Попередня     Головна     Наступна

Розділ IV

ПОЛЯКИ Й СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ ПЕРЕМІНИ

А — Нове збагачення польських землевласників в Україні

Розповіді про злигодні більшості населення недосить для цілісного зображення суспільства Правобережної України та всього польського ареалу. Тож маємо запитати себе, як 3 тис. власників великих польських маєтків зуміли підтримати й розвинути свій власний світ. Маємо описати велич їх діянь, бо якщо до кінця XIX ст. земля залишалася основною складовою багатства, її раціональне й «модерне» використання потребувало нових технічних засобів і знань. Тож їм доводилося нарівні з росіянами, без чиєї політичної підтримки нічого не можна було досягти, запроваджувати й використовувати нові можливості, які нині прийнято називати капіталістичним прогресом.

Прибутки, одержані тут від вдосконалення техніки й банківської системи, мали зовсім інший характер, ніж на Лівобережжі, де в Донецьку розвивалась вугільна, а на Криворіжжі металодобувна промисловість. Металургія і чорна металургія в наших трьох губерніях були незначними. Економічний прогрес і багатство концентрувались тут у трьох царинах: виробництво зерна з млинарством і винокурінням, буряківництво з виробництвом цукру, лісовирубка з торгівлею лісом. Три великі джерела прибутку були зумовлені четвертим, де поляки вкладали дуже мало, проте споживали максимально -розширення залізничної мережі.

Дивовижне процвітання польських маєтків, попри проаналізовані тут складні моменти, можна зрозуміти лише врахувавши великі економічні переміни впродовж досліджуваних років.

Нові види транспорту

В краї, де по дорогах можна було їздити тільки взимку саньми, бо влітку вони перетворювалися на закурені шляхи, а восени й весною- на непролазне болото, причиною відокремлення та ізольованості завжди були транспортні проблеми. «В той час, — пригадував Мар’ян Лонжинський, який народився на Поділлі 1869 р., — в цьому краї не було доріг. Під час відлиги й осінніх дощів проїзд по битих шляхах перетворювався на справжні тортури для бідолашніх тяглих тварин. На Кременецькому шляху можна було бачити покинуті вози, кабріолети, екіпажі, які терпляче чекали, доки підсохне або замерзне дорога». Дуже довго річки були найнадійнішим засобом в теплі пори року. Сплав лісу й перевезення пасажирів здійснювалось по густій мережі приток і рукавів Дніпра, Буга та Дністра. По цих річках піднімались і спускались цілі флотилії пароплавів. Найбільше підприємство в цій галузі належало росіянам на чолі з міністром морського транспорту Н. М. Чигачовим. Йдеться про Російське товариство парової навігації і торгівлі, яке знаходилось в Санкт-Петербурзі; воно залишалось монопольним до 1914 р. ¹.

Ще до відміни кріпацтва і вибуху польського повстання найбагатші польські родини шукали можливостей вкладати кошти в будівництво залізниці з Києва до Одеси. В 1858 р. Ксаверій Браницький, який мешкав у Франції, запропонував створити товариство на 50 тис. акцій по 500 франків кожна. Сам він брав 10 тис. акцій і намагався зацікавити Потоцьких, Воронцових і Ротшильдів. Після повстання участь поляків стає менш бажаною, і Бобрин-ський, російський магнат в Україні і міністр сполучень, посприяв, аби Комітет міністрів проголосував за лінію Одеса-Москва через Харків. Відтак, Київ залишився збоку, але незабаром барон Унгерн-Штернберг одержав дозвіл на будівництво поперечних колій з заходу на схід, щоб з’єднати Балту на Поділлі з Єлисаветградом, а далі з лінією Одеса-Харків (16 березня 1865 р.) ². До цієї приватної концесії було залучено і французів: Фельйолі взяв на себе відрізок Балта-Жмеринка. Завдяки цій лінії вже в 1867-1868 роках Поділля стає крупним експортером зерна. Саме там почав свою блискучу технічно-фінансову кар’єру граф Сергій Вітте, хоча й під нещасливою зіркою: аварія поїзда, що зійшов з рейок, призвела до загибелі більше ста чоловік у Тилігулі. Вітте був засуджений, але його якості організатора й керівника проявилися після російсько-турецької війни 1878 р., коли він скупив усі акції і створив Південно-західну залізничну компанію, що об’єднала лінію Одеса-Київ з її відгалуженням Київ-Курськ, прокладеним у 1870 р., та передусім — з важливою лінією Київ-Брест-Граєво, яка в 1873 р. зв’язала південно-західні землі імперії з Царством Польським і Німеччиною.

Попри відразу Вітте до єврейського керівництва в цьому новому товаристві, він швидко став його рушійною пружиною. Президент і головний

¹ Мельник Л. Г. Технічний переворот на Україні у XIX ст.-К., 1972. — С. 164-171.

² Архів замку Монтрезор, див.: Skórka L. Un magnat polonais en Touraine: Xavier Branicki 1816-1879 //Bulletin de la Societe Archeologiąue de Touraine, t. XXXIX. — P. 567. Дискусія 26 грудня 1864р. у Комітеті міністрів про лінію «Москва-Одеса»: РДІА, ф. 1275, оп. 1, спр. 61, арк. 118-121. Кислинский Н. А. Наша железнодорожная политика по документам архива Комитета министров. — Т. 1. — СПб., 1902. — С. 140-146.

акціонер компанії Блох мешкав у Варшаві; він залучив до справи свого тестя Кроненберга, текстильного промисловця і власника металургійних заводів у Царстві, а також Полякова і кількох російських купців, серед них — Губоніна і Кокорєва. Фінансисти, як і віце-президент Вишнеградський, майбутній міністр фінансів, залишили ініціативу за Вітте, а матеріальне керівництво поклали на молодого поляка Кербедзя, сина відомого конструктора мостів у Санкт-Петербурзі та Варшаві ³. Залізнична імперія Блоха, який також володів залізницями Лодзі і Лібави, відігравала основну роль на всіх колишніх польських землях. Його 5-томна праця, перекладена польською і французькою мовами під назвою «Вплив залізниць на економічний стан Росії» (1878), засвідчила апогей розвитку приватних товариств в імперії подібно до того, як «Загальний регламент російських залізниць», підготовлений Вітте, засвідчить дещо пізніше тяжіння держави до впливу на залізниці. Вітте зумів домогтися визнання завдяки інструкціям з безпеки після того, як неподалік від Харкова з рейок зійшов імператорський поїзд. Блискуча діяльність у Києві забезпечила йому пізніше пост міністра транспорту, коли він зумів навести лад у хаосі тарифів, перш ніж у 1892 р. став міністром фінансів ⁴.

Часи керівництва Вітте Південно-західною залізничною компанією були позначені розширенням мережі залізничних ліній на місцях. Невдовзі заявив про себе і фінансовий капітал Браницьких: кошти Товариства взаємного страхування цукрових фабрик, де головним акціонером був Владислав Бра-ницький, було вкладено в п’ять проектів, які реалізувалися протягом наступних років. З розрахунку 17 тис. руб. за версту поступово проклали лінії Козятин-Цибулів-Біла Церква, Монастирище-Умань-Ольвіополь-Вербове, Умань-Шпола, Дашів-Ямпіль аж до Дністра, Проскурів-Кам’янець-Вороновиці. Ці лінії вочевидь відповідали економічним інтересам великих маєтків, через які проходили, або з якими межували. В 1883 р., хоча Уманщина й Брацлавщина ще не були з’єднані з Одесою, і чумаки возили зерно чи цукор за сотні верст на волах, Південно-західна залізнична компанія домоглася чудових результатів: прибуток становив 22,6 млн руб. при 14,8 млн. руб. затрат, отже — дохід акціонерів сягав 7,8 млн. Після 1890 р. осторонь цього розвитку залишалася тільки Волинь. Київщина і Поділля були помережені залізницями і товарними станціями, геть заваленими під

³ Витте С. Ю. Воспоминания. — Т. 3. — Ленинград, 1924 (переизд.). — С. 68-73, 80-81, 90-93, 115-126; Girault R. Emprunts russes et investissements français en Russie 1887-1914. — Paris; Publ. de la Sorbonne. A. Colin, 1973. — P. 39-40.

⁴ Витте С. Ю. Ук. соч. — С. 150-165.

час збору врожаю. У 1892 р. встановили зв’язок з Бесарабією і Галичиною, а відтак з Австрією, на відтинку Жмеринка-Могилів на Дністрі. Цілком очевидний його стратегічний інтерес, бо якраз тоді загострювались польські тертя з Віднем ⁵.

Більшість великих виробників зерна чи буряків завдяки зв’язкам з російською адміністрацією змогла одержати дозвіл на прокладання ліній з певними відхиленнями, що давало змогу транспортувати продукцію, коли їхні маєтки — а так траплялось досить часто- знаходились віддалік станцій. Петро Маньковський, представник багатої родини цукровиробників, розповідає про свято, влаштоване з нагоди відкриття такої лінії. У 1890 р. Ігнацій Щеньовський, власник цукрового заводу в Капустянах, одружений з Анною Ярошинською з Антополя, представницею однієї з найбагатших цукрових імперій, святкував відкриття лінії, спорудженої спеціально для нього, що була підведена у Вапнярці до напрямку Київ-Одеса. Освячений «попом-схизматиком» — такою була sine qua non умова офіційної угоди, -перший поїзд повіз веселу компанію місцевих аристократів під звуки оркестру, що знаходився в одному з відкритих вагонів;вагони поступово відчіплялися, аби гості могли полювати в навколишніх лісах, для чого було найнято спеціальних загонщиків ⁶.

Поява залізничних ліній цілком справедливо була сприйнята як захоплююча новинка, яка вплине на майбутні угоди та контракти. Коли ж до цього додамо перші спроби встановлення телефону в Києві у 1895 р., появу тут у цей же час трамвая, спершу кінного, пізніше електричного, то зможемо собі уявити повну картину перемін. У 1897 р. генерал-губернатор Ігнатьєв писав, що з 1892 р. споруджено 450 верст залізничних колій з незначними відгалуженнями на південному заході, тоді як протягом 1875-1892 років, тобто за 17 років, було прокладено всього 92 версти; принагідно він просив дозволу контролювати їх мережу, бо досі управління зосереджувалось в Санкт-Петербурзі. Його докази не позбавлені й особистого інтересу. Леон Липковський описав, які кроки й протекція були потрібні — і завжди з ризиком — аби домогтися привілею на прокладання лінії. У 1907 р., попри його завбачливий союз з російським поміщиком Л. Колянковським, генерал-губернатор В. Сухомлинов і Міністерство фінансів відкинуло проект побудови колії, яка стала б у пригоді всім великим польським маєткам Тара-

⁵ Про будівництво допоміжних ліній див.: Kraj, 1883, № 11.- S.14;№33.- S.8; 1890,№41.- S. 3-4.

⁶ Mańkowski P. Pamiętniki. — Biblioteka Narodowa, rps. 9781. -T. 1. — S. 113.

щанського повіту (Тетіїв, П’ятигори, Ставище) ⁷. Без тісного зв’язку з російським світом нічого не вдавалось домогтися.

Виробництво зерна

Про Україну традиційно говорять як про житницю, що цілком хибно пов’язується з уявленням про надмірне багатство. Змальовані вище картини селянських злиднів є достатнім свідченням того, що надлишок зерна надходив переважно з маєтків, і власне він продавався в імперію або експортувався. Ним користувалася лише незначна група виробників. Враховуючи великі площі, зайняті лісами й луками, розвиток фуражних культур у маєтках і дедалі ширше запровадження цукрового буряка, площа посівів зростати не могла. В російських і польських маєтках під посіви було відведено (в тис. дес.):

Зменшення площ впродовж 1880-х років зумовлювалось кризою, до

	1861-1870	1871-1880	1881-1890	1891-1900
Київщина	656	667	606	613
Поділля	725	720	508	663
Волинь	399	565	527	634
РАЗОМ:	1 780	1 952	1 641	1 910

якої ми ще повернемося. Така відносно стабільна площа посівів характерна і для територій на схід від Дніпра, тоді як у південних, причорноморських регіонах наших трьох губерній, які більше не називали «степами», спостерігався зерновий бум: з 720 тис. дес., відведених під зернові у 1870 р., площа посівів сягнула 3 370 тис. десятин. Наприкінці XIX ст. на Правобережній Україні виявляється виразне зростання продуктивності завдяки запровадженню мінеральних добрив (суперфосфатів) і нових методів обробітку землі: глибокій оранці завдяки поліпшеному плугові та більш раціональній сівбі сівалками. Це очевидно при порівнянні з іншими теренами півдня імперії. Досягнуто такої продуктивності на десятину (в пудах) ⁸ :

⁷ ЦДІАУК, ф. 442, оп. 846, спр. 463: Ігнатьєв до Миколи II; Lipkowski L. Moje wspomnienia. -S. 177.

⁸ Воблий К. Г. Назв. пр.-С. 13-15.

	1860	1870	1880	1890
Правобережна Україна	35	40	49	56
Лівобережна Україна	25	29	41	48
Колишня степова зона	25	27	35	43

У неврожайні роки губернатори, дбаючи про спокій на своїх територіях, безуспішно вимагали закриття кордонів. У 1868 р. цього домоглася лише Волинь, але 1865 р. Валуєв і міністр фінансів Рейтери заради вільного обігу зерна виступили проти, посилаючись на неможливість контролю і необхідність виконувати замовлення ⁹. Звільнені в такий спосіб від місцевого споживання, великі землевласники користувалися до 1880 р. можливостями експорту за дуже вигідними світовими цінами.

Запровадження парових машин у борошномельне виробництво просувалось дуже повільно, зокрема на Волині, менш розвинутій технічно. На 2 993 млини у 1875 р. 1 910 були водяними, 1 038 — вітряними, 16 приводились у рух кіньми і лише в 29 використовувались парові машини. Більшість була віддана поміщиками в оренду. В цій губернії відставала і механізація: в 1879 р. тут нараховувалось лише 639 сівалок, 441 каток, 319 жаток (під час жнив косили переважно косами й серпами), 118 сінокосилок, 145 механічних граблів, 34 парові молотилки (кінних було 1 491), 1 960 віялок і 174 бурякокопалки.

До 1880 р. Київська губернія експортувала шосту частину вирощеного зерна, що залежно від років коливалося від 13 700 тис. (1878 р.) до 8 300 тис. (1880 р.) четвертей ¹⁰. Більше давало тільки Поділля.

На початку 1880-х років процвітанню маєтків значною мірою загрожувало поступове й тривале зниження світових цін, зумовлене надходженням на європейський ринок американського зерна.

У 1884 р. Kraj, почав регулярно вміщувати матеріали, в яких відбивалась стурбованість українських читачів з цього приводу й вимоги надати пільги, щоб протистояти «захопленню» Європи Америкою. Однією з головних переваг, писав подолянин Бонавентура, було б зменшення вартості пере-

⁹ ЦДІАУК, ф. 442, оп. 464: «Про заборону експорту зерна й кукурудзи», листування за 1865-1868 рр. волинського і подільського губернаторів з Валуєвим і Рейтерном.

¹⁰ Там само, оп. 55, спр. 446; оп. 533, спр. 158: звіти волинського губернатора 1875 і 1879 років; звіти київського губернатора 1878, 1879,1880 років. Там само, оп. 532, спр. 202; оп. 533, спр. 205; оп. 534, спр. 422.

везень, бо пуд американського зерна, доставлений з Чикаго до Ліверпуля, коштує 28 коп., тоді як стільки ж платять за пуд зерна, перевезеного з Гайсина до Одеси! Виробники починали розуміти і потребу в забезпеченні належних умов зберігання на складах і будівництві силосних веж. Автор статті не побоявся різко виступити з цього приводу проти «Московских новостей» Каткова, які ганили солідарність польських поміщиків проти росіян, бо ті «змушені мовчки терпіти таку зухвалість». Не оглядаючись на цензуру, газета писала, що скаржитись мали б поляки, чиї маєтки викуповуються росіянами за безцінь. Аби уникнути різких слів і сутичок -адже в даному випадку економічні інтереси були в усіх однакові — Сільськогосподарське товариство в Києві, очолюване князем Рєпніним, до складу якого входило багато поляків, скликало на початку жовтня 1884 р. спеціальні збори для розгляду «пекучого питання» ¹¹.

У цьому Товаристві виділялось близько 40 найкрупніших власників млинів. У березні 1885 р. вони надсилають в Англію зразки свого борошна, щоб з’ясувати їх відповідність західним стандартам (тут ще часто мелють на жорнах), пізніше просять надіслати їм основні залізничні тарифи і організовують експортне агентство, споруджуючи склади й силосні вежі біля станцій при фінансовій підтримці київського Промислового банку. Вітте одразу ж відчув інтерес до цього плану, і Південно-західна залізнична компанія стала посередником експорту через Одесу. Зернове агентство, в яке вкладають інвестиції найбільші банки, наприклад «Волга-Кама», починає робити цікаві пропозиції зерновиробникам, а залізнична компанія стає тісно пов’язаною зі збагаченням краю. Незабаром через цей канал проходитимуть величезні партії зерна.

1883	177 000 пудів
1884	836 141 пудів
1885	2 171 938 пудів
1886	1110 883 пудів (неврожайний рік)
1887	З 005 229 пудів
1888	З 756 566 пудів

Таке виразне зростання (окрім 1886 р.) було зумовлене привабливістю фінансових пільг, наданих агентством, яке в 1888 р. оплатило 65% поставок наперед, що дало змогу спорудити більше силосних веж. 80,8% експорту припадало на пшеницю, 7,3% — на кукурудзу.

¹¹ Kraj, 1884, №31.-S. 9-10; №39.-S. 18.

Більшість поставок на експорт складалася з 5-6 вагонів зерна. У 1888 р. 32 поміщики поставили понад сотню вагонів. Залізниці ж брали відтепер на себе продаж зерна в глибині імперії: 15 млн. пудів у 1888, 9-у 1889, 16 -у 1890 роках із трьох губерній ¹².

У січні 1890 р. в доповіді поляка Юзефа Чарновського з Коморова на Поділлі на Конгресі борошномелів, який зібрався у Києві під головуванням Рєпніна, констатувалось, що ця галузь знаходиться у прекрасному стані. Однак, попри високу платню (1 500 руб. на рік), кваліфікованих мельників бракувало, тому було вирішено створити центр по їх підготовці, хоча багата еліта — не більше сотні крупних виробників — знову вимагала банківської допомоги й особливих умов на залізниці. Kraj сплітав вінки Вітте, який нарешті здійснив мрію початку століття Т. Чацького про розвиток торгівлі в Одесі; автор статті А. Мйодушевський закликав усіх читачів тісно згуртуватися довкола цієї доброчинної акції голови Південно-західної залізничної компанії ¹³.

У 1891 р. намітилися перші прояви політичного зближення між імперією та Францією. Поляк Олександр Єловицький створив комісію Сільськогосподарського товариства на чолі з Липковським, на яку покладалось налагодження контактів. Український магнат Ханенко подав у лютому багато-обіцяючий звіт, де підкреслював: коли в зв’язку з митом мало шансів продавати борошно у Франції, проти чого є великі застереження, то можна натомість поставляти багато зерна через Марсель. У Франції було створено контору по продажу: разом з директором банку «Волга-Кама» Фліге, українцями Б. Ханенком і А. Терещенком до неї увійшли найпомітніші польські зерновиробники Емерик Маньковський-син, Станіслав Залеський, Едвард Єловицький. Французьким посередникам в Одесі надіслали зразки, а представник Товариства супроводив у вересні Козловського, посланця Міністерства фінансів, на конгрес борошномолів у Парижі.

Обурливий характер цих операцій уявиться краще, коли пригадаємо, що 1891 рік був роком найбільшого голоду в імперії, особливо на Поволжі. Kraj,однак, друкував матеріали про наживу спекулянтів, що закуповували зерно на вивіз, та про високі, як ніколи досі, прибутки зерновиробників. З вересня 1891 р. через Одесу було вивезено понад 3 млн пудів, продали навіть 60% зібраного жита. Чим більше поширювались чутки про очікувану заборону експорту, тим більше посилювалася торгова лихоманка ¹⁴.

¹² Kraj,1885,№10.- S. 15; №29.- S. 7; 1887, №24.- S. 14-15; №22.- S. 15; №45.- S. 18.

¹³ Ibid., 1890, №2. — S. 15; №43.- S. 18.

¹⁴ Ibid., 1891, №10. — S. 14; №31.- S. 21; №36.- S. 14; №37.- S. 17.

Тим часом ширилися приватні ініціативи по наданню допомоги, створювалися комітети по боротьбі з голодом (професори Київського університету, імітуючи Л. Толстого, видавали альманахи й продавали їх на користь голодуючих). Нарешті 3 листопада 1891 р. уряд заборонив експорт харчових продуктів — зернових і картоплі. Це знаменувало поворот у торговій політиці Російської імперії. Джерело надходження зарубіжного золота, яке дозволило міністру фінансів Вишнеградському встановити, завдяки сільськогосподарському експорту, золотий рубль, вичерпувалось, тож треба було розробляти якусь іншу політику.

Нова економічна орієнтація почалася 30 серпня 1892 р. з приходом Вітте у Міністерство фінансів, де він перебував до серпня 1903 р., аж доки не очолив Раду міністрів. Він з головою поринув у політику одержання фінансових позик за рубежем, підтримуючи закриття кордонів. Залишилось тільки одне спрямування експорту — у Францію, котра, як відомо, була постачальником коштів для Росії аж до 1914 р., всіма силами задовольняючи прохання імперії про позики в рамках знаменитого альянсу. Напередодні Пертої світової війни Паризька біржа тримала 18 позик Російської держави на суму 11 млрд. 700 млн. франків, а численні позики залізницям і різним містам імперії сягали 6 млрд. франків ¹⁵.

Великі виробники зерна в Україні, які завбачливо зав’язали контакти з Парижем, не страждали від обмежень. Врожай дедалі частіше продавався на корені («гра на зелене», як писав Kraj,), що було не таким і ризикованим на чорнозем’ї. На Поділлі млини крутилися безупинно, дедалі ширше використовувались парові млини, вітряки мололи лише мізерні селянські врожаї. В прямокутнику, найкраще забезпеченому залізницями між Козятином, Христинівкою, Шполою і Фастовом, споруджувалися справжні борошномельні заводи. За рік тут у середньому мололи по 100 тис. пудів, тоді як продуктивність водяних млинів становила лише 30 тис. пудів. Нове піднесення внутрішнього ринку, зокрема — щодо обсягу жита і ячменю, дозволило легко вивозити зерно до Вільна, Варшави, Могильова в Білорусі і до Києва, тим більше, що врожаї були високими до кінця століття: з 1892 р. на південному заході збирали по 49 млн. пудів пшениці, 66 млн. пудів жита, 53 млн. пудів вівса і 16 млн. пудів ячменю ¹⁶.

¹⁵ Von Laue Th. Serguei Witte and the Industrialization of Russia. — Columbia U. P., 1963; Girault R. Op. cit. -P. 27,97-107.

¹⁶ Kraj, 1892, № 12. — 3. 14; № 44. — 5. 25. Ця продукція становила 5,6% жита, 6,16% вівса і 11,39% пшениці, вирощених в імперії. Назва «житниця» щодо України охоплювала Лівобережжя і недавно розорані землі Півдня.

