Старі мови, нові моделі. Бенедикт Андерсон. Уявлені спільноти.


Попередня     Головна     Наступна





5

Старі мови, нові моделі



Завершення доби успішних національно-визвольних рухів на американському континенті досить тісно збігається з початком ери європейського націоналізму. Розглядаючи характер цих нових націоналізмів, котрі в період між 1820 і 1920 pp. змінили обличчя Старого Світу, помічаємо дві разючі риси, якими вони різняться від предтеч. По-перше, тут майже завжди вирішальне ідеологічне й політичне значення надавалося "національним друкованим мовам", тоді як у революційних Америках іспанська й англійська мови ніколи не відігравали істотної ролі. По-друге, можна було вживати наявні моделі, що дісталися від далеких, а після потрясінь Французької Революції й не таких вже далеких попередників. Таким чином, "нація" відразу стала тим, чого свідомо прагнеться, а не якоюсь розпливчастою візуальною конструкцією. Фактично, як ми переконаємось, "нація" виявилася винаходом, який неможливо було запатентувати. Вона стала доступною для викрадення руками різних, часом цілком несподіваних піратів. В цьому розділі, відповідно, ми піддамо аналізу друковану мову й піратство.


Легковажно зігнорувавши деякі очевидні позаєвропейські факти, славетний Йоганн Готфрід фон Гердер (1744-1803) заявив наприкінці вісімнадцятого століття, що: "Denn jedes Volk ist Volk; es hat seine National Bildung wie seine Sprache" [Тому, що кожен народ є народом; він має свою національну структуру, а також свою мову] 1. Ця зарозуміла вузькоєвропейська концепція нації, як чогось зв’язаного із приватною власністю на мову, мала в Європі дев’ятнадцятого століття поширений вплив, зокрема, на розвиток майбутніх теорій щодо природи націоналізму. В чому джерела цієї ілюзії? Найімовірніше, їх треба шукати в серйозному звуженні європейського світу в часі й просторі, яке розпочалося ще в XIV ст. й було викликане спочатку історичними дослідженнями гуманістів, а згодом, як це не парадоксально, планетарною експансією Європи.

Це дуже добре передав Ауербах 2:


На самому світанку гуманізму з’явилося відчуття, що події класичної історії й міфології, як і біблійні легенди, були відділені від сучасності не просто відстанню в часі, але й цілковито іншими обставинами життя. Гуманізм зі своєю програмою відродження античних форм життя й експресії створює історичну перспективу такої глибини, якої не знала жодна попередня епоха: гуманістам, які досліджують античність в усій історичній повноті, розкривається на цьому фоні темна доба Середньовіччя... [Це унеможливлювало] відновлення самодостатнього життя, природнього для античної культури, або історичної наївності XII й XIII сторіч.



Розвиток, так би мовити, "компаративної історії" з часом привів до появи нечуваної доти концепції "модерності", виразно протиставленої "античності", причому зовсім не обов’язково на користь останньої. Ця проблема палко дискутувалася під час "Суперечки про старих і нових авторів", що домінувала у французькому інтелектуальному житті протягом останньої чверті XVII ст.3


1 Kemilainen. Nationalism, p. 42. Виділено нами.

2 Mimesis, p. 282. Виділено нами.

3 Битва розпочалась у 1689 p., коли 59-річний Шарль Перро опублікував свою поему "Siècle de Louis le Grand", в якій доводив, що мистецтва й науки досяглії найвищого розквіту саме в його часи й його країні.



І знову зацитуємо Ауербаха: "При Людовику XIV французи відважилися вважати свою власну культуру взірцевою, рівною культурі античності, й вони нав’язали цю думку решті Європи" 4.

Впродовж XVI ст. "відкриття" Європою грандіозних цивілізацій, доти ледве знаних — Китаю, Японії, ПівденноСхідної Азії й Індійського субконтиненту — або й цілком невідомих — Мексики ацтеків і Перу інків — засвідчило неподоланну різноманітність людських культур. Більшість із цих цивілізацій розвивалися цілком незалежно від відомої європейської, християнської, античної та й, узагалі, людської історії: їхні генеалогії знаходились за межами Едему й не були до нього возведеними. (їх можливо було вмістити лише в однорідному порожньому часі.) Вплив, які справили ці "відкриття", можна оцінити, звернувшись до своєрідної географії вимислених держав тієї доби. "Утопія" Мора, яка вийшла 1516 року, стилізувалась під розповідь моряка, учасника експедиції Амеріго Веспуччі до Америки 1497-1498 років, якого автор нібито зустрів у Антверпені. "Нова Атлантида" (1626) Френсіса Бекона була новою перш за все, мабуть, тому, що розміщувалася в Тихому Океані. Острів гуїнгмів Свіфта (1726) супроводжувала псевдокарта його південноатлантичного розташування. (Смисл цих локалізацій стає ясніший, коли задумаємося над тим, наскільки немислимо було б помістити Республіку Платона на будьякій карті, справжній чи вигаданій.) Усі ці іронічні утопії, надхнені дійсними відкриттями, змальовано не як втрачені раї, а як сучасні суспільства. Можна твердити, що вони й мали такими бути, адже задумувались як критика сучасних суспільств, а завдяки відкриттям зникла необхідність відшукувати моделі у зниклій древності 5.



