітньої наукової літератури, село зберегло свої «глибинні» структури. Це означає, що політична культура абсолютної більшості росіян (близько 5/6 загалу) в цей період не зазнала істотних змін порівняно з досвідом двох попередніх сторіч, іншими словами — коефіцієнт культурних перемін був відносно низьким.
Щодо інших двох культур, які ми розглядали, то тут спадщина згаданих сторіч виглядає складніше: з одного боку, кілька найважливіших ознак цих культур збереглося, mutatis mutandis [З відповідними змінами (лат.)], протягом усього періоду, з іншого боку — відбулися певні значущі зміни в загальній політичній структурі, зміни, які заторкнули двір та бюрократичні культури.
Ті зміни, як і можна було передбачити, стали наслідком соціоекономічного та демографічного розростання суспільства на шляху до того, що визначається як модернізація форми. Проте для нашої мети важливо поглянути на них не з сучасною оцінкою переваг, а в термінах категорій та концептуального континуїтету, встановлених вище. Коли дивитися на них у цьому світлі, то, як видається, найважливішими процесами передмодерного періоду були такі:
1. Соціальне та культурне злиття й інтеґрація двох культур, які можна назвати «культурами правлячих еліт», тобто двірцевої та бюрократичної. У підсумку політична культура набула деяких несуперечливих ознак, властивих обом цим складникам, і відкинула несумісні.
Підставова динаміка такого злиття зумовлювалася насамперед розростанням самої держави й змінами в характері її політичної, адміністративної, а особливо військової активності. Мірою того, як зростали обсяги й апетит до щодалі ризикованіших завдань управління та мобільності, держава заходила в усе більшу залежність від бюрократії, котрій механізми власного розростання шляхом поповнення кадрів (на додачу до їхньої біологічної репродукції), а то й шляхом простого множення осередків дозволяли йти в ногу з новими потребами держави — подвиг, на який обмежена правилами спадковості придворна еліта була цілком неспроможна. Водночас функціональна гнучкість бюрократії (тобто її «орієнтована на завдання» традиція) наділяла її більшим умінням пристосовуватися до нових умов, ніж у випадку зі спадковою збройною аристократією, скутою традицією та функціонально обмеженою. Зокрема, разом зі зміщенням державного інтересу від старого війська, зіпертого на службову знать, до модернішої військової організації саме спритність бюрократа, а не вправне володіння шаблею шляхетного лицаря набувала в очах держави досі небувалої ціни.
2. Дуже рано — від середини XVII сторіччя — княжі клани, здається, відчули зростання ваги бюрократичних, тобто не військових занять. Спочатку вони стали вимагати для себе як трофеїв у політичній боротьбі — посад у щораз ширшому адміністративному апараті; вони домагались для своїх синів місць, що досі вважалися нижчими, нешляхетськими «кар’єрними стежинами», а тепер давали необхідні канцлерові навички. Ця тенденція зростала, додатково підсилювана кількома заходами, здійсненими у XVIII сторіччі — зокрема Петром, який намагався зламати владу старої олігархії та створити «реґулярну» (й бюрократичну) державу.
3. Частиною боротьби Петра проти старої олігархії було inter alia [Серед іншого (лат.)] зруйнування центральної інституції старої двірцевої культури — династичної спадкоємності й пов’язаного з нею царського шлюбу: за його маніфестом наступника трону відтепер мав призначати правлячий монарх. І хоча принцип успадкування згодом було поновлено, відокремлення царського дому від чільних родин забезпечувалося упродовж усього періоду аж до революції через практику укладання чужоземних (здебільшого німецьких) шлюбів у межах спадкової царської гілки. (У допетровські часи такі шлюби «табуювалися», й кожна спроба укласти їх неминуче призводила до політичних чвар).
4. Подібним чином Петрів «Табель про ранґи» узаконив злиття княжих і бюрократичних еліт і, хоча й дозволяв успадкування статусу, посилив ієрархічну та клієнтарно-патрональну плинність, жертвуючи принципами спорідненості й «царського шлюбу». (Петро провадив атаки на них і в символічному плані, влаштувавши кілька бучних травестійних шлюбних церемоній, пародіюючи такий важливий у старій політичній системі чинник: він одружував своїх придворних карликів, наказував гуляти весілля у крижаному палаці тощо.)
5. Петро здійснив чимало інших серйозних політичних реформ, значення яких затемнювалося істориками, котрі дивилися на них насамперед як на «культурні» реформи вестернізації. Головною серед таких реформ, після змін у правилі престолонаслідування, було припинення практики ізоляції жінок у теремі. Ця новація підрубала під корінь політичну систему, що спиралася на споріднення, і була спрямована, ясна річ, проти «політичних кланів», чиї бучно оркестровані заручини залежали від ізоляції потенційних наречених і від «прихованого матріархату» в їхніх покоях. Те, що Петро був зацікавлений швидше в політичних, аніж у соціополітичних наслідках цього акту, видається очевидним; його відчуття політики сформувалося у нещадній боротьбі між його матір’ю, його зведеною сестрою та родичами першої батькової дружини.
Багато інших кроків Петра, призначених підірвати зовнішні знаки «гідності» (чести) бояр, — наприклад, указ про новий одяг та гоління борід — теж мають розглядатися передусім як політичні. Наслідком цих та інших новацій петровського періоду стала «модернізація» політики шляхом відокремлення статків родини чи клану, чи статусу індивіда всередині родини або клану, від чину, тобто офіційного ранґу.
Та незважаючи на такі помітні зміни, політична культура, що виникла з об’єднання старої двірцевої та бюрократичної культур — і яку можна назвати «імперською політичною культурою», — зберегла у ледь зміненій або пом’якшеній формі чимало ознак кожного зі своїх раніше окремих компонентів.
Для прикладу можна взяти синдром «царського шлюбу», що був, як ми вже бачили, надзвичайно важливою і винятковою ознакою кланової політики найвищого рівня, але відійшов у минуле як центральна подія і вузол узаємин між царем та олігархами; популярним, натомість, стає політичний шлюб із розрахунку, вперше поширюючись і на бюрократичний клас не-аристократів. Відтак, політична практика шлюбу як засадничо важливого засобу налагодження зв’язків не змінилася (як, подібно, бажав того Петро), ба навіть перейшла на ширші кола учасників.
Подібним чином відділилася від традиційного клану й від узаємин царя з олігархами практика посередництва й корпоративізму; втім, вона збереглася в «денатуралізованій» формі, хоча роль клану як окремої замкненої політичної та економічної одиниці цілком занепала. Збереглося й олігархічне ухвалення рішень у першому колі навкруг царя (наприклад, у різноманітних «Таємних радах» тощо), тобто описані вище ознаки неформальності, секретності й консенсусу; натомість доступ до цього першого кола та взаємини в ньому визначалися вже не традиційними відносинами кланів, а грою прагматичних і навіть принагідних інтересів. У певному сенсі можна сказати, що клановий принцип елітарної культури та ієрархічна система бюрократії звелися до спільного знаменника в нових клієнтарно-патрональних взаєминах, що пов’язували членів першого кола з більшими групами на периферії. (У пізніші часи ці засадничо важливі клієнтарнопатрональні ланцюги отримають назву хвостів.)
Водночас певні сумісні ознаки обох культур, що злилися, пережили Петровську революцію, набувши підсиленої форми. Наприклад, у новій «імперській політичній культурі» зародилося те, що можна було б назвати «імперським поглядом на людину». Йдеться про суміш традиційного погляду на потребу обмежувати небезпечну вроджену схильність людини до розбещеності й індивідуалізму з бюрократичним сприйняттям «соціальної людини», чи радше «підлеглої людини», чия загальна громадянська неблагонадійність вкидала в розпач цілі покоління чиновників. Події XVIII століття, а надто заворушення нижчого класу й загальне поглиблення прірви між прагненням панівних груп до модернізації та тиловими ресурсами системи, підштовхували до зміцнення цього похмуро неґативного погляду на потенційну межу, за якою населення змогло б відповідати бодай песимістичним очікуванням своїх правителів.