Винокурні

Подальшому збагаченню gentlemen-farmers трьох губерній сприяв указ 1890 р., який забезпечив їм нові пільги у винокурінні. По суті, він лише розширив привілей, яким широко користувалась невелика група ще до відміни кріпацтва. Урядове положення 1861 р. сприяло створенню промислових винокурних заводів, здатних сплачувати високі податки, які передавались у концесію поміщиками-дворянами, здебільшого поляками. Це призвело до занепаду значної кількості невеликих винокурень по маєтках, що були джерелом збагачення дворянства. Тільки на Київщині з 350 винокурень, зафіксованих на 1861 р., у 1870 р. залишилось 239, у 1872 — 152, 1883 — 108. Хоча загальна виробнича потужність не знизилася, йшла надзвичайно швидка концентрація, тягнучи за собою численні скарги, на які мав відгукуватися губернатор. Окрім значних прибутків, розлючені цим положенням поміщики втрачали і продукти переробки, наприклад, для відгодівлі худоби. Промислові ж винокурні, навпаки, процвітали завдяки звільненню від податків за перевищення норм, встановлених державою ¹⁷.

Впродовж 1883-1890 років польська преса в унісон з російською скаржиться на ці обмеження. На думку Яна Ілговського, зростання кількості сільських винокурень аж ніяк не може сприяти розповсюдженню алкоголізму, бо це — справа належного виховання. Про те, хто його повинен забезпечити, він не говорить нічого, зате радіє, що Сільськогосподарське товариство у Києві звернулось до департаменту непрямих податків з протестом у цій справі. Поруч з росіянином Гудимом-Левковичем, євреями Адельгеймом і Стейном там засідали поляки Козаковський, Лашкевич, Вежбицький, Мошинський, Рудницький і Чарновський.

Згоду Санкт-Петербурга зустріли як перемогу, і справа потрапила на першу сторінку Kraj,’у на початку березня 1891 р., коли було розроблене положення про застосування указу від 4 червня 1890 року. Знову оподаткувавши великі винокурні, які використовували багато меляси цукроварень, і зменшивши податки з малих, указ надав несподіваний шанс землевласникам, стурбованим закриттям кордонів для експорту зернових. Kraj, ударився в ліричний тон. Газета майже відверто закликала поляків скористатися нагодою і не дати росіянам можливості обійти їх. Вона публікувала відомості про оцінку того, що потрібно для багатообіцяючих інвестицій, і підштовхувала поміщиків взятися за справу. 88 винокурень Поділля, 9 з

¹⁷ Ibid., 1883, № 50. — 3. 12. Звіт київського губернатора за 1880 р.: ЦДІАУК, ф. 442, оп. 534, спр. 422; Анфимов А. М. Ук. соч. — С. 256-257.

яких виробляли половину всієї продукції, будуть змушені зменшити свою діяльність наполовину, звільнивши місце для 30 сміливих підприємців, але чи зуміють скористатися такою «фантастичною нагодою» й подолати деякі «застарілі забобони» «наші середні землевласники»? Такі самі заохочення А. Гілевич повторює і через місяць ¹⁸.

Ставлення до алкоголю підкреслювало вже не раз відзначену нами ситуацію. Тоді як литовські поляки агітували за створення антиалкогольних товариств серед близьких їм селян-католиків, українські поляки без жодних мук совісті отруювали «схизматиків» українців. А росіяни не вагаючись отруювали свій власний народ по всій імперії. Нові умови винокуріння були розроблені А.С. Єрмоловим, директором департаменту непрямих податків, майбутнім міністром сільського господарства, який знав, що надходження від продажу алкоголю є найпершим джерелом прибутків держави. Поміщиків охопив такий ентузіазм, що вже через чотири роки виникла криза перевиробництва. Для її призупинення в 1894 р. у Москві було скликано з’їзд 500 виробників, який засвідчив інтегрованість великих польських землевласників до загальноімперських інтересів. Поруч з росіянами і прибалтійськими баронами в ньому брали участь граф Фелікс Чацький з Волині, М. Єленський, представник Ю. Хрептовича з Білорусі, Г. Корвін-Милев-ський з Литви. Це зібрання найбагатших дворян, яке Милевський порівнював з забутим Земським собором XVII століття, вирішило вбити одним ударом двох зайців. У 1895 р., за порадою московського з’їзду, держава перей-няла на себе монополію на збут напоїв, яка досі традиційно належала євреям. Так було увінчано антисемітську акцію, розпочату з 1882 року ¹⁹.

Як не парадоксально, але поступово, аж до 1904 р., запровадження державної монополії на продаж алкоголю принесло поміщикам західних губерній додаткове збагачення. По суті, ця реформа позбавляла їх старовинного привілею (права пропінації) — віддавати свої заїзди й корчми в оренду євреям. Держава вирішила відшкодувати цю втрату. У містах право на збут було викуплене, а по селах — досить добре оплачене. Відтак, протягом 1897-1911 років землевласники західних губерній отримали 41,5 млн руб., крупніші, звичайно, найбільше. Наприклад, за свої такі-сякі шинки в Бердичів-

¹⁸ Kraj, 1883, № 35. — S. 7; 1891, № 9. Стаття на першій сторінці називалася Gorzelnie rolnicze w kraju polodniowo-zachodnim: № 13. — S. 23.

¹⁹ Korwin-Milewski H. 70 lat wspomnien 1855-1925. — Poznan, 1930. — S. 136-137. Д. П. Пойда робить кумедну й абсурдну помилку, приписуючи спад кількості продажу напоїв на Україні моральному переломові у селян, які бойкотують корчми і заїзди. Помилка пояснюється його повною необізнаністю з єврейською проблемою: Пойда Д. П. Ук.соч.-С. 368-370.

ському повіті графиня Тишкевич одержала 330 тис. руб., князь Любомир-ський за шинки під Рівним — 249 тис. рублів. С. Вітте дуже швидко відшкодував ці суми, і держава збагатилась завдяки краще контрольованим надходженням з продажу: постійно зростали статки і виробників алкоголю ²⁰. Така своєрідна реакція уряду на злидні народу і такий оригінальний засіб поповнення бюджету, особливо зважаючи на протекціоналістський курс щодо виробництва зерна, привели в захват власників маєтків, котрі почали створювати нові й нові винокурні. Про алкогольний бум в імперії свідчать такі цифри ²⁰ :

	Кількість винокурень у Російській імперії
	1897	1897
Сільські винокурні	1 474	1 474
Мішані винокурні	404	342
Промислові винокурні	159	159
РАЗОМ:	2037	1 978

	Виробництво у мільйонах відер
	1897	1914
Сільські винокурні	13,5	76,9
Мішані винокурні	10,8	38,7
Промислові винокурні	5,5	22,4
РАЗОМ:	29,8	138,0

На відміну від інших регіонів імперії, де чотириразове зростання виробництва горілки спиралося на використання картоплі, площі, відведені під цю культуру на Правобережній Україні, збільшилися ненабагато. Так, з 1891 по 1900 рік у трьох губерніях картопля займала лише вдвічі більшу площу порівняно з попередньою, сягнувши з 64 200 до 130 тис. дес., але в порівнянні з 2,9 млн дес., відведених під зернові, ця цифра ²² була незначною. Це означає, що зернові, зокрема жито (звідси і бере початок знамените «житниця»), проходили через перегонні куби, що було набагато вигідніше, ніж чорний

²⁰ Анфимов А. М. Ук. соч. — С. 257-258.

²¹ Там само. — С. 257.

²² Воблий К. Г. Назв. пр. — С. 26.

хліб селян. Як і у випадку з великими виробниками зерна, поляки-власники крупних винокурень (часто це були одні й ті самі особи) не мали підстав скаржитись на російський уряд. Зростання багатства відсувало проблему розмивання маєтків на другий план. Політичні ж позиції дадуться взнаки в 1905 році.

Цукрові заводи

Жодне з джерел нового витка збагачення не могло зрівнятися з виробництвом цукру. Наслідуючи Г. Сенкевича, його сучасники з інших відламів давньої Польщі називали поляків з України не інакше, як — поблажливість чи заздрість? — цукророби.

Я вже говорив про зародження цього виду промисловості перед 1863 роком ²³. У даному випадку процвітання поляків теж було пов’язане з перевагами, які російський уряд взагалі надавав такому видові діяльності. Справжній підйом датується 1881-1883 роками.

Попри державні заходи (наприклад, дуже високе оподаткування цукру, завезеного з колоній на початку 1860-х років), адаптація до нової соціальної системи, що поставала внаслідок реформи 1863 р., просувалася повільно. Численні дрібні цукроварні в маєтках з «відкритим вогнем» і рабськими умовами праці занепадали; швидкими темпами йшла концентрація, множились підприємства з великими інвестиціями капіталів, подеколи з-за кордону, і зростала кількість робочої сили «за наймом», про що мова піде далі.

Перед вела Київщина. В 1878 р. переробка цукрових буряків сягнула тут 5 800 тис. берківців, тоді як на Волині, де на 1875 рік існувало тільки сім цукроварень, переробили лише 243 тис. берківців. У 1880 р. загальна вартість виробленого на Київщині цукру становила від 6 до 8 млн руб., а на Волині — 2 900 тисяч. У звітах губернаторів йдеться і про банкрутства, зумовлені дорожнечею дров (до 1890 р. вугілля було майже невідомим).

Цей анахронізм струснули нові технічні можливості. Після 1881 р. стара технологія видобування соку з буряків за допомогою гідравлічного преса замінюється розпилювачами і фільтруючими пресами, завдяки чому вихід цукру з берківця зріс від 35 фунтів до 1 пуда 30 фунтів. Майже повне при-пинення імпорту в 1877 р., викликане вимогою сплачувати мито золотом, стимулювало підприємства, тим більше, що з цього часу і до 1882 р. в Західній Європі відчувався брак цукру, тож вона стала хорошим ринком

²³ Beauvois D. Ор. сіt. — Р. 214-215; український переклад, с. 256-257.

для експорту. Дуже вигідні контракти укладалися в Гамбурзі, Лондоні, Марселі, Кельні, Константинополі ²⁴.

До появи згаданих комісій винокурів та зерновиробників у Києві, в рамках Сільськогосподарського товариства, було утворено «дорадчу інституцію». Південно-західні цукровики вимагали цього від Міністерства фінансів з 24 березня 1881 р., прагнучи отримати такі самі можливості, що й петербурзьке і московське товариства. Справа тяглася три роки, уряд вагався, остерігаючись великого гурту зацікавлених поляків. Врешті, після багатьох нагадувань, 3 лютого 1883 р. «дорадча інституція» була дозволена ²⁵.

У зв’язку зі згаданою кризою на Заході тримались високі ціни, зумовлюючи значне зростання виробництва в Україні впродовж 1881-1884 років, від чого поміщики перебували в стані ейфорії. Дописувачі Kraj’у ганьбили аморальність грошової лихоманки і легкий заробіток завдяки акціям, бо полякам належали значні паї в акціонерних товариствах. Проте захоплення капіталістичною манною відчувають і вони: «Адже цукор у будь-якому вигляді, від чорної меляси до білого, мов сніг, і твердого, мов гірський кришталь, рафінаду єдиний дає право володіти цими рублями, такими жаданими для кожного», — писав J.-D.-К. у березні 1883 року. Ця сама газета, вміщуючи в кожному номері курс цін на цукор, з ентузіазмом констатувала різкі зміни, що стали наслідком розвитку капіталізму. Традиційні Київські контракти, «втративши свій характер ринку, [перетворились] на зустрічі цукровиків, промисловців і маклерів», а тому поміняли строки, перемістившись з кінця січня на кінець лютого — в очікуванні кінцевої фази цукроваріння. Дивіденти ж цукроварень коливались від 15 до 20%.

Така прекрасна кон’юнктура, успішно використана поляками, викликала заздрість з боку російських поміщиків України. 11 лютого 1883 р. «Киевлянин» кинув «бомбу», яка всіх вразила. Газета Піхна писала, що очікується розпорядження про заборону виробництва цукру «особам, які не мають права купувати землі на південному заході», тобто полякам і євреям. Ця фальсифікована інформація свідчить про рівень суперництва. Зі свого боку, поляки дуже боялися втручання німецького капіталу: «Цілий Kulturkampf напав на губернію, немов вороняча зграя на здобич. Ціла армія німецьких промисловців наїхала до Києва з метою заробити, спокусившись великими прибутками від цукру. Чи це їм вдасться? Важливе питання, бо панує величезна конкуренція, а пропозиція перевищує попит».

²⁴ Lipkowski L. Rzut oko na rozwój przemysłu rolnego i rolnictwa 1849-1912. — S. 211-214; особливо фундаментальна праця: Воблий К. Г. Назв, праця. — С. 87 і далі.

²⁵ ЦДІАУК, ф. 442, оп. 534, спр. 57: листування Сільськогосподарського товариства з Міністерством фінансів.

Однак страх стосовно кордонів ринку не зупинив пориву. Цукро-виробники залучили на свій бік багатьох поміщиків, платячи їм на 50% більше, ніж ті могли б одержати за звичайну оренду, заохочуючи вирощувати буряки. В Києві зібралися будувати нову торгову біржу ²⁶.

Тим часом агресивна динаміка нової промисловості почала непокоїти поміщиків середньої руки, які відчували себе втягненими до неї, або й експлуатованими всупереч власній волі. В жовтні 1883 р., пробувши деякий час у Києві, французький консул у Росії написав статтю (ми далі ще до неї повернемося) для паризького Journal des economistes,, де викривав експлуатацію робочої сили та марнування лісу. Такі самі питання були порушені тоді ж у виданій польською мовою в Києві брошурі Sprawa cukrowa.. Російськомовна преса, своєю чергою, від імені дрібних російських поміщиків (які переважали в Україні) висловила стурбованість щодо спекуляцій на цінах на цукор. «Одесский вестник» гостро висловився з приводу «нового гідравлічного пресу, який називають міццю капіталу»; цю осторогу поділяв і поляк Бонавентура, який 4 жовтня 1883 р. виступив у Kraj’і з різкою критикою так званих благодіянь згаданої промисловості, котра, мовляв, дає роботу і сприяє розвитку сільського господарства: «Гарні фрази, та всього лише фрази». Даючи можливість заробити, цукроварні завжди забирають удвічі більше. Чи ж це благодіяння? — питав гайсинський поміщик. Він з великим обуренням підкреслював, що, крім усього, гроші часто пливуть до Франції чи Німеччини. Від імені традиційних виробників зерна він викриває протекціонізм, що приносить користь лише цукровикам, і виступає за рівний розвиток решти галузей харчової промисловості, маючи на увазі, зокрема, борошномельну справу. Цей зайда-буряк стає надто всепоглинаючим, знищує грунти. Чому б на місцях не ставити вітряки і не годувати висівками худобу, якій не вистачає пасовищ через гонитву за новими культурами? Відтак, цілком очевидно, що при існуючій напруженості у земельному питанні перехід до інтенсивного господарювання може мати лише негативні наслідки. Цю філіппіку завершує нотка ворожості до технічного прогресу: річки, які нині служать лише для поїння худоби, вимочування льону і прикраси краєвидів, могли б крутити колеса млинів, тож не треба ніякої пари! ²⁷

²⁶ Kraj,1883, №8.- S 15; № 9.- S. 7; № 10.- S. 10; №11.- S. 8.

²⁷ Одесский вестник, 1883, серія статей в номерах 202-212; Kraj, 1883, № 42. — с. 11. Вороже ставлення Бонавентури до капіталізму й технічного прогресу як причини криз нагадує подібну суперечку між поміщиком з Житомира Аполлоном Коженьовським, батьком Конрада, і власником цукроварні на Волині 3. Фудаковським, яка велась у варшавській Gazecie codziennej в 1860 р. Коженьовський вбачав у вирощуванні зерна «традиційне господарювання», здатне протистояти промисловій корупції та спокусам легкого заробітку: Jedlicki J. Jakiej cywilizacji Polacy potrzebują? — Warszawa, 1988. — S. 133-135.

Так проявляється розшарування, яке свідчить, що далеко не всі землевласники зуміли скористатися з цукрової благодаті. Серед еліти дедалі очевидніше вимальовується нова еліта. Наприкінці 1883 р. J.-D.-K. викриває свавілля волинських цукрозаводчиків щодо буряководів. Останні теж хотіли б отримати прибуток, але їм завжди пропонують недостатню, на їхню думку, ціну. Вони нарікають на значні капіталовкладення в плуги з лемешем для глибокої оранки, але ніяк не можуть відмовитися від авансу, пропонованого ще до збирання врожаю, що дедалі тісніше прив’язує їх до системи, небезпечність якої вони відчувають.

І тут гроші накладають відбиток на все, що ще залишалось від шляхетської солідарності. Між шляхтичами — продавцями зерна і продавцями цукру — прослизнуло фінансове суперництво, в якому вже немає нічого від лицарського гонору. «Хто візьме верх у цій нерівній боротьбі? — питав на завершення J.-D.-K. — Це зовсім неважко передбачити, бо нашій шляхті не властива солідарність» ²⁸.

Передбачення підтвердило свою слушність, коли в 1884 р. став очевидним перебір. Некероване з 1881 р. виробництво, ліквідація недостачі цукру у Західній Європі призвели до надвиробництва. Еліта цукровиків прийняла на себе головний економічний удар, аби не розгубитися і не втратити своєї позиції: наприкінці березня 1884 р. головні цукрозаводчики й акціонерні товариства всієї імперії об’єдналися в Цукровий синдикат, їхнє лоббі звернулось до уряду з проханням гарантувати допомогу, якщо на внутрішньому ринку ціни впадуть нижче 4,5 руб. за пуд. Для цього пропонувалось створити фонд регулювання, який би поповнювався з імпортного мита, котре належало підвищити ²⁹.

Про могутність «синдикату» можна судити зі статистичних даних початку 1885 р., де поміщики й управителі поділені за ... віросповіданням. Ясно, що католиками є поляки (48 поміщиків). На жаль, зі статистичних даних не можна визначити, скільки їх нараховувалось у кожному з 77 товариств, і яка частка їм належала. Судячи з оцінки становища на 1910 рік, наведеної трохи далі, вона мала б бути значною. Ми ще побачимо, що чимало поляків було і серед кваліфікованого персоналу, причому не лише на польських цукрових заводах.

²⁸ Kraj,1883, №52.-S 11.

²⁹ Воблий К. Г. Назв. пр. — С. 140-160; Kraj, 1884, № 11. — S. 15.

Цукрові заводи в Російській імперії в 1884-1885 рр.  ³⁰

Характеристика власників	Загальна кількість цукроварень	Цукроварні, якими керували їхні власники
Православні	99	67
Католики	49	35
Протестанти	4	4
Євреї	15	14
Державні маєтності	3	-
Товариства	77	74
Іноземці	4	4
РАЗОМ:	251	198

Увага: якщо виключити сім цукроварень, що перебували під судовою опікою, і одну, виставлену на продаж, 45 були віддані в оренду (14 — товариствам, 12 — православним, 8 -євреям, 4 — протестантам, 4 — іноземцям, З — католикам).

Створена синдикатом Цукрова контора в Києві намагалась домогтися таких самих переваг, як і щодо зерна: спеціальних залізничних тарифів та контактів з Італією; вона погоджувалась брати продукт не дорожче, ніж по 4,25 руб. за пуд, що давало на 1,55 руб. більше, ніж на внутрішньому ринку, хоча це було менш надійним. На кінець року курс упав. Два мільйони пудів урожаю 1884 р. ще не були реалізовані, як стало ясно, що 1885 р. дав рекордний урожай — 26-28 млн пудів. На початку 1886 р. пуд коштував 2,85 рублів.

Налякані цукровики зібрались у Києві й звернулись до держави з вимогою знизити податки на внутрішнє споживання, встановити квоти на виробництво вирощування буряків згідно з «реальними потребами» і верхню межу для кожної цукроварні. Польські графи Фелікс Чацький і Альфред Потоцький підтримували в цьому Хрякових, Бродських, Терещенків та Балашових.

Не чекаючи, вони зобов’язались не перевищувати середню цифру останніх п’яти років, а на будь-який надлишок накладати податок по 85 коп. за пуд. Для контролю за дотриманням цих зобов’язань було створено наглядовий комітет з 11 осіб, який визначав штрафи на випадок недотримання ухвали. Відтак, світ цукру ставав цілком незалежним від внутрішніх цін, коли вони падали надто низько. Цю угоду, котра не завадила розоренню семи цукроварень, доводилося постійно поновлювати: спершу щодва роки — з 1887 по

³⁰ Виступ Л. Толпигіна на засіданні Технічного товариства у Києві: Kraj,1885, № 9. — S. 11.

1889, з 1890 по 1891, потім раз на чотири роки: 1892-1896 і 1896-1899; до першої угоди приєдналось 78% цукрозаводчиків, до останньої — 91% ³¹.

Незгодні, які посилались на дорожнечу транпорту, дуже швидко зрозуміли свою помилку, бо 20 лютого 1887 р. Міністерство фінансів поширило протекціонізм на виробників, викупивши те, що було на складах. Цим була започаткована політика демпінгу на експорт, дуже погано сприйнята загалом і пресою з огляду на внутрішню злиденність, благотворну, втім, для цукроварень, кількість яких по імперії на кінець 1888 р. зменшилась з 251 до 229; лише 218 з них змогли дати продукцію протягом цього сезону. Загальне ж виробництво знизилось з 29 до 25,9 млн пудів. Три південно-західні губернії в 1886 р. реалізували 58,2% від усього продажу імперії, а в наступному році — 54,4%. У 1889 р. тут було вироблено 15 400 тис. пудів цукру-рафінаду з таким розподілом по губерніях: Київщина — 8 400 тис., Поділля — 5 360 тис., Волинь- 1 500 тисяч. Виплата дивідентів акціонерними товариствами становила 15-25 % ³².

За винятком 1893 р. (коли через поганий врожай довелося імпортувати), в наступні роки польські цукрові магнати Е. Маньковський, Я. Ярошинський та інші могли тільки радіти з приводу російської політики експорту, тим більше, що до англійських та італійських ринків тепер додалися Хіва, Бухара, Персія, Афганістан, Китай. Наприкінці XIX ст. три наші губернії виробляли 69% цукру всієї імперії. Продукція перевищувала 100 тис. пудів на рік у кожному з повітів смуги, яка з півночі на південь тяглася через Житомир, Бердичів, Брацлав, Гайсин і Умань. В підсумку виникли нові заводи для переробки цукрової сировини, зокрема в Києві, де фірма «Донат, Липковський і К°» стала прикладом поєднання капіталу й технічної компетентності, засипавши Kraj рекламними оголошеннями.

Вітольд Валевський написав прекрасне дослідження ³³, показавши, чому ця сприятлива кон’юнктура протрималася до 1914 року. Наприклад, популяризація чаю зумовила те, що попит завжди перевищував пропозицію, хоча загалом споживання цукру в імперії було ще низьким (7 кг на рік на душу населення в 1910 р., тоді як в Англії й Франції воно становило, відповідно, 43 і 17 кг). Пільги цукровиробників підтримувались і надалі, ще

³¹ Ibid., 1885, № 38. — S. 21; № 45. — S. 18; 1886, № 16. — S. 13; № 18. — S. 13; № 23. — S. 10; Воблий К. Г. Назв. пр. — С. 183; Гефтер М. Я. Из истории монополистического капитализма в России (сахарньш синдикат) // Исторические записки, т. 38, 1966. — С. 104-153.

³² Kraj,1887, № 9. — S. 11: O środkach przyjścia w pomoc przemysłowi cukrowniczemu;1888, №50.- S. 15; 1890, №8.- S. 16.

³³ Walewski W. Cukrownictwo na Ukrainie H Pamiętnik Kijowski, t. 2, 1963. — S. 167-194.