4 Mimesis, p. 343. Зауважмо, що Ауербах каже "культуру", а не "мову". Нам також треба бути обачними, щоб не приписувати словам "свою власну" значення "національну".

5 Подібний контраст спостерігаємо в зображенні двох знаменитих Монголів англійської драми. У "Тамерлані Великому" (1587-1588) Марло змальовує славного правителя, що помер ще 1407 року. Драйден в "Аурангзебі" (1676) зображує сучасного імператора (1658-1707).



Після утопістів прийшли світила Просвітництва — Віко, Монтеск’є, Вольтер і Руссо, які посилено використовували "справжню" не-Європу у цілій зливі критичних праць, спрямованих проти тогочасних європейських соціальних і політичних інституцій. В результаті стало можливим сприймати Європу лише як одну з багатьох цивілізацій, причому не обов’язково вибрану чи найкращу 6.

У свою чергу, відкриття й завоювання вчинили переворот також і в європейських концепціях мови. Віддавна португальські, голландські й іспанські мореходці, місіонери, купці й солдати складали з практичною метою — навігації, навертання у віру, торгівлі й війни — простенькі словнички неєвропейських мов. Проте наукове порівняльне вивчення мов по-справжньому розпочалося тільки наприкінці XVII ст. Побочним наслідком підкорення Англією Бенгалії стало перше дослідження санскриту (1786) Вільяма Джонса, й все глибше усвідомлення того, що індійська цивілізація набагато старша від грецької чи іудейської. Єгипетська експедиція Наполеона принесла розшифровку ієрогліфів (1835) Жаном Шампольйоном, збільшивши число позаєвропейської древності 7. Дослідження семітських мов поставили під сумнів ідею унікальної древності або божественного походження староєврейської мови. І знову вибудовувались генеалогії, які можна було вмістити тільки в однорідному, порожньому часі. "Мова ставала все менше ланкою між зовнішньою владою й людиною, й все більше внутрішнім простором, який творять і використовують її носії" 8.



6 Коли європейський імперіалізм активно торував собі дорогу в світі, інші цивілізації також опинились перед травматичною реальністю плюралізму, який нищив їхні сакральні генеалогії. Символом цього процесу стало витиснення Серединної Імперії на периферію Далекого Сходу.

7 Hobsbawm. The Age of Revolution, p. 337.

8 Edward Said. Orientalism, p. 136.



З цих відкриттів народилася філологія, з її дослідженнями порівняльної граматики, класифікацією мов на сім’ї й реконструкцією шляхом логічних умовиводів забутих "прото-мов". Як слушно зауважує Хобсбоум, це була "перша галузь науки, яка вважала еволюцію самою своєю серцевиною" 9.

З того часу старі сакральні мови — латина, грецька й староєврейська — були змушені ділити свій онтологічний статус із різношерстною плебейською юрбою розмовних суперниць, що лише поглиблювало їх деградацію, започатковану капіталістичним друкарством. Якщо всі мови відтепер мали спільний світський статус, усі вони, в принципі, заслуговували на те, щоб їх вивчали й ними захоплювались. Тільки хто мав це робити? За логікою, якщо вже жодна з них не належала Богу, нові їхні власники: носії цих мов, а отже й читачі.

Як вельми успішно демонструє нам Сетон-Вотсон, XIX ст. в Європі та на її периферії стало золотим віком національномовних лексикографів, граматиків, філологів і літераторів 10.



9 Hobsbawm. The Age of Revolution, p. 337.

10 "Саме тому, що історію мови в наш час здебільшого трактують настільки відособлено від традиційних політичної, економічної й соціальної історії, мені здавалося бажаним їх поєднати, пожертвувавши навіть певним рівнем компетентності". Nations and States, p. 11. Насправді, одним із найцінніших аспектів тексту Сетон-Вотсона якраз і є його увага до мовної історії — хоча й можна не погоджуватися з тим, як він її застосовує.