У схожий спосіб поступово об’єднувалися колишня конспіративна природа старої кланової політики та професійна секретність бюрократії, породивши в підсумку узагальнений і систематизований страх відкрити непричетним зміст політичних чи практичних дискусій всередині правлячого класу.
Обидві згадані тенденції, а також традиційна модель поведінки, властива як клановим елітам, так і чиновникам спиратися на фікцію «всемогутнього» царя-государя як джерело й виправдання власної посередницької влади, підсилилися упродовж XIX сторіччя завдяки процесам злиття шляхетського й нешляхетського елементів у єдиний бюрократичний клас та завдяки простому збільшенню обсягу, складності та компетенцій державного апарату.
Залишається згадати про незначні зміни, які відбулися протягом ранньомодерного періоду в політичній «контркультурі», котру ми назвали «традицією інакодумства». Як і раніше, ця девіантна гілка політичної культури відображала події та характеристики культури панівної, набуваючи, проте, несумісних із нею форм. Навіть більше, як і у випадку панівної культури, девіантна традиція продовжувала, з одного боку, традиційні лінії розвитку, а з іншого — знаходила нові форми під впливом змінених обставин.
Так, наприклад, інакодумці й далі залишалися в основному членами тих самих родин і груп, які продукували лідерів панівної політичної культури, хоча петровські та післяпетровські переміни й внесли деякі модифікації у формування цієї групи, а отже — і в її ідеї. З одного боку, атака Петра проти чільних родин призвела, особливо після 1730 р., до того, що антидержавні настрої, які досі асоціювалися з конкретними «вразливими» осередками (новгородською традицією й тими чи тими кланами), здобули невелике, але стале класове підґрунтя в середовищі служилого дворянства. Подруге, політика Петра щодо церкви розколола традицію інакодумства: коли досі, як ми вже бачили, вона асоціювалася з антимосковською, суто новгородською традицією — і за змістом, і за стилем антисекулярною й монастичною, то відтепер ці мотиви поступово стали нецікавими для політичної опозиції вищих еліт, щораз тісніше переплітаючись із реґіональною простонародною опозицією старообрядців. Водночас політична контркультура вищих класів здебільшого секуляризувалася слідом за панівною культурою. І хоча сліди попередньої традиції інакодумства так до кінця й не стерлися (проявляючись, наприклад, у певних аспектах слов’янофільства чи у прагненні дворянства грати помітнішу роль у громадському житті), політична контркультура, як і панівна, стала черпати дедалі більше ідей із західних джерел (передусім з ідей Просвітництва, німецького Романтизму та соціалізму). Мало того, згодом і неаристократичні різночинські групи, втягуючись у політичну контркультуру, теж широко запозичували свої концептуальні інспірації зі згаданих чужоземних джерел, навіть коли вбирали ті поняття в російські шати — наприклад, ідеалізуючи народ, тобто простолюд.
До всього, як буде показано далі, західні концепти стали проникати в саму панівну політичну культуру й після появи виокремленої групи «ліберальних» чиновників, і внаслідок того, що контакти й співпраця між політичними елітами та професійними освіченими колами у промисловій та комерційній сферах — ба, навіть у видавничій справі — проклали шлях людям із західними ідеями до вищих кіл уряду й бюрократії.
Відзначаючи ці тенденції, ми, проте, не повинні потрапляти в телеологічну пастку висновку, що такий розвиток подій указує на наявність «революційної ситуації» чи неуникненність 1917 року. Російське імперське суспільство та його політична культура, скажімо, 1880 року, насправді були цілком життєспроможними й стабільними.
Попри те, що на той час розпочиналися процеси, які згодом стануть травматичними й руйнівними, у структурному та культурному планах Росія залишалася не лише доіндустріальним, а й глибоко традиційним суспільством. Переважна маса її населення була й надалі сільською і, незважаючи на недавні реформи, здебільшого дотримувалася вікових аґрарних традицій. Структури й філософія держави, як і раніше, віддзеркалювали свої московські витоки у хіба що трохи змодифікованих формах граничної централізації, бюрократизації та авторитаризму. Міністерські та інші політичні інституції не зазнали істотних змін майже впродовж століття; вони пережили й пригальмували часткові реформи 1860-х рр. і навіть досягли успіху, підсадивши на коня контрреформу.
Царський двір як центр системи залишався соціально архаїчним, ізольованим, світоглядно відсталим і обмеженим у своїй владі, передусім через власну немобільність і сплетені бюрократією сіті. Своєю чергою, бюрократія була скута негнучкістю закритої ранґової системи, зародженої у XVII сторіччі, а також віковою перестаркуватістю найвищих посадових осіб, вочевидь несприйнятливих до інновацій. Інституційна Церква, що в багатьох важливих аспектах була продовженням бюрократичної системи, зберігала свою статичність, скорумпованість та інтелектуальну безплідність. Юридична станова система стримувала економічні й демографічні переміни через обмеження в соціальній та географічній мобільності, зокрема — в мобільності основної маси населення, селян. Поліція та система цензури зі свого боку загальмували поширення нових ідей і формування угруповань, здатних започаткувати зміни.
Як і в минулому, гра головних політичних взаємопов’язань влади точилася в закостенілій структурі й саме через це була неформальною, міжособовою та конспіративною. Незважаючи на зрослу складність механізмів управління, офіційні інституції та державні установи, по суті, не визначали й не регулювали політичної гри, а служили швидше винагородою за неї. Цар залишався у принципі всемогутнім, тобто його номінальна влада розподілялася поміж людьми першого кола (переважно, хоч і не лише, міністрами), чиї позиції відбивали зв’язки з клієнтарно-патрональними мережами та іншими групами, але зрештою залежали від «довіри», себто персонального вибору царя.
Як на той час, ця традиційна система була вкрай скорумпованою, неефективною та незграбною, але в жодному разі не йдеться про бутафорію чи якийсь картковий будиночок. Система функціонувала; вона підтримувала соціальний та політичний лад на величезній і ще відносно мало освоєній території; вона навіть спромоглася видобувати ресурси з цієї території і з переважно «недорозвинутого» населення, і то з таким успіхом, що це дозволяло їй в окремих сферах досить гідно конкурувати з набагато розвиненішими імперськими державами тієї доби. Що ж до її політичної культури — то ця неформальна та «розладнана» культура, існуючи в щілинах формальної державної структури, була, коли визначати її в поняттях сучасних соціальних наук, чітко окресленою, внутрішньо цілісною, функціонально адекватною і загалом цілком прийнятною системою, добре налаштованою на самозбереження. Одне слово, тоді, коли Росія впритул підійшла до стрімкого зісковзування у форсовану індустріалізацію та до не менш стрімких інституційних змін, які асоціюються з останніми десятиліттями правління Романових, вона виглядала як загалом стабільна, впевнена в собі й життєздатна політична культура — не така вже й улюблениця зовнішніх спостерігачів чи малої жменьки вестернізованих інтелектуалів, але система, що працювала й через канали традиційної політичної культури «надавала змогу чи дозволяла своїм носіям продукувати основні гіпотези та ідеї, що керують політичною поведінкою в системі».
Індустріалізація і дестабілізація політичної культури
В ретроспективі, звичайно, надто добре видно, що мирна картина політичної та соціальної стабільності, яку ми змалювали, вже містила елементи та процеси, що за карколомно короткий час зруйнують соціальну та політичну систему Росії, а також її політичну культуру. Навіть більше, найважливіші з цих процесів — а саме, пов’язані з перенапругою форсовано задуманої індустріалізації — не лише точилися в самій політичній системі, а й були прямим наслідком більш чи менш свідомого вибору цієї системи.