дужче утверджувалася монопольність, чим і пояснюється незначне збільшення кількості цукроварень: на 1910 р. їх існувало 282. При цьому більше половини — 145 — припадало на три правобережні губернії; в 1914 р. їх було 147, враховуючи, щоправда, Бесарабію та Херсонщину; перед, як завжди, вела Київщина — 77 заводів, на Поділлі їх було 53, а на Волині — 15 ³⁴.

Звичайно, не слід перебільшувати питому вагу поляків у цій галузі. У 1914 р. з 147 цукрових заводів в Україні вони володіли 60-ма і були членами десяти акціонерних товариств ³⁵. Проте це охоплювало половину виробництва цукру, тож не варто дивуватися, що в колективній пам’яті зберігся міфічний образ поляка-цукророба. В 1912р. польський аристократ, автор посередніх оповідок та історійок зі щоденного життя свого середовища в Україні, граф Адам Жевуський присвятив один зі своїх творів «Його Зажерливій Милості Буряку» ³⁶. Він змальовує типову картину Київських контрактів, перетворених на цукровий ринок:

І знов буряк...

Знову його Велич, його Влада,

Його Сила, Сила величезна...

Знову він!

Жерці його містерії купаються в золоті,

або потопають, розорені, і для них найчастіше

давній Київ у місяць Контрактів відчиняє сезами

своїх міських спокус і гультяйських розкошів...

(Переклад М. Москаленка)

Попри афішовану зневагу до фантастичних прибутків капіталізму, Жевуський прагнув показати, що в цій сфері полякам доводилось боронитись проти дуже небезпечного ворога — капіталістів-євреїв, традиційно карикатурно зображених в антисемітському дусі. Автор так і не прохопився

³⁴ Кельберин М. А. Справочник по сахарной промышленности Российской империи. — К., 1912; Piasecki J. i Broniewski S. Kalendarz dla cukrowników na rok 1910-1911. — Warszawa: wyd. T. Rutkowski, 1910; Pamiętniki Zygmunta Koziutyńskiego. — Kraków, 1911.

³⁵ Walewski W. Op. cit. — S. 177.

³⁶ Rzewuski A. Jego Żarloczna Mość Burak (szkice ukraińsko-kontraktowe). — Kijów: wyd. L. Idzikowśki, 1912. — S. 49-50. У цьому ж стилі: Ksiądz Marian. — Ibid., 1914, 1914, підзаголовок: Obrazki z życia parafiańszczyzny kresowej. Про нові різновиди торгівлі й переміни, а також втрату значення Контрактів див.: Василенко Н. Киевские Контракты 1789-1912. Историческаясправка.-К., 1923; Ułaszyn. Kontrakty kijowskie, szkic historyczno-obyczajowy 1798-1898. — St. Petersburg, 1900. — 99 s.

про те, що «жерцями таємниць» цукру були переважно поляки. Згідно з опублікованими в 1910-1911 роках статистичними даними по національностях, на Правобережній Україні євреям належало 33 цукроварні, росіянам — 25, іноземцям -10, українцям — 6. Попри всю свою ницість, ця розповідь показує, наскільки значним було суперництво, примушуючи залишатись постійно насторожі. Звичайно, небагато знаходилось таких, чиї статки могли суперничати з багатством євреїв Бродських, що мали 13 цукроварень на захід від Дніпра і 8 на схід, та барона Гінзбурга (відповідно 6 і 4), власника зухвалого висотного будинку в Києві, названого його ім’ям, а цукроварні Гальперіних, Гольденбергів та інших конкурували з польськими. Проте приховуване цензурою суперництво з росіянами було не менш напруженим, навіть якщо частка їх багатства на південному заході становила одну шосту. Свідомий своєї вагомості Бобринський, власник цукроварні у Смілі і 6-класного технічного училища, рафінадні заводи в Грушці й Ушиці, що належали до імператорських уділів на Поділлі, заводи Лопухіних та Давидових у Вербівці (де Кароль Шимановський зустрів мецената, зацікавленого його музикою) — весь цей сусідський світ жив, по суті, в дикому змаганні, вже не кажучи про приховану зневагу, що могла відчуватись до дуже багатих парвеню — наприклад, чумацького сина Терещенка, власника 4 цукроварень на Правобережжі і 7 на Лівобережжі, чи швейцарського промисловця з Санкт-Петербурга Дженні.

Далі ми побачимо, що довкола всіх цих промисловців, незалежно від їх національності, оберталася нова, цілком польська спільнота службовців, людей з технічною освітою та робітників. Навіть пейзажі свідчили про перевагу поляків-цукровиків в Україні: величезні лани буряків, які їм належали, або ж кимось для них вирощувались, були ознакою присутності польських панів — найбільш помітних, найактивніших і найбагатших. Дим над трубами заводів, що належали аристократичним родинам, свідчив про їхню дивовижну здатність до адаптації, про їх входження до нескінченного технічного прогресу. Віднині на шкалі символів могутності ці заводи дорівнювали традиційним палацам або сільським розкішним дворам. Хто б міг уявити в 1914 р., що гігантський промисловий потенціал Браницьких у Кожанці, Вільшаній, Саливонках, Шамраївці, Озерній, Синяві (Київщина), Соснівці (Поділля), Міхала Собанського в Кирнасівці, Ободівці (Поділля), Япорівцях (Київщина), Потоцьких у Клембівці, Корці, Кременчуках, Шепетівці (Волинь), Сатанові, Сутківцях (Поділля), Бужанці, Вільховці (Київщина) і т. д., і т. п. — все це буде покинуте й невдовзі перетвориться на радянські цукрові заводи.

Експлуатація лісів

Піднесення цукрової промисловості, а також розвиток залізниць були б неможливими ще без одного великого джерела збагачення в західних губерніях — лісу. Літературний топос вишневих садів, що вирубувались наприкінці XIX ст. по всій Російській імперії — символ загального занепаду дворянських родин, — тут поширювався на діброви та букові, в’язові й березові ліси, але, на відміну від Росії, у польських маєтках ліси вирубувались не тому, що маєток продавався, а саме заради того, щоб уникнути його продажу або щоб провести «модерне» переобладнання. Величезна потреба у шпалах для залізниць, у папері, особливо в деревині, дуже швидко призвела до її подорожчання. Поступовий розпродаж величезних лісових багатств Правобережної України (як Білорусі та Литви) був найпростішим засобом протягом десятків років одержувати готівку при майже повній відсутності банківського кредиту. Звичайно, наслідком шаленої гонитви за грішми стали непоправні екологічні втрати. В країні, де до 1863 р. було багато вовків, ведмедів і всякої живності, де до 1890 р. були поширені найказ-ковіші — і найбільш несамовиті за своїми безмірними масштабами — полювання, вирубка, викорчовування, оранка під технічні культури призвели до непоправної зміни пейзажу.

Особливо надмірної експлуатації лісові багатства зазнавали до 1890 р., доки на цукроварні й винокурні не почало надходити залізницями вугілля з Донбасу. На думку К. Г. Воблого, найкращого знавця цукрової справи в Україні, споживання лісу зменшилось завдяки технічному прогресові. Після 1890 р. переробка тисячі берківців буряків потребувала всього 12-15 куб. саж. дров, тоді як у 1860-х роках їх потрібно було 45-48 саженів. Але навіть після цього три чверті палива постачали з лісу. Привозити вугілля з Дом-бровського басейну на пограниччі Силезії було надто дорого, а Правобережна Україна так і не змогла використати свої невеликі місцеві запаси бурого вугілля (лігніту). В 1884 р. єдина для трьох губерній копальня лігніту експлуатувалась під Звенигородкою графом Потоцьким з Бужанки спільно з графом Шуваловим (завжди — обов’язкова співпраця з росіянами). Проте це було низькосортне паливо, з 12-відсотковим вмістом вугілля, яке добувалось на невеличкій копальні, де працювало 60-100 шахтарів. Наприкінці 1886 р. великі надії покладались на «відкриття» вугілля поблизу Кременця на Волині. Ним зацікавились бельгійські інвестори, вже велися розмови про будівництво спеціальної залізниці, але жила виявилась непридатною для експлуатації ³⁷. Використання єдиного наявного скарбу — лісу — було

³⁷ Kraj, 1884, №51.-S. 17; 1886, №32.-S. 13.

неодмінною умовою виживання маєтків. Ліси були принесені в жертву для утримання землеволодінь, про символічне значення яких ми вже говорили. Дедалі частіше практикувався продаж деревини купцям-експортерам, які вирубували тисячі десятин і сплавляли колоди до Одеси. Завдяки продажу лісової ділянки можна було розплатитися з боргами і трохи відстрочити виплату застави. Часто-густо це ставало останнім порятунком від розорення. Тож безперервні нарікання Kraj’у з приводу спустошень внаслідок нерозумної вирубки здаються трагічними, але безплідними жалями. У поляків не було Чехова, щоб змалювати цю драму. Один штабель деревини, який у 1860 р. коштував від 3 до 10 срібних руб. (транспортування завдяки панщині обходилось безкоштовно), в 1883 р. коштував (уже з доставкою) 45-50 рублів. У вже згаданій статті в Journal des economistes французький консул Молінарі подав такі відомості про річне промислове споживання лісу в південно-західних губерніях:

Цукроварні	370 000 куб. саж.
Залізниці	52 800 куб. саж.
Винокурні	20 700 куб. саж.
Броварні	5 300 куб. саж.
РАЗОМ:	457 800 куб. саж.

Наводячи ці дані на першій сторінці номера від 11 (23) вересня 1883 р., Kraj додавав: «Страхітливість цих даних стане вповні очевидною лише тоді, коли ми врахуємо, що такий величезний об’єм деревини можна одержати, вирубавши 23 тис. дес. лісу. Питання варте того, щоб над ним задуматись» ³⁸.

Ми пам’ятаємо, наскільки життєво важливим для селян було право на випаси, збирання ягід та грибів і розведення бджіл. Відтак, згадані зміни болісно відбилися і на їхньому способі життя, бо в них не було власних лісів. На Київщині сільським громадам належало 5% залісненої території (чагарники), тоді як 95% входило до великих приватних землеволодінь (719 тис. дес.) та імперських уділів (270 тис. дес.). Поза Волинню переробка деревини на місцях (лісопилки, виготовлення меблів, куріння смоли) практикувалась нечасто.

Нечуване винищення лісів на Поділлі видно з цифр, опублікованих 1892 року. В 1865 р. тут було 718 805 дес. лісу, в 1887 — 527 584 дес., з них 422 981 належали великим землевласникам. У 1891 р. ця цифра знизилась до 418 809 дес., з яких 83 981 належали державі, 19 283 — імператорській

³⁸ Ibid., 1883, № 32. — S. 6; № 37. — S. 1.

родині, 8 964 — містам і православним монастирям, а 306 581 дес. — великим приватним маєткам, з них 125 716 дес. були приречені на вирубку.

Окремі спроби законодавчим порядком обмежити цю гарячкову гонитву за грішми виявились безрезультатними. Пізніше ми побачимо, що на Волині широкомасштабне викорчовування великою мірою покладалось на німецьких та чеських колоністів. Те, що досі не поглинули цукрові заводи, поглиналось через розширення торгівлі деревиною ³⁹. Таким екологічним потрясінням Україні довелось заплатити за виживання і поляків, і новоприбулих росіян.

Концентрація капіталу

У порівнянні з перерахованими вище інші види господарської діяльності здаються зовсім незначними. Металургійне виробництво, що велось по-старому на давніх запасах заліза на Волині, розвивалось, концентруючись у 1882 р. на 11 руднях, де видобувалось 594 500 пуд. продукції. У 1895 р. видобуток 8 рудень становив 978 900 пуд., але цього вистачало лише для кількох невеличких залізоплавильних підприємств з чисельністю 40-100 робітників у Житомирському та Новоград-Волинському повітах, які не відігравали помітнішої ролі у порівнянні з Кривим Рогом та Донбасом. Наприкінці 1880-х та на початку 1890-х років на південному Поділлі запанувала «фосфоритна лихоманка»: в 1888 р. тут добули 321 тис. пуд., а в 1890 — 550 700 пудів. У Жмеринці навіть збудували суперфосфатний завод, але родовище швидко вичерпалось, і вже 1895 р. видобуток впав до 166 900 пудів. Імпорт мінеральних добрив знищив у зародку цей вид промисловості. Слабко опиралось імпорту і ткацтво, найкращим прикладом чого може послужити значне скорочення випуску продукції давньою фабрикою Сангушків у Славуті. Повсюдно зменшувалась кількість текстильних фабрик, що добре видно з даних, уміщених у таблиці:

	1859	1879	1884	1888
Київщина	42	42	37	17
Поділля	8	18	16	14
Волинь	65	41	42	40

³⁹ Ibid., 1885, №39.- S. 21; 1892,№ 13.- S.14 . Денисов В. И. ЛесаРоссии,ихэксплуатация и лесная торговля. — СПб., 1911; Анфимов А. М. Ук. соч. — С. 251-255.

Вимочування, тіпання, прядіння і ткання полотна з льону й коноплі належали швидше до домашніх промислів селян; втручання маєтків обмежувалось наданням — у вигляді сервітутів — річок для вимочування. Селяни ткали грубі тканини для мішків та сорочок.

Продовжували діяти і традиційні гутні. С. Стемповський розповідає, як у 1876 р. наказав розібрати на Поділлі одну з них, успадковану від батька, де у величезній печі спалювали цілі дерева, доки склодуви (місцева декласована шляхта), керовані майстром-німцем, чекали на тачки з піском, що відвозили потім шлаки. Таке архаїчне виробництво було, звичайно ж, нерентабельним ⁴⁰.

Ці дрібні, маргінальні види господарювання лише підкреслюють першорядну вагу агро-споживчого комплексу у процвітанні великих землевласників в Україні. З «Покажчика фабрик і заводів» за 1879-1893 роки добре видно, що навіть чорна металургія Лівобережжя не мала такого великого впливу на підприємництво, як млини, винокурні й цукроварні Правобережжя разом з усіма технічними й комерційними видами діяльності, що розвинулись під їх впливом у містах, зокрема в Києві. Київщина завжди стояла на чолі дев’яти українських губерній щодо промислового виробництва, яке в 1879 р. дало тут продукції на 62 500 тис. руб., в 1890 — 78 000 тис. і в 1893 р. — 69 400 тис. рублів. Поділля, котре в 1879 р. було третім, поступилося з 1893 р. Катеринославщині, Херсонщині, а найбільше Харківщині. Волинь же постійно була шостою з-поміж дев’яти ⁴¹.

Як ми бачили, в кожній з галузей промисловості поляки займали головне або, принаймні, важливе місце. Коли пригадати, що згадані види діяльності були дуже тісно пов’язані з землею, то нас не здивує розвинутий і динамічний характер великих сільських господарств у наших трьох губерніях. Кілька цифр остаточно підтвердять факт концентрації капіталу у південно-західних латифундіях: число маєтків, де було більше 50 коней, на 1891 р. дорівнювало 836; на 1905 р. їх стало 949, а в 1912 р. сягнуло 1069. Окрім робочих коней, у маєтках Сангушків, Браницьких, Потоцьких, Любо-мирських та багатьох інших вирощували на кінних заводах породистих скакунів, відомих по всій Європі, обраховуючи їх сотнями голів. Серед тяглої худоби було дуже багато волів. Стільки тяглої сили не було в жодному регіоні імперії: начорнозем’ї північної зони, яке йшло після наших губерній,

⁴⁰ Мельник Л. Г. Назв. пр. — С. 107-116, 124-133. Щоб маги повнішу й докладнішу картину див.: Труды комиссии по изучению хазяйства Юю-Западного края. Серия 1-4. — К., 1912-1915.

⁴¹ Указатель фабрик й заводов, \ 879, 1890, 1893.

на 1912 р. існувало всього 599 маєтків, де нараховувалось понад 50 коней. Тобто, на Волині, Поділлі й Київщині напередодні світової війни тяглової сили було від двох до ста разів більше, ніж деінде в імперії ⁴².

Така заможність породжувала пиху й упевненість. Однак придивімося, до якого типу суспільства належав цей новий світ поляків та їх оточення.

Б — Нове польське суспільство в Україні та його сателіти

Стрижнем польського «суспільства», як воно виокремилось на початку XX ст., після розриву зв’язків з декласованою шляхтою, були 3 тис. родин, або 15-20 тис. осіб, чиї володіння перевищували сотню десятин. Саме це ядро задавало тон і виступало носієм міфу про «польського пана з України», міцно відгородженого у своїй «фортеці». Довкола цього сонця, чия шляхетська чистота залишалась незаплямованою (тоді як серед російських землевласників було багато купців), обертаються нерозлучні з ним планети, створюючи новий ансамбль, що поступово формується впродовж досліджуваної епохи. Такими сателітами, появу яких зумовили капіталістичні зміни, стали: група технічних та управлінських працівників, здебільшого вихідців з бідної польської шляхти, котрі завдяки своїй компетентності досягли дещо вищого соціального статусу; інтелектуали такого самого походження, які осідали в містах; сільський пролетаріат цукрової та агро-споживчої промисловості; іноземні колоністи, що прибули з наміром служити найбагатшим полякам; представники єврейського світу, необхідні при укладанні численних угод.

Престижність землі та громадське життя

Сонячне сяйво сліпить. Засліплює воно і всіх мемуаристів- здебільшого обігрітих його промінням. Воно живить розкішне життя, схильне до меценатства. Як французи забули про «чорну звірину, що харчувалась корінням» у часи Людовіка XIV (про це писав Ля Брюєр, милуючись величчю Версаля), так і поляки цілком правомірно милуються з пишноти українських резиденцій. Happy few* цього відродженого завдяки економіч-

⁴² Анфимов А. М. Ук. соч. — С. 65. Близько 1910 р. поруч з «паровими плугами» з’явилися перші трактори «на нафті».

* Нечисленні щасливці (англ.).

ним успіхам світу були, без сумніву, генераторами краси. У колективній пам’яті двори й палаци, чаруючий шарм життя в садибах України оповиваються аурою, котра з часом стала ще принаднішою, бо йшлося про світ, зметений бурею більшовицької революції і стертий 70 роками радянського режиму.

Про елегантність осель на цих теренах уже на початку XX ст. свідчить альбом Урбанського, проте лише в працях сучасних польських істориків мистецтва вповні постав культурний набуток, який залишили після себе польські магнати і багаті поміщики по всій території так званих кресів. Зо два десятки томів, де Роман Афтаназі докладно, з пієтетом описує нескінченну низку прегарних резиденцій, вміщуючи репродукції старовинних полотен і фото, промовисті самі по собі й виправдовують усі суперлятиви ⁴³.

Не повторюючи своїх міркувань про літературне відродження міфу, висловлених раніше й широко доповнених і збагачених Яцеком Колбушевським ⁴⁴, зазначимо, що літературний образ, інспірований давнім і, безумовно, лицарським життям поляків на кресах, котрий нав’язали Г. Сенкевич, М. Родзевічувна, Ф. Равіта-Гавронський, З. Косак-Щучка та інші, відбився у мемуарах кінця XIX — початку XX ст., автори яких охоче приписують собі ідеальні якості. Для більшості мемуарів, звідки ми запозичили чимало відомостей, характерне змішування естетики з мораллю, з чого випливає думка, нібито красиве невіддільне від доброго. Величезну і неоціненну кількість деталей про щоденне життя й ментальність польських поміщиків у мемуарах доповнюють усні свідчення, зібрані З. Трояновською ⁴⁵. Звичайно, стиль життя у польських маєтках, де землеволодіння складало 100 дес., відрізнявся від життя резиденцій, чиїм власникам належало від 5 до 20 тис. дес., але саме пам’ять найбагатших стала стереотипом, в якому домінують розкіш і гармонія.

⁴³ Aftanazy R. Materiały do dziejów rezydencji. — Warszawa: Instytut Historii Sztuki PAN, 1986-1993, t. 1-23; Urbański A. Memento kresowe. -Warszawa, 1929.

⁴⁴ Beauvois D. Op. cit. — P. 3-4; український переклад, с. 51-52. Kołbuszewski J. Legenda Kresów w literaturze XIX i XX w. //Polska myśl polityczna XIX iXX w. — T. 4: Między Polską etniczną a historyczną. — Wrocław: Ed. Ossolineum, 1988. — S. 62-85. На жаль, Ю. Колбушевський впав у націоналістичну екзальтацію щодо «кресів» у книзі, названій відповідно «Kresy» (Wrocław: Wyd. Dolnośląskie, 1995. — 256 s.); ця багатообіцяюча книга вийшла у серії під промовистою назвою «A to Polska właśnie».

⁴⁵ De Saint Jouan, nee Trojanowska Z. La vie quotidienne desfarnilles polonaises etablies en Ukraine // Antemurale. — Rome, 1984-1985. — P. 141-257. Двір, як стрижень культурного життя і пейзажу, як архітектурний зразок і основний елемент польського мистецтва, досліджується у двох томах, котрі, однак, не охоплюють східних територій колишньої Речі Посполитої: Dwór Polski w XIX wieku, zjawisko historyczne i kulturowe. — Warszawa: Wyd. Stowarzyszenie historyków sztuki. -T. l, 1990. — 167 s.; T. 2, 1992. — 348 s.

Навіть у Литві, де не бракувало великих статків, польські поміщики відчували певний комплекс нижчості порівняно з рівними собі з України. Так, В. Мейштович згадує про власника палацу в Антонінах, графа Юзефа Потоцького: «Він імпонував росіянам, водночас шокуючи їх зверхністю й умінням похизуватися. Коли він виїжджав з дому, з тріском розчинялись двері і два козаки [тобто слуги, одягнені по-козацькому — Д. Б.] розстеляли по засніженому хіднику червоний килим аж до підніжки екіпажу, що чекав на нього... Схиляючись перед царем, він дивився на російську аристократію з усією зверхністю польського магната... 60 тис. га чорнозему, що залишились від Заславського князівства, успадкованого після Сангушків, процвітали: кілька цукроварень, прекрасно доглянуті ліси, корпус управителів, добре оплачувані робітники, а в його осерді — палац, чи радше два з’єднані разом палаци і величезна стайня. Комфорт відповідав останнім англійським чи американським стандартам. Казали, що розкіш була І надмірною, забагато гербів на дверях, вікнах, ручках дверей, упряжі, відрах, торбах... усе свідчило швидше про багатство, ніж про смак. Можливо! Але ж яке чудове господарство і який виграш для краю!». Яніна Жултовська, великосвітська пані з Литви, зізнається, що ніде не бачила такої пишноти, як на святах і прийомах в Україні. Вона захоплено перераховує осіб з вищого світу, яких зустрічала в палаці Четвертинських в Обарові на Волині. Тут можна було зустріти Януша Радзивила з дружиною, Анну Любомирську, Липковських, Чечелів, Здзєховських, Залеських, Жевуських, Могильницьких, Чосновських, Ярошинських, чия резиденція по сусідству, у Волиці, і нагадувала резиденції плантаторів Вірджінії. Пишнота й безліч слуг вражають Жултовську: «Старий слуга Флоріан виступав у смокінгу, а високий Іван був одягнений, немов козак: чоботи, шаровари і світлобузкова довга, аж до колін, сорочка, підв’язана малиновим поясом. Візники вбрані так само. Ще донедавна у Ставищі та в Білій Церкві [у Браницьких] нараховувалось по кількасот козаків...» ⁴⁶.