Енергійна діяльність цих професійних інтелектуалів була ключовою для формування європейських націоналізмів, що цілком відрізнялося від ситуації на американському континенті між 1770 і 1830 роками. Одномовні словники були величезними компендіумами друкованої скарбниці кожної мови, що їх можна було переносити (хоч іноді з труднощами) з крамниці до школи, з роботи додому. Двомовні словники унаочнювали наближення мовного егалітаризму — якими б не були зовнішні політичні реалії, мови, спаровані під обкладинкою чесько-німецького/німецько-чеського словника, мали спільний статус. Безкорисливі трудяги, які роками укладали ці словники, неминуче зосереджувались, або й спеціально підготовлювались у великих бібліотеках Європи, перш за все університетських. І так само неминуче їхньою клієнтелою ставали студенти й абітурієнти цих університетів. Афоризм Хобсбоума, що "розвитком шкіл та університетів вимірюється розвиток націоналізму, адже саме школи, а особливо університети стали його найсвідомішими поборниками", безумовно, вірний щодо Європи XIX ст., хоча й не завжди щодо інших часів і місць 11.

Таким чином можна порівняти розвиток цієї лексикографічної революції з наростаючим гуркотом охопленого вогнем арсеналу, коли кожен маленький вибух веде до більшого, аж поки остаточний спалах не обертає ніч на день.

На середину XVIII ст. завдяки гідним подиву зусиллям німецьких, французьких і англійських науковців не тільки став доступним у зручному друкованому вигляді практично весь наявний фонд грецької класики, разом із необхідними філологічними й лексикографічними доповненнями, але ще й десятки книжок відтворювали розкішну й по суті своїй глибоко язичницьку стародавню еллінську цивілізацію. В останній чверті сторіччя це "минуле" ставало дедалі доступнішим невеликому числу молодих грекомовних інтелектуалів-християн, більшість із яких навчалася або жила за межами Османської імперії 12.



11 The Age of Révolution, p. 166. Академічні заклади не відігравали значної ролі в американських національних рухах. Сам Хобсбоум зазначає, що студенти Парижа, яких тоді налічувалось 6,000, практично не брали жодної участі у Французькій Революції (с. 167). Він теж цілком доречно нагадує, що попри швидке поширення освіти в першій половині XIX ст. кількість учнів, за сучасними стандартами, була ще мінімальною: якихось 19,000 ліцеїстів у Франції 1842 року; 20,000 учнів середньої школи в імперській Росії 1850 року з населенням у 68,000,000; ймовірно, всього 48,000 студентів університетів на всю Європу 1848 року. Проте в революції, що сталась того року, ця невеличка, але стратегічно важлива група відігравала вже кардинальну роль (с. 166-167).

12 Перші грецькі газети з’явились у Відні 1784 року. "Філіке Гетайрія", секретне товариство, великою мірою відповідальне за анти-Османське повстання 1821 року, було засноване у "новому великому російському зерновому порту Одесі" в 1814 р.



Екзальтовані фактом поширення філеллінізму в центрах західноєвропейської цивілізації, вони взялися за "деварваризацію" сучасних греків, тобто за трансформацію їх у істот, гідних Перікла й Сократа 13. Симптоматичними для цієї зміни в свідомості є слова одного з цих молодих людей, Адамантіоса Кораеса (котрий пізніше став ревним лексикографом!), звернені до французької аудиторії в Парижі 1803 року 14:


Вперше нація озирає жахливу картину свого невігластва й тріпотить, вимірюючи оком відстань, що відділяє її від предківської слави. Це болісне відкриття, одначе, не повергає греків у відчай: "Ми нащадки греків, — кажуть вони собі, — ми мусимо або знову стати гідними цього імені, або не носити його взагалі".



Подібним чином наприкінці XVIII ст. з’явилися румунські граматики, словники й історії, супроводжені кампанією, успішною спочатку на підвладних Габсбургам територіях, а тоді й в Османській імперії, за заміну кирилиці латинським алфавітом (що різко відокремило румунів від православних сусідів-слов’ян) 15. Між 1789 і 1794 pp. Російська Академія, взірцем для якої була Akadémie Française, випустила шеститомний словник російської мови, а 1802 року офіційну граматику. Все це свідчило про перемогу розмовної мови над церковнослов’янською. Хоча до XVIII ст. включно чеська в Богемії лишалася мовою виключно селян (аристократія й нові середні класи вживали німецьку), католицький священик Йосеф Добровський (1753-1829) випустив у 1792 р. свою "Geschichte der bohmischen Sprache und ältern Literatur", першу систематизовану історію чеської мови й літератури. Протягом 1835-1839 pp. з’явився основоположний п’ятитомний чесько-німецький словник Йосефа Юнгманна 16.