Найстрімкіші й найруйнівніші сплески індустріалізації разом із супровідною урбанізацією та іншими формами «модернізації» сталися в Росії у 1890-х і 1930-х рр. Після кожного з цих періодів наставав період зниження темпів росту й зміцнення стабільності; обидва рази цей процес згортання уривала велика війна. В першому випадку стабільність політичної культури було підірвано стрімкими змінами, й вона обвалилася. У другому — виявилася достатньо стабільною, щоб пережити велику травму. Чому?
Той факт, що політична система імперії повністю обвалилася приблизно посередині 40-літнього відрізку прискорених економічних та соціальних змін, призвів до затемнення двох істотних і довготривалих тенденцій, які на перший погляд здаються суперечливими. Йдеться про глибинну безперервність російської культури загалом, включаючи й політичну культуру, та про постійний тиск революційного ефекту індустріалізації впродовж періоду приблизно від 1890 р. аж до переддня Другої світової війни. У політичній культурі взаємодія цих протилежних течій призвела до дивовижного поєднання ефектів: безпрецедентні темпи соціальних та економічних перемін настільки порушили те, що можна назвати темпом зміни культури в цілому та політичної культури зокрема, що їй якийсь час несила було «розшифровувати» процеси соціалізації та культурного призвичаєння й підтримувати власну стабільність. Парадоксально, проте саме політична культура тих груп і класів, які колись були краще пристосовані до перемін, зрештою виявилася розірваною найбільш катастрофічно, тоді як павутина політичної культури нижчих класів, менш втягнутих у вир подій, менш заторкнутих новими ідеями, змінюючись у «природнішому» темпі, вижила у своїх сутнісних ознаках.
Найвідоміші свідчення ненормально стрімких перемін, що на початку цього періоду вразили російську культуру в цілому, можемо знайти в сферах літератури та мистецтва письменства (особливо поезії), музики, образотворчого мистецтва, — де від твору до твору процес зміни усталених канонів та умовностей прискорювався: від «декадентства» до «модернізму», «футуризму» й далі, доки зірвався зі спіралі поступового розвитку взагалі. Зрештою, ідеї та нові умовності, що з’являлися у цей бурхливий період гіпероновлення, росіяни не сприйняли беззастережно, навіть у тих адаптованих формах, у яких нетворчі групи індустріальних суспільств засвоюють нові моди. А коли ці нові ідеї були перенесені емігрантами до дещо стабільніших індустріальних суспільств, вони лягли в основу багатьох речей, котрі ми сьогодні визнаємо за характерні ознаки модернізму початку XX сторіччя.
Російська політична культура, як і слід було сподіватися, взяла участь у загальному русі російської культури початку сторіччя. Вона також пройшла через період разюче новаторських і, зрештою, невдалих мутацій. Вона також почала змінюватися настільки стрімко, що врешті просто не змогла утримуватися на рівні «розшифрування» через соціалізацію та культурне призвичаєння, необхідному такій системі на те, щоб вона могла втриматися як дієвий код політичної спільноти.
Є низка глибинних причин такого надмірного темпу змін у політичній культурі, але тут варто виділити дві: не лише вузькі правлячі еліти як провідний носій панівної «державної» політичної культури були вимушені (під тиском соціальних та економічних змін, яким вони ж і дали остроги) пристосовувати свої ідеї та інституції до нових потреб, але й нові групи, недостатньо інтеґровані в стару політичну культуру — міський пролетаріат, неаристократична інтеліґенція, почасти вестернізована буржуазія, — стали домагатися участі у встановленні правил нової політичної культури. У підсумку російська політична культура почала виявляти у своїй поведінці — навіть наразившись на воєнну та революційну кризи — прикмети того, що можна було б окреслити як «відхилення», а не просто «еволюція» в контексті чинної культури.
Наприклад, ця політична культура, завжди така централізована, тепер перенесла, витерпіла і навіть заохотила створення місцевих земських організацій, далі — ширшого муніципального самоврядування, далі — повновладних реґіональних комітетів воєнного виробництва, далі — розпад імперії на численні, подеколи взаємонакладені незалежні держави, а врешті, після відновлення своєрідного політичного контролю, — поділ на номінально автономні республіки, регіони та національні округи. Політична культура в державі, де влада завжди плинула згори вниз і з центру до околиць через політично кастровану військову та цивільну бюрократії, несподівано породила й спробувала пристосувати до своїх потреб нові корпоративні утворення, які мали — чи проголошували — власну участь у реальній політичній владі: партії, зібрання, комітети промисловців, думи, міські ради, ради робітників і селян, професійні спілки та незліченні союзи, товариства й асоціації. Згадана держава, яка, за винятком кількох вестернізованих інтелектуалів, ще недавно не виявляла особливої схильності до ідеологічних постулатів постПросвітництва, заповзялася спершу перебудувати економічне життя міста й села (за Вітте й Столипіна), потім (у часи Думи) — перебудувати політичну систему, а врешті (з революцією) — перебудувати суспільство й саму людину. Держава, де закон завжди важив не багато й де основоположні закони не змінювалися від часів Сперанського, раптом поринула в те, що не можна назвати інакше, як манією законотворення, коли не тільки урядові комісії, але й приватні групи та окремі особи ревно складали законопроекти, законодавчі програми й цілі конституції. Ясно, що політичні та інституційні зміни, проголошені чи обіцяні упродовж одного — 1905-го — року, поставили перед політичною культурою завдання, складніші для розуміння, пристосування та інтеґрування, ніж, приміром, нові ідеї кубізму — перед естетичною культурою людини, призвичаєної до полотен Рєпіна. Врешті-решт, ця держава та її політична культура відмовилися у зовнішній політиці від однієї з центральних ознак своєї поведінки — обачності й уникання потенційно неконтрольованих ситуацій: спочатку в російсько-японській війні, далі в ризикованій передвоєнній (зокрема, балканській) дипломатії, у мирних переговорах та закордонних авантюрах на початку 1920-х, а врешті — великих азартних іграх силової дипломатії кінця 1930-х рр.
Звичайно, дехто піддасть сумніву ту чи ту з наведених характеристик, і, зокрема, заперечить мою схему причиннонаслідкових зв’язків. Але, як видається, незаперечним є те, що коли ми визнаємо придатним поняття глибинної та сталої моделі політичної культури, таке її розуміння вимагатиме пояснити відхилення в російській політичній культурі впродовж довгого часового відрізку до і після 1917 р. Спостерігаючи саме з цього, вельми зручного пункту бачення, ми вочевидь переконаємося, що після того, як «забурницькі» зусилля до реалізації стрімких перемін зруйнували ті форми, в котрих втілювалася «імперська» політична культура старої еліти, виникла комбінація носіїв щонайтрадиційнішої політичної культури — неформальної, корпоративної, конспіративної, схильної уникати ризику, керованої песимістичним поглядом на людину і відчуттям наближення хаосу; комбінація, здатна відновити порядок і життєздатну, бодай і неяскраву, політичну систему.
Повторне зміцнення й повторна інтеґрація московської політичної культури
Висновком із запропонованої вище нетрадиційної періодизації є те, що мірою вичерпання захопливо руйнівних процесів доби індустріальної та соціальної революції мусила поступово наближатися до кінця й фаза «відхилень» у політичній культурі, а їй на зміну мав прийти час більшої стабільності та «нормальності» політичної культури.
Саме так, здається, і сталося у випадку Радянської Росії; ба більше, прямим наслідком окремих проявів соціальних процесів періоду розриву стало те, що явлена й стабілізована приблизно наприкінці 1930-х рр. політична культура була позначена стількома ознаками попередньої, традиційної політичної культури — в новому синтезі, — що це нове в довгій історичній перспективі можна розглядати як продовження старого.