Ярослав Івашкевич, письменник, що походив з середовища управителів, у спогадах про юність зізнається, що людям з цього твердого ядра великих землевласників досить вдягнути кунтуш, аби уявити себе перенесеними у XVII століття. Його свідчення перегукуються зі спогадами Леона Липков-ського, котрий згадує ті самі резиденції. Показово, що, перечитавши кілька десятків мемуарів представників цього світу, опиняєшся у клубку одних і

⁴⁶ Meysztowicz W. Gawędy o czasach i ludziach. — London, 1983 (2 wyd.). — S. 135; Puttkamer-Żółtowska J. Op. cit. — P. 160-161. Ще один учасник, Веслав Подгорський, з іронією згадував про великі прийоми у Четвертинських, див.: Ostatnie wspomnienia. — S. 52-55.

тих самих родичів, братів, сестер, кузин і, врешті, починаєш відчувати себе, немов серед родини з однаковими розпізнавальними прикметами. Все свідчить про пишноту: незліченна челядь, збірки живопису, книги з золотими корінцями в бібліотеках, старовинні меблі, архітектура, парки, коні, полювання, описані на сотні способів, розкішні екіпажі, бали, свята, прийоми, де все надзвичайно вишукане. У дворах трохи бідніших маєтків, яким належало «лише» по кілька сотень десятин, спосіб життя дещо скромніший, але й тут тон задавали магнати, законодавці елегантності.

Як і багато інших, Івашкевич подає чарівні описи бачених ним резиденцій. Ось, наприклад, Чорномин — колиска Чарномських (адже вершиною шляхетності було прізвище за назвою своєї землі): «Резиденція знаходилась посередині пречудового парку, який підходив до самого лісу. Двір було влаштовано так, як і помешкання незалежних володарів Західної Європи... З усієї пануючої тут розкоші мене найбільше захопили незліченні екіпажі різного типу і розмірів... Усе минуле, ціле українське XIX століття зосереджене в цих екіпажах, я досі зберігаю в ніздрях запах шкіри, якою були оббиті карети. Пізніше великі музеї лимарних виробів Зальцбурга й Відня нагадували мені про Чорномин, але в них не зберігся отой специфічний запах, що назавжди щез» ⁴⁷.

Чар цих зниклих речей, які безвісти розвіялись у вогні революції, сприймається ще гостріше, коли пригадаємо те величезне пожарище, де загинуло стільки витонченості, легкості й безцінної невловимості: «Восени [1917 р.] почали руйнувати осередки польської культури в Україні. Новини долітали звідусіль: Тимошівка Шимановських, Рижавка Іванських, Гайворон Жевуських впали від руки винищувачів. Рояль Шимановських викинуто у ставок, спалено портрет Бальзака у Жевуських, колекцію живопису Іван-ського забрано до невеличкого музею в Умані, стерто з лиця землі будинок тітки Масі, парк вирубано, а місце його резиденції в Чернишах переорано...». Від опису спалених бібліотек і творів живопису крається серце ⁴⁸.

Переглядаючи родинні фотографії, якими так багато ілюстровані спогади Леона Липковського, опубліковані 1913р., помічаєш усю соціальну вищість цього світу, одягненого за останньою паризькою модою. Гарні вершниці, за кожним неправильним рухом яких слідкує вчитель верхової

⁴⁷ Iwaszkewicz J. Książka moich wspomnień. — Kraków, 1957. — P. 124-125.

⁴⁸ Ibid., — S. 147-149. Цей топос, з якого можна укласти цілу антологію, зустрічається у всіх мемуаристів, зокрема у: Makowiecka J.-A. Moje wspomnienia z lat 1880-1968. — Biblioteka Zakładu Narodowego im. Ossolińskich, rps. 20.174; Łazowski J. Okruchy wspomnień z Winnicy na Podolu. — Ibid., rps. 13.316 II; Doruchowski A. Wspomnienia rolnika ekonomisty, jego dzieje, tycie i praca. — Ibid., rps. 14.116 II.

їзди, вусаті панове, що оглядають стайню, щасливі подружжя, які п’ють чай на терасі з колонами, завжди усміхнені господині, заклопотані своїми широкополими капелюшками. Юрма слуг, куховарок, годувальниць, вчителів (француженка, англійка, німкеня) звільняють їх від усіляких клопотів. Вранці й увечері довкола кожної клопочеться по дві покоївки, їх причісують, зашнуровують і розшнуровують. Серед цього етикету, гостювання, своєрідної гостинності, які витворюють те, що соціологи називають семіосферою, міг би народитися Пруст.

Польські землевласники практикували внутрішні шлюби, що свідчить про цінування приналежності до свого кола і розуміння ними власного престижу. Одне з останніх досліджень свідчить, що шлюби майже виключно між поляками укладалися здебільшог о в географічних межах губернії, і лише дуже багаті шукали дружину на обширах західних губерній та інших відламів колишньої Польщі. Відносно обмежена кількість варіантів часто призводила до кровозмішання: у згаданій праці нараховано 440 шлюбів (880 осіб), в яких поєдналося всього 130 родин! ⁴⁹

Відтак, основною ознакою цього світу є його споконвічна замкнутість від довколишнього «океану варварства», від нестерпної брутальності мільйонів «неосвічених», «п’яних» і «неписьменних» хлопів. Від них тримаються на відстані, контактуючи у вкрай обмежених випадках. Однак голосно про це не говорять, бо добрий тон вимагає любити «простий народ». Ми пам’ятаємо знаки «благодіяння», проявлені щодо селян. Тут панує жіноцтво. Більшість з них погано розмовляє російською, бо виховувалась у католицьких монастирях на Галичині. Вони знають кілька українських слів і є зразком добрих християнок, змодельованих у спогадах дружин засланців 1863 року. Вони прагнуть наслідувати Ружу Собанську, цього «янгола-хранителя Сибіру» і взірця милосердя.

Французька мова давала змогу втекти від урівняння з іншими. Розмовляючи цією мовою у сім’ї, можна було відділити себе від челяді та селян, розмовляючи на людях — уникнути звертання до росіян їхньою рідною мовою. Останні зі снобізму також відповідають по-французьки. Врешті, французька дозволяла покинути мікрокосмос поляків України й приєднатись до значно ширшої семіосфери «Білої Європи», тієї «родинної Європи», про яку пише Марія Папська. Вони час від часу з’являються в найкращих

⁴⁹ Epstein T.-J. Małżeństwa szlachty posesorskiej na Wołyniu, Podolu i Ukrainie w latach 1815-1880//Spoleczeństwo polskie XVIII i XIX wieku / Pod red. J. Leskiewiczowa. -T. 9. — Warszawa: PWN, 1991. — S. 201-239. На жаль, досліджуваний у цій праці період є надто довгим, а суспільно-політичні зміни після 1863 р. надто численними, аби порівняти критерії престижу на початку і наприкінці XIX століття.

готелях на водах у Німеччині, в казино на Рів’єрі, у замках Франції, Англії, Іспанії та Італії, де колосальний посаг спадкоємиць породжував різні мрії, а місцева, внутрішня замкнутість сполучалася з космополітизмом ⁵⁰. Марія Браницька проводила більше часу в Ніцці, ніж у Білій Церкві, але це був поодинокий випадок, бо загалом в умовах неуникненної деполітизації, нав’язаної російським пресом, світ польських маєтків відкривав мету свого існування, вище виправдання надто прозаїчному володінню десятинами — у джерелі багатства: у своєму маєтку поляк виконує місію. Він твердо стоїть на посту. Кожний був охоронцем placówki, тобто фортеці, частки польської землі. І те, що термін фортеця, запроваджений у моду письменником Б. Прусом 1884 р. у Варшаві, стосувався зовсім іншого явища — боротьби польського селянина проти поневолення на німецькому відламі Польщі, було несуттєвим. Це легко підмінювалося, сприяючи появі любові до землі серед вищого прошарку шляхти.

Така дивна сублімація чисто матеріальних інтересів в епоху позитивізму, коли вже були немислимі романтичні пози, лежить в основі ментальності кресових поляків. Віднині боротьба за збереження землі всупереч усім і всьому, описана у попередніх розділах, дорівнюватиме патріотичному алібі. Не матиме ваги, що в чисельному відношенні ця група дуже невелика. Вираховувати кількість — це вигадка ненависної демократії. Марія Папська чітко пояснює такий спосіб мислення у своїй «Європі в родині»: «Ідеї свободи й рівності поєднуються з ідеями вбивства й блюзнірськими вчинками, заподіяними французькими санкюлотами*. На їхню думку, феодальна система недоторкана, соціальна нерівність і бідність санкціоновані Євангелієм («серед вас завжди будуть бідні») і належать до явищ світового порядку. Для бідних влаштовувались «благочинні продажі», їм давали милостиню під дверима церков» ⁵¹.

Економічна, а відтак і культурна вищість завдяки капіталізму зросла в десятки разів, але вона існувала ще й до нього. Чимало родин підкреслювало, що вони тут живуть віками, або й походять звідси. Кохаючись в

⁵⁰ Вражає те, що в мемуарах найбільших німецьких землевласників зі Східної Пруссії, також вигнаних з рідного гнізда у 1945 р., розвиваються такі самі ностальгічні теми, подаються такі самі описи патріархального життя, змальовуються такі самі полювання і таке саме, як у польських землевласників в Україні, ідилічне життя. І в тих, і в інших присутня обов’язкова сублімація шляхетських цінностей. Див.: Comtesse Donhoff Marion. Kindbeit in Ostpreussen. — Berlin, 1988. Французький переклад: Paris: Albin Michel, 1990. — 244 p. — досл.: безштанні, голодранці. Так почали називати плебейські народні маси під час Великої Французької революції кінця XVIII ст. (Прим. ред.).

⁵¹ Czapska M. Europa w rodzinie. — Paris: Libella, 1970. — S. 45.

уподібненнях, загал польських панів з України любив посилатись на кровні зв’язки зі старовинними українськими родами, які добровільно полонізувались у XVI столітті. Тобто, соціальна несправедливість вже санкціонувалась «історією». Давність коренів давала право багатству заявляти про себе як про керівну, спрямовуючу силу на даному терені й не дозволяла говорити про колонізацію; їхня присутність подавалась як місія, санкціонована ще віддавна в інтерпретації католицької церкви, як «мур християнства» проти схизматиків та невірних, вселяючи непохитне самовиправдання цьому останньому бойовому каре.

Після 1920 р., коли цей мур впаде, міф про нього стане ще міцнішим, і в ньому на десятки років потоне ясний підхід до істини. «Ми були громадянами землі, яка всім нам зобов’язана, — напише у «Теребовлі» Зофія Коссак, — землі, яка змогла вижити й розвинутися лише завдяки збройній руці наших предків, польських лицарів...». Моріс Барес так само шукав історичне підґрунтя для своєї теорії французької землі, окропленої кров’ю предків. Німецька теорія Blut und Boden* також. Відмінністю українського варіанту було те, що закорінення відбулось всупереч волі автохтонного населення. Десятиліття, а то й століття польський світ існував тут своєрідними острівцями. Ніщо не повинно було заплямувати чи позбавити блиску затишну теплицю, де цвіла гармонія, відгороджена від повсякденності. Виховані на французькій «рожевій бібліотеці» дівчатка зберігали у своїй жіночній поведінці шарм «a la мадам де Росбур», а своєю грацією і нероз-тривоженим сумлінням наслідував графиню Сегюр. Яніна Жултовська не приховує, що описи злиднів, які вона подибувала у романістів-позитивістів, наприклад, в Елізи Ожешкової, викликали у неї відразу: «їхні ідеали були мені чужими... Огида, яка заполонювала мене при читанні романів із соціальним змістом, йшла від мого інстинкту самозбереження. Чому життя може бути таким сумним? — запитувала я себе, — чи воно справді позбавлене щастя?» ⁵². Ця запона, накинута на речі, котрі вважалися непристойними, дозволяла призупинити час. Маєток був «маленькою батьківщиною» (ojcowizna замість ojczyzna), де панувало специфічне сприйняття землі. Здавалося, цей відгороджений від світу сховок є обіцянкою вічності.

* Кров і земля (нім.) — засадничі поняття ідеології націонал-соціалізму, на які спиралася ідея «органічного», або расового народу і теорія належного йому життєвого простору, що лягли в основу політики фашизму; найповніше розроблені у працях офіційного філософа націонал-соціалізму Альфреда Розенберга (Прим. ред.).

⁵² Puttkamer-Żóltowska J. Op. cit. — S. 72.

За прикладом французької літератури, котра зафіксувала певну кількість магічних місць, розлогі панські маєтки, перетворені пам’яттю на оази позачасового блаженства (як Шармет у Жан-Жака Руссо, Кльош-гурд з «Лілії в долині» Бальзака, Вержі і парк мадам де Реналь), витворили в польському письменстві міф про резиденції. Соціологи вже вловили ідентифікацію людини зі своїм середовищем. Це, зокрема, добре відчув Марк Оже, який писав: «Коли метафоричний зв’язок між будинком та маєтком і родиною, яка там живе, там жила і там житиме, є щонайтіснішим, коли вдається не робити різниці між великою родиною і великим домом, цей термін визначає воднораз і реальний будинок, і постійну присутність, чиїм зв’язком і символом вони є» ⁵³. Тож хіба випадково поляки з широкорозгалужених «великих родин», як правило, іменувались за назвою своєї резиденції (Грохольські з П’ятничан, Липковські з Красносілля, Браницькі зі Ставища), завдяки чому братів розрізняли між собою? «Дім» (так кажуть про Австрійський дім, Французький дім) завжди був чимось князівським, майже королівським. Леві-Строс визначає його як «моральну одиницю, хранительку маєтку, котрий складається як з матеріальних, так і нематеріальних багатств і триває в часі завдяки передачі свого імені, свого статку, своїх титулів реальному чи фіктивному потомству, що вважається легітимним за єдиної умови -аби ця неперервність проявлялась через спорідненість чи шлюбні союзи, а найчастіше через те й інше» ⁵⁴ У випадку з поляками чистота шляхетської крові додає блиску неспростовності наведеному визначенню.

Ймовірно, що зведення в культ спадкової поземельної власності дідичів з України багато чим завдячувало не лише тискові, котрого вона постійно зазнавала від росіян, але й російському і ширше — слов’янофільському пієтету перед землею, започаткованому ностальгічними ідиліями Тургенєва і розвинутому, слідом за Достоєвським, у націоналізмі почвенников. Не забуваймо, що існувала тільки російська школа, і навіть європейські університети, яким великі польські сім’ї часто віддавали перевагу, не могли стерти цього нальоту. Така численна сукупність взаємопов’язань знайшла синтетичне вираження у романі поляка Юзефа Вейсенгоффа «Пуща» (1915 р.): вже сама його назва, не раз використана російською літературою (Остров-ський, Толстой), свідчила про нерозривний зв’язок між поміщиком з кресів та його маєтком. Сюжет зовсім простий: прогайнувавши молодість у Франції, відійшовши від вартостей землі й землевласницької шляхти, після нещасливого кохання до великосвітської європейки (тобто розпусниці),

⁵³ AugéM. Domaines et châteaux.- Paris: Seuil, 1989. -P. 171-172.

⁵⁴ Lévi-Strauss C. Paroles données. — Paris: Pion, 1984. — P. 177.

Едвард Котович повертається до свого маєтку, де позбавляється усіх облудних спокус Заходу завдяки щоденному контактові з «хорошим» селянином, який мав би втілювати завжди можливий союз з народом. У нього відроджується смак до життя, він починає торгувати лісом (завдяки бельгійському капіталові), одружується з гарненькою сусідкою Ренею — донькою зубожілих шляхтичів. Відтак перед нами — метафоричне і стверджене клятвою відновлення єдності між шляхтою та рештою суспільства. Ключовою сценою в цьому творінні, яким захоплювалися всі читачі українських резиденцій, є сходження благодаті на молодого дідича, котрий проникається містичною значущістю володіння землею предків.

Перевтілення стається тоді, коли він споглядає сівбу й «величні рухи сіяча» — звичайно, селянина: «Сівба за давньою традицією велась вручну. Босий сівач розмірене ступав по рожевувато-сірій землі, що розсипалася під ногами, безупинно благословляючи поле блискучою хмаркою золотавого зерна. Він був схожий на великого жерця якоїсь древньої, досі збереженої релігії. Коли він дійшов до краю поля, Котович серйозно, у відповідності зі звичаєм промовив:

- Бережи вас Бог!

- І вас хай береже, паночку, це ж я сію для вас.

Едварда заполонила хвиля почуттів. Він уперше відчув увесь чар володіння землею, її чистий запах лоскотав ніздрі. Він нахилився і взяв жменю землі, роблячи вигляд, що роздивляється, насправді ж відчуваючи бажання просто стискати її в руці» ⁵⁵.

Та облишмо ці псевдометафізичні почування, довкола яких можна оповідати ще багато легенд — починаючи з відроджуючої сили, яку Антей черпав у грецькій землі, до магічної могутності алхімічного елемента за Башеляром. Побіжний погляд на цей виправдальний міф був нам потрібний лише для того, щоб збагнути підстави чистого сумління поляків з України. Схоже, Я. Жултовська точно визначила загальну позицію своїх співвітчизників і свого класу: «Обов’язок все присвятити землі, так пропагований у звичаєвих романах, був, по суті, значною мірою пов’язаний з матеріальним інтересом, хоча й не без лихоманки марнотратництва. Найдивніше те, що ніхто не називав прибутки їхнім справжнім іменем. Тим більше, ніхто ніколи чітко не сказав, що польська власність у польських руках була єдиним і останнім прихистком свободи, тобто в кожному польському дворі -більшому чи меншому — існувала групка людей, матеріально незалежних.

⁵⁵ Weyssenhoff J. Puszcza. — Ludwigsburg, 1915. — S. 65.

Наші вороги розуміли це краще за нас. А національний інстинкт... реагував швидше мелодраматично» ⁵⁶.

Якщо від міфу перейдемо до щоденного побуту і поцікавимося розповсюдженими формами суспільного життя, що точилося попри замкнутість у маєтках, то й тут констатуємо тенденцію до самообману, до самозвеличення у приниженні. Поляки, позбавлені зовнішніх ознак своєї культури, усунуті від політики могутньою царською системою (в іншому місці ми розглянемо способи такої деполітизації, аби протиставити їх відносному відродженню 1905 р.), мали дуже обмежене поле діяльності для прояву своєї величезної економічної потуги в громадському житті, що допомогло б їм зберегти себе на тлі неймовірних поліцейських та релігійних утисків, при відсутності можливості вчитися рідною мовою як у школах, так і в університетах.

Дехто з великих землевласників фінансував культурні ініціативи, започатковані поза їхніми політично паралізованими губерніями: давав кошти на створення Наукового товариства у Варшаві, на публікацію досліджень одного зі своїх — Олександра Яблоновського — про українські старожитності; вони навіть наважувалися — не ризикуючи в Російській імперії — викупити коляску Джимали — символ переслідування німцями польських селян на Познанщині. Однак коли ми розглянемо форми організації цієї соціальної групи, її життя в спільноті, то констатуємо, що йшлося лише про ерзац громадського життя, знову таки возвеличений пізнішими коментаторами ⁵⁷.

Маскування бездіяльності під розважну й помірковану обачність, як і політична стагнація свідчать, що романтичний міф валленродизму (прихованої підривної діяльності у ворожій гнобительській державі, якій Марія Яніон присвятила добру книгу) був тут лише легким і занепадницьким виправданням. Ми помічаємо це не тільки в Україні, а й у поляків-земле-власників Литви, де В. Мейштович дав вичерпну характеристику такому явищу. Якщо нічого не робилося для народу, то лише тому, що їх стриму-

⁵⁶ Puttkamer-żółtowska J. Op. cit. — S. 28. Варто відзначити тут прикметне ототожнення свободи з багатством. Щодо інших втілень міфу про креси див.: Beauvois D., ed. Les confins de 1’ancienne Pologhe. — Lilie: ed. P. U. L., 1988. — 282 p.

⁵⁷ За добрий приклад може послужити прославляння культурних заслуг Олександра Браницького, ставищанського поміщика, який помер 1877 р., та його сина Владислава, див.: Ruszczyc M. Dzieje rodu i fortuny Branickich. — Warszawa: Delikon, 1991. — S. 315-339. Він справді був великим меценатом: у Сухій на Галичині створив бібліотеку, був піонером фотографії, підтримував мистецтво садівництва й ботаніки, фінансував дослідження в Єгипті, Сирії, Алжирі, сприяв відновленню шкіл у Королівстві в 1898-1908 рр. Щоправда, ця діяльність була чужою для українського народу: якраз Владислав став жертвою насильства (див. розділ II цієї книги) у 1884 р.

вали «росіяни-окупанти»: адже глибинні (як ми бачили, аж надто глибинні) наміри були ліберальними й заповідали відчутне поліпшення рівня життя. Патріархалізм такого роду залишав сумління чистим, тим більше, що наприкінці XIX — на початку XX ст. в багатьох регіонах Європи ще жили за аналогічними принципами. Мейштович справедливо вказує на подібність ситуації в Сицилії та на заході Російської імперії. Кожен поміщик України чи Литви, напевно, почував себе близьким до ментальності «Гепарда» Лампедузи, і такий своєрідний спосіб поєднатися з «білою Європою» викликав у нього швидше гордість, ніж докори сумління ⁵⁸.

Практично єдиним центром громадського життя землевласників аж до 1905 р., коли ситуація змінилася, було Сільськогосподарське товариство у Києві, засноване 1874 р., котре, як і в Мінську та Вільні, розвивалось на початку 1880-х років під пильним контролем росіян. Відомо, що його завжди очолював предводитель дворянства, тобто росіянин. Ми вже знаємо провідну роль різних комісій цього Товариства в піднесенні економіки в згаданих губерніях. Проте під пером польських мемуаристів значення цих зібрань (вони забували згадати, що половина їхніх членів — росіяни) стає протилежним тому, яким воно було насправді, причому перебільшення набуває характерних пропорцій.

Ці сільськогосподарські зібрання, як писав В. Мейштович, були «начебто економічними», більше того — «вони були зовнішнім проявом неписаної спадщини тих родин, які вважали себе ніби продовженням Сенату Речі Посполитої і зберігали приховане, але усвідомлене прагнення до незалежності. Ця спільнота — ні асоціація, ні партія — була значно солідарнішою за будь-яку організацію, це був свідомий своєї ваги соціальний прошарок, що спирався на давню традицію і володіння землею».

Тут ми заторкуємо найбільш фундаментальний субстрат шляхетської ментальності великих землевласників, і така схильність до міфологізування на тлі політичної безпомічності свідчить про міру їх розчарування. «Бізони» справді сприймали свої фантазії за реальність, якщо в 1905-1906 роках пробували сформувати місцеві органи влади окремо від росіян, українців та поляків з інших відламів. Потяг до величі перешкоджав їм зізнатися, що буряки й зернові були єдиною їхньою турботою, їм доводилось прикривати могутність свого капіталістичного золота уявними шатами, витяг-

⁵⁸ Meysztowicz W. Op. cit. — S. 13-121. Такі риси чітко підкреслено у рецензії Бардаха на мемуари Мейштовича: Bardach J. Z dziejów mentalności konserwatywno-feudalnej//Prze g ląd Historyczny, t. LXVIII, z. l, 1977. — S. 107-126. Зустрічаємо їх і в: Okulicz K. Opowieści nobliwe i sentymentalne//Zeszyty Historyczne, 1974, z. 28. — S. 116 і далі.