13 Див. вступ до: Elle Kedourie. Nationalism in Asia and Africa, p. 40. 14 Ibid., pp. 43-44. Виділено нами. Повний текст промови Кораеса "Сучасний стан цивілізації в Греції" наводиться на сторінках 157-182. Він містить на диво злободенний аналіз соціологічних засад грецького націоналізму.

15 Не претендуючи на будь-які компетентні знання щодо Центральної й Східної Європи, в наступному аналізі я покладався в основному на дослідження Сетон-Вотсона. Відносно румунів див.: Nations and States, р. 177. 16 Ibid, p. 150-153.



Щодо народження угорського націоналізму, Ігнотус пише, що це подія "настільки недавня, що можна назвати її точну дату: 1772, рік публікації кількох нуднуватих творів угорського автора Дьордя Бессені, який тоді проживав у Відні й служив у ескорті Марії Терези... Ця magna opéra Бессені мала довести, що угорська мова придатна для найвищих літературних жанрів" 17. Наступним імпульсом стали численні публікації Ференца Козінці (1759-1831), "батька угорської літератури", а також перенесення 1784 р. до Будапешта з маленького провінційного містечка Трнави майбутнього Будапештського університету. Першим політичним виявом стала в 1780-х роках ворожа реакція латиномовної угорської знаті на рішення імператора Йосифа II замінити латину німецькою як головною мовою Імперської адміністрації 18.



17 Paul Ignotus. Hungary, p. 44. "Він таки це довів, хоча його полемічний азарт був переконливіший, ніж естетична вартість наведених ним зразків". Мабуть, варто зазначити, шо цей уривок узято з підрозділу під назвою "Винахід угорської нації", який розпочинається з такої вагомої фрази: "Нація народжується, коли декілька осіб вирішують, що так має бути".

18 Seton-Watson. Nations and States, pp. 158-161. Реакція була настільки відчайдушною, що переконала його наступника Леопольда II (правив з 1790 по 1792) в необхідності відновити латину в її правах. Див. також нижче VII розділ. Показовим є те, що в цьому питанні Козінці підтримав політично Йосифа II. (Ignotus. Hungary, p. 48).



Протягом 1800-1850 pp. в результаті новаторської праці місцевих вчених на півночі Балкан сформувалися три окремі літературні мови: словенська, сербсько-хорватська й болгарська. Якщо в 1830-х роках "болгари", за загальним визнанням, належали до тієї самої нації, що й серби з хорватами, й брали участь в Іллірійському русі, то вже в 1878 р. утвориться самостійна болгарська національна держава. У XVIII ст. українську (малоросійську) мову зневажливо толерували як мову гречкосіїв. Але 1798 року Іван Котляревський написав свою "Енеїду", надзвичайно популярну сатиричну поему з українського побуту. В 1804 р. був заснований Харківський університет, який стрімко став центром українського літературного буму. В 1819 р. з’явилася перша українська граматика — всього через 17 років після офіційної російської. А в 1830-х роках вийшли твори Тараса Шевченка, про кого Сетон-Вотсон зазначав, що "формуванням визнаної української літературної мови завдячуємо йому більше, ніж будь-кому іншому. Вживання цієї мови стало вирішальною стадією у формуванні української національної свідомості" 19. Невдовзі після цього, 1846 року, в Києві була заснована — істориком! — перша українська націоналістична організація.

У XVIII ст. державною мовою нинішньої Фінляндії була шведська. Коли її територія опинилася 1809 року під владою царя, офіційною мовою стала російська. Але "пробудження" інтересу до фінської мови й історії, виражене спочатку в текстах, написаних латинською й шведською наприкінці XVIII ст., у 1820-ті pp. все частіше виявлялось за допомогою народної мови 20. Лідерами фінського націоналістичного руху, що набирав сил, були "особи, здебільшого пов’язані своїм фахом із мовою: письменники, вчителі, пастори й юристи. Вивчення фольклору та відкриття наново й збирання в єдине ціле народного епосу відбувалося одночасно з публікацією граматик і словників, ведучи до появи періодичних видань, які сприяли нормуванню фінської літературної [тобто друкованої] мови, іменем якої можна було висувати рішучіші політичні вимоги" 21.