Те, що початок періоду соціальної стабільності ми кладемо на кінець 1930-х, сьогодні потребує певного коментаря, а надто з погляду травм і розривів, спричинених Другою світовою війною. Але сам той факт, що ця спустошлива війна, набагато важча для Росії в людських та економічних втратах, ніж Перша, потягла за собою так небагато суттєвих перемін у структурі та політичній культурі радянського суспільства, є, на мій погляд, найпромовистішим доказом поновного зміцнення суспільства, політична культура якого «знову зрослася» ще до вибуху війни. Це потверджується на підставі довготривалих економічних і соціальних процесів: фундаментальні й драматичні процеси соціальних змін — індустріалізація, урбанізація, творення нових еліт, — хоча й не дістали завершення, уповільнившись на початку 1940-х рр., проте сформували ті базові моделі та взаємини, які будуть відтворені й заново визначені в повоєнний період. Зокрема, процеси, що їх сьогодні соціологи розглядають як індикатор яскраво вираженої тенденції 1950-х — звуження соціальної мобільності, ріст соціального розшарування та успадкування статусу, — беруть початок з-перед 1941 р. Консервативна суть цих тенденцій була, звичайно ж, підсилена характером і ментальністю повоєнної реконструкції, але варто зазначити, що суспільство, яке тоді реконструювалося, виступало у своїх сутнісних ознаках тим самим, що й суспільство кінця 1930-х рр.
Те, що на зміну пертурбаціям революційної доби вже тоді прийшли стабілізаційні тенденції — і навіть традиційні взаємини у змінених формах, — можна помітити як у сфері політичної культури, так і в соціологічному вимірі. Нова політична еліта здобула для себе тверді позиції; було відновлено, коштом великих жертв, граничну централізацію; військовий, бюрократичний і навіть партійний апарат — за винятком найвужчих кіл — позбувся ефективної автономії, розвинутої в часи перемін; ідеологічну революційність заступило традиційне поєднання прагматизму з недовірою до інновацій; заявили про себе старі моделі обачності та уникання ризику (вони виявилися, наприклад, у тому, як здійснювалася зовнішня політика між 1939 і 1941 рр.).
Те, що поновне зміцнення радянського суспільства змогло підштовхнути до повторного утвердження традиційних форм політичної поведінки, саме по собі не дивує, однак елементи, що сприяли цьому поворотові, вимагають бодай короткого обговорення.
Як видається, діяло принаймні три чинники, що підсилили роль традиційних елементів у новій політичній культурі, вилучивши інші (передусім західні) ідеї, котрі грали таку помітну роль упродовж попереднього періоду нестримних перемін. По-перше, серед організацій і напрямів, які були суперниками за гегемонію в революційну добу, головним аґентом і споживачем відновленої політичної стабільності стала більшовицька партія, чиє кредо централізму, елітизму та конспіративних правил найбільше суміщалося з традиційними моделями. Особливо цікаво те, що внаслідок офіційних репресій, довгих перебувань на засланні та надання переваги конспіративним діям провід цієї партії брав відносно малу участь у культурному та практичному досвіді перших десятиліть нового сторіччя.
По-друге, процеси соціальної революції та внутрішньопартійної боротьби вибірково вилучили з політичного життя майже всіх представників тих класів і груп, які в революційний період були найглибше втягнуті у нетрадиційну політичну культуру.
Третім і найважливішим стало те, що утворена наприкінці 1930-х рр. нова політична еліта складалася переважно з осіб пролетарського або селянського походження, чия політична культура була сформована на основі того, що ми назвали вище сільською політичною культурою, а набула виразної сили завдяки досвідові хаотичного, сповненого ризику середовища, в якому вони піднімалися до влади.
Мірою того, як радянське суспільство зміцнювалося, а його політична культура інтеґрувалася, групи, які від початку сторіччя аж до 1930-х чинили дестабілізаційний чи антитрадиційний вплив на політичну культуру — неспокійна «аристократія» профспілкового руху, балакучі інтелектуали з-поміж дворян і різночинців, бунтівні й вестернізовані сини придворних, фабрикантів та високих чиновників, — були в той чи інший спосіб вилучені з політичної культури. На їхні місця в суспільстві прийшли здебільшого селяни або селянські сини. Так було в політиці, мистецтві, літературі, науці. Новоприбульці здобули навички ремесла, потрібні на виконання їхніх нових ролей, — але не позбулися способу думання, поглядів на світ і людину, принісши їх на нові місця. Навпаки, вони досягали успіху в політиці саме тому, що практикували традиційні навички уникання ризику й підпорядкування волі та поривів індивіда — в тому числі своїх власних — інтересам групи. Вони взяли до своїх рук контроль над дедалі міцнішою державою та суспільством, чиї традиційні моделі централізації, бюрократизації й прагматизму, чиє прагнення до безпеки й контролю, завжди зіперте на страх перед неконтрольованими ситуаціями, були наново підсилені досвідом попередніх десятиліть небезпек і хаосу.
Ось ті ознаки, які сьогодні визначають радянську політичну культуру так само, як упродовж віків визначали російську політичну культуру.
Внаслідок згаданого процесу повторної інтеґрації всі три (різні за походженням) компоненти того, що ми назвали традиційною московською політичною культурою, стопилися разом, причому сільська культура приєдналася до вже сполучених двірцевої та бюрократичної культур. Політична культура, що утворилася в підсумку, поєднала в собі, як і за давнішого злиття, сумісні ознаки, притаманні всім трьом культурам, а їх комбінація, підсилена схожими змінами суспільства в цілому, виявилася найтривкішою матрицею для розвитку радянської політичної культури наступних десятиліть.
Можна зробити висновок, що серед найважливіших причин міцності сучасної політичної культури є той факт, що, зливши разом різні традиції російської політичної культури, вона зберегла і в певному сенсі очистила «глибинні структури», покладені в основу різних субкультур минулого, поєднавши їх у новій, соціально інтеґрованій, «народній» — а отже, цілком «модерній» комбінації.
Відтак, було поновлено традиційне центральне ядро «номінальний правитель + олігархи» у формі «лідер + колегіальне правління» (короткочасне порушення Сталіним цієї рівноваги можна розглядати як відгук бурхливого періоду). І хоча роль олігархів у Політбюро ніколи публічно не визначалася й не обговорювалася, вона цілком упізнавана, особливо в символіці офіційних церемоній. Обов’язкові групові виходи, які здаються нам — а може, навіть самим учасникам позбавленими сенсу, сиґналізують населенню про добре виконання як представницької функції сільського сходу, так і ролі мудрих порадників, закоріненої у старому ідеалі боярської думи. Знову-таки, бракує чіткої «внутрішньої» інформації про членів групи та про їхні погляди: старовинне правило негласності відновилося якнайповніше.
Що є сучасним і «народним» у цій модерній метаморфозі, так це вимога, згідно з модерним світосприйняттям і злиттям культур, дивитися на «лідера» як на людину з народу, яка нічим не відрізняється від «звичайної людини» і публічно не пов’язана кревно з жодною групою чи кланом — включаючи, відповідно до нового табу, власну дружину та дітей. Раніше «автократ» періоду стабільності змальовувався як віддалена й унікальна (священна, богопомазана) істота, не схожа на решту людських створінь через її царське народження.
Традиційна ознака неформальності — тобто переконання, що реальна влада людини не конче втілюється в певній інституційній посаді або функції, — зберігається у пом’якшеному на догоду новітній бюрократії вигляді. Наприклад, хоча людина, припустімо, є міністром оборони й мусить обов’язково представляти спеціальні інтереси цієї величезної установи, вона не конче робить кар’єру в межах цієї ж системи чи виступає її «кандидатом», бо призначення на посаду залежить передусім від неформальних зв’язків із рештою олігархів. Система подає приклади як могутніх олігархів, чия влада не залежить від «конституційної» ролі їхньої номінальної позиції (наприклад, Суслов), так і тих, чия важлива офіційна позиція не обов’язково асоціюється з великою владою у першому політичному колі (наприклад, Громико до останніх років Брежнєва).