нутими з шаф власної історії. Нав’язлива ідея постійно стукала у скроні: «Велика польська маєтність зберігала відчуття, що вона успадкувала право й обов’язок сенаторів Речі Посполитої керувати Великим князівством Литовським». Це владолюбство, химерність якого показали останні роки життя поляків на кресах, санкціонувало розсудливу обачність, даючи дозвіл на співпрацю з росіянами і, зокрема, на облагородження прибуткових занять. Мейштович писав, що Сільськогосподарське товариство «було сприйняте як замінник шанованого інституту шляхетських сеймиків» ⁵⁹.

Дехто з так званих польських сенаторів здійснить свою мрію в 1906 р., коли завдяки елітарним виборам займе місце у Державній раді, щоправда -вже в Санкт-Петербурзі. Справжнього виміру прекрасним поривам надає союз з імперським троном. Під час коронації Олександра III у 1883 р. польську шляхту представляють — до чого їх ніхто не уповноважував, та й який би орган міг це зробити? — князь Сангушко, граф Орловський і граф Гро-хольський. У 1888 р., коли цар по дорозі в Холм, де репресії над уніатами досягли апогею, зупинився в Рівному, польські аристократи 12 повітів квапляться на прийом. Тут присутні Сангушки, Потоцькі, Радзивили, Плятери, Любомирські, Валевські, Четвертинські, Єловицькі та інші. Двома роками пізніше Kraj публікує захоплену й схвальну розповідь Ю.-Д. Карвицького про свята на честь імператора в цій же місцевості з нагоди військових маневрів. У ній підкреслюється, що Рівне є приватною власністю кн. Любомирського, що подія привабила князя Фердинанда Радзивила, якому належить величезний майорат неподалік в О лиці, і що вся запрошена польська шляхта губернії була одягнута в парадні мундири російських дворян. Розкішно вбрані польські пані спостерігали за маневрами зі своїх екіпажів. У 1892 р. стає відомо, що польський цукровий магнат Ярошинський подарував під час виконання своїх обов’язків у Гнівані граніт для п’єдесталу пам’ятника Миколі І, який поставили перед Київським університетом. Промовистий символ ⁶⁰.

Огляди економічної діяльністі, вміщені в Krajі, підтверджують, що через тотальний параліч громадського життя найменше зібрання вважалося проявом існування польськості. Коли у 1884 р. волинський губернатор викликав до Житомира по троє землевласників з кожного повіту, аби вони самі розділили між собою зрослий земельний податок, Ю.-Д. Карвицький розцінив це як ознаку прихильності. У його коментарі прозирає властивий даному середовищу сервілізм: «Вони працювали лише над запропонованим

⁵⁹ Meysztowicz W. Ор. сіt. — S. 18-24.

⁶⁰ Kraj, 1883, №19.- S 16; 1888, №13; 1890, №41.- S. 3-4; 1892, №20.- S. 14.

питанням, бо відразу збагнули, що цей перший крок (?!) адміністрації, спрямований на вияснення їхньої думки, може мати важливі наслідки в майбутньому». Спритне маскування страху ⁶¹.

Коли в 1890 р. «благодушність» влади збільшилась настільки, що було дозволено провести перший з’їзд землевласників у Києві, Kraj присвятив йому першу сторінку, хоча тут чисельно — зумисне — переважали росіяни. Влада взяла на себе турботи по запрошення російських поміщиків Чернігівської, Полтавської і Харківської губерній, але серед організаторів були й поляки — Михальський і Лиховський. Це дозволяло сподіватися на додаткові переваги поляків,як групи економічного тиску, підсиленого в такий спосіб. У матеріалах з’їзду годі шукати польських вимог, які б виходили за рамки групових інтересів: учасники домагалися як найшвидшого розмежування маєтків і сервітутних земель, поліпшення умов надання земельних кредитів, затвердження нижчих залізничних тарифів. З цими вимогами вони сподівалися вийти на сільськогосподарську комісію на чолі з Плеве у столиці, завершивши їх — для місцевого колориту — українською приказкою, що закликала до об’єднання зусиль: «Громада великий чоловік!» Відтоді з’їзди відбувалися щодва-три роки. На них організовувались великі виставки, де поляки хизувалися, хоч і марно (в соціальному плані), власною значущістю. На другому з’їзді 1892 р., як підкреслювалося, «поляки виступали найбільше», а найкраще враження зробив виступ Мечислава Джевецького, котрого названо «гордістю наших землевласників». Він прославився заходами по механізації робіт у власному маєтку та авторством кількох брошур, написаних по-російському, наприклад, «Найдешевші методи вирощування цукрового буряка». Яка далека від гідності сенатора тематика! ⁶² На початку XX ст. були створені відділення Товариства у багатьох повітах, а успішна господарська діяльність українських губерній увінчалась всеросійською виставкою 1913 р. у Києві.

Слід підкреслити, що в Сільськогосподарському товаристві у Києві була задіяна тільки найбагатша група землевласників. У 1888 р. тут нараховувалось лише 530 членів, тобто не більше 260 поляків з трьох губерній. Це найзаможніше лоббі, склад якого змінювався нечасто, виступало від імені 3 тис. польських поміщиків України.

Аж до 1911 р., коли нарешті в цих губерніях були запроваджені земства, що й надалі містили обмеження стосовно поляків, чия громадська роль зводилася до участі багатіїв в економічних інстанціях. До самого кінця

⁶¹ Ibid., 1884, №24.- S. 14; 1888,№ 13.- S. 15.

⁶² Ibid., 1890, № 6.- S. 1; 1892, № 10. — S. 13.

найбагатша еліта вважала, що така участь у громадському житті є різновидом суспільної діяльності, хоча насправді йшлося лише про форму захисту власних інтересів. У всіх тогочасних спогадах простежується уподібнення-плутанина такого роду. Так, Леон Липковський присвятив навіть окремий розділ спогадів своїй «суспільній діяльності» (Moje prace spoleczne), яку він називав «патріотичною працею». Що ж ми тут знайдемо? Участь в опікунській комісії санітарного нагляду під час епізоотій, участь у відборі й поставці коней в армію, в обрахунку податків, у викупі чиншових грунтів. Після 1902 р. він був присяжним, займався створенням «маргаринових земств», засідав у комітетах по впровадженню столипінської реформи, брав участь у ревізії сервітутів, у розробці контрактів з французькими борошномолами, у розбудові сільськогосподарської школи в Умані. Тобто, не робив нічого, що не було б пов’язане з інтересами великих землевласників ⁶³. У 1914 р. магнатам велося так, як у 1795: Ubi bene ibi patria* .

З погляду історика прикро, що у свідченнях, які дійшли до нас, оця найбільш помітна частина — великі землевласники — перекриває більшість. Схоже, що група бідніших, хоча теж досить багатих поміщиків (для прикладу -Тадеуш Бобровський), були передусім схильні вести тихе життя, господарюючи на кількох сотнях десятин. Щоправда, тут теж не обійшлося без прикрас, бо немає жодних згадок про жорстоке ставлення до селян та до безземельної шляхти. Власники маєтків середньої руки проводили акції, не позбавлені мудрості, трохи ідеалізованої поміркованості і взаємодопомоги, спрямовані на порятунок родин, яким загрожувало розорення або захоплення спадщини росіянами. Ці акції набирали характеру прихованих «патріотичних вчинків», роль яких у тодішній загрозливій ситуації легко зрозуміти. Наприкінці Pamiętnika mojego zycia Бобровський перелічує тих, чиї прізвища мали б стояти в почесному списку виконавців «мурашиної роботи», зараховуючи сюди й себе: 3.Прушинський, А. Садовський, 3. Червінський, 3. Старорипинський, В. Рурський, Т. Орликовський, Л. Модзелевський, Л. Янковський, В Чарновський, М. Васютинський. Вони (наші майбутні праці про політикокультурну діяльність це покажуть) зажили слави, «присвячуючи цьому свій час, свою працю, а не раз і кривавицю, та допомагаючи порадою тим, у кого були якісь клопоти, опікуючись осиротілими, мирячи ворогів, розплутуючи поплутані взаємини й інтереси співгромадян. Кожне добродійство й приватна послуга, зважаючи на розпачливе становище, в якому опинилася наша розпорошена спільнота, набирали

⁶³ Lipkowski L. Ор. сіt. -S. 171-179.

*Де добре, там батьківщина (лат.).

суспільного значення» ⁶⁴. Може, й так, але чи ж у всіх було таке «розпачливе», як він писав, становище?

Такі розпливчаті формулювання, що нагадують античні чесноти або «доброчесну людину», яку в добу Відродження підносив М. Рей, зустрічаємо в некрологах, вміщених у Krajі. Вони — ніби своєрідне магічне дзеркало, котре відбиває ідеалізований образ усієї спільноти. Наведемо лише один приклад — некролог 1890 р. на смерть Фелікса Минькевича: «Людина бездоганного характеру і великих громадських заслуг... Він садив за свій стіл і ділився своїм хлібом, він розсуджував суперечки і мирив людей, і втирав сльози вдовам і сиротам, намагаючись виправити завдані їм кривди; багатий і вбогий, пан і холоп, і жид мали доступ до нього і право на його час і його працю. Про те, якою шаною і повагою він користувався, свідчить кількість сотень посередницьких і полюбовних судів, де він брав участь. Така громадська і публічна діяльність, бездоганне приватне й особисте життя і тяжка праця на рідному полі дають йому право на шану і добру пам’ять усіх» ⁶⁵.

Інтелігенти й офіціалісти

На відміну від Західної Європи, де соціальне розшарування відбулося раніше, польське суспільство України кінця XIX ст. мало ще більш архаїчні структури, ніж російське. Між кількома тисячами «хлопів», що походили з декласованої шляхти, й елітою великих землевласників знаходилась досить нечисленна група, здебільшого шляхетського походження, яка заробляла на життя власною працею. Ці люди стали, не завжди з доброї волі, головним сателітом великих землевласників, хоча дедалі частіше і вони сходили з цієї орбіти.

Підрахунки числа поляків в Україні, зроблені Й. Бартошевичем, Е. Ромером і Вакаром на початку нашого століття, неприйнятні, проте їх часто наводять навіть сьогодні. Лише типовою для націонал-демократа екстраполяцією можна пояснити ототожнення 667 581 католика (перепис 1897р.) з поляками, мешканцями трьох губерній, немовби не існувало

⁶⁴ Bobrowski T. Op. cit. — S. 519. Добре уявлення про типи землеволодінь-від найскромніших до найбагатших — дає Pamiętnik Kijowski, t. 3. — London, 1966. — S. 76-95.

⁶⁵ Kraj, 1890, № 47. — S. 14., див. також некролог про А. Садовського (помер у 1884 р.) у № 8 на с. 77, де підкреслюються спільні жалі католиків, православних і євреїв: покійний був символом гармонії.

українських селян католицького віросповідання. Не може задовольнити й мовний критерій, використаний під час перепису: напевно, поляків було більше, ніж 322 954 особи, які заявили, що розмовляють польською. Щоправда, з соціологічної точки зору друга цифра здається більш реальною, особливо враховуючи рівень українізації декласованої шляхти ⁶⁶.

У попередній книзі ми встановили, що після декласації, здійсненої Бібіковим у середині XIX ст., число легітимованих шляхтичів у трьох губерніях напередодні 1860 р. не перевищувало 70 тис., причому 9/10 цієї групи були безземельними або мали по кілька десятин. Через 20 років і навіть пізніше таке співвідношення змінилося ненабагато. З опублікованих 1884 р. статистичних даних дізнаємося, що в 1860 р. на Поділлі нараховувалось 14 063 особи з гербової шляхти, в 1870 р. — 14 980, а в 1882 — 16 685. Серед останньої до поміщиків належало 1 656 осіб, тобто та сама десята частина ⁶⁷.

Після 1863 р. власне цей розплідник з 9/10 польського шляхетського загалу починає поповнювати доти нечисленне польське населення міст, котре здебільшого, як ми бачили, теж складалося зі шляхти, але колишньої. Ця відмінна за характером освіти (російська школа або університет) і заняттями група населення, яка на 1880 р. становила близько 60 тис. осіб (її все частіше поповнювали колишні землевласники, розорені внаслідок російської політики усунення поляків з маєтків), масово оселялися в містах.

Звичайно, міста на Правобережжі й надалі залишалися швидше російськими, єврейськими чи українськими, ніж польськими, однак присутність поляків стала відчутнішою. Особливо значні зміни, зумовлені капіталістичними мутаціями, відбулися, зокрема, в Києві. Якщо на 1881 р. тут нараховувалось 127 251 житель, то у 1886 р. їх було 175 тис. (в тому числі 19 тис. поляків), у 1897 р. — 247 700, а в 1909 — 293 692 (з них 44 409 поляків) ⁶⁸. Г. Корвин-Милевський писав, що Вільно — це «польське місто, де багато росіян», але Київ — «місто російське, де багато поляків». Щодо інших міст України, то вони були менш залюдненими. Так, у Житомирі, де більше третини населення складали поляки, на 1900 р. було 80 700 мешканців, в

⁶⁶ Bartoszewicz J. Na Rusi polski stan posiadania. — K., 1912; Romer E. Ilu nas jest? — Kraków, 1917; Mróz T. Liczebność i structura spoleczno-zawodowa zbiorowości polskiej w Kijowie na przełomie XIX i XX w. //Zeszyty Naukowe U. J., Prace Historyczne, z. 92, 1990. — S. 71-88; Eberhardt P. Przemiany... — S. 56-59.

67 Beauvois D. Op. cit. — P. 344; український переклад, с. 386. Kraj, 1884, № 8. — 5.7. Про названі вище цифри див. на початку нашого першого розділу, вони взяті у А. П. Кореліна, який показав, що шляхетська інтелігенція на початку XX ст. повинна була мати довкола себе 70-80 тис. осіб (з родинами включно) у трьох губерніях.

⁶⁸ Mróz T. Op. cit. — S. 73-74.

Кам’янці у 1913 р. — усього 49 250. Незначна чисельність міського населення скрізь, окрім Києва, свідчить, що більшість згаданої шляхти, опановуючи нові сфери діяльності, пов’язані з розвитком капіталізму, осідала неподалік, на службах у сільських маєтках в якості офіціалістів, тобто технічних кадрів середнього й вищого рівня, задіяних у маєтковому господарстві та споживчому сільськогосподарському виробництві.

Ті, хто в силу обставин вибирав місто, не мали, звичайно, нічого спільного з казково багатими польськими поміщиками, які повністю передавали свої сільські маєтки в оренду і споруджували в містах прекрасні вілли або пишні палаци, на брамах яких гордовито пишалися герби найаристокра-тичніших родин ⁶⁹ (їх досьогодні можна бачити у багатій київській дільниці Липки). Тут мова піде про тих, яких у 1883 р. Kraj характеризував так: «Давня традиція нашого краю дедалі більше переходить від класу землевласників, що все зменшується у містах і містечках, до рук незаможного, нововитво-реного класу міщан — людей вільних професій, часто вихідців із розорених багатих родин, до купців, промисловців, ремісників, адвокатів, лікарів, фармацевтів, інженерів тощо». Ці промовисті слова належать перу Яна Ілговського (він же Талько-Гринцевич, лікар за фахом) ⁷⁰.

Згаданий елемент, свідомий своєї чисельної переваги над землевласниками, почував себе дедалі впевненіше й полемізував, доводячи правомірність свого розриву з атавістичними комплексами стосовно ганебності фахових занять за гроші. Анахронічний характер дискусії цілком очевидний. Такі самі аргументи зустрічаємо ще в 1790 р. у Сташица, а в 1820 р. — у середовищі учнів польських шкіл Віленського учбового округу та студентів Віленського університету, їхня нова поява у 1887 р. свідчить про трагічний ефект соціальної заблокованості на цих теренах впродовж двох третин століття.

У № 35 за 1887 р. Kraj, опублікував анонімну статтю «Старого шляхтича», де змальовується вельми песимістична картина занепаду шляхетського класу. Відповідь «Молодого шляхтича» з України сповнена ентузіазму й віри в майбутнє. Відбивши закиди, автор проголошує своє позитивне кредо. На його думку, слід зусібіч оглянути руїни, отримані в спадок від старших, і взятися до праці. А щоб навчитись їх відбудовувати, кожен мусить знайти своє місце, зокрема вчитися, відкинувши традиції. «Слід визнати, -

⁶⁹ Про величезні інвестиції поляків у Києві та світське життя аристократів у ньому докладно написано у мемуарах А.-С. Жевуського, який мешкав там у 1917-1919 рр.: A travers / ’invisible cristal. — Paris: Pion, 1971. — P. 106-150.

⁷⁰ Kraj, 1883, № 42. — S 9-10.

пише він, — що головні кадри молоді [слово «кадри» звучить тут дуже по-сучасному — Д. Б.] вже працюють з користю для себе і для краю в різних доступних нам професіях. Адже у нас є великий загін фахівців у сільському господарстві... багато техніків, лікарів, юристів, промисловців тощо, які, подолавши острах шляхти стосовно залежної праці й перемігши певне зневажливе ставлення до фахівців з боку непрацюючих класів, творять новий елемент в суспільному житті, отой третій стан, котрого нам завжди бракувало...» ⁷¹.

Земельна аристократія насправді не легковажила фаховою підготовкою, однак своїх синів посилала на навчання у вищі школи Франції, Німеччини, Англії чи Швейцарії. Зубожіла, але визнана Герольдією шляхта була єдиною верствою польського суспільства, що вчилася у російських школах в добу тривалого керівництва народною освітою у льтраконсерватив-ними міністрами То летим і Деляновим, котрі дбали про чистоту російської еліти ⁷². Після закінчення російських університетів польські шляхтичі, озброєні новими знаннями й вільними чи інженерно-технічними професіями, знаходили роботу не тільки в рідній стороні, а й по всіх кутках Російської імперії. Серед працівників залізничних компаній поляків було так багато, що уряд навіть безуспішно пробував заборонити їм доступ до цієї професії. Подальше дослідження покаже, що саме в даній соціальній групі у 80-х роках зародяться спершу несміливі, потім дедалі активніші політично-культурні рухи, які хитатимуться між соціал-демократією і націонал-демократією. У 1905-1906 роках їхня активність сягне кульмінації, а в 1914-1920 роках вони радикалізуються. В цій книзі ми обмежимося загальною характеристикою субстрату, в якому ці рухи розвивалися.

Свідчень для окреслення суспільної свідомості цих людей збереглося не так і багато. Було б цікаво знати особисту позицію таких великих істориків, як Людвік Яновський, учень російського (але призначеного для поляків) ліцею Браницьких у Білій Церкві. Як київський студент, він був змушений у 1903 р. анонімно публікувати у Львові свої перші дослідження з історії Віленського університету та викладати грецьку мову в одній з київських гімназій перед тим, як емігрувати до Кракова, де став навчати... російської мови. Доля цього інтелігента-шляхтича з Липовця, у якій зустрічається стільки труднощів, має у собі щось типове; найбільше про своє життя писали лікарі.

⁷² Ibid., 1887, №48.- S. 6-7.

⁷² Лейкина-Свирская В. Р. Интеллигенция в России во второй половине XIX в. — М., 1971. -266 с.

Закон забороняв приймати поляків на посади казенних лікарів (у кожному повіті передбачалось дві-три такі посади). Лікарі-поляки могли або займатися приватною практикою, або працювати у великих маєтках, найкраще при цукроварнях. В автобіографіях лікарів вражає нестабільність, яку можна було б також кваліфікувати як енергійність та ініціативність. Так, щоб мати змогу вчитися, Мар’ян Лонжинський працював фельдшером на пароплаві, що курсував по Дніпру, був репетитором у приватних російських пансіонах, потім — оскільки поляки не мали права працювати асистентами в університеті — був змушений шукати роботу у «безмежному океані Російської імперії». Його подальші заняття свідчать про рівень інтеграції інтелігентів у нове суспільство, де російський елемент відігравав дуже суттєву роль, але зберігала значення і притягальна сила багатих поляків. У 1895 р. Лонжинський працює лікарем на цукровому заводі в Стеблеві, колишньому маєтку поляків Головинських, купленому міжнародним акціонерним товариством, причому директор заводу англієць Дуглас, заступник директора італієць Гаццарі та технічний директор німець Франке одружені на польках. Потім він переходить на службу до російського цукровика графа Бутурліна в Таганчу біля Канева, пізніше займає різні посади в глибині Росії. Приблизно у 1903 р. повертається до Києва, де бере участь у створенні служби швидкої допомоги, яка 1905 р. перетвориться на Польське медичне товариство. Врешті-решт, він не встояв перед блиском золота Фелікса Собанського («Креза», як він сам напише), котрий забрав його своїм приватним лікарем у Париж. У 1910 р. Лонжинський повертається і береться за створення акціонерного товариства, якому належить заслуга заснування першої польської лікарні в Києві ⁷³.

Така динамічність, немислима 40 років тому, у Талька-Гринцевича проявляється трохи інакше, але його доля підкреслює ще раз силу тяжіння до світу польської поземельної власності. Ми вже добре знайомі з цим лікарем з Ковна, який упродовж 1881-1891 років був найвірнішим кореспондентом Kraj’у від українських губерній. Осівши у Звенигородці на південь від Києва, він виявив щонайдіяльнішу позицію. Аби не пліснявіти у провінції, він цікавиться, окрім своєї професії, журналістикою, соціологією, етнографією, археологією. Він обирає приватну практику, відмовившись від прибуткового місця лікаря на цукроварні Браницьких у Вільшаній, де заправляв його колега по університету юрист Діонізій Янковський, бо, як він пише, «не хотів запрягтися в ярмо офіціаліста». Щоб уникнути нудного життя своїх колег, він шукає вихід у наукових дослідженнях. Ці зусилля

⁷³ Lążyński M. Sto lat bez mała. — S. 130-131, тут вміщено список усіх польських лікарів у Києві в 1903р.

увінчалися успіхом: у 1908 р. Талько-Гринцевич посів кафедру антропології в Ягелонському університеті, але перед цим мусив скушувати гіркого хліба вигнанця, працюючи впродовж 1891-1908 років лікарем на кордоні з Монголією.

Його кореспонденції для Kraj’у в український період життя (завжди під заголовком «З-над Тікича») є надзвичайно характерними для ментальності нової інтелігенції, котра була схильна уявляти себе цілком модернізованим суспільством, попри його пережитки. З 1883 р. Талько-Гринцевич твердив на сторінках єдиної польської газети в імперії, цього вектора консерватизму, що 20 років, які минули після повстання, були благотворними, бо суспільство зазнало суцільного і спокійного реформування: «Старе польське суспільство не могло протистояти невблаганним вимогам часу і модерним реформам творення нового демократичного суспільства, без жодного привілейованого стану, в якому всі верстви отримали б громадянські права...» Далі автор, можливо, навмисне поєднує демократію з економічним успіхом меншості, аби затінити думку про потребу більшої рівності та показати, що працювати треба всім: «Попри несприятливі умови, ми активно сприяли колонізації в південно-західних губерніях [у період розквіту колоніальної політики в Європі та «азіатській Росії» слово «колонізація» мало швидше позитивний, ніж негативний відтінок — Д. Б.] і дальшому розвитку багатих лісів в Україні [«Україна» тут вжито у первинному сенсі, тобто лише Київська губернія — Д. Б.] та Поділлі». Талько-Гринцевич перераховує діючі цукроварні й новостворені акціонерні товариства, доходячи висновку, що старого станового суспільства, чиї функції віджили своє, більше не існує, бо тепер працюють усі. Вживання займенника «ми» свідчить, що польська інтелігенція вимагала власної частки у цій «колонізації». Саме таку візію нового поляка з України бачимо і в інших статтях Талька-Грин-цевича, написаних для видань, що виходили у Конгресовому Королівстві (Przegląd Tygodniowy, Gazeta Warszawska) та для журналів позитивістського спрямування Prawda i Nowiny, редактором котрих був А. Свентоховський. Як і у випадку з «молодим шляхтичем», ідеологія інтелігенції тут реалістична: «Я добре бачив, що жити лише для майбутнього, зневажаючи теперішнє, неможливо: важко не визнати, що переслідування змусили нас відступити на всіх напрямах, морально деградувати, і що бойкотуючи школи, нехай нікчемні й російські, ми чинимо самогубство, бо утруднюємо дальшу науку класові вбогих» [зубожілій шляхті — Д. Б.] ⁷⁴.