19 Nations and States, p. 187. Зрозуміло, що царизм швидко розправлявся з такими людьми. Шевченка покарали Сибіром [sic]. Габсбурги, одначе, деякою мірою заохочували українських націоналістів у Галичині — нейтралізуючи цим дії поляків.

20 Kemilainen. Nationalism, pp. 208-215.

21 Seton-Watson, Nations and States, p. 72.



У випадку з Норвегією, яка довгий час мала спільну з датчанами письмову мову, хоча і з цілковито інакшою вимовою, націоналізм виник тоді, коли Івар Аасен випустив нову норвезьку граматику (1848) і словник (1850). Ці тексти стали відповіддю на попит власної норвезької друкованої мови, а разом з тим і стимулювали його.

За межами Європи ми бачимо афріканерський націоналізм, започаткований наприкінці XIX ст. бурськими пасторами й літераторами, котрі в 1870-х роках успішно перетворили місцеву голландську говірку в літературну мову й дали їй вже цілком неєвропейську назву. Мароніти й копти, велику частину яких складали випускники бейрутського Американського коледжу (заснованого 1866 року) та єзуїтського коледжу св. Йосифа (заснованого 1875 року), зіграли вирішальну роль у відродженні класичної арабської мови й поширенню арабського націоналізму 22. А зерна турецького націоналізму можна легко віднайти в появі жвавої народномовної преси в Стамбулі 1870-х років 23.



22 Ibid., pp. 232 and 261.

23 Kohn. The Age of Nationalism, pp. 105-107. Це означало відмову від "османської", династичної бюрократичної мови, що поєднувала елементи турецької, перської й арабської мов. Характерно, що Ібрагім Сінасі заснував першу таку газету, щойно повернувшись після п’яти років навчання у Франції. Невдовзі слідом за ним рушили й інші. В 1876 p. y Константинополі вже було сім щоденних турецькомовних газет.



Не треба забувати, що цієї ж доби відбулася вернакуляризація ще одного виду друкованого аркуша: партитури. Слідом за Добровським прийшли Сметана, Дворжак і Яначек; після Аасена — Гріг; слідом за Козінці — Бела Барток; і так далі до наступного сторіччя.

Зрозуміло, усі ці лексикографи, філологи, граматисти, фольклористи, публіцисти й композитори діяли далеко не у вакуумі. Зрештою, вони виробляли продукцію для ринку й цим невидимим базаром були пов’язані зі споживацькою публікою. Ким були ці споживачі? Загально беручи, родини освічених, читацьких класів — не просто "працюючий батько", але й оточена слугами дружина та діти шкільного віку. Якщо пригадати, що не далі, як у 1840 р. навіть у Британії й Франції, найрозвиненіших державах Європи, майже половина населення була ще неграмотною (а у відсталій Росії майже 98 відсотків), то "читацькі верстви" складалися з людей, наділених певною владою. Точніше, вони становили, на додаток до старих правлячих класів аристократії й помісного дворянства, придворних і духівництва, зростаючі середні верстви дрібних службовців незнатного походження, професіоналів, торгових і промислових буржуа.

Європа середини XIX ст. стала свідком стрімкого зростання державних видатків і розмірів державної бюрократії (цивільної й військової), попри брак будь-яких значних локальних війн. "Між 1830 і 1850 pp. державні видатки на душу населення зросли на 25 % у Іспанії, на 40% у Франції, 44% в Росії, 50% в Бельгії, 70% в Австрії, 75% у США й понад 90% в Нідерландах" 24. Зростання бюрократії, яке також означало її спеціалізацію, широко відкривало двері для офіційного просування по службі значно більшій кількості людей строкатішого, ніж доти, соціального походження. Взяти хоча б дряхлий, перенасичений синекурами, керований аристократією австроугорський державний апарат: процент вихідців із середніх класів у вищих ешелонах його цивільної частини виростав із 0 у 1804 р. до 27 у 1829, 35 у 1859, 55 у 1878. Така сама тенденція проявилась і в армії, хоча в характерно сповільненому, запізненому темпі: серед офіцерського корпусу складова представників середніх верств зросла з 10 до 75 % між 1859 і 1918 pp.25



24 Hobsbawm. The Age of Révolution, p. 229.

25 Peter J. Katzenstein. Disjoined Partners, Austria and Germany since 1815, pp. 74, 112.



Якщо розширення бюрократичного середнього класу відбувалося відносно рівномірно, як у передових, так і у відсталих європейських країнах, то ріст торгової й промислової буржуазії проходив, навпаки, дуже нерівномірно — стрімко й потужно в одних місцях, мляво й уповільнено в інших. Але в будь-якому випадку для зрозуміння явища цього "росту" необхідно усвідомлювати його відношення до капіталістичного друкарства на народних мовах.