Цікаво, що у своїй новітній формі принцип неформальності — брак необхідного зв’язку між реальною політичною владою та формальним статусом або функцією — виражається насамперед через механізми партії, чия конституційна (!), але слабо означена роль «керівної сили» надає потрібних механізмів для здійснення неформальної влади на всіх рівнях управління. Насамперед у контексті партії — хоч і не тільки в ньому самому — діють ті канали неформальної влади та впливу, що колись традиційно пов’язували членів клану або клієнтарно-патрональної групи. Варто, втім, зазначити, що хоча в останній період стабільності родинні (передусім свояцькі) зв’язки більш традиційного типу знову набули певної значущості на периферії правлячої еліти, їм усе-таки не дозволено проникати всередину партійного апарату як такого.
Третій основний елемент традиційної політичної культури — поєднання ознак, які ми назвали «конспіративними», — залишається добре помітною рисою новітньої політичної культури. Один із її компонентів, сказати б — її «корпоративність», як видається, відродився після повного затемнення упродовж сталінського періоду: в Політбюро та в менших групах по всій системі зберігається уявлення, нібито в рамках «колегіального принципу» можна говорити гранично відверто й пропонувати яку завгодно політичну лінію за умови, що остаточні рішення будуть конче «одностайними» і що згадану боротьбу не слід виносити на ширший форум. Радянські політики пишуть дбайливо просіяні спогади, а не політичні мемуари.
Отже, з усього сказаного ясно, що радянська політична культура після десятиліть безладу та стрімких змін поновила кілька глибинних традиційних ознак, віками притаманних російській політичній культурі. Щоб такий висновок не здався нам надто легким, або надто простим, повернімося до нашого початкового означення політичної культури, яке окреслювало нашу мету як неоціночну, описову й аналітичну. Тож чи система, яку ми описали, наділяє «порядком і значенням політичний процес» для членів радянського суспільства? Чи постачає вона «глибинні передумови та ідеї, які керують поведінкою у політичній системі»?
Ясно, що відповіді на обидва запитання мають бути в основному ствердними. Ясно, що, крім дуже вузької групи дисидентів — людей вестернізованих, а тому не зовсім «із цієї культури», і політичні лідери, й маси шукають та знаходять «порядок і значення» в такій системі. Після довгого періоду соціального та політичного хаосу переважна більшість російського населення поділяє зі своїми лідерами переконаність у тому, що лише потужно централізований та олігархічний уряд здатний забезпечити порядок, якого всі прагнуть. Маючи надто мало контактів чи досвіду, щоб скласти уявлення про демократичний виборчий конституціоналізм, вони переконані, що можна з більшою певністю покладатися на неформальні й особисті зв’язки, ніж на чіткі принципи законності, якими так захоплюється решта цивілізованого світу. Маючи впродовж десятиліть «неправый» уряд, чиї претензії на законність виглядали як узагалі позбавлені значення в рамках даної політичної культури, вони більше дбають про те, щоб їхній уряд був «правым», ніж про те, щоб він був законним. (Навіть Олександр Солженіцин зупиниться на «моральной правоте», як видно з його «Листа до радянських керівників».) Маючи досвід спілкування з політиками, які справджували традиційно песимістичний погляд на стихійність людських поривань і нездатність людини впоратися зі своїми справами, вони поділяють переконаність свого керівництва в тому, що будь-яка відповідальна політична система, аби уникнути хаосу, мусить удаватися до таємної боротьби з притаманною суспільству схильністю розпадатися в такому хаосі. Маючи незначний досвід із проміжними варіантами й загострене, хоч і неточне та несформульоване відчуття проблем і небезпек для свого суспільства, вони ясно бачать, що мусять вибирати між нинішньою системою, котра єдина за їхньої пам’яті забезпечила стабільність і порядок, та грізними альтернативами. Вони ладні підписатися — як, до речі, й більшість дисидентів — під сповненим розпачу вигуком Пушкіна: «Бережи нас, Господи, від російського бунту, безглуздого й нещадного».
Російська політична культура в перспективі
Ми, очевидно, мусимо визнати, що у виразно стабілізованому впродовж останніх десятиліть радянському суспільстві — як серед керівництва, так і серед російського соціуму в цілому — утвердилася політична культура, зіперта на традиційні уявлення й глибоку відданість стабільності та порядкові. Однак немає жодного суспільства, хай якого стабільного, без динамічних елементів, і немає жодної політичної культури, хоч би як вона прагнула зберегти власну стабільність, якої не торкалися б соціальні зміни. Якщо концептуальні міркування, що ми їх пов’язували з поняттям «політична культура», бодай у чомусь відповідають реальності, і якщо недавня історія радянського суспільства є такою, як ми її змалювали, то є можливість гіпотетично спроектувати наші спостереження на майбутнє, висловивши кілька припущень щодо ймовірної еволюції політичної культури в СРСР.
За нашим звичаєм, зробімо перед цим стрибком у майбутнє коротку методологічну вправу та невеличку прогулянку в зовсім свіже минуле.
Науковця у соціальній сфері, який відвідує СРСР, читає так звану дисидентську та іншу вивезену літературу, навіть анемічну прозу та гасла з партійних журналів, часом вражає убогість думки, затхлість, брак понятійної чіткості та динамізму як в офіційній ідеології, так і в «дисидентській» думці. В суспільстві, яке відносно недавно було однією з найцікавіших в історії лабораторій для випробування й продукування нових ідей у соціальних науках, ті науки тепер не тільки оглуплені обмеженнями, що їх накладають неуки-статисти, але й охоплені сум’яттям — бо їм невідомий сучасний спосіб думання в суспільних дослідженнях, вони блукають у концептуальному хаосі, вони безпорадні методологічно. І річ не тільки в тому, що радянські інтелектуали — визнані й невизнані — не досить обізнані з теоретичними здобутками науки після Вебера, Фройда, Дюркгайма і Маркса, а й у тому, що вони не зрозуміли важливості емпіричних спостережень і вимірів у суспільних науках для перевірки теорій соціальної, психологічної та економічної поведінки індивідів і груп. Історичні причини такої безплідності з’ясувати неважко: винищення «шкіл» та їхніх ідей через причини стороннього характеру; розрив природних процесів інституційного й інтелектуального розвитку в соціальних науках внаслідок «чисток» та змін «лінії»; необхідність приховувати — навіть від упривілейованих — не лише «чужі» ідеї, але й фундаментально необхідну інформацію про соціальні й духовні реалії життя в самому СРСР.
Для політичної культури наслідки задушливої атмосфери в соціальних науках є ледь помітні, але будь-яка спроба зазирнути в майбутнє робить їх дуже важливими. В більшості розвинених країн праця соціологів і соціальних аналітиків, хоч яка іноді напозір недосконала, служить — завдяки делікатному процесові фільтрації та популяризації — і як потрібна форма самоспоглядання (як на персональному, так і на соціальному рівнях), і як загальна матриця, на підставі якої члени соціуму можуть будувати осмислений образ самих себе й суспільства — образ, що є кардинально важливим для соціалізації, відіграючи роль, досить подібну до тієї, котру відігравали у домодерному суспільстві культи, міфи і традиція. Оскільки радянська політична культура має тенденцію придушувати все те, що можна назвати здоровими рівнями натурально породжених нових самоспоглядань та їхньої узагальненої цілості, вона виховує всепроникний цинізм — як підсумок суперечностей між свідченнями обмеженого індивідуально-особистісного досвіду та вимушено ритуалізованим змістом офіційних засобів соціалізації.