⁷⁴ Talko-Hryncewicz J. Z przeżytych dni 1850-1908. — S. 163, 183-184; Kraj, 1883, № 19. — S. 9. Такий погляд продовжує й увічнює «модель польського інтелектуала», як її подано у: Czepulis-Rastenis R. Ludzie nauki i talentu. — Warszawa: PIW, 1988. — S. 297-330.

Це одвічне прагнення agiornamento* й інтеграції безземельної шляхти проявлялося у різних формах впродовж усього XIX ст., наштовхуючись на гордовиту зневагу багатої еліти, яка ніколи так і не змирилася з її появою. В. Подгорський вважав, що йшлося про комплекс неповноцінності, тим часом як великі землевласники не давали приводу до його появи: «Важко було сказати, що ми зверхньо ставились до них чи підкреслювали свою вищість, проте у мене склалося враження, що протилежна сторона була схильна безпричинно приписувати нам пихатість». Однак зверхнє ставлення не було голою вигадкою. Яніна Жултовська писала (щоправда, стосовно Білорусі, але становище було скрізь однаковим), що у великих резиденціях спостерігалася тенденція сприймати вчителів і лікарів так, як у старі часи, згідно з патріархальним духом, ставилися до приживалок, карликів чи І блазнів. Невеличка змальована нею сценка засвідчує міру такої жалісливої поблажливості: «Узимку ми часто приймали доктора Навроцького ... старого парубка, який мав певні літературні та артистичні нахили. Відвідини Деревичів були для нього єдиною розвагою. Моя бабуся позичала йому книги, не обмежуючи своєї прихильності звичною формулою “il faut lai dire quelques mots aimables”** [по-французьки у тексті — Д. Б.]. Мої тітоньки, які вважали кокетство мистецтвом для мистецтва, суперничали, щоб йому сподобатись. Уявляю, скільки радості й збентеження, скільки ніжного зворушення вони будили своєю поведінкою у серці доктора, коли він, невисокий і приземкуватий, танцював, сопучи й пітніючи, мазурку, щоб сподобатись тітонці Делі...». Бар’єр існував завжди ⁷⁵.

Відмова поміщиків від «компрометації», яка наперед засуджувала спроби націонал-демократії досягнути національної єдності в 1905 р., створювала сприятливі умови для вибуху революції, що повільно визрівала в середовищі російської інтелігенції. Лише повністю відмовившись від свого польського походження і від почуття нижчості в повсякденному житті та приєднавшись до російських марксистських і міжнародних гуртків, кілька польських інтелігентів почали шукати новий ідеал у соціал-демократії.

Такий вибір, який націоналісти назвуть зрадницьким, відчувається вже в тій ненависті, що живить лікаря В. Матлаковського, автора спогадів, написаних близько 1882 року. Після барвистого змалювання космополітичного і пустого життя поміщиків в нього раптом проривається крик відчаю: «Мене злить не так їхня поведінка, як той факт, що у Варшаві знаходяться

* Самоствердження (італ.).

** Треба йому сказати кілька приязних слів.

⁷⁵ Podhorski W. Ziemiaństwo na Ukrainie. — S. 60; Puttkamer-Żóltowska J. Op. cit. — S. 50, 173.

інтелігентні люди, які волають, мов душі у чистилищі, і простягають руки до цих «відсутніх», і хочуть їм передати провід, благаючи працювати для Польщі. Треба не знати це сміття, щоб писати подібні дурниці, треба мати мідний лоб і бути ворогом свого краю, щоб довірити цим людям справу, яка стосується всіх».

Ми присутні при народженні радикального заперечення, котре передвіщає пожежу. «Коли в майбутньому хтось з поляків спроможеться написати безсторонньо, тверезо історію цієї провінції, він буде змушений з болем у серці визнати, що самі поляки доклали рук до остаточної руїни. Російський уряд почав винищення, вони ж значною мірою завершили його», — завбачливо писав Матлаковський, підкреслюючи років за 20 наперед неможливість солідарності з тими, кого він порівнює з торговицькими конфедератами*. «Немає й мови, — продовжує він, — про підтримку польського елементу, про єдність бідніших з багатими. Лікарі і фабричні кадри являють собою інший світ, як і кадри маєтків. Тут ніхто не думає про піднесення тих, хто стоїть нижче, тут навіть немає гадки, що в такий спосіб можна значно прислужитися краєві... Директор цукроварні, випускник університету Прухницький, чудовий адміністратор Векер, також з університетською освітою — обидва хоч і шляхетського походження, але, на думку Марії Крущинської, не належать «до нашого світу», бо працюють за фахом і небагаті. Будь-який нікчемний вискочень, але багатий, зі зв’язками чи титулом може сподіватися на краще ставлення, ніж старий лікар, «друг дому», «наш добрий друг». Перший пишається біля господині дому, другий наприкінці столу, між гувернанткою і синком, за першим посилають карету, запряжену четвериком коней, за другим однокінну бричку...» ⁷⁶.

Інакшу в соціальному плані групу інтелігентів складав кваліфікований персонал маєтків і споживчого промислу. Порівняно з міською інтелігенцією, у цих людей було менше можливостей влитися на різних рівнях до російського суспільства, бо вони залежали безпосередньо від польських роботодавців, які високо цінували їхні послуги і не хотіли наймати не-поля-ків. Проте нерідко траплялося так, що російські поміщики, котрі, як правило, не мешкали у своїх маєтках, брали офіціалістів на роботу до себе.

Вищий щабель серед офіціалістів займали посесори, стосовно яких навряд чи можна застосовувати критерій кадрів з вищою фаховою підготов-

* Йдеться про польських магнатів, ініціаторів Торговицької конфедерації 1792 р., інспірованої російським урядом, які за підтримкою російської армії виступили проти реформування Речі Посполитої і тим самим прискорили її падіння (прим. ред.).

⁷⁶ Podhorski W. Ор. cit. — S.115.

кою. Це були в основному шляхтичі, що мали трохи власної землі (дехто навіть володів значним маєтком, відтак не мав нічого спільного з офіціалістами). Проте завдяки своїм агрономічним знанням вони керували величезними латифундіями, власники яких незалежно від місця проживання (місто чи село) воліли жити за рахунок оренди.

За підрахунками Анфімова, в 1913 р. на Київщині налічувалось 400 великих (польських і російських) маєтків такого типу, відданих в оренду, на Волині 350 (площею 150 тис. дес.), і 350 тис. дес. на Поділлі. В деяких повітах землевласники отримували від оренди величезні прибутки. Так, у Гайсинському повіті Подільської губернії в довгостроковій оренді перебувала майже половина землі — 28 тис. з 57 тис. десятин. Усі рекорди побив Ольгопільський повіт: 49 200 з 53 400 десятин. Селяни до цього практично не залучалися (на Ольгопільщині вони орендували всього 730 дес.) ⁷⁷. Прибутки орендарів були також значними, а після 1905 р., коли полякам повернули право купувати землю, зросли ще більше. Багато хто викупив орендований маєток від землевласників, які налякались селянських заворушень або просто воліли вести світське життя на французькому Лазуровому узбережжі.

Ванда Залеська, типова представниця земельної шляхти, писала, що ці люди «загалом походили з іншого світу» і так ніколи й не злилися зі «справжніми громадянами». Вони утворювали свого роду солідарний клан, мали гроші, часто великі, але в них не було ні «походження», ні освіти, ні виховання, тому «їх не приймали». На кресах досить гостро реагували на те, «хто є хто», на культуру, поведінку, «манери». А культури з усіма її «тонкощами», певна річ, не можна набути впродовж одного покоління: «Ті, що з палаців, не приймали тих, що зі скромних, навіть дуже скромних домів... Новими людьми ніхто не гордував, просто їм давали час, щоб вони перестали бути новими...» ⁷⁸.

Тож коли земельна еліта з такою нехіттю ставилась до спроб поновити позолоту на збляклому гербі, то як вона могла сприймати армію уповноважених, управителів, постачальників, економів, адміністраторів, рахівників, інженерів, гуральників та інших, на кого покладалась відповідальність за функціонування всього маєтку? Ми вже бачили, наскільки ця категорія людей, що також вийшли з легітимної, але безземельної чи малоземельної шляхти (про євреїв та іноземців мова піде далі), солідаризувалася зі своїми панами у визискові селян та чиншовиків. У попередніх розділах їх показано

⁷⁷ Анфимов А. М. Ук. соч. — С. 168.

⁷⁸ Zaleska-Kurnatowska W. Ор. сіt. — S 97-98.

як виконавців виселень і вірних охоронців маєтків. Багато хто згодом вписався в капіталістичну трансформацію суспільства завдяки технічним навичкам, чимала частина одержала агрономічну, інженерну чи юридичну освіту.

Їхній спосіб життя був дуже комфортним. За свідченням В. Подгорського, вони отримували зовсім невелику грошову платню, але головний адміністратор його 240-десятинного маєтку, окрім 25 руб. на місяць, мав великі натуральні пільги: 8-кімнатний дім з садом, дрова для опалення, слуг, четверо коней, 10 корів і право годувати на території маєтку стільки птиці й дрібної свійської худоби, скільки захоче. Це було нормою винагороди за такий різновид праці ⁷⁹.

Ще краще жили вищі кадри цукроварень, типовим прикладом яких можуть послужити батьки Ярослава Івашкевича. Лише через те, щоб приховати в комуністичній Польщі своє походження, а також через снобізм, нерідко властивий згаданому середовищу (ми зустрічаємо різні його відтінки у В. Гомбровича, вихідця з Литви), Я. Івашкевич називав себе «сином бухгалтера». Він навіть написав виразно автобіографічний твір під назвою «Гіларій, син бухгалтера». Українська молодість письменника пройшла в атмосфері, характерній для багатої шляхти: його батько був швидше директором, ніж простим бухгалтером. У нібито «малій» цукроварні в Кальнику він вочевидь перевищував становищем усіх «чиновників, скромних людей, майже виключно поляків, [які] творили демократичне, не позбавлене елементів шляхетності середовище, бо походили зі шляхти».

За своїм способом життя родина Івашкевичів стояла значно вище над цим «демократичним» середовищем, їхня садиба зберігала давню структуру шляхетської резиденції. Одна будівля призначалася для служниць і кравчинь, а також «резиденток» (жіночий варіант «приживалів»), вони мали кухаря і куховарку. Згодом матеріальне становище батька поліпшилося, родина почала влаштовувати прийоми і їздити за кордон, дбаючи на високому рівні про задоволення культурних потреб. Перебування в салонах сина кадрового працівника цукроварні зумовлене лише традиційною аристократичною доброчинністю. Матір Івашкевича, уроджену Пйонтков-ську, сироту, виховала багата землевласницька родина Таубе. Вона виросла разом з двома їхніми доньками, які вийшли заміж за братів Шимановських. Тільки бажанням закріпитися на вищій соціальній драбині можемо пояснити те, що письменник називав себе «кузеном» знаменитого композитора. Втім, велика дружба між ними не викликає сумніву, їй ми завдячуємо

⁷⁹ Podhorski W. Ор. сіt. — S. 115.

чудовими сторінками Івашкевича про музику. На відміну від наведених вище прикладів, тут ми маємо зразок природного спілкування між верхнім прошарком інтелігенції та аристократією на ґрунті обопільного замилування літературою і музикою. У прозі «сина бухгалтера» лише зрідка пробивається захоплення аристократією. «Нашою «Стороною Германтів», — пише письменник, — був Дашів, колишня садиба Теклі Потоцької, а на той час її онуки, княгині Четвертинської, в першому шлюбі Жевуської. Вигляд цієї пані на передній лаві у каплиці палацу в Дашові, де ми бували щодва тижні, сама прегарна резиденція в центрі містечка на березі річки Соб, прекрасний парк «Пелла», де ми збирали квіти для прикраси столу напередодні Великодня — такі мої чудові спогади про Дашів» ⁸⁰.

Але такі випадки були скоріше винятком. Івашкевич охоче підкреслював, що, попри добре матеріальне становище, його батьки «не могли рівнятися [з аристократами], бо ту касту і сферу, до якої належав я, розділяла глибока прірва».

Хоча завдяки своїй праці і кваліфікації офіціалісти мали значно вищий рівень життя, їхнє становище було до певної міри хитким через брак відповідного законодавства та повну залежність від власників, що тривала до 1917, а подекуди до 1920 року. Значна частина мала тільки середню або й початкову освіту, яка гарантувала хіба скромний достаток. Багато хто зміг отримати освіту лише завдяки допомозі або позичці, зробленій кимось із доброзичливців батькам, також офіціалістам. Ми знаємо, як клопоталися про свій польський персонал Браницькі з Білої Церкви. У 1882 р. утримувана ними за спеціальним привілеєм школа (її було об’єднано з рештками Вінницької польської гімназії, закритої 1832 р. і відновленої 1847 р.) прийняла 47 стипендіатів родини, причому 30 з них мешкали в пансіоні, спорудженому також коштом Браницьких. На початку XX ст. ця школа залишалася великою кузнею місцевих кадрів серед поляків ⁸¹. Вихованців російських шкіл, які поверталися на службу до поляків через почуття національної солідарності, приймали з тієї самої причини в першу чергу. Проте внаслідок розвитку капіталізму у 80-х роках XIX ст. став даватися взнаки старий феномен «перевиробництва інтелігенції», характерний для шкіл Віленського округу початку XIX ст.

Економічний потенціал України не міг «перетравити» надто великої кількості кваліфікованих шляхтичів. Проблема стала настільки гострою, що 1887 р. граф Владислав Браницький зі Ставища організував Товариство

⁸⁰ Iwaszkiewicz J. Książka moich wspomnień. — S. 7, 9-10, 16, 31, 38, 51.

⁸¹ Wojciechowska-Żywułtowska J. Biała Cerkiew. Książka Pamiątkowa Białocerkwian. -Warszawa: Wyd. L. Idzikowski, 1939.

допомоги офіціалістам, покликане займатися пошуками роботи для них у Росії, на Кавказі чи на сході імперії. Інших способів протидіяти безробіттю освічених поляків трьох губерній не було. Первісний план передбачав збирання коштів для безробітних: по 5 коп. від морга. Kraj двічі вміщував оголошення про створення фонду, але Браницький відмовився від нього (напевно, щоб поляків не запідозрили у спробі організуватися). Навпаки, він надрукував інформацію про те, що до складу комітету входять дружина губернатора Дрентельна та «кілька російських і польських пань». У такий спосіб вся діяльність цілком помірковано вписувалась у звичайні рамки доброчинності. Міхал Тшаска дивувався на шпальтах Kraj’у, що до списку безробітних записалося лише 70 осіб, тоді як їх тисячі. Він жалкував, що припинено збирання коштів, і вимагав докладнішої інформації. Через рік приватна ініціатива Браницьких виявила свою малоефективність. До бюро допомоги (а не в товариство!) надійшло 460 прохань, задовольнити змогли тільки 72: їм було знайдено роботу в Катеринославській губернії ⁸².

Проте проблема й надалі залишалася нерозв’язаною: наслідки діяльності дуже офіційного Сільськогосподарського товариства, яке в 1890 р. зайнялося безробітними, були настільки мізерні, що згадана соціальна група почала демонструвати гіркоту й розчарування подібно до представників вільних професій.

З численних статей, вміщених у Krajі впродовж 1890 р. кореспондентами з України — вихідцями з цього середовища, дізнаємося, що в дні контрактів і контрактових балів до Києва з’їжджалися сотні безробітних офіціалістів. Відомий філантроп Леонард Янковський, голова бюро Товариства по працевлаштуванню, зміг задовольнити лише 400 з 900 прохань. Анонімний автор нарікав, що не передбачено жодної каси для пенсіонерів, що Товариство залишається бездіяльним, тим часом як дивіденди від виробництва цукру невпинно ростуть.

У статті за підписом «Один з офіціалістів» звучить ще більше гіркоти й обурення: «Треба визнати, що приватна служба впливає на мораль людини: рідко коли вона вимагає лише розуму й професійного знання справи, в гру часто входять протекції, інтриги, фаворизування і приниження перед хлібодавцями, які неначе забули, що людяне ставлення до офіціалістів-інтелі-гентів відповідає їхнім власним інтересам». Автор гостро нападає на єврейські цукроварні синів Бродського, Заків та інших, не попускаючи ані російським і польським працедавцям, ані їхнім уповноваженим, які звільняли людей на власний розсуд і складали рекомендаційні листи так, що звільнені

⁸² Kraj,1887, № 12. — S. 45; № 22. — S. 14; 1888, № 4. — S. 2-3.

не могли ніде влаштуватися. Автор висуває ідею створення спеціального органу для захисту інтересів цієї групи, який приймав би їхні скарги, публікував їх у пресі й боронив скривджених. «Ми живемо у тяжкі часи, — зазначає він, — інтелігентний пролетаріат [виділено нами — Д. Б.] шириться поміж нас, знайти працю стає щораз важче». Далі викривалася конкуренція з іноземними кадрами, ситуації, коли дипломовані спеціалісти змушені погоджуватись на будь-яку працю, шахрайство на судових процесах, пов’язаних з нещасними випадками на виробництві, опікою тощо ⁸³.

Втім, попри цілковиту безрезультатність, аргументована мотивація скарг ще раз свідчить про появу радикальної польської думки, до чого ми ще повернемося, аналізуючи політичні погляди. Дуже виразно проявляється прагнення частини офіціалістів до створення професійної спілки за західним зразком, але до 1905 р. така діяльність була заборонена. Водночас поглиблюється прірва між тими, хто активно включився у розвиток капіталізму, і тими, хто залишився поза ним: на початку 1892 р. Kraj зазначав, що протягом року бюро по працевлаштуванню змогло забезпечити роботою лише 87 осіб (серед них 16 управителів та 22 економи). Дні проведення контрактів завжди увиразнювали злиденність безробітних: «Серед гостей, як завжди, багато офіціалістів, що «опинились на бруківці», та збанкрутілих орендарів, які переповнювали покої тутешніх можновладців і бюро по працевлаштуванню Сільськогосподарського товариства» ⁸⁴.

Коли революція 1905 р. надала найпрогресивнішим з цієї групи право на політичну організацію, вони виразно вибрали соціал-демократичну, відтак — інтернаціоналістську і проросійську орієнтацію. Так, Кароль Бобровський, адміністратор маєтку і цукрово-рафінадного заводу в Гнівані на Поділлі, дав російську назву створеній ним профспілковій організації -«Общество трудящихся лиц», хоча його члени називали себе по-польськи –- Zwiazek gniewanski. Союз почав видавати бюлетень російською мовою і, за свідченням його генерального секретаря В.-К. Вежейського, невдовзі нараховував 6 тис. осіб, що разом з родинами становить чи не половину шляхетської інтелігенції на південно-західних теренах. Серед членів Союзу були представники лівого крила, наприклад, Модест Чарнецький, адміністратор маєтків Терещенка; очолював же його адміністратор ставищанських маєтків Вітольд Ганицький. До нього належали видавець марксистської літератури Гелена Рурська, відомий київський адвокат Станіслав Гусков-

⁸³ Idem., 1890, № 5. — S. 15; № 6. — S. 13.

⁸⁴ Idem., 1892, №5.- S. 15.

ський і навіть граф Кароль Ледуховський, адміністратор маєтку Щеньов-ських у Капустянах на Поділлі ⁸⁵.

Проте більшість польських кадрів і технічних працівників була надто тісно пов’язана з працедавцями, аби взяти участь у відцентровому русі протесту, що суперечив інтересам місцевих поляків. Втім, оця сама слухняна і покірна більшість раптом стане необхідною великим землевласникам у зв’язку з виборами до Думи, коли вони відчують нестабільність власного становища між росіянами та українським селянством.

Dziennik Kijowski, нова газета, фінансована В. Грохольським і редагована з 1 лютого 1906 р. Бартошевичем, не приховувала наміру створити на Правобережній Україні націонал-демократичну партію, популярну в інших від-ламах Польщі. Газета зверталась як до великих землевласників, промисловців, підприємців, так і до їхніх підлеглих, закликаючи об’єднатися в єдиному, солідарному і консервативному русі. Земельна реформа з парцеляцією маєтків, котру всерйоз обговорювали трудовики й кадети в Першій думі, стала для поміщиків приводом заявити, що офіціалістам, як і їм, загрожує однакова небезпека. Цю думку вже на початку липня 1906 р. висунув Щенсний Понятовський, депутат від Волині, а вповні її розвинув Ян Липковський.

Ян Липковський, 1863 р. народження, син багатих поміщиків, який у 1886 р. закінчив паризьку Центральну школу, добре знав середовище офіціалістів, створивши для них в Умані будівельне бюро «Архітект» для планування забудов довкола цукрових центрів. Такий патріархальний варіант капіталізму в природний спосіб привів до створення 8 липня 1906 р. комітету з 23 членів, які після восьми засідань розробили (по-польськи) статут Товариства осіб, що служать у сільському господарстві та сільськогосподарській промисловості, затверджений на конгресі 14 серпня. У зверненні цієї «патрональної профспілки», іноді званої «Уманським союзом», від 8 серпня, тобто коли вже було розпущено Першу Думу, підкреслювалось, що кожна парцеляція маєтку викличе втрату працівників: Ян Липковський написав цю відозву так, неначе сам був офіціалістом, її тональність і стиль викладу заслуговують на увагу:

«Товариші по праці!

В історичний момент, який переживає все наше суспільство, ми, офіціалісти, найбільш наражені на небезпеку. У будь-який момент сотні наших родин можуть залишитися без даху, без можливості праці, без шматка хліба.

⁸⁵ Wierzejski W.-K. Fragmenty z dziejów polskiej młodzieży akademickiej w Kijowie 1864-1920 // Niepodległość. — Warszawa, 1939. -1. 19. — S. 461.

Ми не сумніваємося, що наші працедавці, на яких ми сумлінно працювали, захочуть прийти нам на допомогу, але й вони можуть опинитися у складній ситуації, їм також може загрожувати матеріальний крах... Єднаймося ж, товариші по праці, об’єднаймо всі сили для самодопомоги, у цьому головна мета нашого союзу, йдеться про саме наше існування. Це важке завдання, ми здебільшого бідні, від щоденних клопотів згорбились наші плечі, зморщилось наше чоло, згасли, можливо, наші щирі поривання, але одночасно виробилися дві великі якості: ми навчились тяжко працювати і відчувати недолю ближнього».

Такий гарний текст закінчувався закликом до єднання «в ім’я Єдності, Любові і Праці» ⁸⁶.

Найбагатша і найближча до царської влади частина польської аристократії не поспішала погодитись з такою оцінкою ситуації. 120 волинських латифундистів, що зібрались наприкінці вересня 1906 р. у Житомирі (80 поляків і 40 росіян на чолі з князем Романом Сангушком), після довгих дебатів погодились назвати себе Союзом землевласників і землеробів, а не просто землевласників. У зв’язку з цим Людвік Рутковський викривав на першій сторінці Dziennika Kijowskiego зневагу Союзу Яна Липковського до своїх 1500 членів, яких щонайчастіше змушували давати уповноваження власникам, котрі їх представляли ⁸⁷.