Добуржуазні правлячі класи досягали узгодженості певною мірою поза сферою мови, принаймні, поза сферою друкованої мови. Якщо правитель Сіаму брав собі за молодшу дружину малайську аристократку, або якщо англійський король одружувався з іспанською принцесою — чи вони будьколи серйозно розмовляли між собою? Солідарність виникала в результаті кровної спорідненості, ієрархічної залежності й особистої лояльності. "Французька" шляхта могла ставати на бік "англійських" королів у боротьбі з "французькими" монархами не завдяки спільній мові або культурі, а завдяки, якщо не враховувати мак’явеллівські розрахунки, родинним і дружнім зв’язкам. Відносно невелика кількість традиційної аристократії, непорушні її політичні засади й особистісність політичних відносин, залежних від статевих стосунків і спадщин, означали, що їхня класова узгодженість була настільки ж реальною, наскільки й уявленою. Неосвічена знать залишалася знаттю. А буржуазія? Це був клас, який, образно кажучи, став класом лише завдяки великій кількості копій. Власник фабрики в Лілі знав про власника фабрики в Ліоні лише завдяки відлунню. Вони не мали великої потреби знати про існування один одного; як правило, вони не одружувалися з доньками один одного й не успадковували обопільного майна. Проте вони змогли в цілому усвідомити існування тисяч і тисяч собі подібних завдяки друкованій мові. Адже майже неможливо уявити собі неграмотну буржуазію. Таким чином, з історичної перспективи буржуазія стала першим класом, що досяг солідарності на здебільшого уявлених засадах. Але в Європі XIX ст., в якій уже двісті років тому народномовний друкарський капіталізм переміг латину, максимальне поширення цієї солідарності обмежувалося рамками розуміння народних мов. Інакше кажучи, спати можна будь із ким, але читати можна тільки слова декотрих.

Аристократія, земельне дворянство, фахівці, функціонери й торгівці — оце й були тоді потенційні споживачі плодів філологічної революції. Але ця клієнтура майже ніде не була повністю охопленою, й комбінації реальних споживачів значно відрізнялися залежно від регіону. Щоб зрозуміти чому, треба пригадати основну відмінність між Європою й Америками, встановлену нами. На американському континенті існував майже досконалий ізоморфізм між простором, який займали різні імперії, та поширенням їхніх народних мов. В Європі, однак, такі збіги траплялися рідко, а внутрішньоєвропейські династичні імперії були у своїй основі багатомовними. Інакше кажучи, влада й друкована мова покривали різні простори.

Загальне зростання освіченості, торгівлі, промисловості й державного апарату, характерне для XIX ст., створило нові потужні імпульси для народномовної лінгвістичної уніфікації в межах кожної з династичних держав. Латина була державною мовою Австро-Угорщини ще на початку 1840-х років, але невдовзі після цього зникла майже вмить. Навіть залишаючись державною, вона вже не могла в XIX ст. бути мовою бізнесу, науки, преси чи літератури, тим паче в світі, де ці мови взаємно проникали одна в одну.

Тим часом, народні державні мови здобували дедалі більший статус і вагу в процесі, який, принаймні напочатках, здебільшого не був запланованим. Таким чином англійська мова витиснула гельську з більшої частини Ірландії, французька загнала в кут бретонську, а кастильська звела каталонську до рівня маргінальної мови. В таких державах, як Британія й Франція, де з цілком сторонніх причин у середині століття відзначалося відносно повний збіг державної мови й мови населення 26, згадане вище взаємопроникнення мов не викликало серйозних політичних наслідків. (Ці випадки, мабуть, найближчі до американського досвіду.)



26 Як ми вже бачили, вернакуляризація державних мов у цих двох державах розпочалася досить рано. У випадку зі Сполученим Королівством, потужними сприятливими факторами стало військове підкорення кельтськомовної частини Ірландії [Gaeltacht] на початку XVIII ст. й голод 1840-х.