Цей майже універсальний цинізм, що сам по собі є природною і, мабуть, «нормальною» реакцією на щойно описані умови, тягне за собою два наслідки: по-перше — почнімо з найпоширенішого явища — він породжує зневагу до масштабних соціальних завдань та ідеологічних доктрин, проголошуваних керівництвом, і заохочує переважно ті форми антисоціальної та «некерованої» поведінки (крадіжки, хабарництво, симуляцію, алкоголізм, побутове насильство тощо), острах перед якими стимулює традиційний песимізм у погляді на природу людини; по-друге, цинізм, з огляду на сказане, спонукає «нормальних» членів суспільства кидатися назад до «глибинних структур» російської політичної культури: низької оцінки людської природи; більшої довіри до неформальних і особистих, а не загальних чи інституційних зв’язків; страху перед хаосом та перемінами; уникнення ризику й так само — звертання до простої групи захисного союзу, тобто до родини, друзів, у певних випадках — релігійної або етнічної групи, котрі здаються ґарантом безпеки й адекватного захисту від соціальних стихій.
Те, що у працях відвертих дисидентів ці страхи проявляються навіть виразніше, ніж в «офіційних» заявах, є наслідком, насамперед, того парадоксального факту, що члени правлячої еліти й навіть «лояльні» рядові громадяни не можуть висловлюватися так само вільно, як «порушники»; якби вони мали змогу говорити відверто, глибинна тотожність їхнього сприйняття людини й суспільства зі сприйняттям дисидентів, либонь, впадала б у око більше, ніж розбіжності в поглядах.
Але якщо висловлювання учасників дають небагато підстав для надійних суджень про майбутнє радянської політичної культури, то чи існує взагалі якийсь спостережний пункт, звідки можна розпізнати прийдешні зміни?
Вище ми зазначали, що взаємопов’язані соціоекономічні та демографічні процеси на перших стадіях індустріальної революції зробили переміни в російському житті такими стрімкими й широкими, що вони, сказати б, розтрощили адаптаційні й «записувальні» механізми політичної культури старої еліти і врешті зруйнували систему, здавалося б, стабільну й потужну, тільки-но її спіткала війна. Далі ми вказували, що багато показників соціоекономічного та демографічного процесу приводять до висновку, що приблизно перед початком Другої світової війни радянське суспільство стало знову досить стабільним, стратифікованим і еластичним, а його перебудована політична культура, хоча й у дещо нових виявах, репрезентувала в багатьох важливих питаннях поновну інтеґрацію традиційних елементів. Виникає природне запитання, чи ця нинішня політична культура, яка проявила свою життєздатність упродовж чотирьох десятиліть соціальної реконструкції та стабільності, є достатньо гнучкою, щоб забезпечити «порядок і значення» політичних та соціальних процесів, на які можна очікувати в наступні десятиліття.
Тут, як і в попередній арґументації, корисно розглянути досвід інших індустріальних суспільств у фазі постіндустріальної революції. Індустріальна революція всюди вибухнула низкою революцій та соціальних «шокових несподіванок», і це триває й досі. Саме індустріальна революція в її класичній формі зруйнувала старі відносини влади, власності й демографії, а наступні та побічні революції — профспілкові, споживчі, технологічні, спрямовані на зміну демографічних моделей — трансформують постіндустріальні суспільства донині. Що ж до політичної культури, то згадані пізніші етапи важливі саме для індустріальних суспільств, бо як не вдасться, наприклад, зіндустріалізуватися, не зламавши відносин і політичної культури, що постали з пізньофеодального маноріального землеробства, так не можна зробити цього (як показує досвід багатьох суспільств) без створення масового ринку, масової політики, масових комунікацій і нової масової політичної культури. Досить навести єдиний приклад: англійське суспільство в модерні часи трансформували не так страшні й ненависні для лудитів та радикалів-торі машини, й не так страшні для Едмунда Берка ідеї Французької революції, як ідеї чартистів, релігійна та політична культура нижчого класу чи соціалізм тред-юніонів і лейбористської партії. І потреби, очікування та ідеали нової масової політичної культури знайшли потужний політичний вираз не тоді, коли робітників, відірваних від свого кореня, убогих і голодних, заганяли табунами на сатанинські фабрики та в нетрища Ліверпуля й Бірмінгема, а через кілька поколінь, коли вже спадковий міський робітничий клас досяг певного, хай мінімального, стандарту життя й зіткав нову політичну культуру зі старих і нових ниток. Як і обговорені раніше складники, нове осердя діяло, до великої міри, в межах політичної культури, яку вони міняли, тобто в межах британської системи законів, парламентарної та партійної політики тощо.
Чи є докази того, що ця друга, нижча, але ширша хвиля постіндустріалізації прокотиться й над радянською системою та її російською політичною культурою? Якщо так, то які збурення і/або руйнування вона спричинить, коли вдариться об міцно зафіксовані системні вузли? З якою швидкістю та силою вона вразить? Які зміни спричинить у політичній структурі як такій?
Існують докази, широко обговорювані в спеціальній літературі, що приблизно від початку 1960-х рр. у Радянському Союзі став відчуватися істотний тиск потреб масового споживання, звичайно пов’язуваний із постіндустріальною політикою. Це нескладний і прозаїчний тиск, у якому знайшла своє вираження багаторічна притлумлена туга за кращим матеріальним достатком і не таким тяжким життям. Ці тенденції підсилювалися завдяки дуже поширеній думці, ніби відбувся великий матеріальний проґрес, ніби жертви, принесені в минулому, вже не потрібні, ніби Друга світова війна, попри наполегливі запевнення офіційної пропаґанди, врешті закінчилася, і ніби народ заслуговує на певну винагороду за свої колишні зусилля. Ясно, що специфічні обставини кінця 1950-х — початку 1960-х рр. створили умови, за яких такі почування підсилювалися, набуваючи безпрецедентних форм виразу; сам Хрущов і заохочував такий вираз, і намагався задля власних тактичних цілей використати сили, що їх репрезентували.
Чи справді політика Хрущова була «нерозважною» стосовно свого часу й місця, як оголосили колишні колеґи, усуваючи його з посади, — ця проблема чекає на зважене судження істориків після кращого вивчення відповідних документів. Але вже й сьогодні можна прокоментувати кілька аспектів його політики в контексті соціоекономічних процесів і обговорюваних тут політичних традицій. Бо в стабільному й безпечному радянському суспільстві, економічно потужному, але з дедалі більшим розшаруванням і вочевидь нерівним розподілом плодів економічного зростання, програми Хрущова, хоч і не оригінальні ідеологічно й не новаторські інституційно, як видається, мали швидше цікавий політичний зміст, ніж розуміння у масах — вони були «антиелітистськими», і вони відповідали певним спонтанним прагненням мас не тільки до кращого життя, а й до щедрішого паю з того вдосконаленого життя, яке вже бачили навколо себе.
В ретроспективі легко висміювати нахваляння Хрущова «випередити Америку у виробництві м’яса та молока» чи його нерозважливі «кукурудзяні» програми, проте було би помилкою прогледіти значущість гасел хрущовської доби: адже вперше в радянській історії політичне керівництво взялося за такі програми не з розпачливої економічної потреби чи задля власних пріоритетів, і не у вигляді жорстокої, але необхідної містифікації, а через усвідомлення пріоритетів мас. Пізніші події не повинні затемнювати той факт, що «м’ясо й молоко» були потужно викличними й популярними образами, які озивалися не лише до потреб керівництва (яке цих продуктів мало достатньо), а й до споживача в цілому.
Ще один так само безталанний і цілком провалений хрущовський задум — реформа освіти — мав схожу суть. У стабільному на той час радянському суспільстві, в якому йшло стрімке розшарування, а доступ до освіти як засобу здобути можливий соціальний статус дедалі більше перетворювався на спадковий привілей, нову політику Хрущова належить розглядати як іще одну антиелітистську, а можливо — навіть, «демократичну» ініціативу. В цьому самому світлі можна поглянути й на решту хрущовських реформ, особливо в галузі партійної структури.