Союз осіб, що служать у сільському господарській промисловості впродовж 1907 р. низку відгалужень по різних повітах. У червні він нараховував 4420 членів, але серед них виявилися розходження: група зі Славути приєдналася до Гніванського союзу, тоді як привілейований прошарок багатих орендарів утворив Союз орендарів на чолі з Генриком Здановським. Однак ці політичні чи корпоративні розходження вже не мали значення: 24 жовтня 1906 р. Міністерство внутрішніх справ позбавило права голосу осіб, що винаймали землю, а подільський губернатор Ейлер дозволив голосувати лише поміщикам. На новий конгрес 10 січня 1907 р. в Києві зібралося тільки 110 старанно підібраних членів; на чолі Союзу й надалі залишався Ян Липковський.

Зазнаючи нападів від соціалістів Гніванського союзу, що невдовзі також були змушені обмежити свою інформаційну діяльність, Уманський союз впродовж періоду Столипіна вів лише корпоративну діяльність, що стала альтернативою класовій боротьбі як вираження порозуміння й дійсного

⁸⁶ Dziennik Kijowski, 8-21 серпня 1906.

⁸⁷ Idem., 23.09/6.10 1906; 10/23.10 1906.

⁸⁸ Idem., 07/20.11. 1906; 10/23.01. 1907; 18.02/3.03. 1907.

поліпшення взаємин між працедавцями й працівниками ⁸⁸. Навіть коли чисельність Союзу — 1200 осіб, — наведена Яном Липковським у 1910 р., й перебільшена, саме існування групи, котра так явно засвідчила життєздатність польської інтелігенції, мусило викликати реакцію царату, що розпочав нову хвилю русифікації. Тож у 1911 р. Столипін зажадав його розпуску. Після 1917 р. ця категорія людей, надто прив’язана до своїх панів, поїхала за ними в еміграцію ⁸⁹.

Сезонні робітники, поселенці-іноземці та євреї

Серед груп людності, які виникли з постанням нового капіталістичного польсько-російського суспільства, без сумніву, найдальшою в культурному та соціальному плані від власників маєтків та фабрик була група робітників, котра водночас стала опорою процвітання й функціонування системи. Досить часто важко відрізнити «чистий» пролетаріат від малоземельних селян, що продовжували зберігати зв’язок, яким би умовним він не був, з землею (своєю і свого пана). Ми вже відзначали, що дрібні розміри селянських наділів змушували власників, як правило, залишатися в орбіті великих маєтків, і навіть у 1911 р. поміщики раділи, що під рукою є цей невичерпний резервуар робочої сили — гарантія її низької вартості. Ярошевич відзначав, що такий симбіоз (він представляє його як гармонійний обмін послугами) відігравав велику роль в економічному розвитку маєткового господарства. Сільське населення регулярно залучалось до сінокосів та жнив: перевезення снопів, скиртування, транспортування зерна до найближчої станції, буряків на цукроварні, гною в поля, дров з лісу ⁹⁰. Паралельно доволі швидко почала застосовуватись і наймана робоча сила, не пов’язана з відносинами сусідства, що залишались від часів кріпацтва: власники маєтків, зокрема цукрових і горілчаних заводів, стали щодалі ширше набирати робітників здалеку, уникаючи місцевого населення і намагаючись платити якомога менше сезонникам, залученим до вирощування і збирання буряків та варіння цукру. Доти повсюдно підтримуваний давній патріархальний союз з селянами розривається, як і зв’язок з декласованою шляхтою. Цей новий і нестабільний, зайшлий елемент був, певна річ, додатковим фактором напруженості у відносинах з місцевими селянами.

⁸⁹ Справи Яна Липковського і «Спогади» Юзефа Липковського: Archiwum Akt Nowych PAN, Warszawa.Про масову еміграцію інтелектуалів і спеціалістів у Польщу після 1917р. див. інформацію генерального консула Польщі у Харкові від 2 березня 1925 р. в: Przegląd Wschodni. — T. l, z. 4, 1991. — S. 850.

⁹⁰ Ярошевич А. Й. Очерки жономической жизни Юго-Западного края. — Вып. 2. — К., 1911. — С. 44.

Протягом досліджуваного періоду нами не зауважено практично жодного випадку протидії безсоромній експлуатації мандрівної робочої сили, чиї неймовірні злидні сьогодні годі уявити. Починаючи з 1873 р. комісії відзначали зловживання, відсутність законодавства щодо найму, фіктивний характер угод про працю (щоправда, цей різновид робочої сили у трьох губерніях Правобережної України сягав усього 43 500 осіб) ⁹¹.

Проте з часом проблема стала настільки очевидною, що київський губернатор присвятив їй велику частину звіту Олександру III за 1882 рік. Акцентуючи увагу на інтересах промисловців, губернатор підкреслював важливість «робітничого питання» для збереження рівноваги в суспільстві з огляду на розповсюдження соціалістичних ідей. Він наголошував на економічній та моральній користі від створення органу, що зайнявся б урегулюванням взаємин між працедавцями та робітниками. Він наводить цікаві деталі про способи найму робітників на цукрові заводи та плантації цукрових буряків. Ще до початку сезонних робіт чи збору врожаю вербувальники [майже виключно євреї, адже поміщики покладали на них усю брудну роботу, наприклад, продаж алкоголю — Д. Б.] починали їздити по селах, і ніхто не контролював вживані ними прийоми. Вони вибирали місцевість, де населення не мало роботи чи було обтяжене боргами, а селянська влада відзначалась недбайливістю, і пускали в дію цілий арсенал грубих приманок, серед яких не останню роль відігравала горілка. На цей час ще зберігали силу традиційні зловживання щодо кріпаків. Оскільки найняті в такий спосіб нероби є, як писав губернатор, найбільш декласованим елементом, вони, відповідно, найбільш підозрілі і з моральної точки зору, відтак на обман відповідають обманом. Багато хто записується до двох, а то й трьох поміщиків, тому забезпеченість робочою силою завжди проблематична. В маєтку чи на цукроварні умови харчування та проживання жахливі, немає ніякого контролю й організації. Трудові книжки, які подекуди вручаються цим неписьменним людям, нічого для них не важать. Прибувши на місце, вони спокушаються обіцянкою нібито кращих умов у сусідньому селі, і це постійно лихоманить маєтки. Штрафи, накладені за такі вчинки, не покривають завданих збитків, суди засипані скаргами, але вироки не виконуються, бо винуватців вже й слід прохолонув.

Невеликі або середнього достатку маєтки набирають робочу силу на ярмарках або в сусідніх округах, а це ще гірше, бо назовні випливають конку-ранція і заздрість. Губернатор, наполягаючи на повазі до праці (а це,

⁹¹ Доклад комиссии для исследований нинешнего положеним сельского хозяйства и сельской производительности в России. — СПб., 1873, т. 5. — С. 20-21.

зауважимо, пише високий царський сановник), вважає за необхідне створити біржі праці і розробити контролююче законодавство, аби уникнути закону джунглів ⁹².

Назрівав доволі голосний скандал, що викликав навіть міжнародний резонанс. Після публікації в паризькому Journal des economistes вже згаданої статті французького консула Молінарі про економічне становище України Kraj 11/23 вересня 1883 р. надрукував передову статтю, в якій виробники зерна скористались нагодою виступити проти характерної для деяких повітів монокультури цукрових буряків та проти руйнування патріархальних відносин, до якого призвела капіталістична гонитва за диявольським коренем. У статті Молінарі автор обороняв традиційні зернові культури від капіталістичних потрясінь. Консул не забув вказати, що робітники цукрових заводів, найняті щонайбільше на чотири місяці, є чужорідним тілом у краї. Він писав, що вербувальники вирушають за робітниками вглиб Росії, за 400-500 верст від заводу, в дуже бідні регіони, тож бідолахи витрачають увесь завдаток на проїзд до місця роботи. Для уникнення конфліктів наступного року набирають інших, відтак кваліфікація відсутня, а віддача дуже низька ⁹³.

З польського боку певне співчуття до сказаного висловила лише інтелігенція. Лікар з Кам’янця, який підписав статтю в Krajі ініціалами «Dr. A. J..», таврував експлуатацію 17 862 робітників на 49 польських цукроварнях та 128 винокурнях Правобережної України, зазначаючи однак, що нарікання працедавців не зовсім адекватні: «Я сумніваюсь, аби взаємні зобов’язання чи судові переслідування змогли чимось зарадити. Гадаю, конфліктів можна швидше уникнути завдяки відповідній оплаті, доброму й здоровому харчуванню, сумлінній опіці хлібодавця, одним словом — коли вникнути в проблеми цих робітників, яких сам народ називає темними й обмеженими наймитами, і яких часто, або практично завжди, обманюють’’ ⁹⁴.

12 червня 1886 р. російський уряд обнародував єдиний документ, де проглядається започаткування контролю, проте в ньому значно менше уваги приділено охороні прав сезонних робітників, ніж їх примусу. Працедавцям рекомендується платити вчасно, грішми, а не натурою, забезпечувати відповідним харчуванням, даючи «добру селянську їжу», допомагати в разі захворювання; натомість передбачалась ціла низка обмежень щодо найму, не була

⁹² ЦДІАУК, ф. 442, оп. 536, спр. 267.

⁹³ Kraj, 1883, №37.-S. 1. 94

⁹⁴ Kraj, 1884, №23.-S. 7.

встановлена тривалість робочого дня, поза контролем залишалась жіноча й дитяча праця, а різноманітні штрафи покладались на розсуд дирекції ⁹⁵.

Російська преса замість займатися тим, що діялося в Росії, з радістю викривала зловживання у польських маєтках на Поділлі. Оповідалося про вербувальників, які сягали аж Смоленська в пошуках людського товару, давали по кілька рублів завдатку і залишали бідолах без засобів прожитку на волю дирекції. Наймані робітники працювали без вихідних, за принципом солідарної відповідальності карались за втечу одного з членів бригади. В 1889р. Kraj, описував сезон копання буряків на розлогих ланах Білоцер-ківщини й Уманщини як переміщення тисяч селян, завербованих у сусідніх Звенигородському й Балтському повітах з колишніх приватних сіл та державних маєтностей. До цього потоку, який можна порівняти з «робітничою Каліфорнією», вливались цілі села, люди рушали під скрипки й бубни на кілька тижнів в одній сорочці, з денним заробітком по 25-30 коп. чоловіки, 20-25 жінки й 10-15 діти. Попри вбоге харчування (до цього треба додати два пісні дні на тиждень), вони підтримували свій дух співом і танцями. Втім, важка робота в полі була не такою виснажливою, як праця справжніх пролетарів на фабриках ⁹⁶.

Є багато прикладів того, що в 1890-х роках ставлення до сезонної робочої сили як продукту нових капіталістичних відносин поєднувалося з традиційною поблажливістю. В. Залеська описує економів маєтків, які, вербуючи бідняків, заманювали їх скоріше обманом, ніж доброю платнею. Так, належний ефект справляло залучення музики, зокрема шарманки -рідкісного для села інструменту. Інколи вербувальники влаштовували цілі вистави з мавпочками, збираючи натовп цікавих й одразу укладаючи угоди з довірливими роззявами. Поміщики, як правило, стежили за своїми сусідами, і будь-яке підвищення платні викликало обурення, бо діяла неписана домовленість про підтримання певного мінімуму. Прикріплених до цукрових заводів лікарів дехто з поміщиків вважав за неминуче зло, тож ставились до них не вельми приязно. Так, Я.-Л. Маньковський не приховує ворожості до цих неспокійних умів, які прониклися ідеями прогресу, шкідливими для практики звичайних зловживань. Він описує, як Сулима, лікар з Мошен-ського цукрового заводу, що належав його дядькові Вацлаву Маньков-ському, надумав зібрати спостереження й статистичні дані про здоров’я робітників Ямпільського повіту і запропонував колегам допомогти йому.

⁹⁵ ПСЗ, III, т. VI, 1886, № 3803, Положение о найме на сельские работы; Анфимов А. М. Ук. соч. — С. 48-49.

⁹⁶ Русские ведомости цит. у Krajі 1887, № 15. — S. 13; 1889, № 25. — S. 14.

Поміщик не може не поіронізувати над такою дивною філантропією, зауважуючи, що бідолахи, яких він найняв у Білорусі (він називає їх лапацонами), харчуються тут краще, ніж удома, й живуть у ліпших гігієнічних умовах. Вони не такі вже й худі і навіть набирають вагу, «попри 12-годинний робочий день, до якого часто додаються три додаткові години, коли буряки складають на купи, і за це платиться окремо». Лікаря, «який оголосив війну уявній капіталістичній експлуатації в нашому краї», ненавиділи як Мань-ковський, так і поліція, бо той намагався встановити контроль. У цього лікаря якісь божевільні вимоги: він вимагає спускати використану воду в поля, а не залишати її у відстійниках. Він проти харчування солоною рибою з бочок і зіпсованими фруктами, що призведе до розорення євреїв-поста-чальників маєтку. Окрім усього, його не можна підкупити. Даремно дядько визначив йому просто таки королівську платню, він твердить, що «тут пахне хабарем» ⁹⁷.

У 1899 р. «Орловский вестник» писав, що цукровики Київської губернії приїжджали у пошуках робітників аж до них. Як правило, найнятим давали завдаток і оплачували проїзд тільки до місця роботи, а зворотний шлях ні, тож у них мало що залишалося після повернення з заробітків на цукроварнях ⁹⁸.

Найнижча в імперії, з Білоруссю включно, платня приїжджих робітників була трохи підвищена лише в 1906-1907 роках, аби призупинити заворушення українських селян. Тоді поля часто охоронялись козаками з Кавказу, що стояли на сторожі праці заробітчан.

Загалом же напрошується висновок: сільський пролетаріат, який з’явився внаслідок розвитку нової капіталістичної економіки у маєтках, не був ані достатньо організованим, ані достатньо численним, щоб підштовхнути до якогось рішення. Його доля залежала перш за все від працедавців, загальний рівень був досить низьким, а праця надто небезпечною, аби вони мали змогу об’єднатися в клас, як цього хотіли б марксисти. Навіть коли приєднати до них робітників міських переробних фабрик, залізничних майстерень та цукрових і горілчаних заводів — виробництв скоріше середньої, а то й меншої руки, пролетаріат Правобережної України залишався дрібною групою з кількох десятків тисяч осіб, приречених на величезні злидні і досить байдужих до проблем краю, а то й зовсім відірваних від місцевого українського населення. Навіть зубожілі селяни, що наймались на тимчасову роботу в сусідні повіти, не були настільки відірвані від рідної землі.

⁹⁷ Zaleska W. Op. cit. — S. 47; Mańkowski J.-L. Op. cit. — S. 31-32.

⁹⁸ Хозяин, 1899, № 11. — С. 372, цит. за: Анфимов А. М. Ук. соч. — С. 52-62, 264.

У першому розділі ми намагалися показати, наскільки польська система відчувала потребу в чужинцях, а ще більше — в євреях, аби протистояти російському наступові. Зв’язок цих сателітів з «ядром», тобто великими польськими землевласниками, був, звичайно ж, слабшим, ніж в інтелігентів, і відмінним за суттю, хоча й значно тіснішим, ніж у робітничого пролетаріату. Тож наш опис усієї «системи» повинен завершитись характеристикою цих спільнот, котрі, попри замкнутість у власних етнічних і культурних рамках, були частково, а то й повністю зобов’язані своїм соціальним статусом полякам. Ми зосередимося на тому, в який спосіб згадані групи були втягнуті до битви за землю, не зупиняючись на специфічних проблемах кожної з них.

Уже у XVIII ст. німців часто залучали до пожвавлення роботи багатьох волинських мануфактур, наприклад, фабрики порцеляни в Корці, полотняної фабрики під Луцьком чи гути у цьому ж регіоні. Варто зазначити, що запрошення іноземних колоністів віддавна було пов’язане не тільки з намірами поширити технічний прогрес. За ситуації відчутного браку третього стану воно давало змогу зберегти непорушність соціальної структури. Такими власне намірами керувалася Катерина II, поселяючи німців над Волгою. Схожі плани виношували автори Конституції 3 Травня, присвятивши цілий розділ привілеям для іноземної робочої сили, що осідала в Речі Посполитій. Справжня ж потреба в допливі іноземної робочої сили виникла в польських маєтках лише напередодні відміни кріпацтва. Налякані привидом «волі», яку мали отримати місцеві селяни, втомлені постійною ворожнечею з селом, землевласники вирішили, що зможуть уникнути проблем з небезпечними сусідами, запросивши чехів, словаків чи силезців. Така тенденція проявилась і в Білорусі, Литві та Надвіслянському краї, тобто Царстві Польському».

Ввіз робочої сили, відомої працьовитістю і серйозністю, та ще й католицької, здавався виходом для тих, хто не міг дійти згоди з селянами через відсталість, непокірність і «єретицтво» православних. Вигоди від появи в українських губерніях іноземного елементу стали ще очевиднішими після оголошення указу 1865 р., який забороняв особам польського походження купувати нові землі. Дехто з поляків, не бажаючи поступатися росіянам, волів продати або віддати зубожілий маєток в оренду німцям. Колонізаційний наплив слід також пов’язати з уже згаданою масовою вирубкою

⁹⁹ Mędrzecki W. Województwo wołyńskie 1921-1939. — Wrocław: Ossolineum, 1988. — S. 64-67. Такий же феномен зауважив С. Кеневич: Dereszewicze..., op. cit. — S. 87-88 ra Puttkamer-Żółtowska J. Op. cit. — S. 21-22.

лісів. Продавши великі ділянки лісу, землевласники часто передавали ці землі в оренду колоністам як орні ¹⁰⁰. Врешті, слід відзначити одночасність припливу німців на Волинь і масове виселення шляхти.

Такі процеси досить швидко занепокоїли російську владу. В 1873 р. генерал-губернатор Дондуков-Корсаков звертає на це увагу міністра внутрішніх справ Тимашева, хоча міністр закордонних справ, підтриманий віленським і варшавським генерал-губернаторами, котрі спостерігали таку саму тенденцію, не вбачає в ній нічого особливого. У травні 1874 р. Комітет міністрів знову зацікавився даним питанням, а в червні наступного року Тимашеву доручили підготувати загальний звіт, матеріали до якого поліція подала через рік. Було прийняте рішення про запровадження з 1880 р. натуралізації, але воно не призупинило іміграцій і запроваджувалося абияк.

У 1883 р. російська преса України почала звинувачувати поляків у неконтрольованому запрошенні німців. Газета «Русь» опублікувала «Інформацію про німецький вплив на Волині», де слушно доводилось, що, освоюючи польські ліси, колоністи ще більше обмежують сервітутні права місцевих селян. Виступи поляків на свій захист були нечіткими й ухильними: Ю.-Д. Карвицький писав у Kra’і, що поляки першими почали вимагати відміни кріпацтва і зовсім непричетні до селянських проблем! ¹⁰¹.

Росіян, по суті, цікавили не так селяни, як німецький Троянський кінь, в ролі якого бачилися колоністи через погіршення відносин з Бісмарком. До кінця царювання Олександра II міністри фінансів Абаза, пізніше Бунге брали великі позички у німців, але коли на трон вступив Олександр III, падіння цін на зерно в цій країні призвело до блокування експорту з Росії. Відтоді стало наростати глухе, але сильне напруження в російсько-німецьких взаєминах. «Киевлянин» і «Новое время» вели полеміку щодо лояльності німецьких колоністів на Волині на випадок війни, а Дрентельн заборонив будь-які переміщення особам, які після 15-річного проживання не прийняли російського підданства. Польські дописувачі Kraj’у, зокрема, з-поміж

¹⁰⁰ Cichocka-Petrażycka Z. Żywiol niemiecki na Wołyniu. — Warszawa, 1933; її ж Kolonie czeskie na Wołyniu. — Warszawa, 1927. Принагідне зауважимо, що після відміни рабства у 1848 р. французькі колоністи на Антильських островах діяли так само, ввозячи робочу силу з Азії, аби уникнути конфліктів з місцевим чорним населенням.

¹⁰¹ Стаття з «Нового Времени» за підписом «Странник» передрукована в Krajі: 1885, № 32. -S.6-7; Kraj, 1883, № 32. — S. 5. В числі 11 за 1882 рік (с. 9) йшлося про 87 371 іноземець на Волині; 68 630 прийняло російське підданство, але ненатуралізовані мали в приватному маєтку (або орендували) більше (189 тис. дес.) землі, ніж натуралізовані (163 тис. дес.). Слід згадати і вказівки на великі маєтки, орендовані однією особою. Так, ненатуралізовані тримали в оренді 150 маєтків площею 168 тис.десятин.

технічної інтелігенції, теж неприхильно дивились на можливу конкуренцію. А коли мова заходила про чехів (їх на Волині було кілька десятків тисяч), то проривалися навіть расистські нотки: звичайно, у них зразкові поля, але їхні звичаї відразливі, вони брудні, п’ють і їдять навіть котів та ворон! Проте число колоністів-чужинців лише зросло, коли Дрентельн почав полювати на польських і єврейських орендарів ¹⁰².

У 1884 р. «Киевлянин» викрив нову польську «інтригу»: у прикордонних з Австрією та Надвіслянським краєм повітах австрійські та німецькі громадяни насправді були поляками. Отже, тут слід вимагати російських шкіл і посилення великоросійського елементу з метою якнайшвидшої асиміляції ¹⁰³.

Доки російські націоналісти, підбурювані в ненависті до німців К. Побє-доносцевим та Н. Катковим, схиляли до зближення з Францією, російсько-німецькі взаємини погіршувались. Відставка міністра фінансів Бунге 23 грудня 1886 р. і заміна його Вишнеградським означала початок митної війни з Німеччиною, тож становище колоністів ставало все хиткішим, однак і це не загальмувало переселень. Було зауважено, що впродовж 1880-1890 років кількість іноземців на Волині зросла більше, ніж удвічі. Відтак, до антипольських і антиєврейських настроїв долучилася хвиля ксенофобії.

Вже згадувалось, що чимало колоністів на Волині, стурбованих наданням землі частині шляхти, занепокоїлись і відмовились платити за оренду. 14/26 березня 1887 р. був оголошений указ, який зобов’язував прийняти російське підданство. Бажаним також вважалося прийняття православ’я, окрім того, іноземцям, як і євреям, заборонялося купувати нові землі поза містами. У відповідь Німеччина прийняла закон від 17 грудня 1887 р. про ввізне мито на збіжжя, і саме в цьому слід шукати причину франко-російського союзу. У наших трьох губерніях царський указ призвів до від’їзду кількох колоністів у Бразилію та США, особливо після того, як 8 жовтня 1887 р. Міністерство народної освіти взяло на себе контроль за німецькими і чеськими школами, що їх досі терпіли. 15 червня 1888 р. було прийняте рішення про накладення на колоністів таких самих податків, як і на селян ¹⁰⁴.

Чехи змогли уникнути виселення завдяки масовому наверненню в православ’я. Преса місяцями інформувала про перехід до державної релігії груп чисельністю по 50-150 осіб. Газета «Вольшь» пояснювала, що вони

¹⁰² Kraj,1883, № 36. — S. 8; № 39. -S.14.

¹⁰³ Kraj,1884, №11.-S. 15.

¹⁰⁴ Girault L. Ор. сіt. — Р. 140-143; Kraj, 1887, № 26. — S. 11.