У багатьох інших державах, з яких Австро-Угорщина, мабуть, є діаметрально протилежним прикладом, наслідки неминуче були вибуховими. В її величезних хитких володіннях із багатомовним, але дедалі освіченішим населенням, заміна латини будь-якою народною мовою в середині XIX ст. надавала велетенських переваг тим підданим, які вже вживали цю друковану мову, й виглядала, відповідно, загрозливо для усіх інших. Я наголошую на слові будь-якою, адже, як ми детальніше розглянемо далі, піднесення в XIX ст. статусу німецької мови при німецькому, на думку декого, дворі Габсбургів, не мало нічого спільного з німецьким націоналізмом. (За таких обставин можна було б очікувати, що свідомий націоналізм у кожній династичній державі виникатиме найпізніше серед читачів, для яких офіційна мова є рідною. І ці очікування однак не підтверджуються історичними даними.)

Якщо говорити про клієнтуру наших лексикографів, немає, отже, нічого дивного в тому, що залежно від різних політичних умов існували різні групи споживачів. В Угорщині, приміром, де мадярської буржуазії практично не існувало, але кожний восьмий претендував на аристократичний статус, редути друкованої угорської мови від наступу німецької захищали представники дрібної знаті й збіднілого земельного дворянства . Те ж саме можна сказати й про польських читачів. Більш типовою, однак, була коаліція дрібного дворянства, вчених, професіоналів і бізнесменів, де перші нерідко постачали "високопоставлених" лідерів, другі й треті — міфи, поезію, газети й ідеологічні формулювання, а останні — гроші й ринкові можливості. Кораес люб’язно пропонує нам симпатичну замальовку ранньої клієнтури грецького націоналізму, серед якої переважали Інтелектуали й підприємці 28:


В тих містах, що були не такі бідні, що мали кількох заможних мешканців і декілька шкіл, а отже якесь число осіб, котрі вміли, принаймні, читати й розуміти древніх авторів, революція розпочалася раніше й прогресувала швидше й плинніше. В деяких із цих міст вже розширюються школи, й там запроваджують вивчення іноземних мов і навіть тих наук, які вивчаються в Європі [sic]. Заможні сприяють друкуванню книжок, перекладених з італійської, французької, німецької й англійської мов; вони своїми коштами відправляють до Європи юнаків, що прагнуть вчитися; дають кращу освіту своїм дітям, включаючи й дівчат...




З плином часу, читацькі коаліції, чий склад мінявся в діапазоні від угорців до греків, виникали подібним чином протягом сторіччя по всій Центральній і Східній Європі, а також на Близькому Сході 29. Ступінь участі міських і сільських мас у нових мовно уявлених спільнотах був, природньо, досить різним. Багато залежало від стосунків між цими масами й місіонерами націоналізму. На одному полюсі можна, мабуть, поставити Ірландію, де вирішальну посередницьку роль відіграло селянського походження й близьке до селянства католицьке духовенство. Іншу крайність демонструє іронічний коментар Хобсбоума про те, що: "Галицькі селяни чинили опір польським революціонерам 1846 року, хоч ті й проголошували ліквідацію кріпацтва, воліючи натомість вирізувати шляхту й покладатись на імператорських чиновників" 30. Але скрізь із зростанням письменності ставало дедалі легше здобувати народну підтримку, коли маси відкривали для себе велич говірок, якими вони здавна скромно користувалися, піднесених на рівень друкованих мов.

У цьому смислі привабливе формулювання Нейрна є до певної міри слушним: "Новий середній клас націоналістичної інтелігенції мав запросити до історії народні маси; і запрошення мало бути написане мовою, яку ті розуміли" 31. Проте нелегко буде збагнути, чому ж це запрошення виявилося таким принадним і чому настільки різні коаліції спромоглися його видати (нема сумніву, що Нейрнова інтелігенція середнього класу не була тут єдиним господарем), поки ми нарешті не звернемося до проблеми піратського копіювання.

Хобсбоум зауважує, що "Французька Революція не була здійснена чи керована ні партією або рухом в сучасному сенсі, ані людьми, які намагалися втілити якусь послідовну




27 Hobsbawm. The Age of Revolution, p. 165. Прекрасний детальний розгляд можна знайти в: Ignotus, Hungary, pp. 44-56; також: Jâszi. The Dissolution, pp. 224-225.

28 Kedourie. Nationalism in Asia and Africa, p. 170. Виділено нами. Все тут є типовим. Якщо Кораес і поглядає на "Європу", то через плече; перед очима в нього Константинополь. Османська ще не є іноземною мовою. А непрацюючі майбутні дружини долучаються до друкарського ринку.

29 Для прикладів див.: Seton-Watson. Nations and States, pp. 72 (Фінляндія), 145 (Болгарія), 153 (Богемія), 432 (Словаччина); Kohn. The Age of Nationalism, pp. 83 (Єгипет) and 103 (Персія).