Звичайно ж, ці реформи були в кінцевому підсумку відкинуті не лише партійним керівництвом, а й, схоже, органами політичного управління; еліти зімкнули свої лави і за допомогою негоди, зарубіжних діячів та випадкових обставин зірвали не тільки реформи, але й особисті політичні плани Хрущова. Залишаючи осторонь фактори політичної кон’юнктури, що спричинили цей результат, ми спробуємо виокремити кілька аспектів цього реформаторського епізоду, на які варто звернути увагу в контексті політичної культури.
По-перше, у своїх намаганнях реалізувати програми, котрі, як він, без сумніву, вірив, мали стати широко популярними й політично прийнятними, Хрущов дозволяв — навіть заохочував — певні форми публічного обговорення, порушуючи принцип «внутрішньої дискусії». (До деякої міри цю тактику було використано і для політичної десталінізації, але слід пам’ятати, що «Секретна доповідь» та інші подібні речі завжди залишалися формально «внутрішніми».) В політичній культурі, однією з ознак якої є принцип, що ті, хто бере участь в ухваленні рішень, мусять неодмінно дійти консенсусу, тож у підсумку мають не так багато чітких інституційних чи концептуальних засобів розрізнити дискусію та ухвалення, така новація була небезпечною й «забурницькою».
Інший складний аспект цієї справи можна краще зрозуміти, ще раз повернувшись до порівняльних систем і до досвіду інших суспільств у постіндустріальній політичній модернізації. У решті суспільств, які пройшли через індустріалізацію, наступна боротьба промислового робітничого класу за більший пай у достатку, створеному почасти і його працею, призводила до складної комбінації політичних та профспілкових акцій, обумовленої тією обставиною, що політичні й економічні еліти перебували в мінливих стадіях блокування, тим часом як уряди не були найчастіше ні номінальними власниками достатку, призначеного для розподілу, ні безпосередніми наймачами робітників. У радянському випадку уряд звичайно є і тим, і тим. На додачу той факт, що відповідальність, яку політична культура накладає на можновладців, є тут майже на кожному рівні умисне не диференційована й недбало окреслена, по суті, унеможливлює відокремлення методів і фокусу дискусії про «хліб із маслом» від сюжетів, дотичних решти сфер політики.
«Дисонанси», створені тактикою Хрущова, підсилювалися двома аспектами ситуації, наслідків якої він, схоже, не передбачав: згадана тактика «офіційно розпочатої вільної дискусії» застосовувалася не лише стосовно справ, які Хрущов вважав безпечними, популярними й споживчо-спрямованими, а й стосовно «десталінізації» та інших політичних цілей, що призвело до значного замішання в системі як з приводу того, що там можна обговорювати, так і з приводу того — кому. (Справді, як ми нині знаємо, багато інтелектуалів, звинувачених у ті часи в політичних злочинах, були помилувані «з огляду на тимчасове замішання (замешательство)». Позаяк чимало діячів (журналістів, письменників, митців), яких Хрущов використав для підтримки своєї політики, були представниками (нехай і маргінальними чи угодовськими) культурних еліт, що жили «не хлібом єдиним», вони зробили з цього двозначного послання висновок, що і їм також пора наполягати на власному «споживчому інтересі». Спроби зробити це неминуче підважували засади негласності, отож будили тривогу, і вона зростала мірою того, як стало здаватися, що процес «відлиги» може перетворитися на неконтрольований і ризикований. Правлячі еліти стали розглядати ці тенденції як небезпечні, а переважна більшість росіян, що справді жила «хлібом єдиним» або, принаймні спочатку, не надто раділа стрімким інституційним та соціальним змінам — як небажані.
Друга сфера, де хрущовські програми кинули виклик політичній культурі — як з’ясувалося потім, безуспішно, децентралізація. Як ми вже бачили, гранична централізація є однією з найфундаментальніших ознак російської політичної культури. Спроби Хрущова здецентралізувати й «розколоти» уряд та державне управління було відкинуто, либонь, не лише тому, що загрозили законні інтереси центральних еліт і пробудили широко розповсюджені страхи, буцімто місцева ініціатива в кінцевому підсумку зіллється з регіональними й національними конфліктами; широкі маси населення не тільки «культурно» не сприйняли хрущовської ініціативи в цій галузі і не тільки боялися її можливих наслідків для себе особисто, але й були переконані, що вона просто не спрацює.
(Дещо відхилившись убік, можна додати, що Хрущов залишився «контркультурним» навіть після усунення: він вочевидь хотів так чи інакше «винести сміття з хати». І хоча тексти, зрештою опубліковані на Заході під назвою «Хрущов згадує», викликають певні сумніви щодо факту передачі та їхньої первісної форми, вони справді кладуть початок вірогідній спробі написати правдиві мемуари, що є цілком нехарактерним — власне, безпрецедентним — учинком для високого радянського державного діяча.)
В довгій історичній перспективі може виявитися мало значущим те, що хрущовські новації «зазнали невдачі». Що тут заслуговує на нашу увагу, так це відбита в них конфронтація між глибоко вкоріненою структурою політичної культури та силами перемін, породжених соціоекономічною ситуацією в суспільстві. Парадоксально, але маси, які тиснуть, вимагаючи змін, що могли би створити матеріальну базу для кращого життя, здебільшого не концептуалізують свої desiderata [Бажання (лат.)] в термінах політичної переміни. У більшості своїй вони є «лояльні» і сповнені надії досягти своїх цілей «аполітичними» методами у рамках системи. Тож унаслідок складних розбіжностей у соціалізації маси іноді можуть по-своєму, у парадоксальний спосіб, зберігати більше довір’я до системи, ніж її лідери.
Проте лідери, дотримуючись дещо відмінної культури та більшого цинізму у ставленні до ідеологічних підвалин системи, на вимоги простого народу забезпечити йому краще життя дивляться з перспективи власного розрахунку у владі та політиці. Оскільки ж у державі радянського зразка сама держава та її керівництво, а не, скажімо, «ринкові сили», зажерливий капіталіст чи мінливий і ненаситний споживач мусять відповідати за економічні труднощі, то їхній розрахунок є досить раціональним. Лідери знають, наприклад, що (лишаючи осторонь деякі націоналістичні прояви) недавні серйозні випадки громадських заворушень — серйозні настільки, що довелося задіяти війська — були спричинені тільки нестачею їжі та тяжкими умовами праці. Проте, на жаль, політична культура керівників примушує їх вважати, що в переоформленні економічних відносин і політики ставиться на карту їхня політична влада; споживачі ж, імовірно, бачать справу передусім у економічних категоріях.
Конфліктів, до яких могла би призвести ця парадоксальна розбіжність у сприйнятті, здебільшого щастило уникати завдяки готовності керівників зробити все можливе, аби не втратити влади, збільшуючи постачання товарів і тим відвертаючи дискусії про справедливість їх розподілу. Проте в останні роки керівництву довелося віч-на-віч зіткнутися з незаперечним доказом того, що темпи росту, темпи технологічного розвитку та деякі інші засадничо важливі показники провіщають щораз більші обмеження їхньої здатності збільшувати «пиріг», і що невдовзі їм доведеться сперечатися про розміри його скибочок — і про питання, хто ухвалюватиме ці розміри, і хто ухвалюватиме, кому це вирішувати, і т.д. Ясно, що найпершими ідею dètente [Розрядки (фр.)] висунули ті керівники, які хоч і не представляли інтереси споживача безпосередньо, але представляли нагальну потребу пристосуватися до них, з одного боку, шляхом удосконалення технології й торгівлі, а з другого — через відносне скорочення видатків на озброєння.