приймають нове віровизнання як єдино вартісне для слов’ян. Практикуючи такі безсоромні масові навернення, гідні найтемніших часів християнства, російська влада остерігалася зізнатися, що насправді чехи боялися звинувачень спеціально створеної на Волині комісії, яка мала провести опит стосовно їхніх конфліктів з селянами. Щирий чи примусовий, «панславізм» чехів дозволив їм інтегруватися в імперію, що для німців виявилося не таким легким. Що ж до росіян, то в їхніх очах Волинь віднині стала проклятою губернією, через яку проникав ворожий вплив. У 1890 р. «Московские ведомости» Каткова публікують низку маніакальних статей про можливість «завоювання» німцями південно-західних земель, відкритих їм поляками. Ця націоналістична газета писала, що за 30 років сюди приїхало 220 тис. німців, що становить 10% волинського і навіть 22% селянського населення. Німці зображалися як люди, вороже настроєні до асиміляції і небезпечні пропагандисти штундизму. «Южньш Край» (нове видання, засноване 1880 р. генеральним секретарем канцелярії генерал-губернатора А. А. Іозефовичем з метою русифікації України) гримів проти «німецького королівства», що виникло на Волині, де німці буцімто прокладали власні залізниці, ходили озброєні й захоплювали величезні, залишені поляками території ¹⁰⁵.

Врешті, назріла потреба вияснити справжній стан справ, і генерал-губернатор О.П. Ігнатьєв наказав зробити перепис іноземних колоністів. Тож 1890 р. було нараховано 195 333 особи обох статей, зосереджених переважно на Волині. На Поділлі їх мешкало тільки 12 474 тис., а на Київщині ще менше. На кордонах Волині безупинно велись військові маневри. Збройний конфлікт з австрійцями і пруссаками вже не здавався неймовірним. Відомо, що згадані маневри, емоційно описані враженим німецьким консулом у Києві, на які не зважив Бісмарк, стали причиною його відставки, проголошеної Вільгельмом II18 березня 1890 року. Антинімецький психоз у Санкт-Петербурзі зріс настільки, що 14 березня 1892 р. було проголошено указ про повну заборону переселення колоністів на Волинь. 19 березня 1895 р. ще раз наполегливо нагадується про заборону поселень іноземців за межами міст, але у спеціальному звіті генерал-губернатора Ігнатьєва Миколі II відзначається, що хоча волинські німці в більшості і прийняли російське підданство, вони не стали від цього менш небезпечними, оскільки «асимілюються з польською, а не з російською культурою» ¹⁰⁶.

Розпорядженням від 19 березня 1895 р. знову заборонялося переселення поляків з Надвіслянського краю, які проникали в Україну разом з німцями

¹⁰⁵ Kraj, 1888, № 19. -S. 14; 1890, № 45. — S. 7; № 48. — S. 18.

¹⁰⁶ ЦДІАУК, ф. 442, оп. 846, спр. 463: чернетка О.П. Ігнатьєва «про скорочення німецької колонізації на Волині», 1895 р.

за намовою вербувальників, що шукали бажаючих серед молодших синів селянських родин довкола Лодзі й Белхатова. Врешті, в 1901 р. Драгомиров остаточно заборонив іноземцям оселятися в Україні.

Описана тут колонізація цікава для нас тим, що свідчить про значні соціо-етнічні модифікації, свідомо спровоковані поляками, або, принаймні, зумовлені поземельною ситуацією. Адже в основі дивного переплетення інтересів знову слід шукати земельну проблему. Варто, проте, підкреслити, що німецька колонізація була так само значною і в інших регіонах імперії, наприклад Новоросії, де поляки практично не відігравали жодної ролі. Анатоль Леруа-Больє навіть схиляється до думки, що велику роль у переселенні німців відіграли самі росіяни: «Польське питання, котре стільки разів і так по-різному трактувалось впродовж століття, насправді переплуталося з німецьким питанням. Тут провина частково лежить на політиці росіян, які, остерігаючись польськості, сприяли германізації, бо аж до 1884р. дозволяли німцям купувати землю там, де це було заборонено полякам і євреям. «Я боюся німців менше, ніж поляків», — писав Д. Мілютін після вибуху повстання 1863 року. Сьогодні Мілютін цього, без сумніву, вже не скаже...» (Книга 1, розділ 5).

Попри дозвіл на купівлю землі, поновлений 1905 р., німці, налякані селянськими заворушеннями, уже не квапилися з переселенням. У 1905-1908 роках генерал-губернатор Сухомлинов затвердив лише 1 787 дозволів, причому переважно для поляків з Надвіслянського краю, у зв’язку з чим впродовж 1887-1909 років польське населення Києва зросло більше, ніж удвічі (з неповних 20 до 44 тис.). Це, однак, не завадило підйому нового антинімецького психозу після зростання німецької небезпеки в 1908 р., що супроводжувався черговою хвилею російського націоналізму. Сухомлинов знову викривав «іноземне загарбання», а його заступник Трепов заблокував еміграцію на Поділля та Київщину ¹⁰⁷.

Проведений ним 1911 р. перепис дав такі цифри: станом на 1909 р. іноземці (зокрема, німці, хоча їхня пропорційна чисельність не вказана) становили стабільну протягом 12 років масу в кількості 191 660 колоністів або технічних працівників, розподілених за губерніями так:

¹⁰⁷ Там само, оп. 642, спр. 497: звіт волинського губернатора за 1911 р. Ці дані схожі на відомості, наведені В. Менджецьким за 1911 р. (Ор. сіt. — 5.64), де вказано, що до найбільш «германізованих» повітів належали Луцький (32 тис.), Володимирський (26 тис.) та Рівненський (24 тис. німців). Багато хто постраждав у 1914 р., коли Брусилов намірився їх перевішати. Кілька десятків тисяч мешкало в тій частині Волині, яка після Ризького договору відійшла до Польщі.

- Волинь: 179 224, з них 154 878 по селах; мали у володінні 170 431 дес. та орендували 181 236 дес.;

- Київщина: 8213, з них 6756 по селах; мали у володінні 14 630 дес. та орендували 17 954 дес.;

- Поділля: 4223, з них 752 по селах; мали у володінні 19 033 дес. та орендували 22 296 дес.

Привертає увагу переважання орендованих земель, що є свідченням німецько-польської взаємозалежності у земельному плані, навіть коли неможливо встановити точну пропорцію німців, пов’язаних з російськими маєтками.

Відомо, наскільки цінним помічником життя в маєтку був єврей — корчмар, посередник чи орендар. Такий союз з польським світом не став наслідком капіталістичних перемін. Він корінився ще в початках польської присутності в Україні. Притік євреїв на згадані терени був започаткований королівськими привілеями, наданими в XV-XVI століттях, коли їх проганяли з країн Західної Європи, а в Речі Посполитій вони оселялись без перешкод. Тільки зумисне насаджувана росіянами плутанина, послужливо повторена в XIX ст. всією західноєвропейською літературою, могла породити думку про існування «російського єврея». Насправді ж після приєднання 9 західних губерній, тобто теренів Речі Посполитої, Катерина II, як відомо, заборонила євреям в’їзд на територію власне Росії, дозволивши їм проживати в західній зоні, згодом розширеній на південні степи, Таврійську губернію (Крим), Херсон і Бессарабію, а на сході — Катеринослав, Полтаву і Чернігів. Ці 15 губерній утворювали те, що до самого кінця царського режиму називалось чертой оседлости. Лише кілька дуже багатих купців мали право мешкати власне в Росії ¹⁰⁸.

У 1882 р. на Правобережній Україні проживало мільйон євреїв, які розподілялися за губерніями так:

Волинь	289 920
Київщина	339 557
Поділля	418858

¹⁰⁸ Карта черты оседлости подана в книзі Juifs de Russie — збірнику статей і досліджень про правовий статус та соціально-економічне становище євреїв (Рaris: Сеrf, 1891. — Р. 1).

Відповідно, євреї складали 14,9,14,6 та 18,7 відсотків усього населення цих губерній. Тих, чия доля й заняття були пов’язані з землею, налічувалося серед них небагато, бо поодинокі спроби створити групи євреїв-землеробів услід за задумом, висловленим 1805 р. Тадеушом Чацьким, у наших трьох губерніях ні до чого не привели ¹⁰⁹. Парадокс, сформульований віленським євреєм Б. Мандельштамом у 1877 р., залишався постійною прикметою цього світу: «Серед нас немає селян, хоча в нашому Святому Письмі оповідається лише про землеробів і пастухів». А. Леруа-Больє пояснював цю невідповідність століттями вигнання та урбанізацією ¹¹⁰.

Дотеперішні дослідження приділяли мало уваги цьому нечисленному прошарку населення, котрий не прагнув до землеробства, проте аж ніяк не нехтував добрим прибутком від оренди всього маєтку чи його частини, а також наданням традиційних єврейських послуг. Уже згадувалося, що укази від 5 березня і 10 липня 1864 р., повторені 23 липня 1865 р., забороняли євреям працювати управителями маєтків. Втім, відомо, що часті заборони свідчать про безсилля влади. «По всьому південному заході Росії та в Польщі майже неможливо укласти яку-небудь угоду без залучення єврейського, як тут кажуть, «фактора» [посередника- Д. Б.]. Коли треба найняти будинок, купити чи продати зерно, укласти орендний контракт, знайти слугу -завжди присутній єврейський фактор, котрий має на цьому свій зиск. Він часто виявляється корисним, проте це дуже неприємний персонаж, який значною мірою сприяє непопулярності своєї раси», — писав ще 1890 р. англійський журнал ¹¹¹. Власне, згадана активність викликала заздрість і сприяла антисемітизму, що часто проявлявся як серед поляків, так і серед українців та росіян. У спогадах землевласників можемо не раз натрапити на оповіді про нечувані багатства євреїв, що купували врожай на корені й видавали неймовірні суми завдатку, що було досить ризикованим, але майже завжди прибутковим. Приклади збагачення завдяки орендуванню землі породжували заздрість поляків та росіян, котрі бачили, як підставні особи

¹⁰⁹ Загальні цифри див.: Ibid., — Р. 343. У 1890 р. євреїв-колоністів налічувалося до 100 тис., і вони зосереджувалися у Херсонській та Катеринославській губерніях: Ibid., — Р.359-367, історичні відомості про них подає А. Леруа-Больє. Додаткові відомості з цієї тематики див.: Jewish Encyclopedia (1905 р.) у статті Agricultural colonies, Russia з якої дізнаємося, що у 1884 р. у наших трьох губерніях євреї мали у своєму володінні понад 30 тис. дес., що не так і багато. Див. також: Боровой С. Еврейская земледельческая колонизация в Старой России. — М., 1928; Никитин В. Н. Евреи-земледельцы. — СПб., 1887.

¹¹⁰ Delmaire J.-M. L’assimilation de la bourgeoisie juive et ses limites // Des confins de l’ancienne Pologne, Ukraine, Lituanie, Biélorussie, XVI-XX s. — Lille, P. U. L., 1988. -P. 97-111.

¹¹¹ Blackwood’s Edinburgh Magazine, october 1890, uht. 3a: Juifs de Russie. — P. 97.

різного штибу обходять закони, прийняті російським урядом. З іншого боку, вони викликали ненависть українських селян, що вбачали в євреях чергових визискувачів, хоча нечисленні випадки матеріального успіху останніх були тільки окремими деревами, за якими тягнувся ліс страшної вбогості єврейського люду.

Вбивство Олександра II 1 травня 1881 р. послужило детонатором, що викликав спалах довгостримуваної ненависті і хвилю антисемітизму 1881-1882 років, де знайшли вихід усі напруження й тривоги ¹¹². Міністр внутрішніх справ М.П. Ігнатьєв у вересневому циркулярі 1881 р. відзначав, що погроми є звичним проявом помсти християнського населення, і вимагав обстежити на місцях усі випадки «переслідування» християн євреями. З травня 1882 р. він видав відомий «тимчасовий регламент», у якому, серед іншого, було повторено заборону поновлювати орендні угоди з євреями та дозволяти їм оселятися в селах. Згодом комісія, очолена графом Пахленом, ще більше погіршила становище групи сільських євреїв, сформулювавши в 1888 р. вимоги виселити їх до міст. Треба визнати, що поліція прочесала територію густим гребінцем, довільно визначаючи «сільський» статус дрібних містечок, де мешкало багато євреїв. Проста зміна назви давала змогу провести масові виселення. Міжнародні протести 1890 р., зокрема Англії (Франція не бажала погіршувати атмосферу тісного союзництва з Росією), проти приписів Дурново, посилення антисемітизму Плеве та різних трепових призвели до страхітливих погромів 1891 р. ¹¹³, але й на цей раз зацікавленість польсько-російських землевласників у послугах євреїв-орендарів сприяла недотриманню законодавчих обмежень.

Показово, що перепис 1897 р. виявив існування нечисленної групи євреїв, необхідних для функціонування великих землеволодінь. Ця група охоплювала 2,29% з 395 782 євреїв Волині, 1,94% з 370 612 євреїв Поділля та 1,56% з 433 728 євреїв Київщини ¹¹⁴, тобто налічувала близько 20 тис. осіб, пов’язаних наполовину з польським, наполовину з російським землеволодінням. Згадані люди були достатньо багатими й могутніми і могли уникнути жахливих переміщень з сіл у міста, якими позначено ці роки. За статистичними даними, опублікованими 1884 р., можемо встановити точну площу орендованих ними земель;

¹¹² Цей взаємозв’язок добре показаний у Бенсідуна, див.: Ор. сіt. — Р. 194-196, 292-296.

¹¹³ Les Juifs en Russie.. — Р. 129, 150-154, 190-198; Материали для истории антиеврейских погромов в России. — Петроград, 1923. — 2 тома.

¹¹⁴ Yidn in Ukraine.- New York, 1961.-P. 195-196, 211.

304 948 дес.	на Волині
240 108 дес.	на Поділлі
261 518 дес.	на Київщині

Kraj уточнює, що площа земель, орендованих євреями попри всі заборони на Поділлі, відповідала 424 маєткам, тобто охоплювала 20% орних приватних земель. Із 130 винокурень цієї ж губернії 113 перебувало у власності або в оренді євреїв ¹¹⁵. Ми вже бачили, яке місце посідали євреї у цукровій промисловості.

Відтак, ця малочисельна група, значно менша, ніж фахова польська інтелігенція, ніж німецькі й чеські колоністи, ніж напівселянський пролетаріат, являла собою останню невеличку планету, необхідну, як і решта інших, для забезпечення рівноваги в існуючій в Україні системі землеволодінь. Вона ж відігравала чи не головну роль у боротьбі за землю.

Інша частина єврейського населення, зосередженого у містах та містечках, була в очах землевласників тільки масою далеких і вартих зневаги піднаймачів. Більшість «міст» перебувала у приватному володінні, становлячи достатній обшир для проживання. Наприклад, Бердичів, найбільше єврейське місто, де 1887 р. налічувалось 41 617, а 1914 — 55 876 євреїв, був, Ц як відомо, неподільною власністю Тишкевичів, Чарторийських та Дженні. Немає сумніву, що попри швидку русифікацію єврейського світу і попри малі розміри групи, реально залученої до господарства польських маєтків, росіяни й українці завжди вважали євреїв близькими до поляків. У 1898 р. ректор Київського університету Н. К. Ренненкампф об’єднав їх у своїй книзі «Польский й єврейский вопрос», а С. Дубнов у праці, опублікованій після революції, повторює стереотип про «ганебну спадщину епохи польських панів, які визискували селян і схиляли їх до пияцтва за посередництвом євреїв» ¹¹⁶.

Як здається, прояви антисемітизму на Правобережній Україні з притаманною йому ненавистю всіх наявних етнічних груп були відчутнішими з боку росіян та українців завдяки їхній перевазі влади й чисельності. Погроми в Києві спровокувало православне й націоналістичне населення міста, охоплене релігійною ворожнечею, тим часом як польський Kraj

¹¹⁵ The Jewish Encyclopedia, названа стаття: Kraj, 1883, № 17. — S. 14.

¹¹⁶ Rennenkampf N.-K. Les questions polonaise et juive. — K., 1898; Dubnow S. Histoire moderne du peuple juif. — Paris, 1933. — T. 2. — P. 350.

зберігав нейтральний, сповнений двозначності тон, розповідаючи про ці події. Зокрема, 15 січня 1884 р. тут без коментарів була передрукована інформація з російської «Зари»: у Білій Церкві, серцевині володінь Браниць-ких, хтось розклеїв листівки з закликом «бити жидів». І хоча їх швидко позривали, на ринку зібралося півтори сотні люду, готового діяти, аж поліції довелося їх розганяти. Через кілька місяців, інформуючи про погром у Дубровиці на Волині, Kraj підкреслював, що встановлення телеграфа стало кроком уперед і кількома кроками назад до варварства: робітники, які приїхали з великоросійських губерній і були зачинщиками минулорічного підпалу 110 єврейських будинків, знову зібралиЬя на ринковій площі, закликавши місцеве населення «бити жидів». Натовп під гармошку, з радісними криками, кинувся грабувати й нищити єврейські крамниці. Від восьмої години ранку до півночі було сплюндровано десятки єврейських садиб, а двох євреїв убито. Kraj підкреслював, що винайдення телеграфа ні для чого в даному випадку не придалося, бо волинський губернатор Томара був змушений охороняти майстерні для прокладання залізниці Вільно-Рів-не. Зловісна повторюваність таких juden hece, що досягла апогею в 1891 р., показує, наскільки громадська думка звиклася зі щоденним жахом. Пограбування єврейських крамниць у той час, коли їхні господарі молились у синагозі, вже й до уваги не бралися. Гіркий присмак залишає читання аргументів «Нового Времени» або цитування France juive Дюмона, що їх повторював Kraj ¹¹⁷.

Це, звичайно, не означає, що польська громадська думка була нездатною до співчуття. У 1883 р. Т. Талько-Гринцевич опублікував сміливу статтю про необхідність надання прав євреям. У 1891 р., в розпал кампанії по виселенню євреїв з сіл у міста і єврейських погромів у Києві, він зважився змалювати картину злигоднів, яких зазнають ці парії. Звичайно, писав він, взаємодопомога присутня, «але не раз болить серце, коли бачиш цілу єврейську родину, обтяжену безпомічними батьками і дрібними дітьми, засуджену на далеке виселення за межі губернії протягом семи днів. За такий короткий строк практично неможливо владнати всі справи. Крах часто буває неуникненним. Саме тому почутя людяності не одного схиляє допомогти цим бідолахам у їхній нещасливій долі» ¹¹⁸.

Проте загальна тональність виступів поміщиків та польської інтелігенції в газеті Kraj виразно ворожа стосовно євреїв. Доки в 1895 р. не було

¹¹⁷ Kraj, 1884, №7.- S. 16; №32.-S. 15; №33.- S. 16-17; 1886, №27.- S. 14; №30.- S. 11; 1891, №42.- S. 15.

¹¹⁸ Kraj, 1883, №26. — S. 9-10; 1891, №49.- S. 15.

встановлено монополію держави на продаж алкогольних напоїв, скарги на євреїв у цій галузі повторюються як нав’язливий мотив. В анонімній статті 1884 р. зазначалось, що указ від 3 травня 1882 р., котрий обмежував єврейський «вплив» по селах, недостатньо вимогливий; тут же йшлося про контроль євреїв над 1 998 з 2 210 сільських і 496 з 559 міських пунктів продажу алкоголю на Волині. Автор вважає, що варто було б дозволити продавати напої безпосередньо в маєтках. У 1897 р. газета наводить приклад князя Р. Сангушка, який вигнав євреїв з семи належних йому корчем. Як про щось нормальне, в 1884 р. повідомлялося про закриття єврейської ремісничої школи в Житомирі, організованої 1861 р., оскільки та з 1874 р. викликала нарікання християн. Без коментаря були передруковані слова російської націоналістичної газети «Восход»: «У південно-західних містах та містечках євреї складають більшість ремісників і перешкоджають тим самим розвитку ремесел серед місцевого населення, ними визискуваного» ¹¹⁹.

Ми не ставили своїм завданням проаналізувати всю сукупність польсько-єврейських відносин, бо це виходить за рамки нашого дослідження, зосередженого на відносинах в аграрному секторі. Проте на завершення зазначимо, що, попри незначну кількість євреїв, залучених в орбіту маєткового господарства, вони стали об’єктом характерного для поляків ще з епохи Бароко почуття притягання-ненависті до всього єврейського населення. Kraj публікує жовчні статті уже згаданого D-r A. J., які добре передають цю двоїстість. Безпосередньо причетні до формування групи єврейських орендарів, чиїми послугами вони користувалися, польські поміщики (а росіяни їх наслідували) відчували лише зневагу й відразу до посередників, завдяки яким вони могли уникнути продажу маєтку. Парадоксально, але вони охоче перебільшували «загрозу» єврейського «нашестя». Пригнічені тим, що не можуть зберегти «святу землю своїх предків», поляки трансформували гіркоту розчарування в озлобленість проти тих, кому вони її доручили. D-r. A. J. не знаходить достатньо міцних слів, аби затаврувати єврейських орендарів, які відходять від хасидизму, вдягаються і вчаться по-європейському, чия взаємопідтримка є «ненаситною гідрою». Пропоновані ними умови роботи для сезонних робітників такі звабливі, що оголюють ринок праці. Вони витворюють невідому до 1863 р. касту, котра порушує одвічний порядок патріархального життя. Вони безжально експлуатують взяту в оренду землю, виснажують грунти в погоні за легким прибутком, занедбують господарські будівлі та двори, через що резиденції втрачають свою привабливість, не доглядають газони й квітники в парках, витоптаних

¹¹⁹ Kraj, 1884, №47.-S. 16; 1887, №22.-S. 14; 1884, №14.-S. 17.

худобою. Тим часом 15 руб. за кожну десятину плюс кілька тисяч застави складали невідпорну приманку для поміщиків в умовах неймовірного росту вартості орендування. Важливо було дбати не стільки про те, як уникнути примусового продажу, скільки про те, як позбавити себе клопоту вести господарство, поїхати жити за кордон і вести там розкішне світське життя. Своєю чергою, орендар, попри витрати на насіння, реманент, страхування, переймав, а подекуди й ущільнював методи визиску колишніх кріпаків чи колишньої шляхти, одержуючи значні прибутки і стягаючи на себе ненависть експлуатованої ним людності.

У цьому заплутаному клубкові інтересів, де їхній збіг досягався коштом найслабших, а жадібність намагалася звинуватити сусіда, антисемітизм став схованкою для землевласників, які шукали, на кого б перекласти відповідальність. Відміна кріпацтва у 1861 р. сполошила поміщиків ¹²⁰ :

Україно пожадана,

Як ти житимеш без пана?

І без панщини, й без гніту!

Це прийшла загибель світу.

Але вже 1884 р. орендарів-євреїв звинуватили у створенні колізії, де насправді вони послужили хіба інструментом:

Україно, вічні чати,

Що про тебе там чувати?

Ти віднині — Палестина,

а не наша займанщина.

(Переклад М. Москаленка)

Відтак, коли російську імперію залила хвиля нечуваного антисемітизму, польський Kraj також став вити по-вовчому. Коло соціо-етнічних антагонізмів замкнулося. Кожна група, що проживала в Україні, дивилась вороже на сусідню. Сидячи у своїх фортецях, поляки, як і їхні сусіди, жили майже в повній ізоляції від решти. Така тотальна блокада могла скінчитися лише вибухом.

¹²⁰ Kraj, 1883, № 32. — S. 6; 1884, № 8. — S. 6.

Попередня     Головна     Наступна