30 The Age of Revolution, p. 169.

31 The Break-up of Britain, p. 340.



програму. Вона навіть не висунула серйозних "лідерів" того типу, до якого нас призвичаїли революції XX ст., аж до появи постреволюційної постаті Наполеона" 32. Але відбувшись, вона увійшла до сукупної пам’яті друку. Сплетіння незліченних і бентежних подій, пережитих її творцями й жертвами, стало "річчю" — причому з власною назвою: Французька Революція. Наче величезна безформна кам’яна брила, перетворена міріадами краплин води у заокруглений валун, реальний досвід під дією мільйонів друкованих слів сформувався в "концепт" на друкованому аркуші, а згодом й у модель. Чому "вона" вибухла, на що "вона" була спрямована, що стало "її" успіхом або поразкою, все це становило теми безконечних дискусій її прихильників і опонентів: проте ніхто не ставив під сумнів її, так би мовити, "оречевлення" 33.



32 The Age of Revolution, p. 80.

33 Порівняймо: "Сама назва Промислової Революції віддзеркалює її порівняно запізнілий вплив на Європу. Ця річ [sic] існувала в Британії раніше від назви. Англійські й французькі соціалісти — самі по собі безпрецедентне угруповання — винайшли її не раніше 1820-х років, можливо, по аналогії з політичною революцією у Франції". Ibid., p. 45.



Подібним же чином, як тільки почала з’являтися друкована інформація про рухи за незалежність на американському континенті, вони відразу ж перетворились у "концепти", "моделі" й навіть "проекти". В "дійсності" ж, страх Болівара перед негритянськими заколотами й заклик Сан Мартіна до своїх тубільців ставати перуанцями хаотично стикалися. Проте, друковане слово швидко призабуло острахи Болівара, якщо коли про них і згадували, то лише як про недоречну аномалію. Американський сумбур, власне, й породив ці уявлені реалії: національні держави, республіканські інституції, спільні громадянства, народний суверенітет, національні прапори й гімни тощо, ліквідувавши заодно їхні концептуальні протилежності: династичні імперії, монархічні інституції, абсолютизм, підлеглість, спадкову аристократію, кріпосне право, всілякі гетто й таке інше. (В цьому контексті найприголомшуючою була загальна "елізія" масового рабовласництва із "взірцевих" США XIX ст. та із спільної мови "взірцевих" Південних республік.) До того ж, вагомість і повторюваність проекту підтверджувалась, безсумнівно, численністю незалежних держав.

Таким чином, вже в другому десятилітті XIX ст., як не раніше, "модель" незалежної національної держави стала доступною для копіювання 34. (Першими групами, що вдалися до нього, були маргінальні коаліції інтелектуалів, об’єднаних довкола рідної мови, про які йшлося в цьому розділі.) Та саме тому, що це вже була відома модель, вона нав’язувала певні "стандарти", надто явні відхилення від яких були неприпустимі. Навіть відстале й реакційне угорське та польське дворянство було просто змушене для вигляду "видавати запрошення" (хай тільки не далі як до кухні) своїм пригнобленим співвітчизникам. Тут, якщо хочете, спрацьовувала логіка перуанізації Сан Мартіна. Коли вже "угорці" заслуговували національної держави, то йшлося про всіх угорців 35; ішлося про державу, в якій кінцевою метою суверенності мала бути спільність тих, хто говорить і читає угорською мовою; а згодом до цього додавалася ліквідація кріпосного права, впровадження народної освіти, розширення виборчих прав і так далі.



34 Точніше було б, мабуть, сказати, що ця модель була складною сумішшю французьких і американських елементів. Проте "очевидними реаліями" Франції до 1870 р. були реставровані монархії й сурогатна династичність Наполеонового двоюрідного небожа.

35 Хоча це й не було чітко визначеним питанням. Половина підданих Угорського королівства не були мадярами. Лише третина кріпаків розмовляла мадярською. На початку XIX ст. вища мадярська аристократія розмовляла французькою або німецькою; середнє й нижче дворянство "спілкувалося спотвореною латиною впереміш із мадярськими та словацькими, сербськими й румунськими виразами, а також розмовною німецькою..." Ignotus. Hungary, pp. 45-46 and 81.



Таким чином "популістський" характер ранніх європейських націоналізмів, навіть під демагогічним проводом найвідсталіших соціальних груп, був глибший, ніж на американському континенті: кріпацтву мусив настати кінець, легалізоване рабство було неприпустимим — не в останню чергу тому, що концептуальна модель їх не передбачала.















Попередня     Головна     Наступна




Используются технологии uCoz