Але якби навіть detente принесла стрімкі й вагомі вигоди, керівництву вдалося б лише відсунути своє протиборство з проблемою, яка з погляду політичної культури є засадничо важливою: чи наявна політична культура містить у собі здатність до змін — ту «швидкість запису», що дозволить системі, призвичаєній за сорок років до стабільності й економічного зростання, стрімко адаптуватися, не втрачаючи стабільності, до широких і радикальних соціоекономічних змін, чи натомість її буде «перевантажено» завданнями соціальних та політичних трансформацій, задовільне виконання яких вимагатиме інструментарію, якого не створено, і напряму думок, якому не дозволили сформуватися?
Досвід останніх десятиліть показує, що ця політична культура погано облаштована, щоб здійснювати такі переміни. Як ми вже бачили, її керівництво, сприймаючи політичне та соціальне життя в традиційних поняттях уникнення ризику та збереження системи, схоже, перевершило в цьому навіть дореволюційні еліти. Це керівництво стабільне й старе — на всіх рівнях 4. Воно зберегло виразні, тепер, мабуть, уже спотворені, спогади про дуже бурхливі й хаотичні колишні часи. На його свіжій пам’яті — так і не здійснені плани істотного aggiornamento [Тут: модернізація (італ.)] як усередині партії, так і в економіці. Воно цілком переконане, що децентралізація та інші форми модернізації є або небезпечними, або непридатними, або те й те разом. Воно залишається глибоко відданим політиці неформального типу, так яскраво (і так мимовільно) описаної в мемуарах Хрущова. Воно не тільки застигло в переконанні, латентно притаманному чи не кожній правлячій групі, що незалежна сила закону та публічний нагляд за ухваленням рішень — це шкідливі перешкоди, але й схиляється до традиційного московського погляду, що вони вкрай небезпечні.
Демографічні процеси останніх років — зростання загальної стабільності, зниження темпів урбанізації, дедалі більше розшарування, зміни в етнічних відносинах — тільки підсилили, за відсутності структурних перемін, важливість патронально-клієнтарних і родинних зв’язків: бо ж справді вперше після 1917 р. можна очікувати, що за кілька років правлячу групу поповнить напрочуд велике число осіб, які виросли в малому упривілейованому класі, ходили в одні й ті самі школи, робили закупи в одних і тих самих крамницях обмеженого доступу, користувалися послугами одних і тих самих лікарів і дантистів і змалку були свідомі своєї соціальної виокремленості. І хоча ці люди вочевидь мають набагато кращу освіту, ніж їхні батьки, та й взагалі «мудріші», мало що вказує на те, що вони розуміють, або спробують задовольнити потреби своєї системи в політичній — у її протиставленні економіці — модернізації. Їхня соціалізація, дотримуючись підручникового означення, досконало відповідає стабільній системі, в якій вони стали першим поколінням носіїв спадкових привілеїв.
Попри освітні вигоди й поважну практичну обізнаність у політиці, яка є звичним досвідом всякого зрілого представника радянської еліти, ці люди мають менше фактичне знання про зовнішній світ і про своє власне суспільство, а також менше розуміються на модерних техніках соціального та політичного аналізу, ніж будь-які інші зіставні з ними еліти. Багато з тих, хто завдяки темпераменту й талану домігся найбільших успіхів, є «монархістами», як признався мені один кілька років тому; більшість є циніками, не схильними вдаватися до роздумів про політичні зміни; дуже небагато їх «випало з системи». Марно шукати у формуванні цього покоління таких впливів, які підготували б його інтелектуально чи практично до здійснення обережних, але основоположних змін у політичній системі або в її політичній культурі. Тому здається очевидним, що зміна поколінь в істеблішменті не призведе до реальних змін, а може — навіть витерпить їх.
Скептичний читач, певно, поставить під сумнів здатність сучасних соціальних наук допомогти аналізом чи бути дієвим елементом політичної культури індустріалізованих демократій; уважний читач пригадає, що в запропонованій тут інтерпретації якраз надміру орієнтовані на переміни модні течії імпортних соціальних теорій тлумачаться як почасти відповідальні за «крах» політичної культури в Росії на початку цього сторіччя. Але факт залишається фактом, що саме розвиток західних наук про суспільство та поведінку допоміг у спостереженнях та концептуалізації складних соціальних процесів, і що ці поняття, більшою або меншою мірою звульґаризовані, впливають на сприйняття майже всіх зрілих осіб на відповідальних посадах. Тому ці лідери — зокрема, наприклад, профспілкові — виявляють відносну сприйнятливість до нових ідей і теорій, що їх пропонують соціальні науки, а отже — чутливість на потребу в перемінах. Натомість у Радянському Союзі примітивна безплідність офіційної соціально-наукової теорії і всепроникний цинізм та апатія, з якими освічені люди дивляться на такі речі, призводять до того, що політичне керівництво є байдужим або навіть ворожим до нових даних та ідей соціальних наук, за винятком найбільш прагматичних і маніпулятивних аспектів економічного планування.
А що можна сказати про «дисидентів», криптодисидентів, квазідисидентів та інших «внутрішніх лібералів»? Хоча соціолог міг би об’єднати їх за соціальним походженням і освітою з членами елітарного істеблішменту їхньої ґенерації, мало хто опиниться серед згаданих вище осіб, що «випали із системи», зате багато хто виріс на периферії еліти: більшість «антиістеблішментських» типів продовжують стару традицію інакодумства. Чимало з них є дітьми або онуками «старої інтеліґенції» чи «самовідданих комуністів» періоду революції; принаймні, одна добре відома родина цього типу може похвалитися, що члени її чотирьох поколінь по прямій лінії успадкування проводили життя на політичному засланні. За кількома знаменитими винятками, ці люди залишаються в межах традиційної політичної культури, тобто їхнє інакодумство, як і інакодумство їхніх попередників та предків, є персональним, принциповим, філософським і неефективним. Вони відкидають державу як таку, але не пропонують жодної дієздатної модерної альтернативи. Вони нарікають на брак свободи, але мають поважні сумніви щодо демократичних інституцій — сумніви, котрі випливають із низької оцінки людини та песимістичного прогнозу стосовно робітничого класу, від якого вони почувають себе абсолютно відчуженими. Є небагато доказів на користь того, що ця група запропонує — чи в ролі керівників, чи в ролі опозиціонерів аналітичні інструменти та політичні плани, які б дозволили нинішній політичній культурі успішно «переписати» себе без дестабілізації, аби в такий спосіб задовольнити політичні потреби модерного масового суспільства.
Традиції московської політичної культури
Перекладено за публікацією: Edward L. Keenan. «Muscovite Political Folkways». The Russian Rewew, 1986, vol. 45, pp. 115-182.
1 Domestic Context of Soviet Foreign Policy, prepared by Severyn Bialer (Boulder, CO: Westview press, 1980).
2 «Російська» тут винятково й достеменно стосується російської мовної спільноти. Інші спільноти, які сьогодні перебувають у межах Радянського Союзу, мають свої власні політичні культури, які тут не обговорюватимуться. Можливість застосовувати до них, з огляду на домінування російського елемента в радянській політиці, означення «російська» замість «радянська», постає тут як проблема до обговорення. Поняттям «політична культура» я позначаю той комплекс вірувань, практик та очікувань, який — у сприйнятті росіян — надавав порядок і значення політичному життю й підготував або дозволив його носіям створити як глибинні передумови та моделі їхньої політичної поведінки, так і форми та символи, в яких вона артикулювалася.
3 Тут, ясно, не йдеться про «неоформленість» у звичному розумінні: документальні свідчення містять достатньо доказів того, що, як і в решті суспільств, побудованих на поняттях «ганьби й честі», честь, ганьба (бесчестие), неласка (опало) і статус (верста) визнавалися й були окреслені в ретельно дотримуваних традиційних формах.
4 Цей фраґмент було написано 1976 р., і впродовж майже десяти років він не потребував жодних доповнень. Залишається подивитися, чи не поставлять переміни ґорбачовської доби вимогу модифікувати загальну опору цієї конструкції.